"Архіви України"
№ 6 / 2001

Л. М. ЯРЕМЕНКО

ДОКУМЕНТИ ЦДАВО УКРАЇНИ ПРО ДОСЛІДЖЕННЯ
ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ УСТАНОВАМИ ВУАН (1919-1930)

Новаторські ідеї В. І. Вернадського про першочерговість розвитку природознавчих наук і необхідність створення в Українській академії наук нового відділу - прикладного природознавства - з установами, що досліджували б природні ресурси і продуктивні сили, були підтримані багатьма видатними вченими при організації майбутньої Академії 1 та закріплені в Статуті УАН від 14 листопада 1918 р.2

Уже в лютому 1919 р. у складі Фізично-математичного відділу УАН було організовано Комісію для виучування природних багатств України під головуванням академіка В. І. Вернадського. Її головні завдання полягали у вивченні природних багатств і розробленні найраціональніших шляхів їх використання, а також об'єднанні з цією метою під егідою Академії всіх наукових і технічних сил України. Комісія проіснувала до 1924 р. Започатковані неї заходи здійснювалися, хоч і розрізнено, й іншими установами Фізично-математичного відділу, який переслідував мету "досліджувати, вивчати місцеву природу, добуваючи з неї все те, що корисно для людини"3. Подальше вивчення природних ресурсів і продуктивних сил України проводилося в 1926-1930 рр. Комісією для виучування продукційних сил України (УКОПС) під головуванням акад. Л. М. Яснопольського4.

Джерельну базу з історії діяльності цих інституцій складають фонди Інституту рукопису та Інституту архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, відомчих архівів Президії НАН України, Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, Інституту економіки НАН України та Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.

Основний масив документів ЦДАВО України з досліджуваного питання зосереджено у фондах Міністерства народної освіти УРСР (ф.166) та Державної планової комісії при Раді Народних Комісарів УРСР (ф. 337). Окремі документи цієї тематики відклалися у ф. 1 - ВУЦВК, ф. 27 - Міністерство сільського господарства УРСР, особовому фонді економіста Є. Д. Сташевського (ф. 4711). До джерел, що відображають діяльність комісій, слід віднести листування Комісії для виучування природних багатств України (ф. 166, оп. 1, спр. 282), звіти про роботу в 1920 р. гідрологічної секції Комісії та її гідротехнічної, гідрологічної і меліораційної підсекцій (ф. 166, оп. 4, спр. 244), перспективний план науково-дослідних робіт по вивченню продуктивних сил України УКОПС на 1928-1932 рр. (ф. 337, оп. 1, спр. 5616), матеріали УКОПС по дослідженню і розробленню "Проблем Правобережжя" (ф. 337, оп. 1, спр. 8049), наукові праці з питань вивчення природних багатств та продуктивних сил України (ф. 166, оп. 2, спр. 451, 1212; ф. 337, оп. 1, спр. 4106, 6739, оп. 3, спр. 5935; ф. 4711, оп. 1, спр. 1-25, 30).

Інформацію про створення, діяльність, особовий склад, фінансування комісій ВУАН у справі дослідження продуктивних сил України доповнюють протоколи спільних зібрань, засідань Президії Академії та її Фізично-математичного відділу (ф. 166, оп. 1, спр. 149, 272; оп. 9, спр. 358, 363); плани й звіти, структура, кошториси, штатні розписи та списки співробітників ВУАН (ф. 166, оп. 2, спр. 451, 1831-1832; оп. 4, спр. 244; оп. 5, спр. 3745); списки особового складу науково-дослідних установ України (ф. 166, оп. 5, спр. 745, оп. 7, спр. 569; ф. 27, оп. 1, спр. 12); матеріали про підготовку й проведення всесоюзних та всеукраїнських наукових з'їздів, нарад, конференцій з вивченню продуктивних сил (ф. 166, оп. 4, спр. 238, 249-260; оп. 6, спр. 9084, 9087; ф. 337, оп. 1, спр. 2147) та про роботу Бюро по вивченню продукційних сил при Укрдержплані (ф. 1, оп. 4, спр. 1063; ф. 337, оп. 1, спр. 6735).

Багаті на інформацію про започаткування досліджень продуктивних сил в Українській академії наук, історію створення, діяльність та фінансування Комісії для виучування природних багатств України протоколи спільних зібрань та засідань Фізично-математичного (ІІ) відділу УАН, що відклалися у ф. 166. На початок 1919 р. у складі відділу вже функціонувала Комісія по вивченню донецького вугілля під керівництвом проф. В. І. Лучицького. На його засіданні 17 лютого 1919 р. було повідомлено про рішення продовжити розпочату роботу з вивченню вугілля окремою секцією при Комісії для вивчення природних скарбів України, що організовується, з метою надання їй постійного і більш стійкого характеру. Було ухвалено рішення розпочати розробку положення про Комісію для вивчення природних багатств України. На 25 лютого 1919 р. було призначене перше засідання (оп. 1, спр. 272, арк. 52-53). 3 березня 1919 р. Фізично-математичний відділ остаточно ухвалив створення у своїй структурі Комісії для виучування природних багатств України. Її головою був обраний акад. В. І. Вернадський. Спільне зібрання Української академії наук 8 березня 1919 р. затвердило рішення про створення Комісії та її склад5. З метою організації роботи Комісії з бюджету відділу було виділено 20 тис. крб., а в квітні до них були долучені залишки сум, асигнованих раніше Комісії з вивченню донецького вугілля, а також було вирішено в разі залишку коштів по відділу додатково виділити їм 30 тис. крб. (оп. 1, спр. 272, арк. 58 зв., 63 зв.).

Оформлення структури Комісії тривало протягом усього 1919 р. У спр. 272 (оп. 1) відклалася інформація про приєднання до неї у травні 1919 р. Відділу гідрогеології і гідрології (з відповідними секціями) колишнього Міністерства земельних справ (разом із приміщенням, матеріальним устаткуванням і штатами) (арк. 65). Згодом цей відділ було перетворено на Гідрологічну секцію, яка виявилася найбільш дійовою і життєздатною в Комісії. В 1926 р. на її основі, а також Науково-дослідної кафедри гідрології НКО УСРР було створено Науково-дослідний інститут водного господарства України, директором якого став проф. Є. В. Оппоков6. У цій же справі (арк. 68 зв., 70 зв.) знаходимо відомості про склад хімічно-технічної секції Комісії, головою якої було обрано акад. В. О. Кістяківського, організацію при цій секції та фінансування "Комитета о реактивах"; про заснування секції прикладної фізики (арк. 74 зв.), про узгодження роботи Комісії з діяльністю інших установ України, що досліджують продуктивні сили (арк. 81 зв.).

Складна соціально-політична та економічна ситуація в Україні 1920 р. відбилась і на діяльності УАН. Значна частина співробітників Академії виїхала з Києва, діяльність багатьох академічних установ завмерла. У протоколах спільних зібрань від 5 та 26 січня, 2 лютого 1920 р., що зберігаються у спр. 149 (оп. 1), зосереджена інформація про намагання УАН встановити реальний склад Комісії для виучування природних багатств України, її життєспроможність, необхідне фінансування і подальшу роботу (арк. 8-8 зв., 10 зв., 12-12 зв.). Протягом 1920 р. в Академії не було опубліковано жодної праці, ?рунтовна розвідка члена Комісії проф. Є. В. Оппокова на вкрай злободенну тему - про біле та буре вугілля України - не тільки лишилася не видрукуваною, а навіть її набір, зроблений у 1919 р., було розібрано7. Через скрутне матеріальне становище Академії звідомлення про її діяльність у 1920 р. так і не опублікували, та й підготовлене воно було не в повному обсязі - лише звіт установ при Спільному зібранні та установ Історично-філологічного відділу. З цієї причини дізнатися про долю та діяльність Комісії для виучування природних багатств України в 1920 р. ми можемо тільки з документів надзвичайної ревізійної комісії ВУАН, що відклалися у спр. 244 (оп. 4, арк. 77-174). Комісія була створена на початку 1921 р. для з'ясування кількості дійсно існуючих в Києві академічних установ та їх особового складу, виконання ними наукових досліджень. Головою комісії був акад. Г. В. Пфейффер, секретарем - С. М. Іваницький (арк. 94). Серед документів комісії - звіти установ УАН та їх наукових співробітників про діяльність в 1920 р., довідка комісії про стан видавничої справи, акти й висновки про доцільність подальшого функціонування кожної установи, в т. ч. окремо по Комісії, її гідрологічній секції та гідротехнічній, гідрологічній і меліораційній підсекціях (арк. 83-84, 93 зв., 118-120).

Станом на 1919 р. Комісія була найструктурованішою і найчисельнішою серед установ Академії. До її складу входили 7 секцій, яким підпорядковувались 7 комітетів, 6 підсекцій та 4 відділи. Чисельний склад Комісії становив 47 постійних членів та 153 співробітники секцій8. До 1921 р. фактично залишилася і працювала лише гідрологічна секція (та й вона не в повному складі, лише з підсекціями: гідротехнічною, гідрологічною та меліорації). До штату Комісії входили: голова - акад. П. А. Тутковський (від початку 1920 р., часу від'їзду з Києва В. І. Вернадського), секретар - В. В. Різниченко, а також діловод і кур'єр (арк. 83).

Головою гідрологічної секції був проф. М. І. Максимович. Секція досліджувала організацію всього водного господарства України з метою меліорації земель, допомоги сільському господарству, використання водних артерій у транспортних цілях та, як дешевої водної енергії - "білого вугілля". У 1920 р. відбулися 3 її загальні зібрання (арк. 83 зв. - 84). У цей складний час проф. М. І. Максимович на основі зібраних секцією матеріалів опублікував у виданні Київського губстатбюро дві свої праці9. Загалом протягом п'яти років діяльності гідрологічної секції (1919-1923) відбулося 38 її засідань та загальних зборів. З 1923 р. засідання проводилися спільно з науково-дослідною кафедрою гідрології та секцією меліорації Сільськогосподарського наукового комітету України10.

Гідротехнічна підсекція в 1920 р. провела 4 засідання, на яких було заслухано наукові доповіді О. П. Артем'євського, М. М. Сорокіна, Е. Ф. Гершельмана, І. А. Кириєнка. Керівник підсекції О. П. Артем'євський підготував цього року до друку статті: "До питання про повідь теперішнього року",та "Графоаналітичний метод виучування стійкого стану річища", а також продовжив роботу над темами "Принципи перерозподілу швидкостей в водотечі та його прикладення в річній гидротехніці", "До питання про повідь на р. Дніпро при м. Київі по матеріалах за час з 1881 по 1920 рік", "До питання про випаровування з великих водних поверхнів", "Нарис гидрометричних робіт на водних шляхах України" (арк. 118-118 зв.).

Гідрологічна підсекція під керівництвом С. К. Комарницького продовжила роботу з питань оброблення сировинних матеріалів. Найзначущішу наукову роботу в підсекції проводив С. О. Писарев, який, зокрема, виголосив у Науково-технічній раді Раднаргоспу доповідь "Про обвалування Дніпрових пойм з використанням водної енергії", підготував програму обстеження рік на поймах з меліораційною метою, опис рік Київщини та міркування щодо можливостей використовувати силу спада води в зв'язку з меліорацією їхніх пойм, статті про висотні відмітки в районі м. Києва, про водне господарство, гідрологічні досліди в Україні та ін. (арк. 120).

У цій же справі відклалися висновки ревізійної комісії щодо необхідності відновлення та створення належних умов для подальшої роботи Комісії: "питання про відновлення діяльності Комісії по виучуванню природних багатств України, про оживлення її роботи має бути поставлено в перший ряд завдань, що стоять перед ІІ-м Відділом, який мав би отоді вжити всіх заходів для переведення цього в життя й зробити доклад Спільному зібранню про всі перешкоди, що стали б до здійснення цього завдання" (арк. 83 зв.), які були враховані Академією при складанні кошторису на друге півріччя 1921 р.

Важлива інформація про структурну побудову Комісії, її кошторис та особовий склад у 1921-1923 рр. зосередженої в справі 451 (оп. 2). Кошторисом ВУАН на наукову діяльність та штат Комісії для виучування природних багатств України на ІІ півріччя 1921 р. передбачалася досить значна сума - 79 692 000 крб., найбільша серед установ ІІ відділу. Планувалася оплата 30 штатних посад Комісії: голови та ученого секретаря, керівників гідрологічної секції та трьох її підсекцій, 6 старших наукових співробітників та 18 науково-допоміжних працівників (арк. 103 зв., 121 зв.). У цій же справі представлено діючу структуру, штатний розпис та розгорнутий список співробітників Комісії (18 осіб), в якому вказувалися рік народження, освіта, спеціальність, загальний стаж та стаж роботи в Академії, кількість наукових праць (арк. 110 зв., 159 зв. - 160 зв., 363-363 зв., 616 зв.). Але за відсутності фінансування ВУАН у 1922-1923 рр. у штаті Комісії залишилася лише посада вченого секретаря, яку обіймав В. В. Різниченко, а голова Комісії акад. П. А. Тутковський входив до штату ІІ відділу як його голова (арк. 271 зв., 313 зв., 408 зв., 455 зв., 508 зв., 575). Клопотання керівництва ІІ відділу ВУАН, направлене до Народного комісаріату освіти про виділення додаткових асигнувань залежно поновлення штатів, придбання обладнання, друкування наукових праць вкрай необхідних установ відділу, у тому числі Комісії для виучування природних багатств України, не дало бажаних наслідків (арк. 482-483 зв.). План діяльності ІІ відділу ВУАН на 1924 р., в якому представлено і список його установ, але без Комісії для виучування природних багатств України, фактично зафіксував припинення її діяльності (оп. 4, спр. 244, арк. 325-328).

Після проведення восени 1923 р. у Москві Всеросійської конференції з вивчення природних продуктивних сил, що пізніше почала вважатися І всесоюзним з'їздом з вивчення продуктивних сил, передбачалося організувати подібні територіальні з'їзди по республіках СРСР. У січні 1924 р. у Харкові при Науковому комітеті Наркомпросу було створено міжвідомчий Організаційний комітет з скликання Всеукраїнського з'їзду (оп. 2, спр. 450, арк. 165а, 165в). Уже перші кроки роботи Оргкомітету спонукали до розширення та поглиблення завдань з'їзду в порівнянні з Московською конференцією, яка переслідувала завдання вивчення виключно природних продуктивних сил. Всеукраїнський з'їзд намагався поширити коло своїх інтересів на вивчення як природних ресурсів, так і техніки і людини як факторів громадського виробництва. Велике значення надавалося питанню про науку як одну з найбільш могутніх та багатообіцяючих продуктивних сил. Розроблення цього питання взяла на себе Академія наук. 24 квітня 1924 р. робоче бюро Оргкомітету по скликанню з'їзду постановило створити філіальні відділення у Києві, Катеринославі та Одесі і звернулося до ВУАН із пропозицією обрати голову Київської філії зі свого складу та взяти на себе ініціативу її створення. Спільне зібрання ВУАН 19 травня 1924 р. обрало на голову Київської філії акад. М. В. Птуху11. До складу оргкомітету філії увійшли: акад. Б. І. Срезневський як представник України у Всесоюзному бюро з'їздів, акад. В. Г. Шапошников - керівник підготовчих робіт по групі техніки, акад. К. Г. Воблий, акад. А. М. Лобода - керівник Комісії краєзнавства ВУАН, та голова Геолкому України проф. В. І. Лучицький - керівник природничо-наукової групи (спр. 450, арк. 165а зв.). І Всеукраїнський з'їзд по вивченню продуктивних сил і народного господарства України відбувся 28 грудня 1924 р. - 5 січня 1925 р. У організації й проведенні співробітники ВУАН взяли найактивнішу участь. Це був перший науковий з'їзд на Україні, який суттєво вплинув на розвиток науки й культури, піднесення її продуктивних сил. На з'їзді виступили: Неодмінний секретар ВУАН акад. А. Ю. Кримський з доповіддю "Про діяльність Академії", та акад. К. Г. Воблий - "Про виробничі сили України". У ході роботи секцій доповіді виголосили акад. П. А. Тутковський - "Про мінеральні угноіння на Україні", акад. Б. І. Срезневський - "Комплексний метод вивчення посухи", акад. Є. П. Вотчал - "Прижиттєве використовування лісу" (ф. 166, оп. 2, спр. 450; оп. 4, спр. 250-260; ф. 337, оп. 1, спр. 2147).

Після проведення з'їзду на порядок денний постало питання підготовки наукових та виробничих кіл України до наступного, ІІ Всесоюзного з'їзду. 6 грудня 1926 р. ВУАН створила при ІІ відділі спеціальну тимчасову Комісію в справі підготовки з'їзду продукційних сил СРСР під головуванням акад. Л. М. Яснопольського. У травні 1927 р. було прийнято рішення про перетворення тимчасової Комісії на постійну Комісію для виучування продукційних сил України (УКОПС) із значно ширшими завданнями - вирішення проблем організаційного, синтетичного та інформаційного характеру в царині вивчення продуктивних сил України, народногосподарська оцінка зазначених сил з боку так званої проблеми сировини, узгодження дослідної роботи з проблемами реконструкції народного господарства й проведення самостійної дослідної роботи у секціях за спеціальними завданнями. Восени 1927 р. Комісія була підпорядкована Раді ВУАН12.

У фондах 166 та 337 архіву зосереджено документи про проведення УКОПС спеціальної наради з питань вивчення сільськогосподарської сировини промислового значення з економічного та науково-дослідного боку. Це зокрема, доповідь професора Є. Д. Сташевського на засіданні Оргбюро Всеукраїнських конфренцій по вивченню продукційних сил при Укрдержплані 28 січня 1928 р. з об?рунтуванням актуальності, доцільності й завдань цієї наради (ф. 166, оп. 6, спр. 9087, арк. 319; ф. 337, оп. 1, спр. 6735, арк. 122-122 зв.), кошторис, та програма проведення наради, представлені УКОПС до Укрдержплану (ф. 166, оп. 6, спр. 9087, арк. 320-323). Цю, так звану "сировинну", нараду УКОПС провела спільно із Всеукраїнською сировинною нарадою НКТоргу в Києві 14-15 березня 1928 р., що стало початком об'єднання представників науки та практичної діяльності з метою спільного розроблення питань забезпечення сировиною української промисловості13.

Інформаційно важливим джерелом до вивчення напрямків науково-дослідної роботи УКОПС є перспективний план її робіт на 1928-1932 рр. (ф. 337, оп. 1, спр. 5616). У ньому накреслено напрямки досліджень по дев'яти існуючих на той час секціях Комісії: лікарських рослин, хмільовій, лісовій, картопляній, тютюн-махорка, олійних та текстильних культур, скотарства, каоліновій, торфовій. Подаються також кошториси витрат на ці роботи по секціях і загалом по Комісії (арк. 315-321). Окремо подано плани та кошториси наукових установ, що працювали в тісному контакті з УКОПС над дослідженням з питань радіоактивності, рибного господарства, хутряних тварин, ?рунтів, геоботанічних обслідувань України (арк. 321-324). У цій же справі відклався "Орієнтовний зведений план науково-дослідних робіт в галузі вивчення продуктивних сил України на 5-річчя 1928/1929-1932/1933 рр.", підготовлений Укрнаукою, який відображає головні напрямки досліджень УКОПС на п'ятирічку, затверджені державними органами, та коштів, що виділялися з цією метою із держбюджету. Згідно з планом досить значні асигнування передбачалися для УКОПС на проведення геологічних досліджень мінеральної сировини, радіологічних та геомагнітних досліджень, робіт з картографії грунтознавства, лісознавства, ботанічних досліджень, вирішення проблем раціоналізації електробудівництва (арк. 224-233).

У 1929 р. ВУАН прийняло ряд постанов, що суттєво вплинули на статус та подальшу діяльність УКОПС. 5 лютого 1929 р. Президія ВУАН вперше заслухала й одноголосно схвалила доповідь Комісії про діяльність в 1928 - І кварталі 1929 р. та перспективи її подальшої роботи (ф. 166, оп. 9, спр. 358, арк. 131). На засіданні 25 вересня 1929 р. Президія порушила питання про організацію та керування установами, що перебувають при Раді ВУАН, у т. ч. й УКОПС (ф.166, оп. 9, спр. 363, арк.126). 12 листопада 1929 р. було прийняте рішення про розподіл цих установ між відділами ВУАН, та підпорядкування УКОПС Соціально-економічному відділу з рекомендацією зберегти економічний нахил у роботі (ф. 166, оп. 9, спр. 358, арк. 47, 73). За результатами конкурсної комісії ВУАН 16 листопада 1929 р. Президія обрала на штатну посаду керівничого Комісії для виучування продукційних сил України професора А. І. Ярошевича (ф. 166, оп. 9, спр. 358, арк. 45).

У ф. 337 (оп. 1, спр. 8049) відклалися матеріали про намічені УКОПС дослідження щодо розв'язання "Проблеми Правобережжя". Серед них: протокол розширеної наради УКОПС та Комісії ВУАН для виучування народного господарства України від 8-9 грудня 1929 р. за участю представників Укрдержплану, окрпланів, науково-дослідних інститутів та державно-господарських установ, а також тексти зроблених на ній доповідей - членів УКОПС проф. А. І. Ярошевича "Правобережжя, як окреме географічне та економічне середовище", проф. Є. Д. Сташевського "Нарис шляхів розгортання народного господарства на Правобережжі", проф. О. К. Филиповського "Основні моменти перспектив розвитку сільського господарства на Правобережжі", проф. Г. О. Кривченка "Проблема Києва й міста взагалі на Правобережжі" (арк. 8-20); лист та доповідна записка до Укрдержплану з приводу проведення УКОПС наукових робіт з цієї проблеми (арк. 1-1 зв., 9), програма робіт з розроблення "Проблем Правобережжя" (арк. 37-39). Перспективний план розвитку народного господарства СРСР у цілому, і по Україні зокрема, накреслив роботи з розвитку Правобережжя лише схематично, переважно по використанню корисних копалин регіону. Думка про потребу всебічного вивчення господарства Правобережжя як окремого регіону виникла в академічних колах перед тим, але не всіма сприймалася схвально. Наприкінці 1929 р., враховуючи недосконалість перспективного плану та пропозиції ВУАН щодо шляхів розвитку народного господарства Правобережжя, керівні та планові органи УСРР поставили це питання як першочергове. Підготовлена УКОПС нарада академічних та господарських установ проводилася з метою визначення й розподілу конкретних робіт з розв'язання основної проблеми Правобережжя - знайти енергетичні ресурси, на базі яких можна було б перетворити його із суто аграрного на аграрно-індустріальний регіон. УКОПС та Комісії ВУАН для виучування народного господарства України було доручено провести наукову розробку таких питань: шляхи використання енергії річок, бурого вугілля, надлишку робочої сили; реконструкція і взаємодія сільського господарства та сільськогосподарської промисловості; розвиток оброблювальної і видобувної промисловості, транспорту; соціально-культурне будівництво; економічне районування і розвиток народного господарства Правобережжя (арк. 8, 37-39).

Результатом певних напрямків дослідження Правобережжя стали, зокрема, монографії члена президії УКОПС, голови її цукрової секції та секції шовківництва проф. Є. Д. Сташевського, що зберігаються в його особовому фонді № 4711 - "История докапиталистической ренты на Правобережной Украине", що була опублікована в 1968 р. (оп. 1, спр. 1-25), та "Эволюция феодальной ренты и хозяйство крупного феодала на Волынском Полесье в ХVІІІ в." (оп. 1, спр. 30), на жаль, так і невидрукуваної, що є складовою та логічним продовженням першої праці.

Вивченню напрямків діяльності ВУАН з дослідження продуктивних сил України сприяють і наукові праці голови Комісії для виучування природних багатств України акад. П. А. Тутковського "Згаслі вулкани України" (ф. 166, оп. 2, спр. 451), професора М. І. Безбородька "Графіто-каоліново-залізні родовища на Поділлю і його околицях в генетичному огляді", "Українська кришталева смуга з боку її радіоактивності" (ф. 166, оп. 2, спр. 1212), голови УКОПС акад. Л. М. Яснопольського "Нагромадження капіталу в металевій промисловості", "Природні ресурси України й загальні перспективи розвитку її виробничих сил" (ф. 337, оп. 1, спр. 4106, 6739). В останній із названих праць сконцентровано погляди її автора щодо дослідження й використання продуктивних сил країни, які стали основоположними в діяльності УКОПС: "природные и человеческие ресурсы страны - эта та основа, от которой зависит все ее экономическое, социальное и культурное развитие… Изучение производительных сил должно быть по существу разбито на две части: 1. изучение данных природою ресурсов - изучение по преимуществу естественно научное, 2. изучение их использования для удовлетворения человеческих потребностей - изучение по преимуществу технико-экономическое. Эти два вида изучения на практике связаны между собою и постоянно и неразрывно переплетаются… Охрана природных богатств - ее материи и производительных сил - ее энергии от разрушительных сил как природы, так и человека, неизбежно должны дополнять как работу изучения производительных сил, так и работу их использования и составления планов использования их в будущем"14.

Таким чином, виявлені у фондах ЦДАВО України документи суттєво доповнюють джерельну базу з історії створення та наукової діяльності установ ВУАН, що займалися дослідженням продуктивних сил України в 1919-1930 рр.


1 Збірник праць Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук у Київі. - К., 1919. - С.14-18, 31-38, 42-49, 54-87, ХVI-ХХIХ.   повернутися...

2 Історія Академії наук України. 1918-1923: Документи і матеріали. - К., 1993. - С.168-169, 181-183; Статут і Штати Української Академії Наук у Київі. - К., 1919. - С. 4-5.   повернутися...

3 ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 244, арк. 325.   повернутися...

4 ІР НБУВ, ф. 1, спр. 26366, арк.1-1 зв.; ф. Х, спр. 13072-13273, арк. 186.   повернутися...

5 Перший піврік існування Української Академії наук у Києві та начерк її праці до кінця 1919 року. - К., 1919. - С. 91.   повернутися...

6 ІР НБУВ, ф. 1, спр. 26141, арк.1-1 зв.; Історія Національної Академії наук України. 1929-1933: Документи і матеріали. - К., 1998. - С. 503.   повернутися...

7 ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 244, арк. 93 зв.   повернутися...

8 Перший піврік існування Української академії наук у Києві та начерк її праці до кінця 1919 року. - С. ХХІХ-ХХХVІ, LХХХVІ-ХС.   повернутися...

9 Максимович Н. И. Гидрологический и гидрографический очерк Киевской губернии. - К., 1920. - 32 с.; його ж. Гидрология рек Киевской губернии. - К., 1920. - 50 с.   повернутися...

10 Історія Академії наук України. 1918-1923. - С. 308, 343, 406-407.   повернутися...

11 ІР НБУВ, ф. 1, спр. 26304, арк. 1.   повернутися...

12 Там само, ф. Х, спр. 13072-13273, арк. 186.   повернутися...

13 Там само, спр. 13662-13684, арк. 24-32.   повернутися...

14 ЦДАВО України, ф. 337, оп. 1, спр. 6739, арк. 2-4.   повернутися...


"Архіви України"
№ 6 / 2001

Ф. А. ВИНОКУРОВА

ПРОТИСТОЯННЯ ОСОБИСТОСТI ПОЛIТИЦI НАЦИСТСЬКОГО ГЕНОЦИДУ В УКРАЇНІ:
ДОКУМЕНТАЛЬНІ СВІДЧЕННЯ, ІНТЕРПРЕТАЦІЇ, РОЗДУМИ*

Воля до життя, за свiдченнями втiкачiв iз рiзних гетто Вiнницької областi, змушувала наважуватися на ризикованi вчинки, долати почуття приреченостi й знаходити порятунок у, здавалося б, безнадiйних ситуацiях. Природно, що тiкали зовсiм юнi, навiть дiти: їм було легше здiйснити втечу i завдяки фiзичним даним, i тому, що виконання обов'язку перед родиною часто пiдсвiдомо, а iнодi й усвiдомлено сприймалося як реалiзацiя можливостi вижити. Так, Борис Татарчук розповiдав про свою втечу буквально напередоднi масового розстрiлу немирiвських євреїв у серпнi 1942 р., здiйснену ним у дев'ятирiчному віці за допомогою матерi, яку невдовзі розстрiляли разом з її iншими дiтьми66. Для 13-рiчного Юрiя Рахмана, як видно, найбiльше важило батькiвське переконання в тому, що краще загинути втiкачем, нiж покiрно чекати, доки нацисти визначать, коли i як євреям слiд померти. Надалi вже сам хлопчик пiдштовхував батька до непокори. Готовнiсть до ризику задля врятування життя, рiшучiсть сприймалися як ознака зрiлостi, дорослiшання67. Прагнення вижити, протест проти нав'язуваного ворогом були такими сильними, що в декого, як у Мiри Глiкман68, вони трансформувалися у "вiщi" сни, в яких померлi батьки закликали дiтей рятуватися. "Попереджена" таким чином, дiвчина змогла розвалити комин печi i, заховавшись пiд цеглою, уникнула смертi пiд час акцiї знищення євреїв Калинiвки, Пикова i Янова 30 травня 1942 року. Схожий факт описано у спогадах Бориса Татарчука69.

Дiти й пiдлiтки, перебуваючи в нестерпних умовах, зазнаючи принижень i знущань з боку влади, української полiцiї та окремих по-ворожому настроєних представникiв мiсцевого населення, запам'ятали, що особистi якостi людей, якi їм зустрiчалися, мали дуже велике, часто вирiшальне значення, коли йшлося про життя або смерть. Так, Аркадiй Глинець згадував, що лiтнi євреї в Печерському таборi i особливо в Могилiв-Подiльському гетто всіляко намагалися зберегти своє єврейство, що виявлялося у молiнні, дотриманні свят iудейського календаря. При цьому вiн не вважав релiгiйність цих людей ознакою їхньої деморалiзованостi, навпаки, з тону розповiдi зрозуміло: респондент схильний вбачати у збереженнi традицiй i вiри докази пасивного опору намiрам нацистiв70. Аркадiй Плотицький згадував про сiм'ю бессарабських євреїв Крейтерiв, у якiй, незважаючи на умови Печерського гетто, вижили всi, - завдяки власнiй органiзованостi, внутрiшнiй дисциплiнi, вмiнню не опускатися. У його спогадах аналiзуються причини, якi допомогли врятуватися йому самому, а також урятувати вiд смертi матiр. Серед них - готовнiсть до ризику, небажання здаватися71.

Мало кому з авторiв свiдчень вдалося врятуватися після першої втечi: одних заарештували й вiдправили до нового табору чи в'язниці72, iнших повернули туди, звiдки вони втекли, переважно до Печерського табору-гетто73. Дiти поверталися до своїх родин, гнанi тривогою за них, почуттям самотностi, надiєю на те, що зможуть урятувати близьких вiд загибелi. У зв'язку з цим привертають увагу джерела з iнформацiєю про юних провiдникiв, якi виводили з Печери групи втiкачiв. Тридцятьох землякiв-могилiвчан урятував 16-рiчний Арон Кутерман, двiчi успiшно здiйснивши вихiд з Печерського гетто, коли ж він привiв до Могилева-Подiльського групу втiкачiв утретє, то був схоплений румунськими жандармами i страчений пiсля лютих катувань на березi Днiстра74. Про спритнiсть i смiливiсть Арона Кутермана згадував уродженець Шпикова, а по війні - мешканець Тульчина Зязя Фуксман, який у вiцi 12-14 рокiв сам чотирнадцять разiв виводив групи втiкачiв з Печерського табору до Красного й Деребчина. Вiн наголошував, що для порятунку в умовах, коли пригнiчений фiзично й психологiчно в'язень повсякчас вiдчував безнадiю та неминучiсть смертi, головним було не пiддатися вiдчаю. Згадки про вивiренiсть маршруту, явки на його початковому й кiнцевому етапах, випробувану "технологiю" переходу групи дозволяють думати, що для юного провiдника це заняття не було випадковим. Зязя називав його роботою, яку намагався виконувати якомога точнiше. Ця дiяльнiсть була пов'язана зi смертельним ризиком i для провiдника, i для втiкачiв (iмена врятованих зберiгалися в таємницi, оскiльки за втечу розстрiлювали всю сiм'ю), але, як бачимо, люди свiдомо йшли на ризик, не бажаючи вiддатися в руки ворогам. В'язнi дорожили юними рятiвниками. Так, Фуксмана, коли вiн важко захворiв, виходжували разом протягом трьох мiсяцiв75. Аркадiй Глинець згадував також провiдника Моню Ройзмана. Групи втiкачiв виводив з Печери i 14-рiчний Абрам Фiнкельштейн, який запам'ятав i назвав iмена порятованих тодi людей76. Загалом, такi форми протистояння окупантам були не поодинокими.

Із розповiдей очевидцiв подiй кiнця 1942 - початку 1943 років у Немирiвському гетто Борис Татарчук дiзнався про долю свого старшого брата Янкеля, який прийняв мученицьку смерть, оскільки нацисти запiдозрили його у створеннi пiдпiльної групи на територiї гетто. В Янкеля Татарчука i ще дев'ятьох молодих в'язнiв виявили зброю, яку хлопцi збирали, напевно, щоб передати до партизанського загону або самим виступити проти нацистiв. Борис Татарчук згадував, що його брат возив воду для гетто, часом без конвою. Мабуть, саме тодi вiн мав можливiсть знайти й заховати зброю. Iншим це вдавалося також пiд час виходу на роботи77. Про спроби налагодити дiяльнiсть групи Опору йдеться i в документах на в'язня Брацлавського єврейського робiтничого табору Пiню Костянтиновського, який органiзував групу з 11 чоловiк. Йдучи на роботу й з роботи, молодi люди збирали зброю, дещо їм приносили брацлавчани-українцi. У групi, за свiдченням Євгенiї Рабинович, була одна дiвчина з депортованих євреїв, решта ж членів формованого загону Опору були мiсцевими мешканцями. Планам молодих людей здiйснитися не судилось: коли вони наважилися перейти до активної боротьби з ворогом, то вирiшили не з'являтися на вечiрню перевiрку пiсля роботи, а зiбратися в домi пiдпiльника Басiса, де зберiгалися боєприпаси. Там їх (напевно, виданих зрадником) схопили нацисти. Це було, за словами сестри Костянтиновського, на початку сiчня 1944 року. Свiдчення Євгенiї Рабинович про дiяльнiсть групи Опору Брацлавського єврейського робiтничого табору уточнюють деякi деталi, пов'язані з цими подіями: нiмцi розшукували пiдпiльникiв протягом трьох днiв, щоденно розстрiлюючи при цьому кожного п'ятого в'язня та попередивши, що коли втiкачiв не знайдуть за п'ять дiб, то розстрiляють усiх мешканців табору (можливо, саме з цієї причини Пiню Костянтиновського з товаришами було видано).

За спогадами Рулі Брондман (Костянтиновської), навеснi чи влiтку 1943-го їй разом із братом удалося втекти з будiвництва дороги до лiсу, де вони наштовхнулися на партизанський загiн. Командир вiдмовився прийняти брата й сестру до загону, оскільки, за його словами, помiтивши їхнє зникнення, нацисти могли вбити всiх в'язнiв табору. Зрештою Костянтиновськi повернулися до табору. Отже, молодим пiдпiльникам було вiдомо, що загрожувало їхнім знайомим i рiдним у разi втечi з табору. I все-таки вони наважилися на це, свiдомо наражаючи на смертельну небезпеку себе й iнших. Пояснень цього може бути кiлька. По-перше, це відбувалося майже напередоднi звiльнення Брацлава вiд нацистів (17 березня 1944 р.), коли партизанськi загони й пiдпiлля активiзували дiяльнiсть, щоб, завдаючи окупантам ударiв з тилу, прискорити перемогу над ними78. Зрозумiло, молодь прагнула взяти участь у боях iз ворогом79. По-друге, перед вiдступом нацисти могли знищити в'язнiв-євреїв, що траплялося80; отже, створювалася ситуацiя, коли зiбраною зброєю можна було спробувати захиститися. Нарештi, не варто нехтувати особистих якостей цих молодих людей, що пiд час окупацiї постiйно ризикували, i для яких, мабуть, бажання не скоритися, а перемогти ворога було бiльш значущим, нiж фiзичне iснування. Останнi слова Пiнi Костянтиновського пiдтверджують коректнiсть такого тлумачення81.

Прикладом особистостi, яка наполегливо й послiдовно опиралася окупантам, може бути Iсаак Рєзник, уродженець Хмiльника, згадуваний у "Чорнiй книзi"82. Хлопцевi було 15 рокiв, коли його рідне місто зайняли нацисти. Товариському, самостiйному у прийняттi рiшень i водночас гуманному юнакові довiряли однолiтки, разом із якими він вирiшив створити пiдпiльну групу. I хоча ця спроба закiнчилася невдало, показовою є її дата - липень 1941 року. Вiдтодi пiдлiток мало не щодня отримував гiркi уроки приниження, ненавистi i… любовi. Характерною ознакою свiдчень Iсаака Рєзника є те, що про себе вiн згадує завжди у зв'язку з рiдними, друзями, близькими знайомими. Постiйно вiдчувається, що знущання й муки, завданi iншим людям, глибоко травмували душу Iсаака, але водночас учили його пам'ятати про добро та опиратися злу. Iсаак Рєзник зазнав страхiтливих випробувань. Але вiн їх подолав. Це сталося не стiльки через збiг обставин, скiльки завдяки його фiзичнiй витривалостi, рiшучостi, смiливостi, винахiдливостi, впевненостi в собi, товариськостi, доброзичливостi, оптимiзму. Свiдчення Рєзника підтверджують, що нескоренi люди були не тiльки серед утiкачiв або активних борцiв, а й серед решти в'язнiв гетто, - вони допомагали врятуватися iншим, стiйко переносили бiль i удари долi. Iсаак чотири рази втiкав вiд, здавалося, неминучої загибелi, аж поки не потрапив до партизанського загону, а звiдти - на фронт.

У заявi хмiльниччанина Iсаака Гудiса до районної НДК з приводу втечі в'язнiв iз єврейського робiтничого табору зазначається, що Iсаак Рєзник i Лев Кнелгойз утекли 26 червня 1943 р. Це суперечить фактам, наведеним Iсааком Рєзником, який стверджує, що навеснi 1943 р. вiн, Лев Кнелгойз i ще двоє людей були вивезенi до єврейського робiтничого табору при меблевiй фабрицi м. Вiнницi, де вони працювали до листопада 1943 р., а потiм Рєзник i Кнелгойз утекли. Очевидно, помиляється свiдок, який, мабуть, знав про неодноразовi втечi Iсаака Рєзника пiд час облав i акцiй знищення євреїв, і, оскільки окремi епiзоди в його свiдомостi наклалися один на одний, Гудiс не зовсiм точно вiдтворив реальнi подiї. Безумовно, слiд брати за основу факти, наведені безпосереднiми учасниками подiй. Заяву ж Гудiса наведено тут для пiдтвердження фантастичності втечi Iсаака Рєзника83.

Не виключається участь євреїв i в стихiйно виниклих партизанських групах, якi дiяли здебільшого дуже короткий час, оскільки, як правило, знищувалися в сутичках з ворогом. У цьому сенсi виокремлюється фрагмент донесення нiмецької спецслужби охорони "Вервольфу" про те, що в перiод з 15 травня по 20 червня 1942 р. пiд час прочісування лiсу поблизу будiвництва ставки Гiтлера пiд Вiнницею було виявлено групу євреїв-утiкачiв, один із яких, названий у донесеннi комiсаром, тяжко поранив нiмецького вiйськовослужбовця. Всiх утікачів знищили на мiсцi84.

У цьому ж донесеннi зафiксовано, що iз 114 вiйськовополонених, якi втекли з поїзда в нiч із 17 на 18 червня 1942 р. поблизу "Вервольфу", нiмецькiй спецслужбi охорони вдалося затримати лише трьох. Отже, значна частина, найвiрогiднiше, включилася в боротьбу проти нацистiв. Загалом утеча вiйськовополонених була досить частим явищем (списки та облiковi картки учасникiв антифашистського пiдпiлля та особового складу партизанських загонiв, що знаходяться на державному зберiганнi, свiдчать, що бiльшiсть бiйцiв партизанських загонiв - це колишнi вiйськовополоненi)85. Iнша рiч, що в районi сiл Коло-Михайлiвки та Стрижавки, де йшло будiвництво ставки Гiтлера, через надзвичайний режим, запроваджений гестапо, тим же втiкачам було надто важко залишатися непомiченими.

У "Довiдцi про результати оперативного обстеження колишньої ставки Гiтлера поблизу м. Вiнницi", пiдписанiй начальником оперативної групи НКДБ СРСР О. Рогатнєвим, а також у свiдченнях очевидцiв зазначається, що з перших днiв будiвництва ставки лiс навколо охороняли гестапiвцi разом із пiдлеглими їм польовою жандармерiєю й полiцiєю, якi складалися виключно з нiмцiв. При гестапо були створенi окремi команди караульної служби для охорони й нагляду за будiвельними дiлянками, а також охорони шосе та прилеглої до лiсу мiсцевостi; були спорудженi спецiальнi укриття, спостережнi пости. Центральна зона лiсу, де будували помешкання для Гiтлера, була обнесена металевою сiткою заввишки до 2,5 м i двома рядами колючого дроту. Всю прилеглу до центральної зони галявину було обнесено глибоким ровом та п'ятьма рядами "спiралей Бруно", а зовнi - ще й посиленим протипiхотним дротяним загородженням. Найближчi населенi пункти- села Коло-Михайлiвка, Стрижавка та Бондури - були оголошенi особливою зоною, їхні околицi й пiд'їзнi дороги пильно охоронялися. Так само стерегли мости й перехрестя шосе вiд Вiнницi до Калинiвки.

Пiд час перебування Гiтлера у ставцi (з лiта по жовтень 1942 р., з лютого по 13 березня 1943 р., у грудні 1943 р.) "Вервольф" охороняли спецiальнi частини СС "Велика Нiмеччина". По шосе в районi ставки протягом усієї доби патрулювали групи з трьох осіб. Як зазначено у згаданiй вище "Довiдцi…", на озброєннi охорони "Вервольфу" нараховувалося близько 20 середнiх та легких танкiв, два лiтаки, а навколо об'єкта розміщувалися до 12 батарей зенiтних гармат та прожектори. У серпнi - вереснi 1943 р. гестапо вiдiбрало в населення перепустки, жорсткий режим у зонi об'єкта був скасований. Незабаром гестапiвцi на чолi з рейхсфюрером СС Карлом Даннером та керiвники будiвельних фiрм виїхали до Нiмеччини. Пiсля цього лiс охоронявся лише Вахткомпанiєю (тиловими частинами вермахту). З сiчня 1944 р. мiсцевих жителiв до будь-яких робiт у ставцi вже не залучали. А з 7 по 13 березня того ж року, перед вiдступом нiмцiв за р. Пiвденний Буг, об'єкт було знищено вогнем i вибухами мiн86.

Ставлення до євреїв у зонi ставки було надзвичайно жорстоким. Проте, як випливає з донесення шефа спецслужби з охорони "Вервольфу", i за цих умов знаходилися люди, якi зі зброєю виступали проти нацистiв, керованi не стiльки командирами чи комiсарами, як це було в дiючих загонах, скiльки власними переконаннями, бажанням перемогти, мужнiстю. У лiтературi наводяться приклади опору нацистам у такi моменти, коли люди фактично вже були позбавленi можливостi врятуватися, - в останнi хвилини перед розстрiлом. Такі факти мали місце, зокрема, у Вiнницькiй областi. Загальновiдомими є опублiкованi В. Гроссманом та I. Еренбургом розповiдi про вiдчайдушний протест юних браїлiвчанок пiд час акцiї знищення в лютому 1942 р.: незважаючи на побої та лютий мороз, Роза Гехтман спiвала пiсню про рiдну країну, в якiй вiльно дихає кожна людина, а красуня Лiза Перкель вiдмовилася роздягатися перед розстрiлом. Так дiвчата обстоювали власну гiднiсть. Керiвник общини браїлiвських євреїв Йосиф Кулик, якому дозволили лишити місце страти, заявив, що оскiльки народ обрав його своїм головою, то вiн волiє залишитися разом з бiльшiстю й погодиться пiти додому лише в тому разi, коли всiх його землякiв не вбиватимуть87. Документи районних НДК88 по розслiдуванню злочинiв нацистів та їх пособникiв пiд час окупацiї Вiнниччини та свiдчення очевидцiв також містять факти протистояння ворогам на порозi смертi.

Iзраїльськi дослiдники I. Гутман i Х. Шацкер у працi "Катастрофа та її значення", аналiзуючи фiлософсько-релiгiйний аспект опору євреїв полiтицi нацистського геноциду в країнах Схiдної Європи, посилаються на свiдчення колишнього в'язня Вiльнюського гетто Меїра Дворецького. Той уважав, що для глибоко релiгiйних євреїв (а у Вiльно на той час такими була більшість) джерелом сили в протистояннi жахливим випробуванням було осягнення сутi свого мучеництва: "В гетто постiйно запитували себе: чи можна вважати смерть вiд рук нiмцiв Кiддуш ха-Шем?89 Адже в нас немає вибору. Нам не пропонують урятувати своє життя переходом до iншої релiгiї. Адже тi, хто вiдмовився вiд iудаїзму заради християнства, однаково несли печать своєї кровi, їх зiгнали в гетто й табори нарiвнi з iншими євреями, якi зберегли вiрнiсть вiрi батькiв. Вiдповiдь на це доленосне питання була дана Хiллелем Цейтлiним, який знайшов її в Маймонiда90: "Суть мучеництва в тому, що вмираєш за своє єврейство"91.

У текстах дослiджуваних нами документiв мотив фiлософського осмислення Голокосту майже не лунає (за винятком епiзодiв, у яких люди намагаються передати свої вiдчуття, пережитi тодi, коли вони зрозумiли, що вирок їм та їхнім рiдним виносився тiльки через належність до євреїв)92. Нiхто з євреїв-подолян, якi пережили Катастрофу й пізніше свiдчили про це, не сприймав її як вiдплату за пiдтримку комунiстичного режиму93 чи роковане мучеництво в iм'я Кiддуш ха-Шем. Це зрозумiло: свiдчення, данi НДК у 1944-1945 рр., мiстять лише повiдомлення про факти розправи з євреями, причому дуже часто їх називають просто "радянськими громадянами". Спогади й свiдчення, записанi за часів СРСР, просто не могли мiстити роздумiв, забарвлених iнакше, нiж дозволяла панiвна iдеологiя "єдиного радянського народу". Що ж до свiдчень, датованих останнiми десятьма роками, то вони, безумовно, вiдзначаються щирiстю, намаганням об'єктивно вiдтворити подiї. А оскільки цi респонденти були в 1941-1944 рр. дiтьми чи пiдлiтками, зрозуміло, що їхня пам'ять фiксувала подiї, переживання, почуття, а не абстрактнi мiркування, i в їхньому тодiшньому баченнi нацисти були насамперед ворогами Радянського Союзу, а вже потім - євреїв. Так, до речi, гiтлерiвцi сприймалися переважною бiльшiстю євреїв, чиї дитинство та юнiсть припали на 1920-ті - 1940-ві рр. Вважаємо, що саме з цiєї причини люди, якi вiдверто виявляли свiй протест перед катами в останнi митi життя, найчастiше апелювали до Сталiна та Червоної армiї як до справедливих месникiв за вбивство невинних людей94.

У колонах приречених ішли беззахиснi лiтнi люди, жiнки й дiти. Чоловiки-євреї, здатнi до опору та боротьби, в основному були на фронтах вiйни. Але бiля могильних ям, коли ставало зрозумiло, що людей приведено на знищення, серед них знаходилося чимало вiдчайдушних утiкачiв. Щоправда, найчастіше їх наздоганяли ворожi кулi. Із заяви хмiльниччанина А. Беккера до районної НДК, датованої серпнем 1944 р., дізнаємося про Хану Разморiну, яка нагадала своїм катам про Бога, звинуватила їх у злочині95. Зi свiдчень Миколи Хворошана, який, будучи пораненим, змiг вибратися з могили i дiстався до с. Голодьок, де його виходили, дiзнаємося про схожий факт: першою того дня загинула юна Фаня Моргулiс, яка висловила катам слова презирства96.

У свiдченнях Юрiя Рахмана йдеться про вiнничанина Аврума Таксера, який пiд час єврейського погрому вихопив у ворогів зброю, вбив одного з них, а iншого поранив. Під час втечі його поранили. Пiсля страшних знущань нацисти вбили Таксера. Цей факт змiцнив переконання батька й сина Рахманів у тому, що варто скористатися будь-якою можливiстю втечi з полону97.

Яскраві факти опору нацистам знаходимо й у спогадах фронтовика, кавалера ордена Слави III ступеня, колишнього в'язня Iллiнецького гетто Юхима Рєзника98 та актi Калинiвської районної НДК вiд 14 березня 1944 р.99

Деякi документи, виявленi в державних архiвах, мають розбiжностi з опублiкованими версiями одних i тих же подiй та постатей. Подiбне спостерiгаємо у випадку з даними, якi стосуються долi Еля Абрамовича з Хмiльника100. Так, є певні протиріччя між актом № 32 виконкому Хмiльницької селищної ради від 14 квітня 1945 р. про арешт нiмецькою польовою жандармерiєю шiстьох мешканцiв Хмiльника у липнi 1941 р.101, заявою мешканця с. Угринiвки Якима Iваницi до Хмiльницької районної НДК про злочини нацистiв та їх пособникiв, вчиненi пiд час окупацiї102, та списком страчених через повiшення громадян Хмiльника103.

Як усе було насправдi, зараз з'ясувати неможливо. Однак незаперечним є факт повiшання Елi Абрамовича - отже, вiн дiйсно чинив щось, що було визнане гiтлерiвцями як злочин. Вважаємо найiмовiрнiшими такi його дiї, як антифашистська агiтацiя серед євреїв, збiр i переховування зброї (на користь такої думки свiдчить заява Я. Iваницi).

У працях вiтчизняних дослiдникiв iсторiї єврейського Опору в перiод Другої свiтової вiйни на територiї Радянського Союзу висловлюється думка, що, боячись акцiй знищення, євреї подеколи вдавалися до самогубства104. Проте публiкацiї про такi факти, а також виявленi в архiвах областi документи дають пiдстави полемiзувати з подiбною iнтерпретацiєю випадкiв суїциду серед євреїв на окупованiй територiї. Аналiзуючи соцiальнi причини самогубств, класик захiдної соцiологiї Е. Дюркгейм дiйшов висновку, що, по-перше, у євреїв як представникiв iудаїзму порiвняно з представниками iнших вiросповiдань станом на кiнець ХIХ ст. число самогубств було найменшим i що, по-друге, це явище пояснюється зцементованiстю єврейської релiгiйної громади. Iудаїзм, за Е. Дюркгеймом, гальмує схильнiсть до самогубств пильною регламентацiєю всiх моментiв людського iснування, отже, не залишає майже нiчого на не залежний вiд такої детермiнованостi розсуд iндивiдуальної волi105. Водночас iснує парадокс Масади: в цiй фортецi поблизу Мертвого моря в I ст. н. е. 960 обложених римськими легiонерами євреїв вчинили акт масового самогубства, вiддавши перевагу смертi над рабством106. Проте єврейське право вiддає перевагу добровiльнiй смертi перед законом у деяких випадках: недобре намагатися врятувати власне або чиєсь життя, коли цiною за нього стане загибель iншої невинної людини або коли порятованого примусять до iдолопоклонства і т. ін.107 Отже, не завжди життя вважається найвищою цiннiстю. Доказом того, що акт самогубства може сприйматися не стiльки як вираження вiдчаю, скiльки як форма протесту проти знущань i насильства, вважаємо свiдчення колишнього депортованого з Буковини в'язня Бершадського табору Германа Молдовера. Вiн згадує, як на етапi вiд станцiї Флорешти до Бершадi пiд час ночiвлi в корiвнику рабин iз буковинських Чернiвцiв перерiзав собi вени108.

Безперечно, люди боялися всiх заходiв, яких вживали гiтлерiвцi стосовно євреїв, надто - так званих "реєстрацiй", що майже завжди закiнчувалися масовим розстрiлом. З архiвнослiдчих справ № 21/54 першої дiльницi та №№ 67 i 72 другої дiльницi народного суду м. Вiнницi, датованих груднем 1941 р., встановлено, що громадянки Роза Шраєр, Нехама та Сося Шмуклер повiсилися, а Неся Цукерман утопилася в криницi напередоднi оголошеної нiмецькою польовою комендатурою чергової реєстрацiї євреїв 5 грудня 1941 р.109 Cтрах як причину подiбних вчинків називають i тi iсторики, якi дослiджують долю українського єврейства пiд час Другої свiтової вiйни110. Очевидно, вони беруть таке пояснення зi слiдчих справ i не замислюються над явною суперечнiстю мiж мотивом дiї та самою дiєю: боячися смертi, завдати собi смерть111. Поясненням причин самогубств євреїв у гетто, часто напередоднi проведення владою якихось масових заходiв, вважаємо неприйняття людиною наруги над її особистiстю. А те, що протест набував форму самогубства, дуже тiсно пов'язане з моментом усвiдомлення власної покинутостi напризволяще, неможливостi протистояти iншим чином, нестерпностi переживання загибелi близьких людей. Так, Оня (Анна) Галицька з Брацлава облилася спиртом i пiдпалила себе пiсля того, як дiзналася про вбивство свого чоловiка Нахмана (Наума) Галицького112. Документи свідчать, що мали місце й інші випадки самогубств113.

Протестнi самогубства євреїв пiд час Катастрофи виявляють, на нашу думку, ще один екзистенцiйний парадокс: обравши смерть за власним рiшенням i виконанням, цi люди також сприяли порятунковi єврейства як особливого релiгiйно-фiлософського, соцiального та етнiчного феномена, тому що, розпорядившися своєю смертю, вони таким чином не дали вороговi змоги поглумитися над ними й вiдчути себе всесильним. Таке розумiння не лише самогубств, а й усiх форм особистiсного протистояння євреїв своїм мучителям перегукується зi сформульованою фiлософом Емiлем Факенхаймом 614 заповiддю на додаток до Тори: не дарувати Гiтлеру посмертних перемог114.

Глибокий слiд у пам'ятi євреїв, якi пережили Катастрофу на окупованiй територiї Вiнниччини, залишили епiзоди, пов'язані зі ставленням до них мiсцевого населення. Вражаючою для багатьох виявилася поведiнка українських полiцаїв, котрi знущалися над беззахисними дiтьми, жiнками, старими, перевершуючи iнодi за жорстокiстю нацистів. До того ж, до радянських євреїв як представникiв "комунiстичної" країни, судячи зi свiдчень, неприхильно, а то й вороже ставилися євреї з iнших країн. Зокрема, Юрiй Рахман згадує, що у Вiнницькому єврейському робiтничому таборi, розташованому на територiї вiйськового мiстечка по вул. Червоноармiйськiй, мiж мiсцевими та польськими євреями, яких пригнали до Вiнницi з Луцької бiржi працi, склалися непростi взаємини: польськi євреї звинувачували мiсцевих у тому, що через них, комунiстiв, страждають iншi євреї. Таке хибне узагальнення базувалося на перенесенні якоїсь ознаки, характерної для окремих представникiв народу, на народ загалом.

Водночас архівні документи заперечують правомiрнiсть подiбних узагальнень: утiкачi з гетто чи вiд акцiй масового знищення змогли врятуватися лише завдяки допомозi мiсцевого населення. Це були, зокрема, брацлавчанка Надiя Перепон; вiнничани Бочкові та Митрофанова, мешканцi с. Голодьок Хмiльницького району Текля та Юхим Богонюки, Домна Гуменюк та її дочка Марiя Рибак, Явдоха Дiдух, Клавдiя Заплетнюк, Ольга Полiщук, Югина Трипач, священик Володимир Кохановський, цiлителька з Тульчина [?] Ляшенко; польська родина Лип iз с. Шивачiвки115 Тиврiвського району. Очевидно, що рятiвники керувалися власним сумлiнням і робили свiй вибiр попри жоднi узагальнення чи заборони, насаджуванi владою та думкою бiльшостi. І знову на перший план виступають особистiснi характеристики людини. Нерiдко лише вiд iндивiдуальних моральних якостей оточуючих залежала доля єврея.

Про неможливiсть однозначних оцiнок мотивiв поведiнки людини (тим паче - цiлих народiв) у вкрай напружених ситуацiях, на межi життя й смертi також свiдчать деякi факти, згадуванi респондентами. Наприклад, Роза Шейнцвiт вiдзначає парадоксальнiсть учинкiв начальника полiцiї116 при Вiнницькiй в'язниці [?] Федорука: вiн, як правило, жорстокий і нетерпимий, раптом без жодних видимих причин двiчi допомiг виснаженiй дiвчинi врятуватися вiд загибелі, навiть деякою мірою сприяв її втечi із в'язниці. Подiбнi моменти мають служити пересторогою проти огульних висновкiв, особливо коли йдеться про ситуацiї визначального вибору.

Документи свiдчать, що подiл форм антинацистського опору на елементарнi й вищi117 не є достатньо вмотивованим. Що ж до сили духу, мужностi, вiдваги й гуманiзму, якi виявлялися в проаналiзованих тут актах особистiсного протистояння полiтицi нацистського геноциду, то вони належать до категорiї сутностей, якi не пiддаються кiлькiсному порiвнянню. Проте саме вiд їх наявностi чи вiдсутностi великою мiрою залежало виживання як окремих осiб, так i єврейства загалом.


66 Держархів Вінницької області, ф. Р-6121, оп. 2, спр. 11, арк. 2.   повернутися

67 Там само, спр. 9, арк. 2-3.   повернутися

68 Див. у кн.: Винокурова Ф. Євреї Вiнниччини в перiод Другої свiтової вiйни. Маловiдомi документи й новi iнтерпретацiї: В 3 т. - Т. 3. - Учасники бойових дiй на фронтах вiйни з нацизмом i працiвники тилу. - Вiнниця, 2000. - С. 257.   повернутися

69 Держархів Вінницької області, ф. Р-5333, оп. 5, спр. 83, арк. 4; ф. Р-6121, оп. 2, спр. 11, арк. 3.   повернутися

70 Держархів Вінницької області, ф. Р-6121, оп. 2, спр. 2, арк. 7.   повернутися

71 Там само, спр. 7, арк. 1-15.   повернутися

72 Там само, спр. 9, арк. 3-4; спр. 11, арк. 4; спр. 17, арк. 3-4.   повернутися

73 Там само, спр. 2, арк. 5-7; спр. 6, арк. 2; спр. 7, арк. 4-5, спр. 13, арк. 2-3; спр. 14, арк. 2-3.   повернутися

74 Там само, спр. 6, арк. 1-5.   повернутися

75 Там само, спр. 14, арк. 1-6.   повернутися

76 Там само, спр. 2, арк. 65; спр. 13, арк. 1-3.   повернутися

77 Там само, спр. 11, арк. 3.   повернутися

78 Вiнниччина в перiод Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945: Хронiка подiй. - Київ, 1967. - С. 47-59; Вiнниччина в роки Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 рр.: Зб. документiв i матерiалiв. - Одеса, 1971. - С. 62-80.   повернутися

79 ЦДАГО України, ф. 116, оп. 1, спр. 9, арк. 48-53 зв.; Архiв Вінницького обласного управлiння СБУ, спр. 10875, арк. 72-75; Держархів Вінницької області, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 10, арк. 33-34; ф. Р-6121, оп. 2, спр. 10, арк. 8-9; спр. 13, арк. 3; оп. 3, спр. 8, арк. 1-2.   повернутися

80 Держархів Вінницької області, ф. Р-6121, оп. 3, спр. 3, арк. 5; спр. 7, арк. 11.   повернутися

81 Там само, оп. 2, спр. 4, арк. 4.   повернутися

82 Черная книга / Под ред. В. Гроссмана, И. Эренбурга. - 2-е изд. - Киев, 1991. - С. 53.   повернутися

83 Держархів Вінницької області, ф. Р-1683, оп. 1, спр. 13, арк. 195, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 10, арк. 19-34; ф. Р-6121, оп. 2, спр. 10, арк. 1-15.   повернутися

84 ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 116, арк. 21-22.   повернутися

85 Картотеки облiку i списки учасникiв антифашистського пiдпiлля та особового складу партизанських загонiв.   повернутися

86 Держархів Вінницької області, ф. П-425, оп. 1, спр. 110, арк. 1-18; ф. Р-6023, оп. 5, спр. 3, арк. 85; спр. 5, арк. 179; спр. 9, арк. 55, 104; спр. 10, арк. 12, 71.   повернутися

87 Черная книга. - С. 55-67.   повернутися

88 Це переважно фрагменти заяв громадян, якi засвiдчують прояви вiдчайдушного протистояння приречених на страту євреїв, а також акт № 32 виконкому Хмiльницької селищної ради про повiшання громадян Хмiльника у липнi 1941 р., список громадян Хмiльника, повiшаних пiд час нiмецької окупацiї; фрагмент акта районної комiсiї про звiрства нацистів у с. Яновi Калинiвського району.   повернутися

89 Кiддуш ха-Шем, Кiдуш Гашем (iвр.) - "прославлення (Божого) iменi" - самовiдданий учинок, прийняття страждань аж до мученицької смертi в iм'я вiри в Бога й вiрностi приписам iудаїзму.   повернутися

90 Маймонiд - Рабi Моше бен Маймон, Рамбам (1135-1204) єврейський мислитель ХII ст., релiгiйний рацiоналiст, автор кодексу єврейського права "Мiшне Тора", фiлософського манiфесту iудаїзму "Море невухiм" ("Наставник заблукалих"). Його вчення справило вплив на Тому (Фому) Аквiнського та Б. Спiнозу.   повернутися

91 Гутман И., Шацкер Х. Катастрофа и ее значение. - Иерусалим, 1990. - С. 155.   повернутися

92 Держархів Вінницької області, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 10, арк. 3; ф. Р-6121, оп. 2, спр. 7, арк. 2-3; спр. 8, арк. 2, 4; спр. 10, арк. 3-4.   повернутися

93 Гутман И., Шацкер Х. Катастрофа и ее значение. - С. 156.   повернутися

94 Держархів Вінницької області, ф. Р-1683, оп. 1, спр. 13, арк. 189-190.   повернутися

95 Там само.   повернутися

96 Гиль С. Кровь их и сегодня говорит. - Нью-Йорк, 1995. - С. 213-214.   повернутися

97 Держархів Вінницької області, ф. Р-6022, оп. 1, спр. 7, арк. 5; ф. Р-6121, оп. 2, спр. 9, арк. 3.   повернутися

98 Там само, ф. Р-5333, оп. 5, спр. 26, арк. 3; спр. 50, арк. 2; Винокурова Ф. Евреи Винничины… - С. 109, 165.   повернутися

99 Держархів Вінницької області, ф. П-425, оп. 1, спр. 5, арк. 52.   повернутися

100 ЦГА РФ, ф. 7021, оп. 54, д. 1249, л. 131-132; Держархів Вінницької області, ф. Р-1683, оп. 1, спр. 13, арк. 191-191 зв.; Гиль С. Кровь их и сегодня говорит. - С. 212-213; Черная книга. - С. 49.   повернутися

101 Так у документi.   повернутися

102 Черная книга. - С. 49.   повернутися

103 ЦГА РФ, ф. 7021, оп. 54, д. 1249, л. 132.   повернутися

104 Елисаветский С. Полвека забвения: Евреи в движении Сопротивления и партизанской борьбе в Украине (1941-1945). - Киев, 1998. - С. 42; Финкельштейн И. Массовое уничтожение евреев Подолии нацистскими палачами в 1941-1944 гг. // Катастрофа та опiр українського єврейства. - Київ, 1999. - С. 53.   повернутися

105 Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд / Пер. с фр. - Москва, 1994. - С. 127-147.   повернутися

106 Телушкин Й. Еврейский мир. - Москва, 1992. - С. 112-113.   повернутися

107 Там само. - С. 435, 445.   повернутися

108 Молдовер Г. Незабываемый кровавый вторник // Вестник: Свидетельства узников фашистских лагерей-гетто. - Вып. IV. - Ч. I. - Черновцы, 1995. - С. 20-21.   повернутися

109 Держархів Вінницької області, ф. Р-1618, оп. 1, спр. 913, арк. 1-17; спр. 965, арк. 1-14; спр. 2899, арк. 1-5.   повернутися

110 Елисаветский С. Полвека забвения… - С. 42; Финкельштейн И. Массовое уничтожение евреев Подолии… - С. 53.   повернутися

111 Судебная медицина: Руководство для врачей / Под ред. А. А. Матышева и А. Р. Деньковского. - 2-е изд. - Ленинград, 1985. - С. 157-158, 161-172; Судебная медицина: Учебник для вузов / Под ред. В. М. Смольянинова. - Москва, 1975. - С. 169-173, 183-184.   повернутися

112 Держархів Вінницької області, ф. Р-6023, оп. 4, спр. 4688, арк. 40-41; ф. Р-6121, оп. 2, спр. 1, арк. 1-34.   повернутися

113 Там само, ф. Р-1618, оп. 1, спр. 2791, арк. 1; 2 зв.; 8-10; ф. Р-6121, оп. 3, спр. 1, арк. 5-6; ф. П-425, оп. 1, спр. 47, арк. 31; Гиль С. Кровь их и сегодня говорит. - С. 52.   повернутися

114 Телушкин Й. Еврейский мир. - С. 325-326.   повернутися

115 Тепер входить до с. Красного Тиврiвського району.   повернутися

116 Таку назву посади Федорука запам'ятала Р. Шейнцвiт.   повернутися

117 Черная книга. - С. 16-17.   повернутися

На початок
На початок