"Архіви України"
№ 6 (248) / 2001

ЗАКОН СТВОРЮЄ ПРАВОВУ ОСНОВУ ДЛЯ РОЗВ'ЯЗАННЯ СУТО ПРОФЕСІЙНИХ ПИТАНЬ

13 грудня 2001 року Верховна Рада України прийняла нову редакцію Закону "Про Національний архівний фонд та архівні установи". Редакція "АУ" у зв'язку з цією подією звернулася до одного з членів авторського колективу по підготовці проекту Закону, начальника організаційно-аналітичного відділу, члена колегії Держкомархіву України К.Є. Новохатського з проханням відповісти на ряд запитань.

У чому полягає, на Вашу думку, головна відмінність нової редакції Закону?

Якщо коротко, то він повніше відповідає існуючим реаліям. У цьому, власне, полягала головна мета його вдосконалення. Нова редакція значно посилює компетенцію державних архівних установ у сфері діловодства. Держкомархів у цій сфері вносить пропозиції щодо формування державної політики, забезпечує її реалізацію, визначає перспективи розвитку, здійснює нормативно-правове регулювання, міжгалузеву координацію, міжнародне співробітництво, організовує нормативно-правове, науково-методичне та інформаційне забезпечення служб діловодства, контролює їх діяльність. Як бачимо, досить широкий спектр повноважень. У свою чергу, для їх реалізації відповідними повноваженнями щодо управління діловодством наділені центральні і місцеві державні архівні установи. Це є принциповою новацією.

Закон однозначно визначив архівні документи як рухоме майно. Що випливатиме з такої кваліфікації, я, чесно кажучи, ще до кінця не уявляю.

До архівних законів яких країн і якою мірою зверталася робоча група з підготовки нової редакції Закону? Наскільки враховано в новій редакції сучасні здобутки архівознавства, зокрема архівознавчого термінознавства?

Під час роботи над змінами і доповненнями до чинного архівного Закону (спочатку про підготовку нової редакції взагалі не йшлося) було проаналізовано всі доступні останні версії архівних законів інших держав. У деяких випадках навіть на стадії законопроектів. Особливо нас цікавив вектор їх еволюції: що і чому змінилося в порівнянні з попередніми текстами. Десь знаходили близькість нашим думкам.

Водночас ми знову переконувалися (і про це я вже писав в "Архівах України"), що на зміст законодавчих норм дедалі більше впливають внутрішні чинники, передусім практика їх реалізації.

Одним із таких впливових чинників, безумовно, є архівна наука. І якщо перша редакція Закону базувалася ще на досягненнях радянського архівознавства, то за роки, що пройшли, ми мали можливість дещо осмислити у площині уточнення шляхів власного поступу. Архівна реформа, помітний поштовх якій дало нове законодавство, мала на меті також вдало вмонтувати все надбане (як попередниками, так і сучасниками - сусідами) у новий світ нашої України.

А враховано "здобутки архівознавства" настільки, наскільки вони є незаперечними. Закон - це не той жанр, де можна оперувати здогадками, пошуковими ідеями, не випробуваними часом.

До того ж, слід пам'ятати, що будь-який закон не регламентує технології, методики. Він регулює правовідносини, створює правову основу для подальшого розв'язання інших суто професійних питань.

Що ж до конкретних прикладів врахування "здобутків" у понятійному плані важливим є виокремлення трьох статусів документа: оперативний чи динамічний документ, архівний документ і документ НАФ. Це, зокрема, дало можливість повніше охопити в Законі архівні стадії існування документа і впритул наблизитися до стадій документотворення і документообігу.

Або ж однозначно сформульовано, що в основі характеристики документів НАФ є їх культурна (в найширшому розумінні) цінність, що самі вони є культурними цінностями. Водночас точніше прописано, що метою зберігання НАФ є "задоволення інформаційних потреб суспільства і держави, реалізація прав та законних інтересів кожної людини".

Взагалі однією з яскраво виражених особливостей Національного архівного фонду України є, поряд з національним, також загальносвітовий аспект його значення. У цьому виявляється також самоусвідомлення українською нацією свого суттєвого, неповторного місця в загальнолюдській цивілізації.

Яких першочергових заходів буде вжито найближчим часом на виконання архівного Закону?

Текст Закону було опубліковано в "Голосі України" 16 січня. Того ж дня колегія Держкомархіву схвалила заходи щодо забезпечення його реалізації. Така оперативність пояснюється тим, що підготовча робота до виконання Закону в Держкомархіві велася паралельно з доопрацюванням і проходженням його проекту у Верховній Раді. Хотілося б і надалі зберегти такий темп.

Перш за все передбачається довести зміст нової редакції до максимально широкого кола архівних установ та їх працівників. Для цього текст Закону вже подано на веб-сайті Держкомархіву, видрукувано окремою брошурою. До кожної архівної установи системи Держкомархіву він потрапить у найближчому числі офіційного Вісника комітету. Його буде надруковано і в інших періодичних виданнях системи Держкомархіву, передано до Галузевої служби науково-технічної інформації, Інформаційного центру з архівної справи країн СНД, а англійський переклад надіслано до Міжнародної ради архівів та подано в Інтернеті. Вже проводяться семінари архівістів, працівників служб діловодства, на яких роз'яснюються нові норми архівного законодавства. Провідні архівісти мають виступити у пресі з нагоди прийняття Закону.

Напружена робота ведеться в Держкомархіві щодо напрацювання механізмів реалізації законодавчих норм: протягом півріччя потрібно оновити практично всі підзаконні нормативні акти, у тому числі кілька урядових постанов, затвердити (або подати на затвердження уряду) низку нових нормативно-правових документів.

Відповідні зміни буде внесено до положень про архівні установи всіх видів, починаючи від Держкомархіву. Там, де засновники самі визначають порядок діяльності архівних установ (в основному це недержавна власність), Державний комітет повинен дати певні рекомендації, щоб вимоги Закону було враховано правильно і повно. У містах Києві і Севастополі необхідно створити архівні відділи райдержадміністрацій, яких тут досі не існувало.

Законодавчу підставу має тепер розпочата в окремих регіонах ще кілька років тому організація трудових архівів, що зберігатимуть архівні документи, які хоча й не належать до НАФ, але потрібні для соціально-правового захисту людей. За Законом такі архіви мають діяти в кожному районі та місті. Це масштабне й непросте завдання.

Чи позначиться прийняття нової редакції Закону на статусі державних архівних установ та їхніх працівників?

Обов'язково. Прийняття будь-якого закону позначається на статусі його виконавців. Бо вони вже не просто виконують якісь дії, а реалізують повноваження, надані їм законом (або порушують закон, коли діють усупереч).

У новій редакції Закону про НАФ практично всі державні архіви, що перебувають у безпосередньому або подвійному підпорядкуванні Держкомархіву, визначено як державні органи, які не лише виконують функції збирання, обліку, зберігання архівних документів, використання їх інформації, але й управляють архівною справою та діловодством. Такі ж повноваження делеговано й міським архівним установам, що свого часу мали назву міських державних архівів. Відповідно, частина архівістів, які безпосередньо виконують ці управлінські (організаційно-розпорядчі і консультативно-дорадчі, за визначенням Закону про держслужбу) функції, мають статус державних службовців. Щодо посадових осіб центральних державних архівів ці статусні питання унормовано ще недостатньо. Завдання тут полягає в тому, щоб втрати були якомога меншими.

Якою мірою прийняття нової редакції Закону вплине на діяльність галузевих державних архівів?

Давайте спочатку пригадаємо, як виникла ідея щодо виокремлення цієї ланки системи архівних установ. Ще за часів СРСР кілька могутніх, переважно силових відомств відстояли право самим постійно зберігати свої документи. Формально ці документи входили до Державного архівного фонду, проте як історичні джерела вони фактично були втрачені для суспільства. Адже головною метою такого відомчого "ув'язнення" був контроль над інформацією щодо діяльності цих відомств.

Українські архівісти зіткнулися з проблемою ставлення до накопичених великих масивів таких документів під час формування концепції Національного архівного фонду. Ідеальним був би варіант повного їх поглинання держархівами, як це сталося з документами комуністичної партії. Але кілька обставин унеможливлювали такий варіант. Агонізуюча структура минулого суспільного ладу без заперечень віддала свої архіви з базою і кадрами. Жодне з відомств не збиралося цього робити. А проковтнути такі обсяги документів без сховищ і фахівців, які зналися на специфіці цієї документації, система тодішнього Головархіву була неспроможна. Та й споживалася ця документна інформація переважно самими ж її виробниками. Більш конструктивним був варіант збалансованого поєднання специфіки і загальних підходів - залишення документів там, де вони відкладаються, з поширенням на них архівного законодавства. Це було втілено в архівному Законі 1993 року. Практика підтверджує правильність обраного принципу. Тому суттєвих змін у змісті відповідної статті нової редакції Закону не відбулося. Все залежить від того, наскільки послідовно і зважено підходять до її реалізації центральні органи виконавчої влади, причетні до створення і забезпечення діяльності галузевих державних архівів.

У той же час ці архіви є одним з видів державних архівних установ, і всі новації останньої редакції Закону щодо цих установ повною мірою стосуються і галузевих архівів, зокрема посилення управлінської функції в їх діяльності щодо архівної справи і особливо діловодства. Так само, як і зміни у нормах щодо формування, зберігання, доступу, щодо соціального захисту архівістів чи надання платних послуг архівними установами.

Яких змін зазнає у зв'язку з останніми подіями Положення про Держкомархів?

Робота щодо внесення таких змін лише розпочалася. Тому говорити про всі новації важко. Тим більше, не можна передбачити, з якими нашими пропозиціями погодяться уряд і Президент, який має затверджувати їх своїм указом. Єдине, про що можна зараз говорити: усі нові моменти, усі відмінності у статусі документів, пов'язані, зокрема, з формами власності, у статусі архівних установ щодо їх повноважень, компетенції, завдань та функцій мають бути трансформовані у площині повноважень, завдань і функцій центрального органу в цій сфері. Наприклад, я вже згадував про посилення компетенції щодо діловодства. Безумовно, це, як і інші приписи статті 24 Закону, знайде своє відбиття у положенні про Держкомархів. Доречно було б, на мій погляд, уточнити й назву комітету. Наприклад, Державний комітет України з архівної справи та діловодства.

Як би Ви могли охарактеризувати загалом законодавче забезпечення діяльності у сфері архівної справи та діловодства?

На мій погляд, правова основа є. А межі вдосконаленню, як кажуть, немає.

Головна проблема - продовження і навіть активізація нормотворчої діяльності органів управління архівною справою та діловодством. Адже в основі управлінського впливу зараз є нормативно-правове регулювання, а звідси нормативно-правове та науково-методичне забезпечення діяльності архівних установ і служб діловодства.

Мають бути проробленні механізми реалізації багатьох положень нового архівного Закону. Наприклад, у кримінально-процесуальному, а тепер уже і в архівному законодавстві є норма щодо вилучення документів НАФ правоохоронними органами як доказів у справі. Очевидно, на основі цих двох законодавчих актів слід чітко викласти порядок дій обох сторін, аби практичні виконавці знали, як учиняти, щоб діло робилося й закон не порушувався.

Якою Вам вбачається майбутня законотворча діяльність Держкомархіву?

По-перше, слід привести у відповідність з прийнятим Законом інші законодавчі акти. Такою є практика законотворення. Відповідний запис наявний у прикінцевих положеннях самого Закону, а на його виконання - у дорученні Кабінету Міністрів деяким міністерствам та відомствам, у тому числі й Держкомархіву. З цією метою юридична служба Комітету має ретельно зіставити норми нового архівного Закону з положеннями багатьох, не лише суміжних, законів і виявити розходження, невідповідності, підготувати певні пропозиції.

Актуальним є завдання прискореного розроблення законопроекту про діловодство. Як записано у статті 3 архівного Закону, "державну політику у сфері... діловодства визначає Верховна Рада", тобто парламент має прийняти відповідний закон, де буде зафіксовано принципи цієї політики.

Зараз у різних стадіях підготовки і розгляду перебувають кілька законопроектів, пов'язаних зі створенням документів з електронними носіями.

Триватиме експертиза законопроектів з інших питань, в яких можуть зачіпатися інтереси архівістів і документознавців. А такими є, мабуть, кожен другий. Адже будь-яка діяльність у будь-якій сфері передбачає документування, створення, рух документів.

Безумовно, має вдосконалюватися і щойно прийнятий Закон про НАФ. Він же не є ідеалом на всі часи, відбиває рівень наших теперішніх можливостей.

Вдосконалення архівного законодавства повинно йти також шляхом внесення норм, спрямованих на сприяння розвитку архівної справи, до фінансового, майнового, податкового та інших спеціальних галузей законодавства.

Нарешті, не знімається з порядку денного й розроблення більш широкого галузевого закону, що охоплював би абсолютну більшість ще досі не врегульованих правових питань архівної справи. Адже теперішній архівний Закон, попри запис у преамбулі, що він регулює "інші основні питання архівної справи", все ж далеко не всі такі питання розглядає. Його предметом є відносини, переважно пов'язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням НАФ.

Це якщо говорити про напрями законотворення. А якщо про організацію, то така багатопрофільна, безперервна, напружена і складна робота, щоб бути результативною, повинна мати адекватний рівень організації. У нас він - явно недостатній. При таких самодіяльних підходах, фактично без юридичної служби про успіхи у виконанні цієї дедалі все більш важливої функції Держкомархіву говорити не доводиться.

Якою була участь у підготовці документа працівників державних архівних установ, наукової громадськості, комітетів Верховної Ради України?

Власне, з аналізу практичної діяльності державних архівних установ по реалізації першого архівного Закону значною мірою зросла його нова редакція. Двічі, у 1996 і 2001 роках, робоча група спеціально збирала пропозиції архівістів. Загалом їх було опрацьовано кілька сот. Зрозуміло, що не всі з різних причин виявилися прийнятними. Разом з тим чимало було використано. Наприклад, пригадую, як О. В. Музичук звернула увагу на те, що іноді органи реєстрації актів громадянського стану на виконання ухвал судів вимагали внесення змін до метричних записів у книгах, що вже набули статусу документів НАФ. Так з'явилося доповнення до заборонної норми щодо знищення і пошкодження документів НАФ, яке було підтримано законодавцем: "або змінювати зміст цих документів" (стаття 9). І таких епізодів у нашій роботі було чимало.

Про наукову громадськість у широкому розумінні говорити не буду, бо законопроект на всезагальне обговорення не виносився (якщо не вважати таким представлення його на веб-сайті Держкомархіву із запрошенням подавати пропозиції). Але можу згадати таких її представників, як П. П. Толочко, І. Б. Усенко, Я. С. Калакура, Л. А. Дубровіна, О. Г. Мітюков, науковців нашого галузевого інституту, завдяки добрим порадам і зауваженням яких у новій редакції з'явилися деякі цікаві й корисні моменти.

Гріх скаржитися і на відсутність чи недостатність інтересу до нашої роботи з боку профільних парламентських комітетів науки і освіти та культури і духовності (особливо ? останнього, який був безпосередньо відповідальним за проходження законопроекту), втім, як і депутатського корпусу в цілому. Про це, між іншим, красномовно свідчать і результати голосування: у першому читанні 263 "за", 1 "утримався", "проти" немає; у другому - 301 "за", "проти" немає.

З особливою вдячністю я особисто пригадую нашу співпрацю у профільному комітеті з Л. В. Коптевою. Це була справжня творча співдружність однодумців. Часом рішення народжувалося в дискусіях, як результат певного компромісу, але все це відбувалося в толерантній, доброзичливій атмосфері, з прагненням зрозуміти один одного, а головне - з бажанням зробити Закон якомога кращим. Зокрема, завдячуючи її наполегливості нова редакція має більш досконалу структуру та інші слушні знахідки. Вона виявила себе в цій роботі не лише як відповідальний державний працівник, але і як справжній товариш архівістів.

Що б Ви хотіли сказати у зв'язку з прийняттям нової редакції Закону неархівістам?

По-перше, хочу наголосити: кожен має право займатися архівною діяльністю - створювати свій архів або користуватися документами інших архівів. Це одне з конституційних прав особи: "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію" (стаття 34). До речі, воно передує таким фундаментальним правам, як право на власність, житло, працю і відпочинок, охорону здоров'я й освіту тощо. Відповідно до цього і в архівному Законі послідовно проведено права будь-кому володіти архівними документами і документами НАФ, створювати власні архіви чи передавати свої документи в інші архівні установи на власний розсуд. Ну і, безумовно, вільно користуватися відкритими архівними документами. Регламентовано там і порядок та умови реалізації зазначених прав. Серед іншого, однозначно виписано, що єдиною підставою для користування документами для кожної повнолітньої, дієздатної, ідентифікованої особи є її заява. Більше того, підкреслено заборону вимагати від користувача будь-які інші документи. На захист його прав працює і норма щодо обов'язкової письмової та аргументованої відмови в доступі до документів. Адже за ним - право оскаржити таку відмову. Аж до суду.

Водночас, враховуючи значну цінність архівних джерел, їх унікальність і неповторність, законодавець чітко визначив не лише права, але й обов'язки щодо них усіх суб'єктів, у тому числі й громадян, чи, як записано в Законі, фізичних осіб.

Перший з таких обов'язків - легалізувати свої архівні документи. Це потрібно зовсім не для встановлення тотального контролю за інформацією (нехай і ретроспективною), як дехто побоюється. І, звичайно ж, не для можливої їхньої конфіскації чи націоналізації. Мета інша - захистити передусім права самого власника і захистити документи. У цьому - найвищий інтерес суспільства.

Для такої "легалізації" людині всього-навсього достатньо звернутися до будь-якої (на її розсуд) державної архівної установи. Повторюю: це обов'язок, встановлений Законом. Чи варто конфліктувати із Законом, як сказав поет, - "кожен обирає по собі".

А взагалі, на мою думку, було б досить слушно з огляду на те, що документи громадян є рівноцінною складовою національного архівного надбання, видати масовим накладом коротку пам'ятку про те, як поводитися людині з наявними у неї і цінними, з її точки зору, документами. Переконаний: таке загальнодоступне звернення дало б неабиякий позитивний ефект.

Дякуємо за інтерв'ю.


"Архіви України"
№ 6 / 2001

М.В. Довбищенко

УКРАЇНСЬКІ ЦЕРКОВНІ АРХІВИ ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ДОБИ ІСТОРИЧНА ДОЛЯ
ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕКОНСТРУКЦІЇ

Історія українських церковних архівів епохи середньовіччя на сьогодні ще не стала темою спеціальних наукових досліджень. Протягом останніх років лише окремі науковці зверталися до проблеми їх історії та реконструкції 1. А оскільки історія церковних архівів литовсько-польської доби так і лишається не дослідженою, ідея їх реконструкції є нині досить проблематичною. Ми не можемо поки що відстежити час формування того чи іншого архіву та визначити основні принципи його комплектування, напрями міграції й обставини ліквідації чи розформування. З цієї причини сучасний дослідник, який прагне знайти сліди церковних середньовічних архівів, приречений на важку та невдячну працю - "повальний" перегляд справ тисяч фондів в українських та зарубіжних архівах.

У цій статті ми не ставимо за мету всебічно висвітлити історію церковних архівів України литовсько-польської доби. Завдання полягає в іншому: провести загальну класифікацію архівів Української Церкви (Православної та Уніатської), визначити основні моменти, які вплинули на історичну долю більшості з них, і, насамкінець, запропонувати конкретні шляхи для їх реконструкції. При цьому під терміном "реконструкція" не слід розуміти фізичне відновлення церковних архівів. З практичної точки зору це неможливо. Та й потреби в цьому немає. Ітиметься про створення системи покажчиків, які б могли дати досліднику можливість оперативно отримати інформацію про наявність в архівах України та інших держав документів з історії Церкви певного періоду.


Архіви Української Церкви литовсько-польської доби

Драматичний характер української історії литовсько-польської доби не сприяв збереженню документів церковних архівів. Це пояснювалося кількома причинами. Зокрема, дошкульних втрат завдав архівам загальний занепад Православної Церкви у XVI ст., який супроводжувався розкраданням церковного майна та боротьбою за єпархії. Документи церковних архівів захоплювали й нерідко знищували землевласники (як світські, так і духовні), які в такий спосіб намагалися знищити документи, що підтверджували право власності конкурентів на спірні маєтки. Такі втрати уможливлювала й украй недосконала тодішня система зберігання матеріалів у церковних архівах. За тих часів Православна Церква архівів у сучасному розумінні ще не мала. Можна говорити лише про розрізнені сховища (або навіть звичайні скрині) в церквах та монастирях, в яких зберігалися документи, що стосувалися переважно майнових справ. Облік документів у сучасному розумінні також не вівся. Так звані "сумаріуші", які подеколи можна знайти серед інших документів у монастирських фондах ЦДІАК України, не були архівними описами. До них вносився список документів, що стосувалися конкретних маєткових справ, які на даний момент розглядалися в суді. Потрібні вони були в якості "шпаргалки" для уповноважених, що вели ці справи від імені монастиря. Що стосується самих архівів, то їх можна умовно розподілити на три основні категорії.

1. Єпископські архіви.

У XVI ст. до складу Київської митрополії входили дві архієпископії (Київська та Полоцька)2, а також шість єпархій (Луцько-Острозька, Львівська, Перемиська, Володимиро-Берестейська, Холмсько-Белзька, Турово-Пінська)3. Кожна з них мала у кафедральних містах власний архів. Теоретично, найбільшим та найважливішим з них мав бути митрополичий архів у Новогрудку в Білорусії, який водночас виконував функції архіву Київської архієпископії4. Збереглися свідчення, що наприкінці XVI - на початку XVII ст. у ризниці Новогрудокського кафедрального собору знаходилися документи, що стосувалися маєткових справ Київської митрополії5. Таким чином, факт існування митрополичого архіву має документальне підтвердження. Проте, загальновідомі факти з історії Української Церкви дають підстави сумніватися в тому, що в Новогрудку на той час дійсно існував архів, багатий на матеріал з історії Української Церкви. Інакше було б незрозуміло, навіщо Київський митрополит Іпатій Потій, шукаючи документи про Флорентійську унію в Україні, був змушений ретельно обстежувати книги та рукописи парафіяльних церков та монастирів по всій митрополії. Звернімо увагу: найзначніші його знахідки (листи митрополитів Ісидора та Мисаїла), автентичність яких історики давно не беруть під сумнів, були знайдені не в митрополичій ризниці у Новогрудку, а в парафіяльних церквах у Білорусії та на Холмщині. Показово, що у своєму тестаменті митрополит Потій найважливіші матеріали з історії унії заповів передати не до митрополичого архіву в Новогрудку (про який він згадував у зв'язку з іншими, менш важливими документами), а Віленському римо-католицькому єпископові Войні6 . При цьому він давав зрозуміти, що такий спосіб збереження документів вважає найбільш надійним. Крім того, сам факт розміщення архіву в ризниці (навіть якщо це ризниця кафедрального собору) виключав можливість зберігання там значної кількості документів. Отже, можна зробити припущення, що митрополичий архів у Новогрудку на кінець XVI ст. мав дуже обмежену кількість матеріалів, переважна більшість яких стосувалася маєткових справ Київської митрополії. Про подальшу долю цього архіву вірогідних відомостей розшукати поки що не вдалося.

За зразком митрополичого при кафедральних церквах окремих дієцезій існували також єпископські архіви. Стан збереженості їхніх фондів залежав від місцевих умов та особистого ставлення єпископа до цієї проблеми. Є всі підстави припустити, що на кінець XVI століття частина єпископських архівів ще не була повною мірою укомплектована документами, які б засвідчували навіть найважливіші економічні права та інтереси Української Церкви. Ця проблема виявилася з особливою гостротою на початку XVII століття в зв'язку з посиленням релігійної боротьби між прихильниками та противниками церковної унії. Як уніати, так і православні намагалися довести свої права на церковні маєтки та на право подавання церков і монастирів (Право світського або духовного землевласника призначати священика для церкви, яка перебувала в межах його володінь). За цих обставин відсутність у єпархіальних архівах фундацій та привілеїв і пов'язані з цим захоплення маєтків та храмів стали частим явищем.

Відомо, наприклад, що на початку XVII ст. архієпископ св. Йосафат Кунцевич незадовго після прийняття Полоцької кафедри виявив відсутність документів на право володіння єпископськими маєтками, внаслідок чого більшість із них перебувала в незаконному володінні сторонніх осіб. У результаті йому довелося особисто зайнятися впорядкуванням єпископського архіву, звернувшись до актових книг гродських і земських судів Полоцького воєводства7. 1598 року князь Костянтин Острозький, намагаючись підірвати економічну базу Уніатської Церкви, захопив шість маєтків Луцько-Острозької єпископії. У зв'язку з цим владика Кирило Терлецький звернувся до впливових осіб Волині з проханням підтвердити факт належності згаданих маєтків його єпархії8. Ця обставина наводить на думку, що єпископ на той час уже не мав на руках фундацій на маєтки своєї єпископії. Відсутність необхідних документів тривалий час не давала можливості митрополитові Іпатію Потію довести право володимирських єпископів на подавання церкви св. Іллі9. Подібних прикладів можна наводити багато, і це вкотре засвідчує сумний стан тодішніх церковних архівів.

З цього правила були, однак, і винятки. Сучасний стан архіву Перемиської єпископії свідчить, що місцеві владики надавали великого значення справі збереження документів, що стосувалися їхньої єпархії. В результаті маємо на сьогодні єдиний єпископський архів, у фондах якого знаходимо багатий документальний матеріал з історії окремо взятої єпископії. Його унікальність полягає найперше у збереженні значної кількості документів за XIII - першу половину XVII ст., а також у наявності великої колекції пергаментних документів, які стосуються цього історичного періоду. Так, якщо в архіві сусідньої Холмської єпископії (нині зберігається в Любліні) найдавніший документ датується 1629 р.10, то архів Перемиської консисторії відкривається листом Лева Даниловича Галицького від 1292 р. про надання маєтностей церкві Св. Спаса. Варто зазначити, що лише одна колекція пергаментних документів цього архіву налічує 64 найменування за 1292-1590 рр. Відповідно, з їхнього числа на ХІІІ-XІV століття припадають 4 документи, на XV - 5 документів, на XVІ - 55 документів11. Крім того, до складу згаданого архіву входять нині 15 справ, в яких зібрані копії привілеїв та найважливіших актів, що стосуються історії церков Перемиської єпархії12. Перша половина XVII століття представлена залишками архіву першого уніатського єпископа Перемишля - Атанасія Крупецького13. Таким багатим матеріалом з історії Української Церкви литовсько-польської доби не може похвалитися жоден архів в Україні та за її межами.

Однак, ситуація з Перемиським архівом, очевидно, не є характерною для свого часу. Як зазначалося вище, більшість єпископій Київської митрополії мала значно скромніші фонди, ніж ті, що нині зберігаються в Перемишлі, і на початок XVII ст. уже втратили переважну більшість документів стосовно їх ранньої історії. Про це опосередковано свідчать згадки про захоплення єпископських архівів на Волині у ході боротьби в середовищі уніатського духовенства цього регіону.

Перший такий випадок мав місце 1637 року. Тоді Володимирський єпископ Йосиф Баковецький, не бажаючи, щоб рухоме майно Луцької єпископії після смерті владики Ієремії Почаповського потрапило до рук православних, учинив напад на кафедральну церкву св. Івана Богослова і вивіз звідти все, що тільки можна було вивезти - аж до кухонного посуду включно. Луцька уніатська капітула внесла з цього приводу протест із зазначенням переліку речей, захоплених єпископом Баковецьким. Із цього реєстру дізнаємося, що до рук Володимирського владики потрапили, крім іншого, бібліотека та архів Луцько-Острозької єпархії. Виявляється, що до єпископської бібліотеки входило понад сто друкованих і рукописних книг староукраїнською, польською, грецькою та латинською мовами. Однак з їхнього числа згадується лише одна стара пергаментна книга - "Життя святих" - із Дубенського монастиря. Про архів сказано менш виразно. Зазначено, що єпископ захопив "...справы вси владицътва Луцкого мeновитe привилeя фунъдуши листи граничъниe и вси справы и розниe процeса з розными людми w маeтности цeркeвниe и w граници заходячия..."14. Крім того, в кафедральному соборі, крім єпископського архіву, знаходився також осібний архів Степанського монастиря, який також опинився в руках владики Баковецького.

Звертаємо увагу: у реєстрі та протестації немає згадки про старі пергаментні документи Луцького єпископського архіву. На наш погляд, це не є випадковістю. Адже ще 1585 року, після смерті Луцького єпископа Іони Борзобогатого-Красенського його невістка та внуки пограбували кафедральну церкву, привласнивши серед іншого майна 16 давніх привілеїв, найдавніший з яких приписувався ще князю Любарту. Крім того, нащадки владики Іони забрали пергаментні книги, у тому числі Євангеліє з фундаціями давніх князів15. Удруге архів Луцької єпископії було пограбовано після смерті єпископа Кирила Терлецького (1607 р.). Саме тоді його родичі привласнили "...eванъгeлию трeбники прологъ служeбникъ псалътырe быбълиe каноны свeтых wтцовъ и иных барзо вeлe кних цeрковных столeчных которыe собe шацуeмъ на дeсeт тисeчeй золотых полских до того листы привилeя двeрдости граничныe и записы и иныe справы цeрковныe зъ розными wсобами..."16. Цілком очевидно, що після двох цих подій архів Луцької єпархії складався переважно з маєткових справ недавнього часу. Крім того, до його складу входила велика бібліотека, яку зібрав у 20-30-ті роки XVII ст. єпископ Ієремія Почаповський. Привілеї та фундації з історії Луцької єпархії XV-XVI ст. навряд чи могли бути представлені в єпископському архіві у значній кількості.

Другий випадок захоплення єпископського архіву, що мав місце 1646 р., стосувався Володимирської єпархії. Саме тоді намісник Володимирської єпископії Атанасій Фурс, перебуваючи у ворожих стосунках зі згадуваним уже владикою Йосифом Баковецьким, захопив його архів і від'їхав з ним у невідомому напрямі. У висунутій з цього приводу від імені єпископа Баковецького протестації згадуються види документів, які входили до складу його архіву. Зазначено, що Атанасій Фурс незаконно привласнив "...доходы рожъным цeрквам володымeрским, шпиталомъ школe, и брацътву Прeсвятоe Богородици пры цeркви катeдралной володымeрской будучому, налeжачиє, такъ жe справы, права, прывилєє, процєсса, рожъныe правъныe, дєкрeта судовыe кгродскиe зeмскиe и трыбуналскиe ...удкоє eкзeкуции налeжачыe и рожъныe листы, квиты, записы // wрииналныe, и нeкоторыe мeмбрамы тeстамeнта eпископъскиe а прытом eсчe сумъмы выдeркафовыe и раты арeндовныe зъ сeлъ цeрковных ...".

Короткий перелік документів, захоплених Атанасієм Фурсом, дає загальне уявлення про склад єпископського архіву на середину XVII ст. Тематично фонди цього архіву стосувалися таких юридичних осіб:

  1. Володимирська єпископія. Тут переважно зберігалися документи стосовно маєткових справ та школи при кафедральному соборі.
  2. Уніатське братство при кафедральному соборі, а також шпиталь, яким опікувалися його члени.
  3. Уніатські церкви Володимира.

Згадка про наявність в архіві "мембран", тобто пергаментних документів, дає підстави припускати, що це були пергаментні привілеї на Володимирську кафедру, які могли датуватися XVI ст. або навіть і більш раннім періодом. Ще кілька слів про склад Володимирського архіву. Якщо перебування у складі єпископського архіву матеріалів з історії уніатського братства та шпиталю виглядає цілком логічним, то зберігання там документів стосовно володимирських церков вимагає окремого пояснення, оскільки, на перший погляд, це не зовсім узгоджується з фактом існування парафіяльних архівів в єпархіях (про них ітиметься нижче). На наш погляд, централізована передача документів парафіяльних архівів до єпископських сховищ мала статися після проведення Кобринського синоду 1626 року. Саме тоді уніатських священиків було зобов'язано передати єпископам фундації та привілеї на свої церкви17.

Таким чином, архів Володимирського єпископа зосереджував практично всю документацію, що стосувалася Уніатської Церкви цього повіту. Можливо, саме тут зберігався також архів Луцько-Острозької єпархії, вивезений владикою Баковецьким із Луцька 1637 року. На жаль, архів Володимирської єпископії, захоплений Атанасієм Фурсом 1646 р., не був повернутий до початку Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Невдовзі (1649 р.) Атанасій Фурс помер, і слідів привласненого ним архіву поки що так і не вдалося розшукати.

Отже, з архівів п'яти єпископій, які в XVI ст. розміщувалися на землях, що прийнято вважати українськими, лише архів Перемиського владицтва зберігся як більш-менш цілісна одиниця. Архіви Львівської та Холмської єпископій дійшли до нас лише у фрагментах, а фонди Володимирського та Луцького єпархіальних архівів на сьогодні вважаємо втраченими.

2. Монастирські архіви.

Більшість монастирів також мала архіви. Фрагменти тих із них, що збереглися до нашого часу, свідчать, що основу їхніх фондів складали виписи з актових книг у майнових справах монастиря та книги монастирської бібліотеки. Фундацій, дарчих записів та документів, які б стосувалися духовного життя тієї чи іншої обителі, збереглося небагато. У цьому відношенні монастирські архіви відрізнялися від єпископських лише вужчою тематикою документів. Принципової різниці в основах зберігання та використання документів не було. Спільною була також доля монастирських та єпископських архівів. Їх неодноразово захоплювали, перевозили з одного місця на інше, вилучали документи та ін. На сьогодні лише невелика кількість монастирських архівів має у своєму складі документи литовсько-польської доби. Значна частина документів з історії монастирів Білорусії і частково України зберігається нині в російських архівах і ще чекає на своїх дослідників18.

3. Парафіяльні архіви.

Поряд із монастирськими існували також невеликі архіви при парафіяльних церквах. До їх складу входили привілеї священикам на парафію, фундації на храм, іноді - документи у справі майнових суперечок, пом'яники та бібліотека. Остання складалася в основному з богослужбової літератури і могла нараховувати до кількох десятків книг. Окремо слід зазначити, що в парафіяльних архівах зберігалися напрестольні євангелія, на чисті сторінки яких до кінця XVI століття вписувалися дарчі записи на церкву. Сейм 1607 року скасував юридичну чинність дарчих записів, зроблених на напрестольних євангеліях, у результаті чого Українська Церква зазнала значних матеріальних втрат19. Парафіяльні архіви зберігали унікальний із сучасної точки зору матеріал з регіональної історії Церкви. Досвід роботи з матеріалами земських та гродських судів свідчить, що документи цих архівів, на жаль, майже ніколи не вносилися до актових книг, тому надія на реконструкцію багатьох парафіяльних архівів є дуже слабкою. Крім того, поширена практика здачі в оренду церковних маєтків призводила до того, що парафіальні архіви (повністю або частково) потрапляли до рук світських осіб, які далеко не завжди передавали їх безпосереднім власникам. Так, 1612 р. Луцький уніатський єпископ Євгеній Єло-Малинський порушив проти луцьких міщан судову справу з приводу привласнення ними привілеїв на маєтки церкви св. Дмитра. Серед них згадуються міфічний привілей великого князя Мстислава, поборові квитації та ін.20 Очевидно, проблема збереження документів, що зберігалися при парафіяльних церквах, гостро стояла ще на початку XVII століття. Саме вона, на нашу думку, стала головною причиною прийняття згаданої вище п'ятої постанови Кобринського собору 1626 р., яка зобов'язала парафіяльних священиків передавати фундації та привілеї на свої церкви до єпископських архівів21.

Історичну долю парафіяльних архівів, без перебільшення, можна назвати трагічною. Якщо захоплення або знищення єпископських та монастирських архівів принаймні фіксувалися в актових книгах гродських судів, то загибель у вирі військових та політичних катаклізмів архівів окремих церков пройшла практично непоміченою. Разом із ними щезли й численні напрестольні євангелія з дарчими записами на церкви - красномовні свідчення християнського благочестя простих людей, життя яких безслідно розчинилося у "великій історії".


Доля церковних архівів Правобережної та Західної України кінця ХVІІІ - середини ХІХ ст.

Драматична історія України, як уже зазначалося, не сприяла збереженню церковних архівів. Однак навіть ті з них, які пережили численні лихоліття давніх часів, у більшості своїй безслідно зникли під час ліквідації Уніатської Церкви, яка розпочалася з кінця ХVІІІ ст. Як відомо, уряд імператриці Катерини ІІ 6 вересня 1795 р. скасував уніатську митрополію і всі єпископії в межах Російської імперії, крім Полоцької. За два роки з нагоди коронації імператора Павла І було на деякий час відновлено Луцьку та Берестейську єпархії, причому з 1822 р. за осідок Луцькому єпископові мав слугувати василіанський монастир в Овручі22. Однак наприкінці 30-х років ХІХ ст., за імператора Миколи І, Уніатська Церква в Україні та Білорусії була скасована, а в 70-х роках була ліквідована остання уніатська єпископія (Холмська) на території Царства Польського.

Досі точно невідомо, як ці адміністративні зміни позначилися на місцезнаходженні або міграції єпископських архівів. Цілком можливо, що деякі з них були долучені до митрополичого архіву, який зберігався в Радомишлі. На жаль, його доля досі остаточно не з'ясована. Парадоксально, але факт: цей архів дивним чином "зник" із поля зору членів "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів" практично одразу після ліквідації Уніатської Церкви. Так, уже 21 липня 1844 р. кременецький повітовий стряпчий В. Сивицький, що співпрацював із комісією, підготував доповідну записку на ім'я київського генерал-губернатора Бібікова, в якій підтверджувався факт відсутності точних відомостей про місцезнаходження Радомишльського митрополичого архіву23. І хоча на сьогодні вдалося виявити його фрагменти в Санкт-Петербурзі, Вільні та Києві, говорити про склад та структуру, як і про наявність у ньому фрагментів єпископських архівів, цього архіву на початок 30-х років XIX ст. поки що рано. Отже, якщо міг "зникнути" найбільший та найважливіший архів Уніатської Церкви, то хіба доводиться дивуватися втраті єпархіальних, монастирських та парафіяльних архівів?

Втрата єпископських та монастирських архівів, яка мала місце невдовзі після ліквідації Уніатської Церкви, викликала гостре занепокоєння російських учених. Так, видатний дослідник історії Церкви Орест Левицький, який здійснив у другій половині ХІХ ст. ряд поїздок по Волині з метою пошуку та виявлення пам'яток старовини, був змушений констатувати факт їх масового знищення. Не маючи жодних симпатій до унії та уніатів, пан Левицький, однак, безпосередньо пов'язував ці втрати з ліквідацією Уніатської Церкви. З цього приводу він, між іншим, писав: "...эпоха возстановленія православія и усиленія русскаго начала в западном крае была временем самого усиленнаго, почти окончательного истребленія старинных и преимущественно церковных памятников, пощаженных корыстолюбием и невежеством прежних поколений"24. І далі про період після ліквідації унії в 30-х рр. ХІХ ст.: "Этот переворот (ліквідація унії. - Авт.) сопровождался новыми и едва ли не самыми крупными потерями в области местной старины. Покидая навсегда свои монастыри и церкви, уніаты старались забрать съ собою все, что было в нихъ более ценнаго в каком бы то ни было отношеніи, и оставляли в наследство православным лишь малоценные предметы церковной утвари и на половину расхищенные архивы и библиотеки; а новые владельцы и это убогое наследіе готовы были бы выбросить изъ церквей, как непристойную памятъ об уніи, - и сколько ценных памятников старины погибло благодаря этому несчастному недоразумению!"25. У цьому зв'язку О. Левицький згадував про знайдене ним у дзвіниці однієї з волинських церков давнє Євангеліє з подертими сторінками, на полях якого "простодушный ревнитель православія" написав: "...сію книгу надобно подереть, ибо она уніятска, а теперь надобно росийских"26. Далі автор наводить промовисті приклади розкрадання та знищення документів в архівах та бібліотеках Зимненського, Загорівського та Білостоцького монастирів на Волині у 50-70-х роках ХІХ ст.27 Цікава деталь: у своїй розвідці дослідник не стільки обурюється знищенням уніатських архівів, скільки тим фактом, що разом з уніатськими документами безграмотні "ревнителі православія" знищили документи з історії Православної Церкви. Слід зазначити, що Орест Левицький був не поодиноким у своїх висновках щодо причини втрати церковних бібліотек та архівів. Інший російський дослідник, П. Красовицький, у своїй статті "Памятники церковной старины Полоцко-Витебского края и их охранение" відверто писав, що "невігластво" та "вузький фанатизм" ревнителів православ'я стали причиною втрати багатьох пам'яток церковної історії у Білорусії28.

Хоча в нас немає підстав брати під сумнів об'єктивність вищенаведених даних про церковні архіви Правобережжя, Волині та Білорусії, однак було б помилкою робити висновок про те, що більша їх частина була свідомо і планомірно знищена. Російський уряд та Православна Церква не переслідували мету знищити уніатські архіви. На наш погляд, їхню втрату можна пояснити вкрай низьким рівнем організації архівної справи в Російській імперії на той час. Саме відсутність чіткої державної політики щодо збереження давніх архівів та бібліотек стала причиною безкарної та самочинної діяльності місцевих релігійних фанатиків, які, "утверджуючи православіє", нищили як уніатські, так і православні церковні пам'ятки. З цього приводу варто навести промовистий факт: лише через півстоліття після ліквідації Уніатської Церкви було описано частину архіву уніатських митрополитів, яка зберігалася в Санкт-Петербурзі. Іншу (радомишльську) частину архіву дослідники шукають і досі. Саме з цієї причини багато монастирських архівів та бібліотек внаслідок незадовільних умов зберігання могли загинути або бути розкраденими. В останньому випадку предметом крадіжки могли стати пергаментні документи та стародруки, які в ХІХ ст. уже користувалися попитом на ринку антикваріату. Маловірогідним видається також твердження Левицького про вивезення в невідомому напрямку значної частини церковних архівів уніатами за часів ліквідації Уніатської Церкви. Хоча в зарубіжних архівах і бібліотеках зберігається величезна кількість документів з історії унії, однак серед них поки що не вдалося виявити цілісних блоків єпископських та монастирських архівів.

Те, що провина за втрату церковних архівів Волині та Правобережжя лежить передусім на світській та духовній владі Російської імперії, яка не вжила необхідних заходів задля їхнього збереження, стає очевидним при порівнянні їхньої долі із долею архівів церковних установ Галичини. Як відомо, Галичина (Перемиська та більша частина Львівської єпархій) після поділів Польщі відійшла до складу Австрії. В межах цієї держави Уніатська (Греко-Католицька) Церква була збережена, і разом з нею збереглися церковні архіви. Підтвердженням цьому може бути не тільки сучасний стан архіву Перемиської єпархії та фондів Львівської консисторії, але й документи монастирських архівів, зокрема монастирські літописи Галичини. Досить згадати, що нині у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника у Львові зберігаються 40 монастирських хронік XVIII-XIX ст.29 Це однозначно підтверджує факт поширення традиції літописання у василіанських монастирях Київської уніатської митрополії зазначеного періоду. У зв'язку з цим постає питання: куди поділися монастирські хроніки василіанських монастирів сусідніх єпархій, які після поділів Польщі відійшли до Росії? Адже на сьогодні поки що не вдалося знайти жодного літопису василіанського монастиря цього регіону. Це питання, звичайно, є риторичним. Лишається лише надія, що ці літописи (як, власне, й інші документи з історії Церкви литовсько-польської доби) будуть у майбутньому знайдені в архівах і бібліотеках Росії та України.


Реконструкція церковних архівів: проблеми та перспективи

"Релігійний переворот" на Правобережній Україні та Волині у ХІХ ст., поєднаний із незадовільним станом архівної справи в Росії, призвів до руйнації структури архівів колишньої Уніатської Церкви, розпорошення їхніх фондів та незворотної втрати більшої частини документів. При цьому постраждали не тільки фонди, що стосувалися історії унії, але й окремі фрагменти митрополичих, єпископських та монастирських архівів доунійної доби, які ще мали зберігатися в архівах З'єднаної Церкви на кінець XVIII ст. Їхня реконструкція за звичайною схемою архівного пошуку виглядає вкрай проблематичною, оскільки вимагатиме від дослідників "валового" перегляду справ тисяч фондів в архівах України та за її межами. З огляду на це слід шукати нестандартні шляхи вирішення даної проблеми.

Фактично, перший (і найефективніший з нашої точки зору) спосіб реконструкції церковних архівів був вироблений ще членами "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів". На таку думку нас наштовхнув огляд документів, опублікованих у відомому виданні "Архив Юго-Западной России". Не маючи можливості системно опрацювати митрополичі, єпископські та більшість монастирських архівів, члени згаданої комісії основну увагу спрямували на розгляд актових книг земських і гродських судів Київщини та Волині. Саме з актових книг було взято абсолютну більшість документів з історії Церкви литовсько-польської доби до чергових збірників видання "АЮЗР". Так, перший том першої частини цього видання ("Акты, относящиеся к истории православной церкви в Юго-Западной России XV-XVI ст.") був практично повністю сформований за матеріалами актових книг повітових судів. Лише кілька документів, включених до цього збірника, походили з церковних архівів. Відповідно, шостий том першої частини ("Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси XIV - первой половины XVII ст.") на 80% складався з документів актових книг судово-адміністративних установ Волині та Київщини, на 10% - актових книг Коронної метрики, Люблінського трибуналу, і лише 10% - це документи із церковних архівів.

Актові книги гродських, земських і підкоморських судів виявилися найкращим джерелом пошуку документів з історії Церкви поза церковними архівами. Адже гродські та земські суди, крім своїх прямих функцій (розгляд кримінальних та цивільних справ), виконували у XVI-XVIII ст. роль нотаріальних контор. Виписи документів з актових книг мали силу оригіналу, і саме тому зацікавлені особи (передусім шляхта й духовенство) вносили до них тексти документів, які стосувалися їх майнових інтересів. Представляють інтерес насамперед актові книги тих судів, які розміщувалися в "єпископських" столицях, адже саме до них мали звертатися єпископські капітули. Отже, логічно буде припустити, що саме в актових книгах повітових судів мала бути продубльована більша частина єпископських та монастирських архівів. Члени "Тимчасової комісії" з успіхом використали актові книги для укладання томів АЮЗР, однак цим вони й обмежилися, - ідея створення зведеного покажчика по всіх опрацьованих актових книгах так і не була реалізована.

Саме тому автор цієї статті в процесі роботи над кандидатською дисертацією вважав за необхідне вдатися до валового опрацювання актового матеріалу, який стосувався його теми31. При цьому вдалося повністю опрацювати близько 100 актових книг земських та гродських судів Луцька та Володимира за період 1596-1648 рр. Фіксація документів велася за спрощеною схемою: вони виявлялися за діловодними заголовками. Автор добре розумів, що за таких обставин частина матеріалу лишиться "за бортом". Однак, навіть за цих умов результат перевищив найсміливіші сподівання: у згаданих книгах було виявлено майже 2 тис. документів з історії Луцько-Острозької та Володимиро-Берестейської єпархій. На одну актову книгу припадало відповідно від одного-двох до кількох десятків документів. Наведемо приклади деяких "рекордсменів" із фонду 28 (Володимирський гродський суд): справа № 74 - 96 документів (з них Церкви східного обряду стосуються 74 одиниці, латинського - 22 одиниці). Справа № 82 - 84 документи (Церква східного обряду - 63 одиниці, латинського - 21). Справа № 60 - 70 документів (Церква східного обряду - 46 одиниць, латинського - 24).

Як і слід було очікувати, більшість документів, виявлених у актових книгах, стосувалася майнових справ Православної, Уніатської та Римо-Католицької Церков. Проте, їхній аналіз дав багато цікавої інформації і щодо суспільно-політичного й духовного життя Церкви. Було виявлено, зокрема, нові фундації, тестаменти та вливкові записи із дарчими на церкви та монастирі, привілеї духовенству, акти, що відображають специфіку міжконфесійних та міжрелігійних стосунків, тощо. Важливим результатом роботи з актовими книгами було виявлення значної кількості документів, що стосувалися історії тих волинських монастирів, про які ми досі не мали повних, достовірних відомостей. До їхнього числа слід віднести такі монастирі: уніатські у Володимирі та Шумську, августиніанський (римо-католицький) у Затурицях, православні у Зимному та Загорові. Є всі підстави припускати, що за умови продовження пошукових робіт стане можливою часткова реконструкція архівів згаданих монастирів.

Загальна кількість актових книг гродських і земських судів Луцька та Володимира за 1596-1648 рр. нараховує близько 200 одиниць. Отже, опрацьовані нами 100 актових книг складають лише 50% від загальної кількості актового матеріалу, який нині зберігається в ЦДІАК України і стосується цього періоду. Гіпотетичні підрахунки свідчать, що в разі опрацювання всього масиву актових книг за 1596-1648 рр. можна сподіватися на складення реєстру документів з історії волинських єпархій, до якого увійдуть близько 4 тис. позицій. Перспективним є також опрацювання актових книг Волині другої половини XVI ст., за допомогою яких можна виявити документи з історії Церкви більш раннього періоду.

Таким чином, факт збереженості актового матеріалу XVI-XVIІ ст. є передумовою успішної реконструкції церковних архівів. На сьогодні маємо потенційну можливість реконструювати архіви Луцько-Острозької та Володимирської єпархій (акти у ЦДІАК України), Львівської та Перемиської єпархій (акти у ЦДІАЛ України), а також Холмсько-Белзької єпархії (акти у Державному архіві в Любліні, Польща). Запропонований спосіб є ефективним як з точки зору можливості швидкої фіксації значної кількості документів підготовленими дослідниками, так і з погляду на відносну "дешевизну" проекту. Оскільки актовий матеріал з історії всіх українських єпархій (за винятком Холмсько-Белзької) зберігається в українських архівах, більшу частину роботи можна виконати без вартісних археографічних експедицій за кордон.

Окремо слід згадати про перспективи реконструкції церковних архівів на базі білоруського матеріалу. Більшість актових книг судово-адміністративних установ Великого князівства Литовського зберігається нині у фондах Національного історичного архіву Білорусі (м. Мінськ). Винятком є Литовська метрика та матеріали деяких повітових судів корінної Литви. Досвід роботи в Національному історичному архіві Білорусі засвідчив, що архіви судових установ білоруських воєводств зазнали великих втрат, а матеріал, який зберігся, - це лише фрагменти актових книг. За таких обставин при реконструкції архівів білоруських єпархій (Полоцької, Турово-Пінської, Берестейської та частково Київської) підвищується роль актів трибунальських судів, Литовської та Волинської метрик30. Розв'язання завдання полегшується тим, що Волинська та Литовська метрики є на сьогодні значною мірою вже опрацьованими. До першої з них складено опис, який найближчим часом буде опубліковано. Що стосується Литовської метрики, то її книги ще у XVIII-ХІХ ст. були опрацьовані, до того ж був складений реєстр документів з історії Київської митрополії та окремих єпархій31.

Запропонований нами спосіб реконструкції церковних архівів має, звичайно, свої огіхи. По-перше, актові книги повітових судів Речі Посполитої збереглися далеко не в повному обсязі, а по деяких регіонах (Сіверщина, територія Смоленської єпархії) їх взагалі нема. По-друге, попри свою масовість, актовий матеріал може всебічно висвітлити лише одну сферу життя Церкви - економічну. Проте слід пам'ятати, що документи, які б стосувалися духовного чи релігійного життя, важко не стільки зберегти, скільки створити. На відміну від майнових суперечок праведне життя ченця чи сумлінне виконання пастирських обов'язків священиком неможливо запротоколювати та відбити в документах, які згодом можна покласти до архіву. Тому не дивує той факт, що фрагменти церковних архівів (єпископських та монастирських) XVI - першої половини XVIІ ст. складаються майже виключно з виписів з актових книг. Ця обставина дає нам підстави зробити висновок, що актовий матеріал становив основу церковних архівів литовсько-польської доби, і документи саме актових книг можуть стати найефективнішим джерелом їхньої реконструкції.


1Див.: Ульяновський В. І. Церковні архіви України: історія, проблеми реконструкції та джерелознавчої класифікації // Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи. - Ч. 1. - К., 1997. - С. 124-129. Кагамлик С. Р. Монастирські фонди та науково-довідковий апарат до них. Ibidem. - Ч. 2. - К., 1997. - С. 172-176.    повернутися...

2Територію Київської архієпископії складали Київське та Брацлавське воєводства на Україні та кілька воєводств у Білорусії. Осібного владики з титулом архієпископа Київського не було, оскільки цей титул мав митрополит Київський.    повернутися...

3На початку XVI ст. внаслідок завоювання Росією Сіверщини Велике князівство Литовське (а разом з нею і Київська митрополія) втратило Смоленську архієпископію. Вдруге вона на короткий час була приєднана до митрополії після Полянівського миру 1618 р., коли Сіверщина знову була включена до складу Речі Посполитої. 1625-1654 рр. смоленську кафедру обіймали уніатські єпископи.    повернутися...

4Документально підтверджено, що в кінці XVI - на початку XVI ст. у кафедральному соборі Св. Софії в Києві не було не тільки архіву, але навіть повного комплекту богослужбових книг. Тому документи, що стосувалися Київської архієпископії, мали зберігатися в митрополичому архіві у Новогрудку.    повернутися...

5Див.: Інститут рукопису НБУВ, ф. ІІ, спр. 6422, арк. 37 зв. У цьому зв'язку заслуговує на увагу також згадка в тестаменті митрополита Іпатія Потія: АЮЗР, Ч. 1. - Т. VI. - K., 1883. - C. 394.    повернутися...

6З цього приводу митрополит Потій писав: "К тому, што се дотычетъ листовъ и привильевъ и иншихъ доводовъ и сведецъства до тое единости (унії. - Авт.) належачихъ яко суть листы и привилья папежские и кролевские тое все зложилемъ ув особливую скрынку, и если бы самъ тыхъ листовъ за живота моего не отдалъ, тогды сынове мои мают тую скрынку з листами тыми отдати его милости князю бискупови Виленскому и капитуле его до схованя для вечное памети, абы то потомъ, по чужимъ рукамъ ходечи не погинуло ..." (АЮЗР. - Ч. 1. - Т. VI. - K., 1883. - C. 394). І далі про розподіл документів між єпархіальними архівами Уніатської Церкви: "...а тые листы, которые бы церквамъ належали, если бы ся што по смерти моей найдовало, тогды сынове мои церквамъ тымъ, которымъ будутъ належати верне отдати маютъ: Володымерские до Володымера, а митрополие до Новогрудка" (Ibidem).    повернутися...

7Див.: Козаневич Є. Життя святого великомученика Йосафата чину Св. Василя В., архієпископа Полоцького. - Львів, 1994. - С. 74-75.    повернутися...

8Див.: АЮЗР. - Ч. 1. - Т. VI. - K., 1883. - С. 225-227; ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 78, арк. 1; спр. 79, арк. 1.    повернутися...

9ADS. - Vol. 1. - Lwуw, 1892. - S. 320-324; 336-337; 351-353; 365-369; 373-376; АЮЗР. - Ч. 1. - Т. VI. - K., 1883. - С. 386-388.    повернутися...

10Див.: Archiwum PaЦstwowe w Lublinie. Chemski Konsistorz Greko-Katolicki 1629-1875.    повернутися...

11Див.: Archiwum PaЦstwowe w Przemy?lu. Archiwum Biskupstwa Greko-Katolickiego. - Dyplomy. - Sygn. 1-64.    повернутися...

12Див.: Archiwum PaЦstwowe w Przemy?lu. Archiwum Biskupstwa Greko-Katolickiego. - Suplement. - Sygn. 45-46; 56-68.    повернутися...

13Див.: Archiwum PaЦstwowe w Przemy?lu. Archiwum Biskupstwa Greko-Katolickiego. - Suplement. - Sygn. 47-48.    повернутися...

14ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 208, арк. 345.    повернутися...

15Див.: АЮЗР. - Ч. 1. - Т. 1. - К., 1859. - С. 206-208.    повернутися...

16ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 78, арк. 526.    повернутися...

17"Fundationes et ipsa originalia privilegiorum, quacumque apud sacerdotes nostros reperirentur, ut ad suos episcopos deferant, a quibus accipiens episcopus literis id suis attestabitur quod accepit, et quavis emergente necessitate exprimere, ipsique concedere tenebitur" MUH. - Vol. IX-X. - Romae, 1971. - P. 561.    повернутися...

18Описи архівів василіанських монастирів Білорусії та України, які були вивезені після ліквідації Унії до Росії, див.: Колекція та архів єпископа Павла Доброхотова: Науково-довідкове видання з історії України. - Вип. 17. - К., 1992. - С. 188-190.    повернутися...

19Див.: Семчук С. Митрополит Рутський. - Торонто. - 1967. - С. 60.    повернутися...

20Див.: ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 19, арк. 501-504; спр. 20, арк. 916-917 зв.    повернутися...

21Див.: MUH. - Vol. IX-X. - Romae,1971. - P. 561. У працях деяких дослідників можна зустріти думку, що за рішенням Кобринського собору в Українській Церкві було введено єпархіальні архіви (див.: Семчук С. Митрополит Рутський. - С. 24.). На нашу думку, подібний висновок є помилковим. П'ятий пункт постанов собору свідчить не про заснування, а про один із заходів із реорганізації єпископських архівів.    повернутися...

22Див.: Патрило І. Нарис історії Василіян 1743-1839 // AOSBM - Vol. XIII (XIX). - Fasc. 1-4. - Romae, 1988. - C. 254-267.    повернутися...

23Див.: ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 232 зв., ч. 1, арк. 251.    повернутися...

24Левицкий О. Луцкая старина. - К., 1891. - С. 17.   повернутися...

25Там само. - С. 18.    повернутися...

26Там само. - К., 1891. - С. 18.    повернутися...

27Там само. - С. 14.    повернутися...

28Див.: Полоцко-Витебская старина. - Кн. 1. - Витебск, 1911. - С. 1-64.    повернутися...

29Див.: Гуцаленко Т. М. Хроніки василіанських монастирів як джерело вивчення історії Західної України // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. - Вип. 1. - К., 1992. - С. 4-16.    повернутися...

30Тема дисертаційного дослідження: "Регіональна та соціальна структура уніатської церкви кінця XVI-XVII ст. (на матеріалах Волинського воєводства)".    повернутися...

31Значення цих документів стає цілком очевидним, якщо взяти до уваги, що збереглися далеко не всі актові книги повітових судів, які розміщувалися на території сучасної України. Достатньо згадати, що за часів Другої світової війни було втрачено 4 тис. актових книг з фондів ЦДІАК України. На сьогодні в цьому архіві зберігається лише близько 2 тис. актових книг.    повернутися...

На початок
На початок