Викрадення архівних документів: "український досвід", висновки, уроки

Текст виступу Голови Державного комітету архівів України Геннадія Боряка на розширеному засіданні колегії Держкомархіву та громадської колегії при Держкомархіві

27 жовтня 2005 р.


Шановні колеги, сьогодні ми зібралися у форматі розширеного засідання колегії Держкомархіву та громадської колегії при Держкомархіві з тим, щоб підбити підсумки піврічної діяльності з виконання Розпорядження Президента України від 13 лютого 2005 р. "Про невідкладні заходи щодо збереження національних архівних цінностей". Це - основне питання порядку денного.

Ключовою проблемою, що привернула увагу Глави держави і спричинила появу цього розпорядження, стала крадіжка документів із фондів ЦДІАЛ і, як з'ясувалося пізніше, також із фондів Державного архіву Львівської області. Тож ми будемо говорити про причини й обставини, що призвели до цього, про наслідки й заходи, яких вживаємо, щоб уникнути повторення подібного.

Ми будемо говорити про комплекс, а точніше - про сплетіння проблем, пов'язаних зі стратегічною місією архівної служби - забезпеченням збереженості документів.

Говорити на засіданнях колегії про хронічне недофінансування, деградацію матеріальної бази архівних установ, про маргіналізацію галузі загалом стало вже поганою традицією впродовж останніх півтора десятиріччя. Але як би нам не хотілося "змінити платівку", ми знову й знову змушені повертатися до цієї теми, адже проблеми накопичувались і поглиблювались роками, вони залишаються ключовими й сьогодні, і, зрештою, стався вибух, чого й слід було очікувати: підпал архіву у Харкові, пожежа в Кам'янці-Подільському, крадіжки у Києві, Львові, Одесі, Миколаєві, затоплення й залиття документів у Береговому, Києві, Вінниці, Рівному, інших архівах, аварійна руйнація архівної будівлі в Одесі, низка інших мікро- і макроаварій в архівах по всій країні - це було, як не гірко таке констатувати, "запрограмоване" передусім недофінансуванням галузі. Зупинити цей шквал мікрокатастроф стає дедалі важчим завданням. Але, мабуть, так судилося: саме на нашу долю випало виконати цю історичну місію.

Наші багаторічні зусилля не залишилися марними: у цьому році вперше, очевидно, за всю історію архівної справи ми можемо вголос говорити про комплекс заходів, які можуть зупинити подальшу деградацію. Маю на увазі стратегічний документ, розроблений на виконання розпорядження Президента, - проект Державної програми розвитку архівної справи, яка закумулювала в собі першочергові потреби галузі, що 23 серпня набула реальних обрисів: Уряд, схваливши Концепцію програми, взяв на себе зобов'язання щодо її фінансування. Зрозуміло, попереду в нас довгий і важкий шлях з доопрацювання самої програми, погодження цифр, з якими вже сьогодні категорично не погоджуються Міністерство економіки та Міністерство фінансів. Погодити непогоджуване в принципі неможливо. Тому, очевидно, затвердження програми - це справа політичного рішення, яке уряд мусить узяти на себе.

Фактично, ця програма мала б називатися не програмою розвитку, а програмою стабілізації галузі, що дозволить лише зупинити глибоко вкорінені негативні процеси. Сукупний бюджет програми - близько півмільярда грн. або 100 млн. доларів США. Ми врахували всі Ваші пропозиції. Це ваша програма, ваші цифри.

Повертаючися до викрадення документів, коротко окреслю деякі параметри того, що сталося. Передусім, не можна розглядати крадіжку у Львові як виняткову локальну подію. Крадіжки архівних і бібліотечних цінностей та їх незаконний обіг на чорних ринках - це глобальне явище. Останніми роками масштабні викрадення документів мали місце в архівах Амстердама, Кракова, Лондона, Москви, Петербурга. Щодо масштабів: у Парижі з Національної бібліотеки викрадено 30 тис. одиниць унікальних рукописів і книжок - важко уявити собі таке, адже це - цілий вагон! У Москві - шалений попит на автографи поетів "срібної доби", документи з нацистською символікою, у Львові - на поштові раритети: конверти із поштовими штемпелями, печатками, марками. Останні львівські крадіжки - це 600 одиниць рідкісних гравюр із фондів ЛНБ імені В. Стефаника, рідкісні стародруки із фондів цієї самої бібліотеки, а також Наукової бібліотеки Львівського університету ім. І. Франка. У Лондоні - старовинні карти. Не оминула біда й американські архіви та бібліотеки. Нещодавно випадково було затримано злодія в Національному архіві США, який виявився колишнім співробітником служби безпеки архіву; скандальні викрадення шокували бібліотеку Йєльського університету та Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Складається враження, що діє добре злагоджений міжнародний синдикат з викрадення певних груп документів на замовлення залежно від попиту на ринку. Ці проблеми обговорювалися на всесвітньому архівному форумі у Відні у серпні 2004 р., про це йшлося на засіданні Євразійського відділення МРА у Львові у вересні 2005 р. Учасники Львівського архівного форуму з десяти країн прийняли відповідне звернення до своїх урядів (див.: http://www.archives.gov.ua/News/EVRAZIKA.php#3; див. також дотичні документи, оприлюднені Держкомархівом на офіційному веб-порталі: http://www.archives.gov.ua/Archives/CDIAL/).

За оцінками експертів, останніми роками масштаби архівних і бібліотечних крадіжок значно перекрили обсяги пограбування музейних фондів. Чому? Очевидно, передусім - через повсюдну неврегульованість саме книжкового й архівного ринку. Торгувати краденими музейними картинами небезпечно - мистецькі аукціони мають відпрацьовані механізми протидії незаконному обігові, а архівні документи безперешкодно скуповуються антикварними магазинами на "чорному ринку" без попередньої експертизи і спокійно виставляються на продаж.

Не можна не брати до уваги фактора "внутрішнього" злодія, тобто професійної зради архівіста. Специфіка організації фондів та обсяги архівних документів фактично розв'язують руки внутрішньому злодієві, створюють сприятливі умови для крадіжки. Такий злочин викрити набагато важче, ніж "звичайну" крадіжку, здійснену "зовнішнім" злодієм, скажімо, у музеї або в картинній галереї.

"Людський фактор" є надзвичайно важливим. На сьогодні всі дискусії у професійному середовищі привели до сумного підсумку: будь-які технічні засоби захисту й охорони безсилі перед "людським фактором", тобто тим самим "внутрішнім" злодієм. Фактично будь-який документ за бажання завжди можна винести зі сховища без явних наслідків і небезпеки оперативного викриття злочину. Найсучасніші системи спостереження не дають змоги простежити за кожним рухом архівіста, а встановити електронний захист мільярдів документів ПОАРКУШНО не може дозволити собі навіть Національний архів США - не найбідніший архів у світі.

Звичайно, було б лукавством не визнати: одним із факторів, що уможливлюють крадіжки, є порушення нами самими норм і приписів, що регламентують умови зберігання і доступу до документів. Очевидно, це мало місце й у Львові. Думаю, нам треба ще раз повернутися до нещодавно затверджених і запроваджених Основних правил роботи державних архівів і переглянути деякі положення під кутом зору більш жорсткої й чіткої регламентації.

Нарешті, ключовою зовнішньою ознакою крадіжки з фондів історичного архіву у Львові, на відміну від усіх інших крадіжок, є безпрецедентна за масштабами, спрямованістю і заангажованістю кампанія у ЗМІ, переважно - львівських, з електронними мас-медіа включно. Аналіз двох сотень публікацій упродовж останнього року, матеріалів прес-конференцій, круглих столів, звернень до вищого керівництва держави та уряду дає всі підстави для ознозначного висновку: одним із мотивів крадіжки була свідома і цілеспрямована дискредитація керівництва архіву. Група працівників архіву та інші особи, безпосередньо причетні до незаконного обігу архівних документів, доклали і докладають досі зусиль, аби "знищити" директора архіву. Не причини, умови і обставини, що призвели до крадіжки, не її наслідки, зрештою, не загальний стан архівної справи в державі, а саме усунення керівництва є стрижньовою ідеєю абсолютної більшості публікацій. Зміна керівництва як самоціль демонстративно проголошена у червні цього року в одному з депутатських звернень на ім'я Віце-прем'єр-міністра України. Народний депутат "у зв'язку з необхідністю заміни керівництва архівними службами" називає кандидатури на посади директора ЦДІАЛ і голови Держкомархіву, - по три на кожну. Першою на посаду директора архіву названа саме особа, яка належить до кола причетних, повторюю, до незаконного обігу архівних документів, і виступає ініціатором лвьвівської кампанії у ЗМІ, організовує і бере участь у пікетах, круглих столах, слуханнях. Зрозуміло, що будь-які слідчі або службові дії стосовно цієї особи та її однодумців сприймаються як репресії з боку керівництва або слідства проти архівістів й істориків, які першими підняли свій голос на захист архівної спадщини. Показово, що днями це фактично визнав навіть провідний учасник "антипельцевської" кампанії львівський часопис "Поступ". В інтерв'ю з Діаною Іванівною їй поставлено запитання: "А хіба не можна було звільнити Вас простіше і, з дозволу сказати, тихіше?". На що була дана резонна відповідь: "Ну, а як? Хіба що вбити мене".

Шановні колеги, дозвольте адресувати вам одне просте запитання. Як ви можете кваліфікувати ситуацію, коли працівник архіву таємно, без відома керівництва, передає архівні документи колекціонерам, посилаючись на те, що це, мовляв, макулатура? Тобто виносить документи з архіву і передає стороннім особам? Я підкреслюю: архівні документи, тобто документи, які не пройшли експертизи і не були виділені до макулатури. Нехай навіть це будуть поштові конверти зі штемпелями і марками початку ХХ століття. Я кваліфікую це як крадіжку. На моє глибоке переконання, ця людина не має жодного морального і професійного права навіть переступати поріг архіву і взагалі називатися архівістом. Думаю, Ви зі мною погодитеся. А у Львові ця особа благополучно продовжує працювати в архіві, організовує акції протесту проти директора і претендує на її посаду. До цієї особи, як до священної корови, не застосовується жодних слідчих дій. Усе це нагадує театр абсурду Іонеску.

Більше того, сповнена брудних інсинуацій і, очевидно, небезоплатна кампанія у львівських ЗМІ фактично поставила львівських слідчих у кут, змушуючи їх постійно виправдовуватись і звітувати про кожен свій крок, виставляти на публіку чергові терміни розкриття злочину (що само по собі є нелогічним - як можна взагалі планувати слідство?), коментувати власні слідчі дії. Для порівняння: маштабні операції з вилучення документів у Києві проводились як справжні оперативні дії, про які ніхто не знав. Акції ж вилучення документів у колекціoнерів у Львові влітку нагадували швидше публічні шоу, ніж оперативно-розшукову діяльність. Очевидно, тут просто десь перейдено межу здорового глузду. Що в принципі не дивно з огляду на обстановку суцільної "архівної істерії" у Львові.

Хочу звернути вашу увагу ще на одну обставину. У липні 2004 р. одна особа наполегливо намагалась отримати до читального залу архіву кілька справ. Усіх їх не виявилося на місці. Замовлення фактично являло собою короткий перелік викрадених документів, але на той час ніхто, крім злодіїв і причетних до крадіжки осіб, не міг знати шифрів відсутніх документів. Згодом цей самий перелік у точності, включно з двома характерними помилками, почав "кочувати" з одного депутатського запиту до іншого, що, безумовно, свідчить, як мінімум, про те, що і замовлення на видачу документів, і депутатські запити мають спільне походження, а також про те, що сторонні особи володіли відносно точною інформацією про викрадені документи задовго до того, як це стало відомо керівництву архіву, і більше того, намагались у такий спосіб уточнити шифри деяких викрадених документів (їм це, зрештою, не вдалося). Відповіді на запитання, які тут виникають, має дати слідство.

Шановні колеги, я не буду опускатися до рівня "жовтої" преси і спростовувати гори очевидної брехні та свідомих фальсифікацій, запущених до суспільного обігу ЗМІ (маю на увазі безглузді звинувачення у моїй причетності до викрадення фресок Бруно Шульца з Дрогобича або версію про особисту причетність Віктора Януковича до крадіжки документів у Львові, або міфічну оцінку громадськістю викрадених документів, яких ніхто, крім злодіїв, не тримав у руках, у 6 млн. євро, або сентенції типу "доки боряки і пельци будуть керувати слідством..."). На останній закид я можу сказати, що слідством від жовтня 2005 р. керує Головне слідче управління МВС України, де прийнято до провадження справу про крадіжку у Львові. Цим повідомленням я, очевидно, розчарую представників деяких ЗМІ, "ПОРИ" і нещодавно створеного у Львові Громадського комітету захисту архівів, - повна назва останнього, до речі, мала б звучати так: Комітет захисту архівів від Пельц, Боряка та решти архівістів.

Водночас я вважаю за необхідне ще раз повернутися до принципових претензій з боку ЗМІ і т. зв. львівської громадськості і чітко окреслити позицію Держкомархіву, яка вже була викладена у квітні в офіційному прес-релізі, опублікованому в "Урядовому кур'єрі", а у серпні - в інтерв'ю зі мною в поважному часописі "Дзеркало тижня".

Отже, перша претензія - невчасне повідомлення про крадіжку. Нагадаю перебіг подій. Одразу після невдалої піар-акції з даруванням документів М. Грушевського від імені Віктора Януковича Національному музеєві історії України 17 липня 2004 р. до мене потелефонувала Діана Пельц і повідомила, що подаровані документи - нерозшита справа із недбало зрізаною обкладинкою - за всіма ознаками належить їхньому архіву. Я негайно поінформував про це безпосереднє керівництво в уряді, в музеї ознайомився із "подарунком", відвідав архів у Львові і невдовзі був запрошений до уряду, щоб забрати ще дві подібні справи, запропоновані київськими колекціонерами для дарування. В уряді дістав запевнення, що справою вже займається СБУ. Водночас мною було надано відповідні розпорядження, і у ЦДІАЛ розпочалося суцільне перевіряння наявності, передусім, звичайно, у "фондах ризику". Восени минулого року оперативними працівниками із МВС і СБУ за участю архівістів ЦДІАЛ було підготовлено і блискуче проведено спецоперацію з вилучення документів у двох київських колекціонерів. Зрозуміло, проведення операції не передбачало публічного розголосу, тож тоді про це ніхто не знав. Фактично, лише в листопаді Діана Пельц отримала дозвіл від працівників СБУ звернутися до міліції із заявою про крадіжку, що й було зроблено.

Друга претензія - неоприлюднення переліку документів. Перелік документів, виявлених як відсутні під час звірки, систематично уточнюється і надсилається до слідчих органів та Держкомархіву. Оприлюднювати сьогодні перелік безглуздо - це означає дати сигнал "чорним" колекціонерам, які мають у своїх зібраннях неідентифіковані крадені документи, до їхнього знищення або подальшого переховування.

Третя претензія, власне, обвинувачення - безповоротність і масштаби втрат. Так, втрата навіть одного документа, одного аркуша з архіву - це трагедія. Так, оригінали документів, якщо слідству не вдасться їх повернути, будуть втрачені назавжди. Але у ЦДІАЛ понад 85 % викрадених документів мають страховий фонд і можуть бути відновлені: інформація і форма документів не є втраченими. Щодо грошової оцінки, то її можна провести лише стосовно тих документів, які є в наявності, наприклад, це було зроблено стосовно кількох тисяч аркушів, вилучених у колекціонерів під час слідства, але аж ніяк не відносно відсутніх документів. На сьогодні таку оцінку можуть зробити хіба що злодії, використувуючи нещодавно зареєстрований у Міністерстві юстиції України нормативний документ - "Методику грошової оцінки документів Національного архівного фонду".

Окрім того, після крадіжки 1993-1994 рр. із фондів ЦДІАЛ та Держархіву Львівської області (слідство у цій справі, на мою думку, не було доведено до кінця, попри наявність судового вироку і двох засуджених осіб) не проведено суцільної звірки наявності в обох архівах. Тому частина відсутніх на сьогодні документів, які не видавалися протягом десяти останніх років (а це - половина із зафіксованих у переліку справ), могла бути викрадена ще тоді. Під час внутрішніх робіт наприкінці 80-х - на початку 90-х років

Формально обсяги крадіжки з історичного архіву (на сьогодні зафісковано 369 відсутніх одиниць зберігання із загальної кількості 1 млн. 200 одиниць, що є в цьому архіві) цілком співмірні із обсягами крадіжки з Державного архіву Одеської області у 1994 р. Тоді слідство не дало результатів, 327 одиниць зберігання не знайшли, і справу було припинено. Хоча, повторюю, втрата навіть одного аркуша документів - це, звичайно, трагедія. Додам, що у ЦДІАЛ 52 справи повністю або частково було сформовано із повернутого правохоронцями документального масиву, а 21 справу було знайдено в результаті розшуку, тож на сьогодні в архіві відсутніми вважаються 296 одиниць зберігання.

Нагадаю Громадському комітету захисту архівів, що у Кам'янці-Подільському було закрито кримінальну справу, хоча там, на відміну від львівської справи, втрачено не менше 30 тис. одиниць зберігання (підкреслюю, формально це у 100 разів перевищує львівські втрати). Напередодні пожежі керівництво міського архіву неодноразово порушувало приписи пожежної служби, яка опечатувала архівосховище як пожеженебезпечне.

Нарешті, остання претензія, фактично - вимога: залишити посади керівникам архіву і Держкомархіву. Позиція керівництва Держкомархіву щодо директора архіву Діани Пельц неодноразово оприлюднювалася. Повторюю: Діана Пельц - досвідчений архівіст із двадцятип'ятирічним стажем роботи, вона чесно і сумлінно виконує свої професійні і службові обов'язки. Як директор архіву вона чітко організувала безпрецедентну за масштабами роботу з тотальної "інвентаризації" архіву (досі такого не було зроблено в жодному архіві), належно виконує усі розпорядження керівництва й активно допомагає слідству, яке, наскільки мені відомо, не має до неї жодних претензій або нарікань щодо невиконання доручень. Максимальне сприяння слідству - це зараз основне, що ми зараз можемо і зобов'язані робити.

Щодо особи директора, необхідно додати й таке: Діана Пельц - не лише високий професіонал, але й мужня жінка. Питання ж про міру відповідальності всіх посадових осіб може вирішуватися, на моє переконання, лише після завершення слідства і суду. Тільки слідство і суд можуть поставити усі крапки над "і".

Що стосується мене, то я готовий добровільно залишити посаду, але не під тиском "ПОРИ" і маніфестацій львівської громадськості, а лише в тому випадку, якщо мені буде висловлено недовіру з боку архівної громади. Доки цього не сталося, ми будемо працювати.

Шановні колеги, у нас, як бачите, попереду багато роботи. Наші архіви потребують нашої уваги, знань, досвіду, самовідданості. Ми маємо перспективи, маємо розроблену нами Державну програму, яку належить затвердити і реалізувати. Маємо потужний людський, професійний ресурс. Маємо певний поступ на місцях. Маємо майже завершений проект реконструкції комплексу споруд центральних архівів у Києві.

Ми свідомі того, що крадіжка у Львові - це велика біда. Але ми також свідомі того, що слідство з цієї справи є професійним і неупередженим. Ми й надалі готові створювати для нього всі необхідні умови задля успішного просування вперед. Ми готові до творення.

Дякую за увагу.

На початок
На початок