АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ'Ю

"Архіви України"
№ 3 / 2001

АРХІВИ УКРАЇНИ: НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ

На запитання редакції відповідає
Голова Державного комітету архівів України
Руслан Пиріг

- Руслане Яковичу, невдовзі ми відзначатимемо десяту річницю незалежності України. Що змінилося за ці роки в діяльності архівів? Якими основними рисами Ви могли б позначити сучасний стан архівної справи?

- Здобуття Україною незалежності, докорiннi полiтичнi i соцiально-економiчнi перетворення визначальним чином вплинули на розвиток архівної справи. Цi процеси невiддiльнi вiд загального контексту нацiонального державотворення, його здобуткiв i проблем. Природно, що сучасному архiвному будiвництву властивi тенденцiї як позитивного, так і негативного спрямування.

Поза сумнiвом, найсуттєвiшим здобутком стало формування Нацiонального архiвного фонду (НАФ) як складової частини вiтчизняної i свiтової iсторико-культурної спадщини, iнформацiйних ресурсів суспільства. Вiн склався на базi колишньої республiканської частини Державного архiвного фонду СРСР та архiвiв компартiї України. Нинi у складi НАФ - понад 55 млн. справ. На вiдомчому зберiганнi перебуває ще близько 7 млн. справ.

Збереженням документiв НАФ опiкується розгалужена мережа державних архiвiв: 7 - центральних; архiв при Радi мiнiстрiв Автономної Республiки Крим, 24 архiви областей, мiст Києва та Севастополя; 147 мiських та близько 500 районних архівів.

Останнiм часом створюються державні галузеві архiви, куди надходять специфiчні види архiвної документацiї, яка потребує особливих умов зберігання й використання. Це стосується насамперед мiнiстерств оборони, внутрiшнiх справ, служби безпеки, пенiтенцiарної системи та iнших.

У ходi адмiнiстративної реформи центральний орган державної виконавчої влади, що здiйснює управлiння архiвною справою, отримав статус Державного комiтету. Це визнання суспiльної значущостi архiвiв, їх ролi у твореннi незалежної держави, формуваннi нацiональної свiдомостi громадян. Створення Держкомархiву зовсiм не означає посилення управлiнської централiзацiї. Комiтет не повинен бути командним пунктом галузi, він має все бiльше набувати функцiональних ознак центру вироблення i реалiзацiї державної полiтики в архiвнiй справі i дiловодствi.

В архiвному будiвництвi посилюються тенденцiї децентралiзацiї. Державнi архiви областей стали складовою частиною облдержадмiнiстрацiй, тобто органами регiонального управлiння, перебрали на себе певну частку функцiй колишнього Головархiву. Чинне законодавство про мiсцеве самоврядування теж вносить певнi корективи в iєрархiю взаємин обласних i мiських архiвiв.

Уперше в iсторiї України у груднi 1993 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про Нацiональний архiвний фонд i архiвнi установи", який став основним регулятором суспiльних вiдносин у цiй важливiй галузi. Вiн визначив, що НАФ - це сукупнiсть документiв, незалежно вiд їх виду, мiсця створення i форми власностi на них, що зберігаються на території України або підлягають поверненню в Україну, вiдбивають iсторiю духовного i матерiального життя її народу та iнших народiв, мають офіційно визнану iсторико-культурну цiннiсть.

Цей закон вiдiграв визначну роль у законодавчому забезпеченнi архiвної справи, вiдкритостi i доступностi архiвiв, їх динамiчному поповненні новими документацiйними надходженнями, бiльш широкому задоволенні потреб громадян i держави в архiвнiй iнформацiї.

Прийняття закону дало помiтний iмпульс наступному розвитковi правової бази архiвної справи. Це дозволило завершити пiдготовку низки нормативно-правових актiв, методичних документiв, визначених законодавством.

Семирiчний досвiд застосування цього закону показав його певнi слабкi мiсця та недостатню прогностичнiсть. Реалiї сучасного архiвного життя вимагають урахування дiї багатьох важливих чинникiв.

До найсуттєвіших здобутків розвитку архівної справи слід віднести й демократизацiю архiвної справи, масове розсекречення документної iнформацiї, що створило сприятливi умови для роботи дослiдникiв, насамперед iсторикiв, сприяло лiквiдацiї "бiлих плям" нашої минувшини, формуванню нацiональної самосвiдомостi громадян. Українськi архiвiсти пишаються тим, що їхня праця служить благороднiй справi вивчення iсторичного досвiду, використання урокiв минулого в сучасних державотворчих процесах.

Розширення доступу до архівів насамперед стосується документів компартії України та КДБ УРСР, переданих на державне зберігання. В установах системи Держкомархіву прошарок документів закритого режиму зберігання складає близько 0,5%. Природно, що Україна, як і будь-яка інша держава, має свої таємниці і повинна дбати про безпеку в цій сфері.

Упродовж останнього десятиліття працiвники архiвiв зробили вагомий внесок у створення фундаментальних серiй документальних видань, передусім "Книги пам'ятi" та "Реабiлiтовані iсторiєю", а також у висвiтлення таких трагiчних сторiнок нашої iсторiї, як голодомори в Україні, Чорнобильська катастрофа тощо.

Значно розширилися масштаби й напрямки використання ретроспективної документної iнформацiї з метою виконання соцiально-правових запитiв громадян. Важко переоцiнити внесок архiвiстiв у справу реабiлiтацiї жертв полiтичних репресiй радянської доби. Велетенськi обсяги робiт виконанi також архiвiстами по документальному пiдтвердженню перебування сотень тисяч наших спiввiтчизникiв на примусових роботах у Нiмеччинi. Минулого року задля виконання запитів, що стосуються жертв нацистських переслiдувань, переважна бiльшiсть державних архiвiв областей фактично згорнула iншi види робiт. Архiвiсти вважають своїм моральним обов'язком сприяти прискоренню компенсацiйних виплат колишнiм "остарбайтерам".

- А як просувається підготовка нової редакції базового архівного Закону? Що нового він вносить у нормативну базу архівної справи?

- Фахівцями-архівістами і науковцями, правниками пiдготовлено проект нової редакцiї цього базового закону, який погоджено в зацікавлених міністерствах, підтримано урядом і 22 травня цього року розглянуто в першому читанні Верховною Радою.

Восьмирічний досвід практичної реалізації Закону переконує, що вдосконалення нормативної бази галузі має здійснюватися передусім з таких фундаментальних напрямів, як збереженість архівних документів, формування НАФ, забезпечення вільного доступу до відкритої інформації, захист прав громадян, законних інтересів держави та юридичних осіб і, нарешті, піднесення соціального статусу архівістів та авторитету галузі.

Виходячи з цього, законопроектом уточнено визначення самого поняття "Національний архівний фонд", введено такі базові поняття, як "архівна справа", "архівний документ". Удосконалено й розширено поняття системи архівних установ. Підкреслено, що архівні установи системи Держкомархіву призначені для зберігання лише документів НАФ, а для зберігання інших соціально значущих документів передбачено створення спеціалізованих архівних установ при місцевих органах влади та самоврядування. Закладено принципово нові повноваження державних архівних установ щодо управління у сфері діловодства. Детальніше прописано норми щодо забезпечення збереженості документації в разі ліквідації юридичних осіб, що є зараз досить поширеним явищем. Конкретно зазначено, що документи включаються до складу НАФ упорядкованими за рахунок власника. У сфері доступу до відкритих документів НАФ встановлено єдиний порядок оформлення користувачів лише на підставі особистої заяви та документа, що посвідчує особу. Введено статтю "Соціальні гарантії та захист працівників архівних установ". Передбачаються конкретні штрафні санкції за порушення архівного законодавства. Це далеко не всі новації. Прийняття нової редакції архівного Закону забезпечить узгодження його положень з Конституцією, іншими законодавчими актами; розширюється сфера дії Закону, підвищується дієвість його норм. Сама процедура його проходження і розгляду ще раз приверне увагу суспільства до архівної справи і проблем архівістів.

Пiдготовкою нового законопроекту про Нацiональний архiвний фонд i архiвнi установи далеко не вичерпуються можливостi вдосконалення правової бази архiвної справи. У стратегiчному планi слiд подумати також про розроблення законопроекту про документацiю. Необхiднiсть прийняття такого закону обумовлюється тим, що питання зберігання і використання документів на архiвнiй стадiї їх iснування унормовані законом, а ключовi проблеми створення та обігу документiв - лише пiдзаконними актами. Тим бiльше, що законодавча регламентацiя вже є по багатьох спецiальних системах документацiї: фiнансовiй, банкiвськiй, статистичнiй тощо. До того ж, саме законодавчо це питання регулюється в розвинених країнах. Так, у США від 1976 року дiє закон про управлiння федеральною документацiєю, а в Нiмеччинi закон про дiловодство був прийнятий ще 1926 року. Оскiльки Держкомархiв безпосередньо причетний до формування i реалiзацiї державної полiтики не лише в архiвнiй справi, а й у сферi дiловодства, то ми першими маємо бути зацiкавленi у прийняттi такого закону. До речi, вiн мiг би сприяти i пiдвищенню якостi Нацiонального архiвного фонду.

Архiвiсти й надалі повиннi використовувати також можливостi внесення змiн i доповнень до законiв, дотичних архiвнiй справi.

- Чи перебувають у полі зору архівістів приватні архіви?

- Сучаснi трансформацiйнi процеси спричинили нове явище в архiвному будiвництвi - приватний сектор документотворення i документообiгу. Щоденно реєструються i лiквiдуються сотнi таких пiдприємств. Практика свідчить, що чимало їхніх керiвникiв не зацiкавленi в збереженостi документiв. I хоч вони, як правило, не становлять iсторичної цiнностi, але мають певне соцiально-правове значення. Адже за ними - долi тисяч людей. Нерiдко цi матерiали стають предметом уваги правоохоронних органiв. Слiд пiдкреслити, що нашi мiсцевi установи серйозно поставилися до цiєї проблеми, провели велику органiзаторську та методичну роботу щодо створення відповідних архiвiв. Протягом двох років значно збiльшилася кiлькiсть спецiалiзованих архiвiв при мiсцевих органах виконавчої влади та самоврядування. Так, у Києвi вони функцiонують при всiх райдержадмiнiстрацiях. У багатьох районах та мiстах для прийому документiв, не вiднесених до НАФ, видiлено додатковi примiщення та штати працiвникiв.

- Якими є основні напрями діяльності галузевої наукової установи - Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства?

- До позитивних чинникiв архiвного будiвництва, безумовно, слід віднести створення в Українi власної науково-дослiдної бази. Важливою вiхою в розвитку вiтчизняного архiвознавства стало створення Українського науково-дослiдного iнституту архiвної справи та документознавства (1994). Дiяльнiсть iнституту спрямована на розроблення теоретичних і прикладних проблем архiвознавства, документознавства. Серед прiоритетних напрямiв дослiджень iнституту - iсторико-архiвознавчi; бiографiчнi; термiнознавчi; хiмiко-бiологiчнi; теорiя та технологiя формування НАФ; документознавство та дiловодство; iнформатизацiя архiвної справи. Необхiднiсть серйозних дослiджень iсторичного досвiду в архiвнiй справi, глибокого аналiзу здобуткiв i прорахункiв попередникiв зумовили розроблення галузевим iнститутом проблем iсторiї архiвної науки та освiти, вивчення й аналiзу наукової спадщини видатних архiвiстiв.

Важливе значення для практичної дiяльностi архiвних установ мають теоретичнi дослiдження проблем захисту національних інтересів у галузі архівної справи, механiзму старiння документiв, експериментальнi дослiди з метою з'ясування процесу старiння документiв з рiзними носiями i визначення методiв подовження строків їхнього зберiгання; удосконалення методiв консервацiї i реставрацiї документiв, нейтралiзацiї кислотностi паперу, поновлення згасаючих текстiв; розроблення засобiв та способiв захисту документiв вiд бiопошкоджень. Вирiшенню прикладних проблем архiвної справи сприяють дослiдження з теорiї i методики експертизи цiнностi документiв, комплектування державних архiвiв фондами особового походження, класифiкацiї документної iнформацiї. На жаль, становлення інституту відбувається повільно й небезпроблемно. Чимало актуальних тем не розробляються, ефективність ряду досліджень низька.

- Як виглядає архівна служба України на міжнародній арені?

- За роки незалежностi державна архiвна служба посилила свою присутнiсть у мiжнародному архiвному середовищi. Українськi архiвiсти беруть участь у заходах Мiжнародної ради архiвiв, зокрема в реалiзацiї європейських програм, а також шляхом розвитку двостороннього спiвробiтництва. Угоди про співробітництво укладено з нацiональними архiвними службами Австрiї, Бiлорусi, Молдови, Польщi, Росії, Румунiї, Туреччини та iнших держав. Делегацiя архiвiстiв України була представлена на ХIV Мiжнародному конгресi архiвiв у Севiльї (вересень 2000 р.).

Вiдкритiсть українських архiвiв сприяє бiльш широкому використанню документної iнформацiї зарубiжними користувачами. За останнє десятирiччя читальнi зали держархiвiв вiдвiдали більш як 2 тис. iноземних дослiдникiв. Особливо активно розробляються проблеми iсторичної iудаїки, полонiстики, еллiнiстики. Результатом співпраці українських архiвiстiв та зарубiжних дослiдникiв стала низка поважних документальних видань з iсторiї євреїв, полякiв, грекiв в Українi.

- Минулого року побачили світ кілька архівних довідників. Нещодавно Держкомархів розробив і затвердив програму довідкових видань "Архівні зібрання України". Які видання із щойно започаткованої програми є найважливішими?

- Назву передусім друге, значно розширене видання генерального довідника "Архівні установи України" (перше побачило світ минулого року), де буде широко представлено потужні інформаційні ресурси не лише державних архівів, але й архівних установ і підрозділів Національної академії наук України, десятків музеїв і бібліотек Міністерства культури і мистецтв, Міністерства освіти і науки України.

Продовжується робота над багатотомним довідником "Еліта України. ХVIII-XX ст. Національний реєстр особових архівних фондів", започаткована 1999 р. у співпраці з Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Нині ми інтенсивно опрацьовуємо матеріали ХХ ст. Стрижневим проектом у програмі "Архівні зібрання України" є анотовані реєстри описів архівних фондів, що готуються державними архівами.

Цього року ми започаткували також низку інших зведених архівних довідників - "Національний реєстр втрачених і переміщених архівних фондів", "Реєстр розсекречених архівних фондів. 1991-2000", "Празькі архіви: Зведений каталог архівів української еміграції в міжвоєнний період".

Передано до друку два перших довідники по центральних архівах - ЦДАГО України і ЦДІАЛ України.

- А зараз, можливо, непросте питання. Упродовж двох останніх років увага української і світової громадськості, ЗМІ була прикута до сенсаційної знахідки, звістка про яку миттєво облетіла світ. Ідеться про так званий "Архів Баха" й розпочатий у цьому зв'язку реституційний процес. Як сьогодні вирішується ця проблема?

- Україна і Німеччина нині активно прилучаються до надзвичайно складних, але неминучих і закономірних реституційних процесів стосовно переміщених культурних цінностей, що останнім часом інтенсифікувалися в Європі і дедалі більше набувають ролі знакових подій сьогодення. Людство прагне поставити останню крапку в історії Другої світової війни. Побутує думка, що війна не може вважатися закінченою, доки всі культурні цінності зі статусом воєнних трофеїв не будуть повернуті законним власникам. Це стосується і так званого "Архіву Баха", і тих сотень тисяч музейних, бібліотечних і архівних скарбів, що були втрачені Україною під час війни. Ми сподіваємося, що не всі вони втрачені назавжди, і принаймні частина з них буде віднайдена і повернута на Батьківщину.

Цілком зрозуміло, що довкола матеріалів фонду № 441 ЦДАМЛМ України, тобто колекії з фондів Академії співу в Берліні, яка в засобах масової інформації дістала назву "Архів Баха", протягом двох останніх років накопичилося багато проблем. Вони визначаються низкою чинників - політичних, культурно-історичних, юридичних, включаючи, з одного боку, норми міжнародного права, з іншого - норми діючого законодавства, а також професійними факторами, пов'язаними із забезпеченням збереження, створенням копійного фонду, використанням матеріалів колекції.

Позиція Держкомархіву, починаючи від червня 1999 р., коли в пресі з'явилися перші сенсаційні повідомлення про відкриття "Архіву Баха" в Києві, була об'єктивною і зваженою. Вона зводилася до необхідності всебічного вивчення питання щодо походження колекції, ідентифікації її матеріалів, повного визначення правових аспектів проблеми реституції, послідовного обстоювання інтересів України. Нині докладаються зусилля до науково-технічного опрацювання матеріалів фонду, удоступнення їх для спеціалістів, введення музичних раритетів до наукового і культурологічного обігу, широкого використання матеріалів, зокрема через виконавську діяльність, організацію виставок тощо.

Ми систематично інформували Уряд про стан питання, проводили прес-конференції, давали інтерв'ю журналістам. З грудня минулого року інформація про події і заходи, пов'язані з колекцією, оперативно з'являється на офіційному Web-сайті Держкомархіву в спеціальному розділі - "Архів Баха" в Києві.

Нещодавно питання про стан та подальше опрацювання матеріалів фонду розглядалося на колегії Державного комітету архівів України.

Як серйозний і конструктивний крок на шляху вирішення проблеми ми розглядаємо спільну роботу групи українських і німецьких експертів, розпочату з квітня цього року. Під час першого засідання експертних груп було домовлено, зокрема, що сторони продовжуватимуть роботу з ідентифікації і встановлення точного обсягу колекції Академії співу в Берліні, мікрофільмування фонду за рахунок коштів німецької сторони та його широкого використання; констатувалося пріоритетне значення підготовки зведеного каталога архіву Академії співу в Берліні і при цьому було високо оцінено розпочату в архіві за участю спеціалістів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського роботу з каталогізації творів К.-Ф.-Е. Баха.

Ми продовжуємо спільну роботу із всебічного дослідження історії переміщення архіву Академії співу в Берліні, починаючи від його евакуації з Берліна в 1943 р.

Спеціальні доручення з цього питання були дані керівникам ЦДАМЛМ України, ЦДАГО України, ЦДАВО України, державних архівів м. Києва і Київської області, галузевих архівів СБУ та МВС. Водночас німецькі спеціалісти досліджують свої архіви і виявляють усі дотичні матеріали.

Сподіваємося, що з'ясування ширшого контексту історії переміщення культурних цінностей в Європі під час війни і в перші повоєнні роки допоможе нам з'ясувати багато невирішених питань щодо втрачених і переміщених українських архівів, музеїв і бібліотек.

Що ж до музичних шедеврів, про які йдеться, то, по великому рахунку, вони не належать ані Німеччині, ані Україні, вони є надбанням світової культури. І незалежно від того, як буде вирішено питання про їхню подальшу долю, ми впевнено можемо констатувати: вони вже не є заручниками війни.

- Руслане Яковичу, віднедавна архівна служба України представлена у світовому iнформацiйному просторі. Розкажіть, будь ласка, про перспективи інформатизації галузі.

- Від кінця минулого року Держкомархiв має видiлений канал доступу до Iнтернету i офiцiйний Web-сайт за адресою: www.scarch.kiev.ua.

Основне ядро сайту - це роздiл "Архiвнi установи в Українi", де зосереджено комплексну iнформацiю про склад i змiст документiв центральних, мiсцевих, галузевих архiвiв; архiвних установ мiнiстерств культури i мистецтв, освiти, НАН України. Роздiл є електронною версiєю вже згаданого довiдника із серiї "Архiвнi зiбрання України", що побачив світ минулого року. Пристатейна бiблiографiя цього роздiлу постiйно доповнюється останнiми довiдковими публiкацiями.

На головнiй сторiнцi сайту - iнформацiя про останнi новини архiвної галузi, дiяльнiсть Держкомархiву та архiвних установ, анонси про мiжнароднi конференцiї, семiнари, круглi столи.

Окремi роздiли сайту розповiдають про iсторiю формування сучасної мережi архiвних установ в Українi, мiжнароднi зв'язки, нацiональнi й галузевi програми і проекти.

Представлено вiдомостi про доступ до документiв та науково-довiдковий апарат державних архiвiв, архiвну освiту в Українi. Розкрито змiст i подано бiблiографiчну iнформацiю про документальнi, довiдковi та iншi видання архiвних установ. Постiйно оновлюються бiблiографiчнi роздiли - "Зарубiжна архiвна Українiка" i "Проблеми перемiщених архiвiв". Уже зараз вони нараховують кілька сотень позицій. Погодьтеся, це - значний бібліографічний масив, не менш важливий, ніж представлені тут архівні інформаційні ресурси.

З початку року на сайтi запроваджено повнотекстовi публiкацiї перiодичних видань у режимi on-line: "Архiвів України" (4 останніх числа), "Вiсника Державного комiтету архiвiв України" (5 випусків), "Iнформацiйного бюлетеня Галузевої служби науково-технiчної iнформацiї" (перший випуск).

В Iнтернетi виставлено також повнi тексти довiдникiв про зарубiжнi архiвнi зiбрання Україніки (Канада, Австрiя, Великобританiя). Готуються до публікації в електронному вигляді довідкові видання щодо архівної Україніки в Польщі та Німеччині.

Пiдготовлено до публiкацiї електронну версiю пiдручника "Архiвознавство" (К., 1988). До початку нового навчального року ми зробимо подарунок студентам, усім, хто не може дістати першого малотиражного видання підручника, весь наклад якого давно розійшовся.

Але сайт в Інтернеті - це, так би мовити, передусім самоусвідомлення, самоідентифікація і "самопредставлення" системи в світі, погляд на себе з боку.

Водночас, розвиток українського сегмента світової інформаційної мережі значною мірою обслуговує й внутрішні потреби, коли йдеться, наприклад, про організацію й оптимізацію сучасної системи запитів до архівних установ тощо.

У середині минулого року Держкомархівом розпочато інтенсивну розробку і практичну реалiзацiю комплексної програми створення галузевої iнформацiйної системи, яка розглядається нами як один із пріоритетних напрямків діяльності архівних установ. Пропозицiї Держкомархiву щодо створення мережi Iнтернет-ресурсiв державних архiвiв увiйшли до Державної програми iнформатизації України.

Наприкінці минулого року Урядовою комісією з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади розроблено цілий комплекс організаційних та інших заходів, якими передбачено, зокрема, визначення джерел фінансування робіт зі створення галузевих інформаційних систем; легалізацію системи надання платних послуг за користування інформаційними ресурсами; вирішення проблеми програмно-технічного і кадрового забезпечення. Йдеться і про розв'язання питань щодо централізованої закупівлі програмно-технічних засобів, "утримання в органах державної влади фахівців з обробки інформації".

Окремо Урядовою комісією розроблено план заходів щодо створення та супроводу Національного реєстру інформаційних ресурсів, підключених до мережі Інтернет. Гідне місце в цьому реєстрі мають посісти архівні інформаційні ресурси України.

Пропозиції Держкомархіву щодо створення мережi Iнтернет-ресурсiв державних архiвiв наприкінці минулого року увійшли до Державної програми розвитку мережі Інтернет, яка передбачає з другої половини цього року цільове фінансування.

Нещодавно нами було розроблено і передано до Держкомітету зв'язку і інформатизації два пілотних архівних проекти до Національної програми інформатизації на 2002-2004 рр. Сподіваємося, що і за цією програмою, яка фінансується Урядом України вже з 1998 р. (раніше ми просто не входили до її розробників, оскільки не заявляли про свою участь), архівна галузь знайде підтримку. Тим часом, доки вирішуються питання фінансування, ми мусимо робити те, що залежить виключно від нас самих.

Зокрема, до таких нагальних, складних, але цілком посильних для нас проблем можна віднести створення електронних версій фондових каталогів, іншими словами - формування регіональних вузлів архівних інформаційних ресурсів, які мають згодом об'єднатися в єдину галузеву мережу.

Розроблено i розiслано на апробацiю до державних архiвів областей першу версiю нового програмного продукту - "Архiвнi фонди України", який дозволить створити електроннi версiї мiсцевих фондових каталогiв та iнтегрувати їх у єдину нацiональну систему. Перші результати попередньої апробації програми щойно, цьогорічного травня, обговорено на спеціальному семінарі, який проводив Центр інформаційних технологій Держкомархіву за участю представників центральних та більшості обласних, міських - міст Києва, Севастополя і Кам'янця-Подільського - архівів, галузевих архівних установ, рукописних підрозділів академічних установ, Міністерства культури і мистецтв України.

Концепцiя, стратегiя i тактика системної iнформатизацiї архiвної сфери не лише узгоджуються з Державною програмою iнформатизацiї України, але й корелюються з мiжнародними iнформацiйними програмами i проектами, що розробляються, зокрема, пiд егiдою Мiжнародної ради архiвiв, ЮНЕСКО, Ради Європи.

- Як можна охарактеризувати "кадрову" ситуацію в галузі? Чи є позитивні зрушення в цьому аспекті діяльності архівних установ?

- Проблема кадрів залишається для архівних установ однією з пріоритетних. Відсутність в Україні спеціального навчального закладу для підготовки архівістів суттєво впливає на поповнення молодими силами персонального складу наших установ. Важливу роль у оновленні архівних кадрів відіграють нині профільні кафедри Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Київського національного університету культури і мистецтв. Водночас тісна, взаємовигідна співпраця державних архівів з названими вищими навчальними закладами сприяє популяризації архівної справи, залученню молоді до дослідження проблем архівістики, вирішенню питань наукової підготовки архівних працівників.

Загалом нині в державних архівних установах працює 3057 осіб. Заслуженим авторитетом користуються висококваліфіковані фахівці з багатим досвідом практичної роботи. Серед них - В. М. Гика, Л. В. Гурбова, Л. Я. Заїка, В. М. Мальченко, К. П. Мицан, Н. Б. Метальникова, О. В. Музичук, К. Є. Новохатський, Е. А. Петренко, Г. В. Портнов, В. В. Рєзнікова, Н. М. Слончак та ін. Відзначення вагомого особистого внеску в розвиток архівної справи, високого професіоналізму, сумлінної праці багатьох з них указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України свідчить про визнання державою заслуг архівістів у збереженні національної документальної спадщини.

Позитивною тенденцією на сучасному етапі є істотне підвищення фахового рівня архівістів. 72,3 % архівістів мають вищу освіту, 104 співробітники архівів навчаються на заочних та вечірніх відділеннях вищих навчальних закладів. За останні роки значно зріс науковий потенціал архівної системи: в керівному складі Державного комітету архівів України, на чолі державних архівів областей працюють доктори й кандидати наук; працівники архівних установ захищають і готують до захисту дисертації за важливими для розвитку галузі темами. Відтак об'єктивно назріла необхідність створення спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських дисертацій з архівознавства, джерелознавства, археографії. Стимулом до наукової творчості, вважаємо, буде й запроваджена Держкомархівом та Спілкою архівістів України 2000 року галузева премія імені Василя Веретеннікова за кращі наукові дослідження в галузі архівознавства та документознавства.

Водночас слід згадати й про такі ознаки динаміки кадрового складу архівів, як, по-перше, старіння кадрового складу галузі (в архівних установах працює 32 % пенсіонерів та осіб передпенсійного віку і лише 12,5 % - працівники віком до 30 років); по-друге, плинність кадрів, що складає 10,3 %; по-третє, досить мала кількість дипломованих фахівців (24,9 %) зі спеціальністю архівознавство, документознавство, інформаційна діяльність. Ці проблеми далеко не нові, але потребують нагального вирішення як на галузевому, так і на державному рівні.

- Чи простежуються в галузі якісь негативні тенденції? У чому їхня небезпека? Які проблеми Вас непокоять?

- Разом із позитивними складовими розвитку архiвної справи, на жаль, усталилися й негативнi тенденцiї, якi, за умови їх прогресування, можуть становити загрозу для збереженостi нацiональної iсторико-культурної спадщини. Безперечно, в основi цих негараздiв - хронiчний дефiцит коштiв на потреби архiвної сфери.

Велику небезпеку вбачаємо у деградацiї матерiальної бази архiвiв. Не ведеться будiвництво спецiалiзованих архiвосховищ. Залишаються недобудованими держархiви Київської, Тернопiльської областей та мiста Севастополя. Бiльшiсть центральних i обласних архiвiв вичерпали резерви вiльних площ.

В умовах невпинного зростання обсягiв документотворення архiвнi матерiали накопичуються в дiловодних службах пiдприємств, установ i органiзацiй. Районнi та мiськi архiви в перспективi можуть перетворитися на установи постiйного зберiгання.

Значна кiлькiсть iз зведених протягом 1960-1980-х рр. архiвних споруд потребує капiтального ремонту. Технiчний стан пристосованих пiд архiвосховища будiвель, серед яких є архiтектурнi пам'ятки, також вимагає невiдкладних ремонтно-реставрацiйних робiт. Частина з них знаходиться в аварiйному станi. Залишається невизначеною ситуацiя з низкою архiвiв, сховища яких розташованi в колишнiх культових спорудах.

Збереженiсть документiв погiршилася в державних архiвах i через припинення створення страхового копiйного фонду, скорочення профiлактичних засобiв бiологiчного захисту документiв. Брак необхiдних матерiалiв веде до згортання консервацiйно-реставрацiйних робiт. За таких мiзерних обсягiв цих робiт втрачає сенс застарiла методика вiдбору документiв для реставрацiї.

Розв'язання правових проблем архiвної справи потребує бiльш рунтовного науково-теоретичного забезпечення. Поява недержавного сектора документотворення активiзує проблему майнових вiдносин щодо документiв НАФ, зокрема вироблення критерiїв i методики грошової оцiнки архiвних документiв.

Якiсно нових теоретичних пiдходiв вимагає експертиза цiнностi документiв. Суттєвого наукового обґрунтування потребують і нормативнi акти щодо кадрового i матерiального забезпечення дiяльностi архiвiв.

З огляду на статус державних архiвних установ як структурних пiдроздiлiв органiв мiсцевої виконавчої влади вони також мають активiзувати свою участь у нормотворчiй роботi. Адже вони найближче стоять до глибинних елементiв правовiдносин в архiвнiй сферi, якi потребують узагальнення та подальшого врегулювання.

Водночас слiд констатувати, що державна архiвна система не має квалiфiкованої юридичної служби. Природно, ця обставина суттєво стримує виконання Держкомархiвом однiєї з його провiдних функцiй - нормативно-методичного забезпечення ведення архiвної справи i дiловодства.

Але, за будь-яких умов, я твердо вірю в піднесення нашої галузі. Підстави для цього є. По-перше, в економіці України наявні позитивні зрушення - базисні для поліпшення справ у всіх сферах. По-друге, 2000 року ми вперше за тривалий період отримували фінансування, передбачене Державним бюджетом. По-третє, до Бюджету на нинішній рік закладено певне збільшення асигнувань на архівну справу. Водночас архівні установи поступово входять у систему ринкових відносин, вчаться заробляти кошти. Певні надії пов'язані й із новими проектами бюджетного й податкового кодексів, архівного закону, що зараз розглядаються парламентом. А найважливіше - це "людський" фактор. У державних архівах працюють, без перебільшення, справжні подвижники, професіонали, віддані своїй справі. Саме це - запорука дальшого поступу українських архівів.

 

- Дякуємо за інтерв'ю. І дозвольте, користуючись нагодою, привітати Вас, шановний Руслане Яковичу, із 60-річним ювілеєм. Прийміть найщиріщі побажання - добра, миру, злагоди, нових творчих звершень, до яких радо приєднуються редакційна колегія та редакція часопису, його дописувачі й читачі. Хай щастить Вам в усьому!

На початок

СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ

"Архіви України"
№ 3 / 2001

К. Є. Новохатський

ПРОЕКТ НОВОЇ РЕДАКЦІЇ АРХІВНОГО ЗАКОНУ

Про значення прийняття Закону України "Про Національний архівний фонд і архівні установи" для українських архівістів можна судити хоча б по тому, що дату цієї події - 24 грудня - увічнено в сучасному літопису як День працівників архівних установ. Уперше у вітчизняній історії питання архівів було спеціально врегульовано найвищим державним нормативним актом. До речі, офіційне проголошення такого професійного свята здійснено ледь не вперше у світі.

Зрозуміло, значення архівного закону значно ширше, ніж регламентація суто галузевих питань. Прийняття такого закону, конституювання в ньому всієї сукупності цінних архівних джерел, незалежно від того, у чиїй власності вони знаходяться, як Національного архівного фонду - однієї з найвищих загальнонаціональних цінностей, суттєвої складової вітчизняної і світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, встановлення Дня архівіста, піднесення організаційно-правового статусу центрального органу, що керує цією сферою, - усе це свідчить про визнання владою важливої ролі архівної справи в державотворчих процесах.

Закон заклав підвалини інфраструктури, що має забезпечувати функціонування НАФ, - системи архівних установ. Така система побудована і діє на єдиних засадах.

Крім основної мети - забезпечення збереженості НАФ - Закон регламентував питання доступу до архівної документної інформації в нормах, узгоджених зі щойно прийнятим тоді Законом "Про інформацію". Таким чином було створено базу для нормативно-правового забезпечення реорганізації архівної справи в Україні, реформування її на сучасних цивілізованих принципах деполітизації, демократизації, захисту прав як власників архівів, так і споживачів архівної інформації.

З визнанням важливості державного значення архівної справи було зроблено черговий крок у зміцненні суспільного престижу архівіста1.

Основні завдання, що ставилися у процесі розроблення і прийняття першого архівного закону, на той час вдалося розв'язати достатньо кваліфіковано. І концептуально, і в абсолютній більшості конкретних норм його чинна редакція витримала випробовування часом.

На сьогодні напрацьований певний механізм реалізації законодавчих положень, відповідно до нього розбудовано систему архівних установ, правова свідомість усе глибше входить у діяльність суб'єктів архівних відносин: творців, зберігачів та споживачів архівної інформації, її власників та користувачів.

На жаль, слід визнати, що не всі норми Закону реалізуються належним чином. Тому є різні причини. Значна частина їх не пов'язана з якістю Закону. Проте досвід його практичної реалізації також засвідчив недосконалість окремих норм. Закон приймався в умовах недостатньо розбудованого на той час правового простору, правової невизначеності з багатьох питань, що так чи інакше дотичні архівній сфері. Згодом, коли почалося напрацювання фінансового, податкового, ліцензійного законодавства (причому без урахування вже прийнятих відповідних положень у галузевих законах) з'ясувалося, що норми архівного Закону щодо ліцензування використання архівної інформації (стаття 33), створення державних фондів фінансової підтримки розвитку архівної справи (стаття 34), надання податкових та інших пільг архівним установам і власникам приватних архівів (стаття 36) та деякі інші виявилися нездійсненними.

Після прийняття Конституції України постало загальне завдання узгодження всієї чинної законодавчої бази з Основним законом. Таке доручення отримав і тодішній Головархів стосовно нормативно-правових актів в архівній сфері. І хоча ретельний порівняльний аналіз не виявив принципових розходжень у нормах архівного закону з конституційними положеннями, але водночас показав, що дещо уточнити й узгодити все-таки слід.

За час, що пройшов після прийняття Закону про Національний архівний фонд, виникла необхідність зіставити й узгодити деякі позиції цього закону та інших національних нормативно-правових актів з міжнародними правовими нормами, рекомендаціями Міжнародної ради архівів, Європейського співтовариства, зокрема з рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R-13 від 13 липня 2000 р. стосовно доступу до архівів2.

Наступна обставина - те, що чинний Закон базувався на досягненнях архівознавства ще радянської доби. Сучасна вітчизняна архівістика тоді фактично лише народжувалася. Не існувало наукового бачення низки проблем. Перший доробок української архівної науки, зокрема в понятійному, термінологічному плані, теж слід було зафіксувати нормативно. Деякі корисні ідеї підказав і проведений порівняльний аналіз зарубіжних архівних законів3.

Загалом діяльність з розвитку й удосконалення нормативно-правової бази архівної справи після прийняття базового закону розширилася, урізноманітнилася й активізувалася. Першочерговим її завданням стала розбудова механізму реалізації Закону: врегулювання відповідними нормативно-правовими документами питань, що Законом віднесено безпосередньо до компетенції центрального органу виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства, затвердження деяких нормативних актів спільно з іншими відомствами, розроблення проектів урядових актів, організація складання та прийняття відповідних нормативно-методичних документів державними архівними установами в межах їхніх повноважень.

Водночас розгорнулося створення пакету документів, які безпосередньо не випливали із законодавчих приписів, але, базуючись на них, унормовували різні складові архівного технологічного ланцюжка. Інтегруючими і кодифікуючими нормативно-методичними документами в цій групі стали Основні правила роботи державних архівів і Правила роботи архівних підрозділів органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій.

Паралельно з цією нормативною підзаконною роботою Держкомархів, як і записано в Положенні про нього, узагальнював практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляв пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносив їх на розгляд. Ця робота велася і ведеться по двох напрямках: шляхом зауважень до законопроектів, підготовлених іншими центральними органами виконавчої влади, або авторських проектів народних депутатів та через подання ініціативних законопроектів про внесення змін до чинних законів.

Саме в рамках останнього напряму з середини 1996 р. цілеспрямовано здійснювалися накопичення й аналіз пропозицій щодо вдосконалення Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи". Для цього в Головархіві було створено групу під керівництвом заступника начальника Головного управління, куди ввійшли майже всі члени авторського колективу чинного Закону та два представники новоствореного галузевого інституту. Було зібрано кілька десятків пропозицій державних архівних установ, відділів Головархіву, членів робочої групи, окремих фахівців практично до всіх статей Закону. Протягом 1997-1998 років вони узагальнювалися у вигляді порівняльної таблиці до чинного тексту, обговорювалися на засіданнях робочої групи. У ході роботи розглядалися причини внесення тих чи інших змін, здійснювалася експертиза на їх доцільність й ефективність, відповідність чинному законодавству, правильність і повноту формулювання, точність місця їх розташування у тексті Закону. В разі необхідності підшуковувалося додаткове обґрунтування.

Першу завершену редакцію проекту Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Національний архівний фонд і архівні установи" 8 червня 1999 р. було схвалено на засіданні колегії Головархіву і рекомендовано для подання на погодження із заінтересованими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Враховуючи характер пропонованих змін, у погодженні цього законопроекту взяли участь Мінекономіки, МЗС, Мінкультури, Мінфін, Мін'юст, Держкомітет з питань розвитку підприємництва, Державна податкова адміністрація, Служба безпеки, Ліцензійна палата.

Після доопрацювання за деякими зауваженнями і проходження експертизи в Юридичному департаменті Секретаріату Кабінету Міністрів законопроект було розглянуто Урядовим комітетом соціального та гуманітарного розвитку.

29 вересня 2000 р. уряд подав цей проект на розгляд Верховної Ради. Там він пройшов ще одну експертизу в Головному науково-експертному управлінні і за висновком цієї експертизи та результатами обговорення у двох парламентських комітетах - з питань науки і освіти та з питань культури і духовності - був рекомендований для розгляду в першому читанні на сьомій сесії Верховної Ради.

Серед багатьох проблем сучасної вітчизняної архівної справи, що потребують удосконалення правового регулювання, робоча група в рамках нової редакції передусім зосередила свої зусилля на таких:

Автори нової редакції намагалися необхідні, на їхній погляд, зміни вносити шляхом мінімального втручання в чинний текст, без принципової зміни його структури. Залишено ті самі розділи, проте загальна кількість їх збільшилася за рахунок прикінцевих положень. У зв'язку з тим, що з тексту вилучено 3 статті (4. Застосування норм міжнародних правових актів; 33. Особливі умови використання документів Національного архівного фонду; 40. Ввезення в Україну та транзит через її територію іноземних архівних документів) і водночас введено 4 нових статті (Архівна справа; Інші місцеві архівні установи; Передача права власності на документи Національного архівного фонду; Соціальні гарантії та захист працівників архівних установ) загальна кількість статей зросла на одну, тобто до 43. Загалом обсяг тексту збільшився на 10 речень.

Спробуємо розглянути детальніше нові основні норми або найсуттєвіші зміни та доповнення до існуючих норм Закону.

Передусім посилено норми, спрямовані на забезпечення збереженості НАФ. Наприклад, у статті, яка так і називається (25-27) (Перше число - це номер статті в чинному Законі, друге - у проекті нової редакції) останній абзац подано в такій редакції: "Забороняється розміщення архівних установ, у яких зберігаються документи Національного архівного фонду, в приміщеннях, що не відповідають вимогам зберігання таких документів та охорони праці працівників архівних установ, або виселення цих установ без надання іншого рівноцінного приміщення, упорядкованого для зберігання архівних документів, роботи працівників і користувачів". Цю ж статтю доповнено нормами щодо страхування документів НАФ, що надаються в користування поза архівними установами, та права власника витребувати від архівної установи повернення документів у разі порушення нею умов зберігання. Забезпечення збереженості документів у разі ліквідації юридичних осіб-фондоутворювачів передбачають нові абзаци у статтях 13-14 та 14-15.

Непоодинокими у практичній діяльності архівних установ є випадки вилучення правоохоронними органами оригіналів документів НАФ, що, як правило, веде до їхньої втрати і порушує цілісність НАФ. З метою запобігання таким ситуаціям до статті 21-22 додано абзац: "Забороняється вилучення документів Національного архівного фонду у власника або уповноваженої ним особи без їх згоди, крім випадків, передбачених законами України. Документи Національного архівного фонду, вилучені для судово-слідчих дій, підлягають поверненню після закінчення провадження у справі". Ці положення корелюють з нормами кримінально-процесуального законодавства і створюють підстави для повернення вилучених документів до відповідних архівних фондів.

Думається, кращому збереженню документів сприятиме зміна редакції другого абзацу наступної статті, 22-23, на таку: "Власник документів Національного архівного фонду та інші особи, які користуються зазначеними документами, не мають права їх знищувати, пошкоджувати або змінювати зміст".

До підстав для тимчасового обмеження доступу до документів НАФ додано проведення перевіряння їх наявності та стану й обумовлено можливість продовження річних строків обмежень через великі обсяги робіт (27-29).

Кілька стислих доповнень до обов'язків користувачів документів НАФ (32-34) також мають на меті посилити захист документів (своєчасно виконувати законні вимоги працівників архівної установи, негайно інформувати про виявлені випадки пошкодження чи недостачі документів, відшкодувати завдані збитки архівним установам).

Доповнено перелік порушень законодавства в останній статті Закону, за які передбачено відповідальність, підробленням документів НАФ та незаконним доступом до них. Сюди ж запропоновано додати другу частину такого змісту: "Застосування адміністративних стягнень або кримінального покарання не звільняє винного від обов'язків відшкодувати шкоду, завдану власнику документів Національного архівного фонду або уповноваженій ним особі".

У зв'язку з проблемами формування НАФ перш за все внесено суттєве уточнення у визначення базового поняття Національного архівного фонду: це не просто сукупність будь-яких цінних документів, але цінних архівних документів. Таким чином, у Законі чітко розведено поняття "документ НАФ" і "архівний документ". Статтю 1 доповнено визначенням поняття "архівні документи". Це "документи, що припинили виконувати функції, задля яких були створені, але зберігаються або підлягають зберіганню з огляду на значущість для особи, суспільства чи держави або цінність для власника, у тому числі як об'єкти рухомого майна". Ці нововведення дозволяють конкретизувати межі НАФ, відокремити його документи від видань та інших тиражованих для комерційного розповсюдження документів4, а також більш аргументовано поширити на суспільні відносини, пов'язані з архівними документами, норми цивільного законодавства. З урахуванням цього у статтях про центральні державні архіви (8) та місцеві державні архівні установи (11) уточнено, що вони зберігають не просто архівні документи, а саме документи НАФ. Таке уточнення є дуже важливим ще й у зв'язку з тим, що останнім часом посилилися намагання "розмити" це основне призначення держархівів, перетворити їх на сховища будь-яких документів, які недоцільно відразу знищувати (виборчі бюлетені, особові справи тощо).

Водночас для позбавлення державних архівів від невластивої їм функції тимчасового зберігання (у разі такої необхідності) документів, "створених у процесі документування службових, трудових або інших правовідносин громадян і юридичних осіб на відповідній території, та інших архівних документів, що не належать до складу Національного архівного фонду", другою частиною нової статті 12 ("Інші місцеві архівні установи") передбачено створення місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування спеціалізованих архівних установ, порядок діяльності яких визначатиметься засновниками з урахуванням рекомендацій Держкомархіву.

Кілька суттєвих змін внесено до процедури включення документів до НАФ (18-19): експертиза цінності може проводитися за ініціативою не лише власника, а й державної архівної установи, їй обов'язково мають піддаватися документи, "вік яких перевищує 50 років" (зараз - "створені до 1945 року"), забороняється виключати документи з НАФ не лише з політичних чи ідеологічних міркувань (як записано зараз), але й "за мотивами конфіденційності чи таємності інформації, що міститься в них"5. У цій статті запропоновано чітко визначити, що "документи включаються до складу Національного архівного фонду упорядкованими за рахунок власника відповідно до вимог, встановлених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства", тобто Держкомархівом.

Ще одним кроком уперед у створенні передумов гарантованого поповнення НАФ суспільно цінними документами недержавного походження є включення в Закон положення про те, що мінімальні строки їх зберігання визначаються Держкомархівом. Для забезпечення контролю за дотриманням цього положення об'єднання громадян, релігійні організації, інші недержавні юридичні особи зобов'язані протягом року з дня своєї реєстрації повідомити одну з державних архівних установ про свою номенклатуру справ. Проте насправді ефективно контрольованим (і керованим) процес формування НАФ може стати лише за умови створення і ведення автоматизованого єдиного реєстру фондоутворювачів (потенційних фондоутворювачів) на кшталт єдиного державного реєстру установ, організацій, підприємств чи єдиного реєстру платників податків.

У сфері доступу до документів НАФ важливим новим моментом є встановлення єдиного порядку оформлення користувачів для роботи з документами на підставі лише особистої заяви і документа, що посвідчує особу. Забороняється вимагати від користувачів будь-яких листів, посвідчень тощо. Знято диференціацію в наданні користувачам оригіналів чи копій залежно від мети користування. Натомість до статті 27-29 введено такий абзац: "Доступ до документів Національного архівного фонду, що містять конфіденційну інформацію про особу, а також створюють загрозу для життя чи недоторканості житла громадян, обмежується на 75 років з моменту створення цих документів, якщо інше не передбачено законодавством. Раніше зазначеного строку доступ здійснюється з дозволу громадянина, права та законні інтереси якого можуть бути порушені, а в разі його смерті з дозволу спадкоємців". Це є спробою збалансувати вимоги захисту персональних даних та інтереси суспільства в доступі до інформації. Передбачено, що в разі опублікування, цитування та іншого відтворення тексту документів користувач зобов'язаний робити посилання на місце їх зберігання (31-33), а в разі комерційного використання архівних відомостей заздалегідь повідомляти про це архівну установу (32-34). Уточнено коло юридичних і фізичних осіб, які мають право безоплатно одержувати архівні довідки та копії (35-36).

Попри те, що предметом правового регулювання в Законі є не архівна справа в цілому як самостійна галузь життєдіяльності суспільства, а лише деякі її суб'єкти та об'єкти і суспільні відносини, в які вони вступають, робоча група Держкомархіву запропонувала дещо розширити в новій редакції Закону його предметне коло. Зважаючи на те, що всі дії навколо НАФ відбуваються у сфері архівної справи, визнано за доцільне конституювати її як галузь, чому присвячено нову статтю 4, що так і названа - "Архівна справа". У зв'язку з цим уточнено і предмет регулювання Закону в другому абзаці преамбули ("інші основні питання архівної справи" замість "основні питання діяльності архівних установ"). Такі новації дозволили ширше ввести одного з ключових суб'єктів архівної справи - архівіста в безпосередню правову тканину Закону. Зараз він там фігурує переважно "поза рядками"; з контексту можна здогадатися, що більшість регламентованих процедур мають виконувати висококваліфіковані фахівці. Розширено назву розділу VІІ: "Фінансове, матеріально-технічне і кадрове забезпечення архівних установ". Другий абзац статті 37-38 цього розділу подано в такій редакції: "Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані забезпечувати архівні установи, у яких зберігаються документи Національного архівного фонду, що належать державі і територіальним громадам, відповідними приміщеннями, засобами механізації та автоматизації архівних процесів, іншим технологічним обладнанням, матеріальними ресурсами та кадрами".

Додано нову статтю, 39 - "Соціальні гарантії та захист працівників архівних установ" такого змісту: "Соціальні гарантії та захист працівників архівних установ забезпечуються відповідно до Основ законодавства України про культуру та інших нормативно-правових актів. Розміри посадових окладів працівників державних архівних установ, надбавок за шкідливі умови праці, вислугу років у державних архівних установах, використання в роботі старовинних мов, інші умови оплати праці визначаються Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законодавством". Таким чином, створюються обов'язкові в подібних випадках законодавчі підстави для порушення питань про вдосконалення діючих зараз умов оплати праці.

У новій редакції преамбули Закону пропонується чітко вказати, що документи Національного архівного фонду підлягають постійному зберіганню незалежно від їхнього місцезнаходження.

Певні зміни внесено в систему архівних установ. Передбачено можливість створення в ній не лише архівних органів, архівів, архівних підрозділів, науково-дослідних установ, а й інших організацій та підприємств у сфері архівної справи і діловодства (15 - 16). Зважаючи на проблеми, що подекуди виникали останнім часом у архівістів, у новій статті 12 "Інші місцеві архівні установи" конкретно виписано статус нинішніх міських архівів, які з метою уніфікації в низовій ланці архівних установ запропоновано назвати архівними відділами міських рад. Пункт 1 цієї статті подано в такій редакції: "Архівні відділи міських рад є структурними підрозділами виконавчих органів міських рад, що здійснюють делеговані їм повноваження органів виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства та забезпечують зберігання документів Національного архівного фонду, що мають міське значення. Типове положення про архівні відділи міських рад затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства". З урахуванням законодавства про місцеве самоврядування внесено відповідні зміни також до статей 11, 13-14, 17-18, 22-23 , 25-27, 27-29 та деяких інших.

Зараз, коли чимало послуг, у тому числі й державними органами, надається на платній основі, додатково підкреслено, що державна реєстрація документів НАФ проводиться безоплатно.

Сучасну ситуацію в пам'яткоохоронному законодавстві відбито у змінах до статті 20-21. У зв'язку з відміною Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", в якому визначалося поняття "документальна пам'ятка", у новій редакції архівного Закону "унікальні документальні пам'ятки" змінено на "унікальні документи НАФ". Удосконалено їх дефініцію. Це "особливо цінні документи Національного архівного фонду, що мають важливе значення для формування національної самосвідомості Українського народу, визначають його вклад у всесвітню культурну спадщину, не мають аналогів і є неповторними за змістом відомостей або зовнішніми ознаками". Водночас зазначено: документи Національного архівного фонду є пам'ятками культури, що кореспондує з останніми законами у сфері культурної спадщини і культурних цінностей, а також є важливим, зокрема, з огляду на можливість застосування для захисту документів НАФ деяких статей нового Кримінального кодексу України.

Суттєвим, на наш погляд, доповненням до Закону має стати положення про те, що держава реалізує своє право власності на належні їй документи НАФ "через центральні державні архіви України, галузеві державні архіви та місцеві архівні установи, архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних музеїв, бібліотек, інших державних і комунальних підприємств, установ та організацій, яким передає зазначені документи в оперативне управління" (22-23). Окрім того, що тут прописано питання володіння і розпорядження, слід звернути увагу також, що режим регулювання щодо документів, які перебувають у комунальній власності, прирівняно до режиму щодо державних документів. Підкреслено також, що "право власності на зазначені документи може бути передано лише згідно з міжнародними угодами, ратифікованими Верховною Радою України, і законами України"6 і що вони "надаються лише в тимчасове користування" (22-24). До речі, повсюдно в тексті Закону термінологічно розведено ситуації користування документами і використання їхньої інформації7

Наступна проблема, що більш чітко й послідовно позначена у новій редакції Закону, це посилення впливу державних архівних установ на сферу діловодства. Як відомо, зараз у Законі цей напрям діяльності згадано лише у двох випадках: як завдання центрального органу (Держкомархіву) щодо нормативно-методичного забезпечення поряд з архівною справою також і діловодства (7) та як функція державних архівних установ розглядати номенклатури справ архівів юридичних осіб, заснованих на недержавних формах власності (14). У поданій парламенту редакції закладено принципово нові повноваження державних архівних установ щодо сфери діловодства: вони здійснюють управління в цій сфері (2-5). Відповідно Держкомархів визначено як спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства, основними завданнями якого є "внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства та забезпечення її реалізації, здійснення управління архівною справою і діловодством, міжгалузевої координації і функціонального регулювання цих питань, нормативно-методичного забезпечення ведення архівної справи і діловодства та контролю за їх станом" (7). Зазначену функцію послідовно вписано до кола обов'язків державних архівних установ системи Держкомархіву (8, 11, 12). Показово, що архівна справа і діловодство розглядаються в Законі як єдина сфера. Така суттєва трансформація повноважень державних архівних установ у разі прийняття цієї редакції актуалізує питання щодо розроблення законопроекту про документування діяльності юридичних осіб в Україні.

Загалом однією з характерних рис нової редакції Закону є посилення регулюючого впливу держави, її відповідних органів на всю сферу архівної справи та діловодства. Про це свідчать як наведені приклади, так і інші, менш значні новації у тексті.

Загальновідомо, що дієвість будь-яких положень і приписів безпосередньо залежить від санкцій, які мають бути застосовані в разі їх недотримання або порушення. Відповідальність за окремі порушення законодавства про Національний архівний фонд і архівні установи передбачено низкою норм Кримінального кодексу України (зокрема статтями 185, 193, 194, 201, 298, 357, 358 та ін.) та Кодексу України про адміністративні правопорушення (статтями 51, 92). Проте переважна більшість цих норм стосується порушень, пов'язаних із майном, що на практиці дуже ускладнює, а часом і унеможливлює їх використання для накладення передбачених там санкцій. Стаття 92 Кодексу про адмінправопорушення визначає штрафні санкції за порушення пам'яткоохоронного законодавства. Але у зв'язку зі згаданими змінами в цьому законодавстві нею зараз також практично неможливо скористатися для захисту архівних документів.

Для забезпечення реалізації норм архівного законодавства, надання йому дійового характеру Держкомархів паралельно з підготовкою нової редакції архівного Закону почав готувати пропозиції, спрямовані на підвищення відповідальності за його дотримання. Зокрема, було підготовлено й погоджено з відповідними відомствами проект доповнення Кодексу про адмінправопорушення статтею 921, що передбачає попередження або накладення штрафу на громадян і посадових осіб за недбале зберігання, псування, знищення, підроблення, приховування, розкрадання, незаконну передачу іншій особі документів НАФ або документів, що підлягають включенню до нього, незаконний доступ до зазначених документів та створення архівних установ із порушенням законодавства про НАФ і архівні установи. На пропозицію Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності цей проект передбачається включити у прикінцеві положення нової редакції архівного Закону під час його доопрацювання після першого читання і розглядати одночасно вже як єдиний законопроект.

Прийняття нової редакції Закону України "Про Національний архівний фонд і архівні установи", на нашу думку, дозволить привести норми архівного законодавства у відповідність з Конституцією, усунути наявні розбіжності з іншими законодавчими актами. Пропоновані зміни розширять сферу застосування Закону, забезпечать його повнішу реалізацію, а, отже, сприятимуть зміцненню і подальшому розвитку такої суспільно важливої справи, як архівна. Розгляд цього питання у владних структурах стане ще одним кроком у розв'язанні головної проблеми архівної справи - піднесенні її суспільного престижу.

Такими є пропозиції архівістів, узагальнені Держкомархівом, у більшості своїй підтримані заінтересованими міністерствами, урядом, профільними парламентськими комітетами. Вони викладені в проекті Закону, представленому на веб-сайті Держкомархіву.

22 травня 2001 р. Верховна Рада на своєму пленарному засіданні розглянула проект нової редакції архівного Закону в першому читанні.

Зараз, під час підготовки цього законопроекту до остаточного прийняття, залишається шанс ще більше його вдосконалити, через народних депутатів, експертів з Держкомархіву запропонувати до нього останні зміни й доповнення.


1 Про значення Закону України "Про Національний архівний фонд і архівні установи" та деякі пропозиції щодо його розвитку див. також: Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та Державний реєстр "Археографічна Україніка": Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. - К., 1995. - С. 170-171; Новохатский К. Е. Первый архивный Закон в Украине (глазами члена авторского коллектива) // Мир источниковедения. - М. - Пенза, 1994. - С. 299-303; Його ж. Шляхи вдосконалення нормативно-правової бази діяльності архівних установ // Архіви України. - 2000. - № 1-3. - С. 5-6 повернутися...

2Архіви України. - 2000. - № 4-6. - С. 87-90. повернутися...

3Див., зокрема: Новохатський К. Є. Національні архівні фонди в пострадянських державах: порівняльний аналіз архівних законів //Архіви України. - 2001. - № 1-2. - С. 3-10 повернутися...

4Докладніше про це див.: Новохатський К. Є. Межі Національного архівного фонду // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство. Випуск четвертий. - К., 2001 повернутися...

5Довелося навіть блокувати спроби створити законодавче підґрунтя для невключення до НАФ секретних документів повернутися...

6У чинному Законі рівень захисту нижче: "лише згідно з міжнародними правовими угодами і актами законодавства України" повернутися...

7Див.: Новохатський К. Є. Проблеми впровадження унормованої архівної термінології: "використання" чи "користування"? // Архіви України. - 2000. - № 4-6. - С. 4-8 повернутися...

На початок
На початок