"Архіви України"
№ 3 / 2001

ДИСКУСІЯ ПРО АРХІВИ

В. Л. Носевич

ПРОБЛЕМИ ДОВГОСТРОКОВОГО ЗБЕРІГАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ АРХІВНИХ МАТЕРІАЛІВ
У РОБОТІ БІЛОРУСЬКОГО НАУКОВО-ДОСЛІДНОГО ЦЕНТРУ ЕЛЕКТРОННОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ

(Переклад з російської О. В. Бондаренко)

1. Три підходи до збереження електронної документації

Проблема збереженості документів в електронній (цифровій) формі - це виклик, з яким зіткнулися архівісти в усьому світі. Дана категорія документів має свою специфіку: для відтворення в читабельному вигляді вони потребують програмно-технічних засобів, котрі, як відомо, мають властивість швидко застарівати. У результаті документи на машинних носіях, які зберігаються самі по собі протягом короткого строку (кілька років), можуть виявитися недоступними, або доступ до них виявиться надто дорогим. Як приклад можна навести долю першого покоління електронних документів, створених і використовуваних за допомогою машин класу ВЕОМ і ЄСЕОМ. З виходом цих машин з експлуатації виявилися втраченими практично всі дані, не переведені відразу в нові формати і на носії наступних поколінь.

Для забезпечення збереженості цифрової інформації пропонуються різні підходи. Перший із них - збереження документів за місцем їх створення, в тих організаціях, котрим ці документи належать. При цьому державні архіви повинні забезпечувати тільки облік документів і контроль за їх зберіганням. Цей підхід взято на озброєння архівістами Австралії, його принципи докладно висвітлено на їхньому сайті в розділі "електронні документи".

Другий можливий підхід - це створення у звичайних державних архівах підрозділів по збереженню електронної документації. Таким шляхом пішли у Сполучених Штатах Америки і деяких інших країнах. У США при Національному архіві (NARA) створено Центр електронних документів (Center for Electronic Records). До інших американських архівів також надходять на зберігання як традиційні, так і електронні документи.

Третім варіантом є створення спеціалізованого архіву, який зберігав би тільки електронні документи, подібно до того, як існують архіви для кінофільмів, фотодокументів, аудіо- і відеозаписів. Такі архіви (спочатку вони називалися "архівами даних" - Data archives) були створені на приватній основі в деяких західноєвропейських країнах (Данії, Нідерландах) ще в 1960-ті роки для зберігання матеріалів переписів населення і науково-дослідницьких баз даних. В останні роки намітилася тенденція перетворювати їх на державні архіви, котрі повинні зберігати не тільки бази даних, а й матеріали діловодства державних установ, якщо такі існують в електронному вигляді.

Кожен із цих підходів має свої переваги і свої недоліки, котрі можуть по-різному виявлятися в країнах з різним рівнем економічного розвитку і різними культурними традиціями. На мою думку, австралійський досвід можна застосовувати тільки в країнах із сильними традиціями законослухняності та виконавчості, де більшість членів суспільства очевидно усвідомлює свою відповідальність перед майбутніми поколіннями. Підтримування документів у доступному стані потребує постійної турботи: контролю фізичного стану носіїв, регулярної конвертації (перезапису на інший тип носія і (або) у файл іншого типу) та міграції даних (переносу в інше інформаційне середовище, у тому числі під нові операційні системи). Організації, які створюють документи, далеко не завжди мають можливість (та й бажання) виявляти таку турботу стосовно документів, безпосередня потреба в яких уже не є актуальною. У країнах, де рівень суспільної свідомості недостатній, цей підхід неухильно призведе до масової загибелі документів, і ніякий контроль з боку архівних установ не зможе цьому запобігти.

Американський підхід виправданий тільки в багатих країнах із сильною економікою, тому що він дуже вартісний. В умовах постійних змін інформаційних технологій, програмного забезпечення і носіїв інформації потрібні такі ж постійні витрати на технічне переоснащення архівів і перенавчання персоналу. Між тим, архівна галузь майже в кожній країні традиційно є однією з найменш фінансованих. Для неї досить важко підтримувати на необхідному рівні технічне й кадрове забезпечення хоча б одного архіву. Розпорошення наявних коштів на кілька об'єктів за таких умов є безперспективним.

Третій підхід прийнятний для будь-якої країни, до того ж його можна поєднувати з будь-яким із двох інших. При необхідності можна залишити документи в організації, яка має достатній потенціал для їхньої гарантованої збереженості у відомчому архіві. Для цього можна в індивідуальному порядку продовжити для цієї організації термін відомчого зберігання або видати їй ліцензію на довгострокове зберігання архівних документів. Крім того, спеціалізований центр може поступово, по мірі надходження фінансів, перетворюватися на базу по підготовці кадрів для інших архівів, що дозволить плавно перейти в майбутньому до іншого варіанту. В Білорусі пішли саме третім шляхом. Передбачається, що основна турбота про збереженість електронних документів у недалекому майбутньому має бути прерогативою спеціальної архівної установи.

2. Стан нормативно-правової бази

Ключовим аспектом проблеми є створення відповідної нормативно-правової бази. Як відомо, поняття "документ" (безвідносно до матеріального носія, на якому він зафіксований) можна трактувати з різних позицій. Відносно паперових носіїв критерії розроблені і загальновизнані. Відносно інформації на машинних носіях такі підходи ще тільки розробляються, але чинна нормативно-правова база дозволяє розглядати їх у єдиному контексті з іншими видами архівних документів.

У новій редакції Закону "Про Національний архівний фонд і архіви в Республіці Білорусь", прийнятій у січні 1999 р., міститься перелік видів документів, які віднесено до НАФ. У загальному списку прямо згадані бази і банки даних, тобто види інформаційних ресурсів, які існують лише в електронному вигляді. Крім того, обумовлено, що й інші види документації (управлінська, статистична, наукова, технологічна, нормативно-технічна, проектна, конструкторська і т.п.) "можуть бути зафіксованими як на паперових носіях, які безпосередньо доступні людському сприйняттю, так і на електронних носіях, які вимагають спеціальних технічних засобів відтворення", включаючи електронні (магнітні, оптичні) носії1.

Документи, створені державними підприємствами, установами і організаціями, належать до державної частини Національного архівного фонду і підлягають обов'язковому державному обліку незалежно від виду носія, техніки і способу закріплення інформації [Положення про НАФ Республіки Білорусь. Затверджене Указом Президента Республіки Білорусь від 20 вересня 1996 р. № 373. Ст. 11]. Закон "Про Національний архівний фонд і архіви в Республіці Білорусь" встановлює для електронних документів постійного зберігання трирічний граничний термін зберігання у відомчих архівах, після чого вони повинні передаватися до державного архіву.

Критерії для визнання інформації на електронних носіях повноцінними документами в цьому Законі не застережені. Цю лакуну заповнює Закон "Про електронний документ", уведений у дію з січня 2000 р. Він надає електронним документам рівну юридичну силу з паперовими за умови наявності електронного цифрового підпису, засоби створення якого пройшли національну сертифікацію. При цьому повністю відмовитися від паперового документа розробникам Закону не вдалося. Таким документом залишається картка відкритого ключа цифрового підпису, котра виконується на папері й засвідчує факт належності цифрового підпису конкретній юридичній особі.

У стандарті Республіки Білорусь СТБ 1221-2000 "Документи електронні. Правила виконання, обігу і зберігання", розробленому за участю архівістів, закладено підхід, більш м'який порівняно із Законом "Про електронний документ". Однією з найбільш важливих вимог до електронного документа є те, що його оригінальність має бути засвідчена. В той же час наявність цифрового підпису не є винятковою умовою для того, щоб документ міг бути, наприклад, прийнятим на зберігання в державний архів. Засвідчити його оригінальність можна й за допомогою оформленого певним чином паперового документа - засвідчуючого аркуша. У ньому мають вказуватися лише контрольні характеристики файла (файлів), визначені за допомогою стандартизованої процедури хеширування. Якщо такий документ і не матиме доказової сили в суді, його цінність для наступних поколінь істориків буде збережена.

3. БілНДЦЕД

1993 р. розпочалися роботи зі створення окремого архіву електронних документів. Через проблеми з фінансування ці роботи затяглися, і архів було введено в промислову експлуатацію лише в грудні 1999 р., а доопрацювання програмного забезпечення для його автоматизованої системи триває до нині. Проектування архіву на замовлення Державного комітету по архівах і діловодству (органу, аналогічного Генеральній дирекції державних архівів у Польщі) здійснювало науково-дослідне підприємство "Агат-Систем", котре до 1991 року займалося розробкою комп'ютерних програм для систем протиповітряної оборони країн Варшавського договору.

При створенні архіву враховувалися ідеї й міркування, котрі висловлювалися в публікаціях зарубіжних архівістів, а також у рекомендаціях Міжнародної ради архівів (Guide for Managing Electronic Records from an Archival Perspective, in Studies ICA, vol.8, Feb.1997).

У ході проектних робіт стало очевидно, що для довгострокової збереженості електронних документів недостатньо тих заходів, які здійснюють у звичайних архівах. Необхідно постійно відстежувати тенденції в розвитку інформаційних технологій, періодично вирішувати проблеми, пов'язані із застаріванням форматів файлів і машинних носіїв, забезпечувати заходи по захисту інформації й встановленню її оригінальності, а також підтримувати в робочому стані автоматизовану систему архіву. Щоб виконувати всі ці функції, відповідна установа повинна мати статус не архіву, а науково-дослідного центру.

Саме такий принцип було зрештою реалізовано. Було створено науково-дослідний центр електронної документації, а архів електронних документів є лише одним із його структурних підрозділів (на правах відділу). Крім нього, в структурі центру існують чотири наукових відділи: комплектування; інформаційно-пошукових систем; програмного забезпечення і обчислювальної техніки; наукового використання і публікації електронних документів. Архів складається із завідуючого і шести архівістів, наукові відділи - із завідуючого і п'яти-шести наукових співробітників. Разом з адміністрацією і обслуговуючим персоналом штат центру на сьогодні складає 38 осіб.

Документи при передачі в архів конвертуються на носії архіву - магнітооптичні диски, на яких і буде здійснюватися їх подальше зберігання. Діюча система передбачає відокремлене зберігання самих документів (поміщених у сховище) і довідкової інформації про них, котра знаходиться в базі даних (на основі СУБД МS S0L-Server). Диск із документом, замовлений користувачем, буде вручну доставлятися із сховища (автоматизацію цієї функції на першому етапі при невеликій кількості документів, що зберігаються, визнано недоцільною). Потім він надійде на автоматизоване робоче місце (АРМ) відтворення, де набуде читабельного вигляду. Доступ до описань документів у базі даних можливий як у локальній обчислювальній мережі архіву, так і на відстані - через Інтернет. Умови доступу користувачів до власне документів визначаються з урахуванням інтересів фондоутворювачів. БілНДЦЕД може забезпечувати доступ до інформації різними способами - шляхом надання електронних копій документів у читальному залі архіву, видачі їхніх твердих копій на паперових носіях, передачі каналами телекомунікацій і у вигляді публікацій на компакт-дисках.

Окрім постійного зберігання електронних документів, БілНДЦЕД у змозі надавати широкий спектр додаткових інформаційних послуг, включно з тимчасовим (депозитним) зберіганням документів суспільних і комерційних організацій на договірній основі, а також конвертацією даних замовника на декотрі види носіїв (компакт-диски, магнітооптичні диски).

Наукові дослідження центру проводяться з 1998 року в двох основних напрямках. Перший - "Нормативно-методичне забезпечення збереженості електронних документів", другий - "Інформаційні технології доступу до архівних ресурсів". У рамках першого з цих напрямків у 1998-2000 рр. було забезпечено введення в дію державного стандарту "Документи електронні. Правила виконання, обігу і зберігання", а також підготовлено Інструкцію про періодичність створення архівних копій інформаційних ресурсів і порядок їх передачі на державне зберігання та різноманітні методичні рекомендації. Другий напрям покликаний використовувати науковий потенціал центру для потреб архівної галузі загалом. Розробляється "Концепція цифрового копіювання документів Національного архівного фонду", котра має визначити основні орієнтири при створенні цифрових копій паперових документів, які вже зберігаються в архівах. Одним із найбільш значущих наукових результатів центру є створення сайту "Архіви Білорусі", котрий регулярно поповнюється і підтримується співробітниками центру.

4. Комплектування архіву

Комплектування архіву електронних документів на разі здійснюється в обмежених масштабах. Усього на сьогодні прийнято на постійне зберігання 4 фонди, найближчим часом мають надійти ще 5-6. Ми навмисне не прагнемо форсувати цю роботу з ряду причин. Головною з них є невирішеність проблеми засвідчення оригінальності документів. Практичне впровадження цифрового підпису в діловодстві (і, відповідно, поява юридично повноправних електронних документів) поки стримується відсутністю сертифікованих програмних засобів. Найбільш потужні з пропонованих сьогодні на ринку програмних засобів у сфері управління документообігом (наприклад, Lotus Notes/Domino), дозволяють забезпечувати документ цифровим підписом. Однак засоби, які підтримують такий підпис, не є загальновизнаним стандартом і дійсні тільки в середині системи - за їхньою допомогою не можна перевірити оригінальність документа, який надійшов іззовні. З цієї ж причини проблеми можуть виникнути при передачі електронних документів організації до державного архіву.

У даний час сертифіковані засоби цифрового підпису впроваджені тільки у сфері міжбанківських розрахунків, де функціонує повноцінна система безпаперового документообігу - автоматизована система міжбанківських розрахунків (створена на базі програмних розробок фірми IBM). Уже сьогодні вона забезпечує проходження платіжних доручень між банками в електронній формі, за підтримки цифрового підпису. Але створювані в ній документи мають термін зберігання до 5 років і не підлягають передачі до державних архівів. Для їхнього зберігання Національним банком створений Центральний архів міжбанківських розрахунків.

За відсутності в інших відомствам справжніх (у юридичному смислі) електронних документів там є або створюються великі обсяги інформаційних ресурсів, зміст яких має бути збережений для наших нащадків: різноманітні державні кадастри, регістри, бази даних і геоінформаційні системи. Відповідальність за ведення кожної системи покладається на певне відомство. Так, Міністерство архітектури і будівництва створює кадастр територій, Міністерство сільського господарства - лісовий кадастр, Міністерство природних ресурсів і охорони навколишнього середовища - водний кадастр, кадастр торф'яного фонду і т. ін. Інформація, яка в них міститься, не дублюється на папері. Тому, незалежно від правових аспектів, її історична цінність - унікальна.

Правову основу для збереженості цієї інформації містить стаття 19 Закону "Про Національний архівний фонд…", в якій ідеться: "для постійно поновлюваних інформаційних ресурсів у електронній формі (баз і банків даних), у тому числі тих, які постачаються користувачам через електронні мережі, регулярно створюються архівні копії на правах оригіналів. Періодичність створення архівних копій інформаційних ресурсів і порядок їх передачі на державне зберігання визначаються республіканським органом державного управління по архівах і діловодству".

На розвиток цієї тези Держкомархівом затверджено розроблену БілНДЦЕД "Примірну інструкцію про періодичність створення архівних копій інформаційних ресурсів і порядок їх передачі на державне зберігання". У ній закладено підхід, згідно з яким поняття інформаційного ресурсу і архівного документа не змішуються. Під інформаційними ресурсами розуміється будь-яка сукупність документованої інформації, яка знаходиться в активному використанні і постійно змінюється: банки даних (включно з кадастрами і реєстрами), Інтернет-публікації (інформаційні сервери і окремі Web-сайти) і т.п. якщо інформація, яка міститься в базі даних, може бути частково втрачена в процесі поновлення ресурсу, то формується пошуковий запит, який охоплює всю запитувану інформацію. Звіт, наданий базою даних з цього питання, становить собою цілісний масив інформації, котрий має відповідати критеріям архівного електронного документа (мати необхідні реквізити, контрольні характеристики або ж цифрові підписи, а також відновлюваний формат). Саме такий звіт може бути прийнято на архівне зберігання як "миттєвий зріз" інформаційного ресурсу.

Зараз прийом копій інформаційних ресурсів до архіву здійснюється в обмежених масштабах, з метою вироблення основних принципів програмно незалежного зберігання і візуалізації даних. Тільки після вирішення цього завдання можна перейти до їх масової передачі на архівне зберігання.

Архівна галузь Білорусі, незважаючи на порівняно невеликий досвід застосування комп'ютерних технологій, уже встигла зіткнутися з аналогічною проблемою. У середині 1992 р. у Держкомітеті по архівах і діловодству почалося заповнення бази даних жертв політичних репресій. Нині введено дані майже на 74 тис. реабілітованих - понад третини від загальної кількості. Ці дані на разі ще доступні, хоча й програмне (операційна система DOS і СУБТ "Кліпер"), і технічне забезпечення (персональний комп'ютер із процесором IВМ РС-286) морально застаріло. Важливим завданням стала конвертація бази даних у сучасний формат, що дозволить продовжити її заповнення на високопродуктивних комп'ютерах, забезпечити надійну збереженість і більш ефективний доступ до інформації. Рішення цього завдання взяв на себе БілНДЦЕД. Протягом 2001 року конвертуватиметься існуюча база і оптимізуватиметься її структура, після чого буде продовжено її наповнення.

5. Проблеми і перспективи

Створений центр має стати лише однією, хоча й основною, ланкою в системі збереження історичної спадщини у формі електронних документів. Важливу роль мають відіграти також спеціалізовані архіви у відомствах, організаціях і на підприємствах. Нині процес їх створення тільки починається. "Першою ластівкою" можна вважати згаданий вище Центральний архів міжбанківських розрахунків, у якому комплекс платіжних документів зберігається в електронному вигляді. Комерційним банкам рекомендовано здійснювати зберігання електронних документів, які їм належать, одним із двох можливих способів: створювати власні відомчі архіви (за зразком Архіву міжбанківських розрахунків) або передати документи на депозитне зберігання в БілНДЦЕД. Зараз у стадії підписання знаходиться договір про депозитне зберігання з одним із комерційних банків.

Відомчі системи електронного документообігу і державна система архівного зберігання мають стати компонентами єдиної, більш загальної системи, яка охопила б увесь апарат управління. Створення і сертифікацію засобів цифрового підпису і хеширування, які відповідають національному законодавству, доцільно провести один раз, уникнувши таким чином дублювання бюджетних витрат на паралельну розробку декількох паралельних рішень. Актуальним є створення типової системи електронного документообігу для державних установ. Автоматизовані системи, які використовуються в організаціях, мають забезпечувати високу сумісність із системами архівного зберігання. Особливо важливо, щоб архів міг забезпечити перевірку цифрового підпису, а також його відтворення у випадках, коли для довгострокового зберігання документів необхідно конвертувати їх у інший формат. На жаль, рівень усвідомлення цієї проблеми серед посадових осіб, відповідальних за прийняття рішень, поки ще далекий від бажаного.

Не менш серйозним стримуючим фактором залишається недостатнє розуміння правових і організаційних наслідків, спричинених переходом до електронного документообігу. Воно виявляється не лише серед керівників організацій, а й серед розробників програмних засобів. Для них засоби цифрового запису - це всього лише ще один модуль, котрий може бути доданий до розробленої ними системи. Між тим, наявність такого модуля (за умови його відповідності чинним нормативним актам) означає перехід системи в якісно інший стан: з цього моменту саме електронний (цифровий) документ стає оригіналом, а паперовий роздрук - усього лише його копією. Відповідно переміщується й адресація всіх вимог по захисту інформації, а також по архівному зберіганню.

На практиці вже виникає цікава ситуація: цілком конкретне міністерство, не вважаючи себе готовим до впровадження повноцінної системи безпаперового документообігу, створює систему, в якій паралельно обертаються звичайні паперові документи (що засвідчені належним чином і мають юридичну силу) і їхні цифрові версії, які є набагато зручнішими для практичної роботи. Але при цьому фактично паперовий документ не розсилається, підвідомчі організації отримують через мережу лише цифрову копію. Іншими словами, електронний документообіг існує де-факто, але без дотримання вимог стосовно захисту інформації. Цифрова копія, на основі якої виконавці приймають рішення і здійснюють призначені заходи, захищена від підробки тільки стандартними системними засобами.

Проте навіть впровадження цифрового підпису не знімає проблеми повністю, оскільки в системах електронного документообігу (як і в автоматизованих системах ведення електронних регістрів і банків даних) існує ще одна слабка ланка - зберігання ключів цифрового підпису і паролів, які регулюють доступ до даних. Надійність такого зберігання в змозі забезпечити тільки висококваліфікований (і відповідно оплачуваний) спеціаліст. Між тим, у штатах органів державного управління і підвідомчих їм організаціях посада системного адміністратора (спеціаліста із захисту інформації) поки що не передбачається. Більше того, практично повністю відсутнє розуміння необхідності і значущості такої посади в нових умовах, як відсутня і програма їхньої підготовки.

Ще однією проблемою є "закритість" автоматизованої системи архіву, розробленої "Агат-Систем". Життя вимагає постійного доповнення її новими модулями, необхідності в якій на момент її введення в експлуатацію ще не було. Як приклад можна навести сертифікаційні засоби підрахунку контрольної характеристики файла і перевірки цифрового підпису, наявність яких стала необхідною після введення в дію Закону "Про електронний документ". Безсумнівно, нормативна база змінюватиметься і надалі, що потребуватиме нових доопрацювань систем. Але кожне з таких доопрацювань фактично означає створення нової версії системи, на що потрібні значні затрати. Раніше чи пізніше постане питання сумісності програмних засобів архіву з майбутніми поколіннями операційних систем.

На разі незрозуміло, як довго архів зможе забезпечувати відтворення документів (і підтримку їх цифрових копій) в умовах постійно мінливих технологій. На першому етапі, поки інформації накопичилось не надто багато, "перегони за прогресом" будуть продовжуватися шляхом міграції даних, тобто їхнього пристосування до вимог нових програмно-апаратних платформ. У далекій перспективі існує ризик втрати описань і пошукових характеристик, які вносяться в інформаційно-пошукову систему, або перетворення її на архаїчний масив інформації, несумісний з більш сучасними технологіями.

Ця проблема останнім часом набуває глобального значення, і архівістам також доведеться шукати відповіді на неї. Якими будуть інформаційні технології майбутнього - передбачити складно, хоча деякі їхні риси вже сьогодні є досить чіткими. Так, можна припустити, що вони будуть повністю інтегровані в глобальну систему телекомунікацій. Виходячи з цього, можна оцінити ступінь доступності інформаційних ресурсів, які створюються сьогодні: ті з них, для яких уже зараз важко забезпечити онлайновий доступ через Інтернет, напевно, будуть важкодоступними для наших нащадків (а, можливо, і для нас самих уже за 10-15 років). З огляду на це, найбільш перспективним видається досягнення "відкритості" автоматизованої системи архіву на базі сучасних Інтернет-технологій. Але конкретні шляхи до цієї мети ще належить знайти.

Ця ж проблема стосується й доступності інформації, яка міститься в самих архівних документах. Поки що в світі не знайдено шляхи до повної довгострокової збереженості цифрової інформації в усьому її різноманітті, з усіма зручностями пошуку і зовнішнього подання. Але вже зараз можна гарантувати доступність для майбутніх поколінь лінійної послідовності букв і цифр, тобто неформатованих текстів, а також графіки в растрових форматах (у вигляді такої ж послідовності крапок різних кольорів). Це краще, ніж втратити все, але навіть для реалізації цієї програми-мінімум треба вживати певних заходів уже сьогодні. Очевидно, що бази даних слід зберігати не тільки в їх вихідних програмно-залежних форматах, але одночасно створювати їх архівні копії в текстовій формі. Для геоінформаційних систем варто потурбуватися про збереження в одному з поширених програмно незалежних форматів (tif, jpg) растрових картографічних прошарків, які використовуються в таких системах, а також забезпечити виведення в текстовій формі координат векторних об'єктів.

Окремою проблемою є архівування Інтернет-публікацій. Історія розвитку людської цивілізації наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть буде очевидно неповною без уявлення про те, яка інформація була представлена в Інтернеті, хто і як її використовував або контролював доступ до неї. Але для того, щоб інформаційні ресурси Інтернет були зафіксовані й збережені для історії, хтось має взяти на себе функції їх відбору і зберігання. На жаль, поки що неясно, хто має цим займатися. Теоретики архівної справи схильні розглядати Web-сайти не як документи, а як публікації. Чи означає це, що про збереженість електронних публікацій мають потурбуватися бібліотеки? Можливо, це виправдано стосовно статей і монографій, виставлених в Інтернет у вигляді текстових файлів. Але не тільки тексти, а сайт у цілому, включно із його зовнішнім оформленням, може бути історичною цінністю, причому не тільки інформативною, а в певному смислі музейною. Нашим нащадкам буде, безумовно, цікаво побачити перші Web-сторінки в тому вигляді, в якому ми бачимо їх зараз на екранах комп'ютерів. Пов'язані з цим проблеми аналогічні проблемам, які виникають при довгостроковому зберіганні інших видів інформаційних ресурсів. Логічно було б і вирішувати їх в одній організації. Тому ми вважаємо зберігання архівних копій сайтів своїм перспективним завданням.

Окрім забезпечення збереженості документів, які початково створюються в електронному вигляді, важливим напрямком діяльності архівістів є впровадження сучасних технологій доступу до традиційних паперових документів. Мова йде про створення електронних факсимільних копій тих документів, які потім можуть публікуватися в мережі Інтернет або ж окремими виданнями на компакт-дисках. Передбачається, що основну роботу по створенню електронних копій візьмуть на себе архіви, в яких зберігаються оригінали документів, а БілНДЦЕД буде сприяти їм методично і візьме на себе забезпечення доступу до цих копій на основі інформаційних технологій. Очевидно, завдання конвертації архівної інформації в електронний вигляд незабаром постане і перед відомчими організаціями, які пов'язані з обробленням великих інформаційних масивів.

У епоху електронних документів, для яких можна отримати будь-яку кількість рівнозначних копій, роль архівів зазнає невідворотних змін. Виникає можливість зберігати робочі примірники документів розпорошено - там, де в них виникає потреба. Кожен користувач може за допомогою віддаленого доступу отримати власну копію, з точки зору інформаційної цінності абсолютно тотожну первинному документу. Тим не менш, забезпечення збереженості еталонів електронних документів залишиться прерогативою архівістів незалежно від того, скільки рівноцінних екземплярів буде перебувати в обігу. Більше того, централізоване архівосховище сьогодні виглядає єдиним місцем, де така збереженість може бути гарантована, бо тільки для архівістів турбота про документи, які вийшли з активного обігу, завжди була і буде найважливішим завданням.


1 Закон Рeспубліки Білорусь "Про Національний архівний фонд і архіви в Республіці Білорусь", ст. 7. Із текстом Закону можна ознайомитися в еталонному банку даних правової інформації на сервері Національного центру правової інформації Республіки Білорусь: повернутися...

На початок

"Архіви України"
№ 3 / 2001

ДИСКУСІЯ ПРО АРХІВИ

В. П. Тарасов

ПОВЕРНЕННЯ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ, ПЕРЕМІЩЕНИХ
У СРСР У РЕЗУЛЬТАТІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(Переклад з російської О. В. Бондаренко)

Від редакції. З люб'язного дозволу заступника Керівника Росархіву В. П. Тарасова передруковуємо інформацію, вміщену 1999 р. на сторінках електронного журналу "Spoils of War" - міжнародного часопису, присвяченого реституційним проблемам. Сподіваємося на продовження обговорення цього дуже важливого питання, а також публікацію в нашому журналі більш докладної статті шановного автора з цієї ж тематики.

Проблема повернення архівних документів, переміщених у Союз РСР у результаті Другої світової війни і які знаходяться в Росії, їх довоєнним власникам стала, як відомо, особливо актуальною на початку 90-х років, після того, як був відкритий доступ до переміщених архівних фондів Центру зберігання історико-документальних колекцій (ЦХИДК) у м. Москві (Нині - Російський державний військовий архів (прим. ред.).

Претензії на такого роду архіви заявив цілий ряд європейських держав, у тому числі Франція. 12 листопада 1992 р. Росія підписала із Францією дві міжурядові угоди: про співробітництво в галузі державних архівів та про виявлення і повернення архівних документів. У рамках цих домовленостей розпочато двосторонній обмін архівами.

Від грудня 1993 р. по травень 1994 р. Франції було передано шість партій архівних фондів французького походження, переміщених у Союз РСР у результаті Другої світової війни, які зберігалися в ЦХИДК. До них увійшли понад 900 тис. справ. Натомість Росія отримала від Франції архівні матеріали. Наприклад, було передано 12 судових журналів російських та радянських суден, які здійснювали плавання в Середземному морі в 20-ті роки.

Одночасно французька сторона профінансувала мікрофільмування документів, відібраних російськими експертами з фондів, що передавалися (7 млн. кадрів).

Російсько-французький обмін архівами було припинено 20 травня 1994 р. у зв'язку із рекомендаціями Державної Думи і Ради Федерації утриматися від передачі переміщених культурних цінностей, включаючи архіви, іноземним державам до прийняття відповідного російського закону. Крім того, в 1995 р. Державна Дума прийняла постанову про мораторій на будь-яку передачу культурних цінностей до того, як буде прийнято вказаний федеральний закон. Унаслідок цього Федеральна архівна служба Росії не змогла повернути Франції понад 100 тис. архівних справ французького походження, а французька сторона утрималась від виконання своєї обіцянки повернути Росії документи російської воєнної місії в Парижі та архівні матеріали Персидської козачої дивізії, які було виявлено в підвалах Посольства Франції в Тегерані.

У 1996-1997 рр. було проведено підготовку до обміну і здійснено обмін архівними документами із Князівством Ліхтенштейн. Архівні документи ліхтенштейнського походження були переміщені в СРСР із Австрії і Чехословаччини в 1945 р. й знаходилися в ЦХИДК (1101 справа). Правлячий князь Ліхтенштейну Ханс-Адам ІІ звернувся із проханням про передачу йому цього архіву. Зі свого боку, він висловив готовність повернути Росії в порядку компенсації придбаний ним на аукціоні "Сотбіс" архів М. А. Соколова, слідчого уряду О. В. Колчака, який проводив дізнання у справі загибелі Миколи ІІ та членів його родини.

13 червня 1996 р. Державна Дума прийняла постанову, яка містила рекомендацію Уряду Росії провести російсько-ліхтенштейнський обмін архівними документами. Таким чином, було фактично зроблено виняток із мораторію, прийнятого Державною Думою в 1995 р. Уряд Російської Федерації схвалив здійснення обміну документами з Ліхтенштейном і підписання відповідного двостороннього міжурядового договору. 3 вересня 1996 р. такий договір було укладено у формі обміну листами між Міністром закордонних справ Російської Федерації Є. М. Примаковим та правлячим Князем Ліхтенштейну Хансом-Адамом ІІ.

Федеральна архівна служба Росії, якій було доручено практичне здійснення обміну, узгодила 13 травня 1997 р. із уповноваженим представником правлячого Князя Ліхтенштейну Протокол про час і порядок обміну архівними документами. В кінці липня - на початку серпня того ж року обмін було здійснено. У вересні 1997 р. найбільш цікаві документи із ліхтенштейнського архіву та архіву М. А. Соколова були показані на виставці в Москві.

Тим самим, можна вважати, завершився процес обміну та повернення архівних документів, який проводився до того, як набрав чинності закон про переміщені культурні цінності.

21 квітня 1998 р. Закон РФ "Про культурні цінності, переміщені в Союз РСР у результаті Другої світової війни і які знаходяться на території Російської Федерації", почав діяти.

Одночасно Президент Російської Федерації, який наклав на прийнятий закон вето, подолане потім Державною Думою і Радою Федерації, направив запит у Конституційний суд, який зараз розглядає це звернення.

Набуття чинності вказаним Законом РФ, зрозуміло, не могло зняти проблеми претензій іноземних держав на переміщені архівні документи, які знаходяться в Росії.

Франція, зокрема, звинуватила російську сторону в тому, що призупиненням передачі французьких документів Росія порушила свої обов'язки по Угодах із Францією від 12 листопада 1992 р. З метою врегулювання цієї проблеми в російсько-французьких стосунках Голова Державної Думи Г. М. Селезньов та Голова Національних Зборів Франції Л. Фабіус у ході третього засідання Великої російсько-французької міжпарламентської комісії в Парижі 10 грудня 1997 р. підписали Меморандум, в якому висловлено побажання про активне продовження роботи з виявлення та повернення архівів, про відновлення обміну архівами. Враховуючи ці рекомендації, Державна Дума прийняла 22 травня 1998 р. постанову про продовження обміну архівними документами з Францією на взаємній та еквівалентній основі відповідно до згаданих Угод та Закону РФ. Постанова Державної Думи знаходиться нині на розгляді в Уряді Російської Федерації.

Разом із тим, конкретні дії по реалізації цієї постанови стримуються неврегульованістю процедурних питань, передбачених Законом РФ. Зокрема, не створено ще Міжвідомчої ради з питань культурних цінностей, переміщених у результаті Другої світової війни (п. 4, ст. 16 Закону РФ).

Уряд Сполученого Королівства звернувся з проханням про повернення особистих документів військовослужбовців Британського експедиційного корпусу, яких було взято в полон німецькою армією.

Документи британських військовополонених знаходились у Німеччині, а потім були вивезені до Москви. Тепер вони зберігаються в ЦХИДК.

Беручи до уваги це прохання, Державна Дума 16 вересня 1998 р. прийняла постанову, яка рекомендує провести передачу британській стороні особистих документів військовослужбовців Британського Експедиційного корпусу як сімейні реліквії за наявності всіх необхідних домовленостей. Постанова Державної Думи розглядається зараз в Уряді Російської Федерації. Насамкінець варто відзначити, що обмін архівними матеріалами з Францією і передача особистих документів британських військовослужбовців, як і аналогічні процедури з іншими країнами, будуть проводитися відповідно до чинного Закону РФ "Про культурні цінності, переміщені в Союз РСР у результаті Другої світової війни і які знаходяться на території Російської Федерації."

На початок

"Архіви України"
№ 3 / 2001

ПУБЛІКАЦІЇ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ

С. І. Кононенко, С. І. Кривенко

СПОГАДИ ЧЕРКАЩАН ПРО ГОЛОД 1932-1933 років

(за документами Держархіву Черкаської області)

№ 1   № 2   № 3   № 4   № 5   № 6   № 7   № 8

Одна із трагічних, вікопомних сторінок історії України - голод 1932-1933 років. Поповнити відомості про нього, дати правильну оцінку подіям, що відбувалися в ті роки на нашій землі, зрозуміти їх допомагає поєднання свідчень офіційних документів і фактичного матеріалу зі спогадами й свідченнями людей, що пережили страшне лихоліття.

У них не лише відбито всю трагедію тих незабутніх днів, а й причини того, що сталося, сприйняття селянами політики держави. Це знайшло чітке відображення в такій коротесенькій частівці з глибоким змістом:

А на хаті серп і молот,
А у хаті смерть і голод.

У Державному архіві Черкаської області зберігається колекція "Спогади черкащан про голод 1932-1933 років". Найбільш яскраві з них вміщено до збірника документів відповідної тематики (на жаль, за браком коштів не виданий). Деякі з цих спогадів подаються в даній добірці.


№ 1

З АВТОБІОГРАФІЇ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРАЦІВНИКА РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ "УКРАЇНСЬКА ДУМКА"*
А. І. ХІМЕНКА** ПРО ГОЛОД 1933 р. У СЕЛАХ ЧИГИРИНСЬКОГО РАЙОНУ

30 січня 1942 р.

Народився 27 липня 1919 р. в с. Адамівка Чигиринського району на Київщині (нині Кіровоградська область) в сім'ї селянина Хіменка Івана Дорошовича, що займався все життя сільським господарством.

В 1926 р. вступив в початкову школу с. Адамівки, де провчився до 1930 р., закінчив 4 класи.

В 1930 р. батька було розкуркулено з конфіскацією всього майна і взято в тюрму м. Черкаси, де він пробув до 1933 р.

Мати зі мною і трьома меншими сестрами переїжджає на північний Кавказ, де поступає на польові роботи в німецьку концесію, що була тоді на Кубані.

В 1933 р. повертаємся в с. Адамівка, до хворого, виснаженого тюрмою, обезсиленого батька. Незабаром він умирає в чужій хаті, хвора малярією мати, лишившись з малими дітьми, втрачаючи останню надію на допомогу сім'ї, також умирає, лишаючи мене і двох менших сестер в чужій хаті.

Забуті родиною, голодні, безсилі, малолітні, ми зараз після смерті матері (якої, до речі, не було кому хоронити - сільрада відмовилась) були викинуті на вулицю власником хати.

Довелося жебрачити попід хатами, дражнити чужих собак. Через тиждень десь зникає 6-річна моя сестра. Наляканий цим, беру за руку мою єдину рідну сестру і йду на села, широкими дорогами, в степ, де вже шепотіла важким колосом надія на життя - хліб. Я щоденно бачив, як в мою душу заглядає голодна смерть, чув, як манить вона нас під чужий тин, забутих, чужих.

У відчаї я домігся улаштувати нянькою в однім селі мою, тоді 8-річну сестру.

Радий за сестру, я лишив зовсім колись рідне село, Чигирин, степ, якого я так любив, " пішов у "світ".

В голоді, в холоді, без родинної ласки, тяжкою хмарою, ледве не роздушивши мене, пройшов 1933 р.

Появився хліб, ожили люди, покрила життєва радість їх обличчя, в надії на краще життя, на побачення з єдиною сестрою я повернувся з німецької концесії (з Кубані) в рідні села.

Довелося наймитувати, так як на утримання колгоспу мене не прийняли як куркульського сина.

А. І. Хіменко      [підпис]

Державний архів Черкаської області, ф. Р-51, оп. 1, спр. 4, арк. 7. Оригінал.


* Видавалася в м. Черкаси в період нацистської окупації (1941-1943). повернутися...

** Хіменко Андрій Іванович (27 липня 1919 р. - 1 грудня 1991 р.) - український письменник і поет. Літературні псевдоніми - Андрій Чорний, Андрій Хімко. повернутися...


№ 2

І3 СПОГАДІВ ЖИТЕЛЯ с. СТЕПАНКИ ЧЕРКАСЬКОГО РАЙОНУ І. М. ХМIЛЬКІВСЬКОГО

17 липня 1988 р.

...Була з самого початку сталінських часів неправильна політика у ставленні до села. Замість того, щоб розвивати сільське господарство, його занедбали. А потім організували табори...

Запитайте у людей, які бачили все це власними очима, які буквально чудом вижили. Запитайте усіх нас, поки що живих свідків, що то за страшні часи були. У мене й зараз стоїть перед очима дорога, якою вже переростком ходив до школи в сусіднє с. Степанки. І щодня бачив на дорозі мертвих людей - жінок, дітей, стариків, які йшли від села до села в пошуках хліба, аж поки їх не наздоганяла в дорозі смерть. Вимирали цілими сім'ями, селами. Пухли з голоду, втрачали розум, в голодному божевіллі часто опускалися до жахливого канібалізму, і мерли, мерли - мовчки, з жертовною покірністю долі.

Пам'ятаю, взимку 33-го року на хлібозаготівлі в с. Степанках працювала спеціальна комісія. Залучили до цього й мене.

Найперше зайшли до Наума Михайловича Недухи. В хаті знайшли лише його дочку - школярку Таню. Самого господаря і його дружини вдома не було - можливо, хтось попередив їх про заплановану "акцію".

Ми зробили старанний обшук, але хліба не виявили - лише 10 кг проса знайшли. Забрали.

Потім пішли на інший кінець села. Тут, у невеличкій хатині, проживали старенькі дідусь з бабусею, а з ними - трирічний хлопчик, внук, батьки якого пішли з села шукати кращої долі.

Обшукали, але в хаті нічого не знайшли. Тоді взяли довгі металеві шпички - їх носили з собою - і пішли до хліва. Там і відкопали 20-кілограмовий мішок з житом. Дід, як побачив дорогоцінний клунок, впав на коліна: "Синочки, залиште, бо дитина з голоду вмре."

Дід той і баба, і внук їхній трирічний, як я дізнався потім, померли з голоду весною того ж таки року...

Не могло, не повинно було бути обставин, які призвели до такого фатального кінця мільйони людей.

Людей, які піднялися на боротьбу за кращу долю. Які взялися будувати найсправедливіше і найгуманніше в світі суспільство.

В пам'ять про них, заради нинішніх і прийдешніх поколінь сьогодні в країні правдиво розкриваються сторінки нашої історії. І це сповнює оптимізмом.

І. Хмільківський      [підпис]

Державний архів Черкаської області, ф. Р-5792, оп. 1, спр. 19, арк. 1. Оригінал.


№ 3

ІЗ СПОГАДІВ ЖИТЕЛЯ с. РОЗСІШКИ ХРИСТИНІВСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕМЕРИСА

29 червня 1989 р.

Як ми залишились без хліба

Після суцільної колективізації 1930 р. урожай видався неважний. Обробіток по старій технології майже все вручну та ще й сяк-так. Облік "1"=чоловікодень. Оплата "1"=0,12 крб. Та й ніхто ніякого заробітку не одержував.

Все йшло на покриття боргів державі: податок за садибу, город; за кожне дерево на ній; за гужообов'язок, культзбір, на трактор, і на держпозику за 200, 500, 100 крб. облігацій.

Так само в 1931 р. і ще більший натиск в 1932 р. Особливо зимою: постійний обхід дворів (нічний) бригадами по стягненню боргів і по виявленню прихованих "лишків хліба". Не лише в мішках, а чи в ямах, а у мисці; як знайшли квасолю - забрали, гладущик пшона - забрали, кілька качанів кукурудзи - забрали. Невідомо, чи попадало це збіжжя в державу, а намір залишити селянина без жодних харчів визначався ясно.

Ще в 1932 р. в с. Рижавці були повідомлення, що чоловік забрав із скотомогильника загибле лоша і з'їв, а другий собачатиною сина вгощав, видаючи за баранину...

Приїздив у село В. Я. Губар, перевіряв, бачив, як вдова переморозяну картоплю готовила на оладки. Після того привозили були трохи пшона і кілька бочок тюльки.

Настала безхмарна весна 1933 р. Як тільки грунт розтав, почали вишукувати перемерзлу картоплю на оладки (то був делікатес!), а от млинці з мішаного цвіту гіркі, як полин, а з бурякового насіння - як з соломи. Пізніше лобода, хоч і варена, прискорювала опухання ...

Ішла в їжу і така живність, водяна, як раки, скойки (ракушки), жаби.

Десь у квітні, ідучи з Текучої, побачив із-за горба від ставка показався чоловік з фатком і мішком на плечах. "Е, думаю, - молодець, ще сонце не зійшло, а він уже риби наловив!". Зрівнялись, а в мішку: "Кр-кр". Жаби. Аж наче волосся на голові мені картуз підняли.

Настали польові роботи. Щоб їх забезпечить, організували польові кухні. Якусь похльобку, баланду варили. Туди йшли всі, і черпак цієї лотури давали кожному. Але тим, хто вже охляв, це не допомогло. Вони з'їдали, але працювати не могли.

Спали, пухли і помирали. Трошки краще підкормлювали дітей у яслах і в школі.

Чимало селян ходили іноді за сотні кілометрів у міста купляти "комерційний хліб" і по дорозі, а то і в чергах кількадобових гинули.

Літо 1933 року видалось тепле, дощове і забезпечило небувалий урожай. Природно, що як тільки появилося молочко в зерні, на поля рушили голодні і нерідко, наївшись, тут же гинули.

На полях були побудовані вишки, на них варта, яка відлякувала "стригунів" (тих, що зривали - стригли колоски), навіть пострілами.

Багатий урожай 1933 р. збирали весь вручну. Снопи не тільки звозили в скирду десятьма приватними коровами (стільки було в колгоспі "Нове життя"), а й зносили жінки ряднами.

А 64 колгоспних коня не привезли і одного снопа: були дуже виснажені. Як тільки вмолотили, почали виконувати поставку і видавати аванс. А в останній розрахунок видали по 8, 10 кг на трудодень (а в деяких колгоспах навіть по пуду - 16 кг)...

Чемерис      [підпис]

с. Розсішки      29.06.89

Державний архів Черкаської області, ф. Р-5664, оп. 1, спр. 5, арк. З-5 зв. Оригінал. Рукопис.


№ 4

І3 СПОМИНІВ ЖИТЕЛЯ м. УМАНЬ В. К. БІЛОУСА

17 липня 1989 р.

Людомор - 33
Великий голод

У моїй пам'яті чітко закарбовано ясний, літній день, поле стерні, яка коле мої босі, шістилітнього хлопчика, ноги. Колються і остюки пшенишних колосків, які я з бабусею збираю по стерні. Я складаю колоски в пучечки, як квіти, потім передаю бабусі, яка пакує їх в торбинку. Раптом над головою храп коня, білий оскал його зубів, крик об'їздчика і тяжкі, нещадні удари гарапника по моїй спині.

Чітко і сьогодні помню гнідого коня, молоде, перекошене люттю обличчя сільського "активіста", помню його прізвище - Заремба.

В ту осінь 1932 р. в нашу хату часто навідувались добре вдягнені, озброєні люди, які нишпорили, по всіх закутках і на подвір'ї, в пошуках зерна. Забирали все до зернини, висипали навіть і фасоль з горшків.

А весною 1933 р. люди почали вмирати з голоду. Вмерла трирічна моя сестра Ніна, залишився я без матері, не стало на світі інших родичів.

На цій благодатній землі споконвіку вважалось великою ганьбою вмирати з голоду. Тому в книгах регістрації народження і смерті тих, хто вмирав з голоду, сільські грамотії записували: здох, здохла, здохло...

В ті роки на Україні загинуло від голоду сім мільйонів - ні в чому не винних чоловіків, жінок, стариків, дітей… Сім мільйонів! Їх убито штучним голодом.

7 серпня 1932 р. Сталін власноручно написав закон, який в народі отримав назву "п'ять колосків". Згідно з цим законом у першу чергу потрібно розстрілювати дітей, які збирають колоски... Отже, мені повезло. Відбувся кількома басаманами і гірким, на все життя, спомином.

А мільйони загинули... Вимерли цілі древні роди, опустіли села України.

В 1932-1933 роках над беззбройним, беззахисним народом скоєно злочин, назва якому - геноцид. Сталін і його поплічники фізично знищували українців так, як пізніше гітлерівські фашисти знищували євреїв.

Яку тягу до життя має в собі наш народ, коли і в ті страшні часи масового знищення творив фольклор:

Устань, Ленін, подивися,
До чого ми дожилися:
Клуня раком, хата боком,
І коняка з одним оком.
І корова без хвоста,
І комора пуста.
Ні овечки, ні свині,
Тільки Сталін на стіні...

Я їх і сьогодні, подумки бачу... Босі, в простеньких спідничках, в біленьких хустиночках... наспівували...

Куди йдеш, куди йдеш,
Куди шкандибаєш?
У райком, за пайком
Хіба ти не знаєш?

Або з гіркотою:

Батько в созі, мати в созі,
Діти бродят по дорозі...

Голодні, збідовані, віршем констатували злигодні життя...

Нема сала, нема кики,
Тільки кіно та музики...

Сторонні і збайдужілі до чужої біди спостерігачі твердять, що українці в холокостному 1933 р. і євреї у гетто, під дулами фашистських кулементів, вмирали покірно, мовчки. Такі твердження - не вся правда, і в тих, і в других обставинах насильницької смерті знаходились люди, які чинили катам шалений опір.

В наш час назріла конча необхідність повернення народові його, втраченого під впливом сталінської тиранії, морального здоров'я, без якого ніякі економічні зрушення немислимі. Нам, живим, необхідно відновити трагічні сторінки великого голоду 1932-33 років, по кожному селу, по кожній родині. Знайти і упорядкувати забуті, зарослі бур'яном могили. Шляхом опитування живих свідків голоду підрахувати по кожному селу, по кожній сім'ї, по кожній родині кількість закатованих голодом.

17.07.89 р.      [підпис]

Державний архів Черкаської області, ф. Р-5664, оп. 1, спр. 5, арк. 8-12. Оригінал. Рукопис.


№ 5

ІЗ СПОГАДІВ ЖИТЕЛЯ с. КОВАЛИХА СМІЛЯНСЬКОГО РАЙОНУ Н. БУТКЕВИЧА

5 лютого 1990 р.

З настанням весняної сівби 1933 р. в Ковалисі почався масовий голод. Багато коней в артілі та одноосібників загинули з голоду, а які й залишилися - ледве трималися на ногах. 50 коней взяли з села з їздовими на будівництво залізниці біля Луганська (Ворошиловград). Хто працював в артілі - для тих варили двічі на день ріденький куліш, суп з вики, сої, сочавиці і давали по 100 гр. хліба, випеченого навпіл з просяними відвійками. Вдома пекли млинці з сушеного жому, різного лушпиння. А пізніше їли лободу, макуху, бруньки, сушене й товчене листя, жолуді, цвіт акації.

В особливих умовах були індивідуальні господарства, у яких повністю відібрали всі продукти харчування. Вимирали цілими сім'ями і в першу чергу - чоловіки та діти. Жінки виявилися більш стійкими і витривалими в боротьбі з голодом. Хоч як це важко і страшно, а слід сказати, що був один випадок, коли збожеволіла від голоду мати, вона з'їла власну померлу дитину. Цю нещасну було розстріляно. Їздили попід хатами грабарки, збирали померлих і скидали в широку яму. Та були випадки, що в живих вже не було сили поховати мертвих і їх пригортали землею в канавах, погрібах, ямах...

Всього від жахливого голоду 1932-1933 pp. у Ковалисі загинуло понад 400 чоловік. Для порівняння скажімо, що з фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулися до рідних порогів 164 чоловіки...

Нехай цей спогад буде моєю шапкою землі на олтар пам'яті жертвам голоду 1933-го.

Н. Буткевич, громадський кореспондент      [підпис]

с. Ковалиха

Державний архів Черкаської області, ф. Р-5664, оп. 1, спр. 18, арк. 1-2. Оригінал. Рукопис.


№ 6

ІЗ СПОГАДІВ ЖИТЕЛЯ м. ЖАШКІВ С. К. ЇЖКА

12 березня 1991 р.

Україна відзначає 60-річчя однієї з найбільших трагедій у своїй історії - голодомору 1932-1933 pp. Ця тема впродовж десятиліть була закритою, вголос про голод не прийнято було говорити. Проте люди старших поколінь не приховували від своїх дітей і внуків тих страхіть, вчили бережно ставитись до хліба, знати йому ціну.

Пам'ять про жертви голодомору не повинна канути в небуття. Мої земляки, жителі Чорної Кам'янки, ще восени 1989 р. поставили пам'ятник тим, кого забрала голодна смерть. А це 887 моїх односельців - майже в чотири з половиною рази більше, ніж загинуло на фронтах Великої Вітчизнянної війни. Пам'ятник простий - хрест на моноліті сірого граніту, а під ним напис: "Вічна пам'ять померлим від голоду 1933 р.". Стоїть він якраз біля того місця, де були викопані траншеї для звезення трупів.

Говоритиму лише про свій куток, на якому виріс, називався він Чайківкою. Це тільки невелика частина нинішньої вулиці Шевченка.

У великій скруті опинились напровесні 33-го наші найближчі сусіди Павленки - Лук'ян і Ониська та їхні діти Наталка, мій ровесник Ваня, Тетяна і Ялина. Голод доконував їх. Мій батько роздобув десь майже відро меляси, налив повну кварту і велів мені віднести Павленкам. Частину того солоду вони розбавили в окропі і почаювали. Ото й усе. А ще ж рік-два тому Ванькова мама пригощала нас смачною кашею з солодкою підливою із квасолі, і хліб смачний випікала, саджала його не на голу черінь, а на капустяний лист. Але то тільки спомин.

Коли цвіли вишні, Лук'ян уже не міг ходити, його, виснаженого, винесли і поклали на тапчані біля льоху. Як зараз чую його слова: "Садки цвітуть, соловейко щебече, а мені треба йти в могилу". І невдовзі пішов. А ще пам'ятаю, як Наталка, вже доросла гарна дівчина, принесла з берега болотну черепаху. Як вона старалась розбити камений панцер! Але нічого в неї не вийшло. Вся сім'я Павленків вимерла, крім старшого сина Деменя, який служив тоді в Червоній Армії.

Зараз на тому обійсті живе 87-річна Санька Оверківна Чмир. Вона сказала:

- Не всі вони на цвинтарі лежать. Тетяна і Ялинка в льоху прикопані. На тому місці, де був льох, я щовесни квіти сію.

Пам'ять людська невмируща.

А через вулицю навпроти Павленків жила багатодітна сім'я Петра Миронюка. Помер Петро на вулиці, під своїм хлівом... Я був очевидцем, як Савка Яременко підбирав його на підводу, на якій уже лежали мерці. Було в Миронюка шість синів. Найбільше впам'ятку мені Михтодь, який не раз запрошував нас у двір і показував свої діючі моделі віялок, млинків. Як ми заздрили його хисту. Ні одного з тих хлопців живих не залишилось.

Велика родина була і в мого дядька Андрія Михайловича Їжка. Не стало тоді його, жінки Марини, моїх двоюрідних братів Дмитра, Юхима, Івана, Петра і сестри Одарки. Така ж доля спіткала сім'ї Андрія Котика, Кирила Буртового та інші.

Прийнято вважати, що голод припинився влітку, але наслідки його для значної частини селян були відчутні ще довго. Зубожіння людей, антисанітарія були, мабуть, в числі причин того, що в Чорній Кам'янці, як і в багатьох інших селах тодішнього Буцького району (Добрій, Красноставці, Соколівці, Юстинграді, Молодецькому), взимку 1934 р. спалахнула велика епідемія сипного і черевного тифу. Гасили її аж до кінця 1935 р.

258860, Черкаська область, м. Жашків, вул. Миру, 4, кв. 2
Іжко С. К.       [підпис]
12.03.91

Державний архів Черкаської області, ф. Р-5664, оп. 1, спр. 3, арк. 8-10 зв. Оригінал. Рукопис.


№ 7

ІЗ СПОМИНІВ ЖИТЕЛЯ с. ГУТА-СЕЛИЩАНСЬКА
КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОГО РАЙОНУ П. Л. ПАВЛЕНКА

28 червня 1992 р.

Коли б я був скульптором, то пам'ятник жертвам голодомору 1933-го спорудив такий: до залитого сонцем колосся тягнуться тисячі рук, а Сталін нещадно косить ті руки.

Того страшного року в рідних Сухинах мені минав десятий. Добре пам'ятаю, як односельці вмирали з голоду. Люди їли котів, собак. За хурою безладно накиданих на віз мерців ніхто не йшов і не плакав. Врятувалися лише ті, у кого була корова. Мій батько спав біля неї у повітці із сокирою, охороняючи.

У дядька Івана корови не було. Там, у Ріпиному Яру, вся його сім'я, дев'ять душ, вимерла. Із хати нікому й нічим було їх вивозити.

То ж повтягували їх у льох, а загорнули аж тоді, коли в Яру вже не було чим дихати.

Вище нашої хати жила тітка Параска. Мов зараз бачу, як "санітари" тягли її до воза: брудну, з чорними скуйовдженими косами. Її опухлий шестирічний Іванко, ні на що не реагуючи, лежав на призьбі з грудкою солі в руці. Наступного дня кинули на віз і цього хлопчика. Ще живий, він скрикнув: "Ма-а!".

Дехто, шукаючи порятунку, залишав домівку і йшов не знаючи куди. Таких підбирали під тинами "санітари". Сухинчани йшли в сусідні села, з сусідніх ішли до нас.

А жнива, як на лихо, затягувалися, дощило. У мого дядька Данила на городі достигло жито. Він трохи нажав, змолотив у сінях об драбину, а тітка спекла кілька хлібин. Одну дядько приніс нам. Очам не вірилося, що побачили святий хліб. Немов повеселішала хата. Хотілося жити, щоб ще хоч раз наїстися його вволю. Але ж не в кожного біля хати була своя нивка.

"Вороги народу" рачкували до недоторканого колгоспного поля, виминали воскове зерно і тут же поїдали. Їх виловлювали й засуджували до десяти років далеких таборів.

З активу організували об'їждчиків. Для нагляду навіть спорудили вишку. Пригадую популярну тоді піонерську пісню: "Видно нам із вишки, як плазує нишком - то ж там і не вітер, і не ховрашок. То злодюга-ворог вимина колосся, набиває пельку, тягне у мішок...". Серед старшого покоління є такі, яких не торкнулась страшна трагедія 1933 р., які не зазнали репресій рідних.

Такі зараз оплакують "мудрого батька". Для них він "хазяїн", "виграв війну". "Соловки? Так було треба...". Ні! Таке - непрощенне! Довічна ганьба злочинній сталінщині! Народ безсмертний!

Павленко Прокіп Лаврентійович,
колгоспник-пенсіонер, житель
с. Гута-Селищанської Корсунь-Шевченківського району     [ підпис ]
28.VI.1992 р.

Державний архів Черкаської області, ф. Р-5664, oп. 1, спр. 1, арк. 4-5 зв. Оригінал. Рукопис.


№ 8

ІЗ СВІДЧЕНЬ ЗАСТУПНИКА ГОЛОВИ АСОЦІАЦІЇ ДОСЛІДНИКІВ ГОЛОДУ-ГЕНОЦИДУ
1932-1933 pp. В УКРАЇНІ Д. КАЛЕНИКА ПРО ГОЛОД В УМАНСЬКОМУ РАЙОНІ

1993 р.

Через тотальний грабунок уже восени 1931 р. у селах почали голодувати, а взимку 1932 р. це переросло у страшний і повселюдний голод. Люди мали вигляд скелетів, обтягнутих шкірою, або ж опухлих, як колоди. Почався масовий мор. Тоді помер мій батько й брати - Василь, Петро й Карпо. Ще жахливішим був 1933 р. Голод охоплював усі сім'ї. Траплялися випадки, коли їли живих і померлих. Хто ще міг рухатись, як живі привиди, їздили по дворах і збирали страшний урожай мерців. Складали штабелями у могили й ледь присипали землею... На більше бракувало сил.

Моторошно було бачити ці могили після всідання землі - з них стирчали руки, ноги. Траплялося, що разом з померлими до ями кидали й тих, у кому ще жевріло життя. Така доля спіткала Григора Козачка й Василя Приміського, яким пощастило вибратися з цього конвейєра смерті. У роки Великої Вітчизняної війни Приміський загинув смертю хоробрих, а Козачок помер минулого року (йдеться про 1992 р.). У сусідньому с. Городниці й досі живе вісімдесятилітня Бабій, яка теж живцем була кинута у братську могилу. Як про страшний сон розповідає вона онукам і правнукам, як їй пощастило вибратися із обіймів смерті. На межі свідомості й небуття вона виповзла з ями й тут-таки впала вкрай безсила. На її щастя, поруч з ямою росли калачики, якими потроху підгодувалась і повернулась до життя. В цій же Городниці кращим в Уманському районі колгоспом "Новий світ" керує шановний всіма Іван Якименко. Його у два роки батьки зуміли вирвати з рук людожера, який полював на людей.

У селі було незвично тихо. Навіть ворони не літали, тому що птахів перестріляли на їжу. Колись гомінкі й курні вулиці позаростали бур'янами, які вигнались вище людського зросту...

Масштаби нечуваного голоду, мабуть, стурбували радянський уряд. Хто ж оброблятиме землю й збере врожай, якщо вимруть усі селяни? Навесні 1933 р. Уманський район відвідав голова Раднаркому УРСР Влас Чубар. Побував він і в Рижавці. Незабаром у колгосп завезли пшоно й у величезних котлах почали варити куліш, який тричі на день давали голодним. Хоча цьому кулішу було далеко до козацького чи степового, однак сотням людей він урятував життя...

Д. Каленик

Золоті ворота. - Видання товариства зв'язків з українцями за межами України. - 1993. - № 4. - С. 101-104.

На початок
На початок