Cтудії з архівної справи та документознавства
Т. 12, 2004

До концепції створення електронних архівів

Вячеслав Петров, Андрій Крючин,
Семен Шанойло, Людмила Крючина

ШЛЯХИ СТВОРЕННЯ НОСІЇВ ДЛЯ ДОВГОТРИВАЛОВОГО
ЗБЕРІГАННЯ ІНФОРМАЦІЇ В ЦИФРОВІЙ ФОРМІ

Вступ. Обсяг інформації, представленої у цифровому вигляді, стрімко зростає. Завдання зберігання інформації на всіх етапах розвитку суспільства було одним з пріоритетних, його вирішення має забезпечити для майбутніх поколінь як збереженість знань, накопичених попередніми поколіннями, так і нової інформації. Існують види інформації, у тому числі й науково-технічної, для якої важко вказати терміни, коли ця інформація втрачає значимість чи стає непотрібною1. У багатьох випадках цінність інформації згодом буде зростати. Прикладом може бути гідрометеорологічна інформація, яка дозволяє об'єктивно аналізувати повільну зміну довкілля і природних ресурсів, оцінювати ефекти впливу діяльності людей на природу. Це ж стосується і медичної інформації, аналіз якої за тривалі проміжки часу дозволяє виявляти тенденції розвитку груп людей, прояву різних захворювань, у тому числі пов'язаних зі зміною умов життя, впливом навколишнього середовища тощо. Обсяги інформації, представленої у цифровій формі, збільшуються не тільки за рахунок нової інформації, яка вже має електронну форму представлення, але й за рахунок переведення у цифрову форму раніше створених інформаційних ресурсів. Представлення інформації у цифровому вигляді дозволило вирішити ряд проблем зберігання інформації, створити зовсім нові можливості для доступу до інформації та її оброблення. Швидке впровадження цифрових технологій оброблення інформації, розвиток електронних бібліотек зумовили необхідність проведення спеціальних досліджень зі створення технологій довготривалого зберігання інформації, представленої у цифровому вигляді. Необхідність цих досліджень пов'язана з тим, що:

Переведення документів у цифрову форму дозволило вирішити ряд проблем тривалого зберігання, зокрема: забезпечити можливість контролювання документів без втрати якості, усунення дефектів на носіях з аналоговою формою (подряпини на відеоматеріалах, шуми на аудіозаписах тощо) та мультімедійного представлення інформації.

Створення величезних архівів інформаційних матеріалів у цифровій формі призвело до появи ряду проблем, що вимагають вирішення найближчим часом, а саме: створення надійних носіїв для довготривалового зберігання цифрової інформації, розроблення і впровадження спеціальних форматів для запису інформації, яка підлягає довготривалому зберіганню, розроблення спеціальних пристроїв зчитування інформації. Незважаючи на важливість і складність завдань щодо вирішення проблем швидкого морального старіння програмного забезпечення, а також технічного і морального старіння систем зчитування інформації, найважливішою з цих проблем є створення носіїв для довготривалого зберігання цифрової інформації.

Під час використання інформації у цифровому вигляді виникає необхідність розробляти і використовувати спеціальні засоби для унеможливлення змін записаної інформації, доповнювати дані в електронному вигляді контекстною інформацією, зберігати не тільки самі носії, але й пристрої запису інформації на них, а також програмне забезпечення, що реалізує представлення інформації у формі, прийнятній для сприйняття3. Носії з цифровою формою представлення інформації більш чутливі до появи локальних дефектів у записах.

Важливою для носіїв архівного зберігання інформації є форма її представлення. Ця форма повинна дозволяти відтворювати інформацію різними фізичними методами. Прикладом вдалого вибору форми фізичного представлення може служити використання мікрорельєфного представлення інформації на воскових циліндрах, грамплатівках, компакт-дисках.

Записи на воскових циліндрах, шелачних грамплатівках, виконані з рельєфним представленням інформації на досить недосконалому устаткуванні, при застосуванні сучасних технологій можуть бути відтворені з кращою якістю4. У даний час розроблюються методи рельєфного запису з щільністю запису порядку десятків Гбайт/см2. Сучасні носії для архівного зберігання інформації. Зараз для архівного зберігання інформації в цифровій формі переважно використовують магнітні стрічки5. Накопичено значний досвід зберігання аудіо- і відеоінформації на магнітних носіях. Існують зразки магнітних стрічок з аналоговими аудіозаписами, на яких інформація зберігається більше 50 років. За останні десятиліття значно удосконалено системи магнітного запису на стрічковому носії і зокрема:

Основну увагу під час розроблення нових типів магнітних стрічок приділялося підвищенню щільності запису інформації (ємність сучасних магнітних стрічок складає сотні Гбайт) і швидкості записування інформації (швидкість записування/відтворення складає десятки мільйонів байт/с). Однак гарантований строк зберігання інформації на стрічках практично не змінився - (30-40) років6. Суттєві труднощі під час використання магнітних стрічок для архівного зберігання даних зумовлює наявність значної кількості форматів записів (сотні), які у більшості випадків є несумісними або малосумісними, а також різних пристроїв запису. Така ситуація призводить до необхідності періодично проводити перезапис на нові носії. Якщо враховувати обсяги інформації, збереженої на магнітних стрічках (тільки аудіозаписів - десятки мільйонів годин), то ця операція стає дуже високовартісною і складною для реалізації.

Відсутність надійних носіїв для цифрового запису визначила в останні роки інтерес до зберігання інформації на мікрофільмах в аналоговій формі. Пропонується технологія архівного зберігання, за якію створюється цифровий файл, що записується в аналоговій формі на мікрофільм як резервна копія для довготривалого зберігання. У разі втрати цифрової копії вона може бути відновлена при скануванні мікрофільму. Строк зберігання галогенідосрібних мікрофільмів може складати десятки років. Однак, ця технологія не дозволяє записувати мультімедійну інформацію, забезпечувати високі швидкості відтворення даних.

Аналіз можливостей використання оптичних дисків для довготривалого зберігання інформації. Серед розроблених на сьогодні технологій найбільше задовольняють вимоги щодо створення носіїв для довготривалого зберігання оптичні методи запису і зберігання інформації.

Оптичні носії мають ряд особливостей, що дозволяють розглядати їх як перспективні носії для довготривалого зберігання інформації, а саме:

Найдовший строк зберігання серед оптичних дисків мають оптичні диски на скляних підкладках з одношаровим покриттям типу WORM8. Строк зберігання записаної інформації на них може складати, на думку розроблювачів, 100 років, тоді як такий строк для стандартних компакт-дисках - не більше 20-30 років. Цей строк залежить від особливостей технології виготовлення носіїв, призначених для масового користування. Строк зберігання інформації на стандартних компакт-дисках обмежений через такі причини:

Значно підвищити надійність зберігання інформації порівняно зі стандартними компакт-дисками (CD, DVD) і носіями типу WORM (оптичні носії з локальним видаленням матеріалу поглинаючого шару на ділянках запису сфокусованим лазерним випромінюванням) можливе за рахунок виготовлення носіїв зі стабільнішими в часі характеристиками, здатними витримувати коливання температур і вологості в ширшому діапазоні, ніж носії з полікарбонатними підкладками. Доцільно створювати носії інформації з однорідних матеріалів9.

Ці носії слід виготовляти з використанням технологій, що застосовують у виробництві компакт-дисків. В них використовують формати представлення даних на стандартних компакт-дисках, вони мають геометричні розміри стандартних компакт-дисків і відтворюють на плеєрах стандартних компакт-дисків. Ці носії можна розглядати як розширення "сімейства" компакт-дисків зі специфічною сферою застосування. У металевих носіях інформації використовують мікрорельєфне представлення інформації на нікелевих підкладках товщиною 0,1-0,3 мм, що герметизовані захисними прозорими шарами з полімерних матеріалів або силікатного скла. За необхідності можна здійснювати заміну захисних шарів (реставрація носія). Строк зберігання інформації на металевих носіях може складати сотні років. Так, мідно-нікелеві штампи для тиражування грамплатівок, виготовлені 60-70 років тому, добре збереглися й аудіоінформація з них відтворюється з високою якістю звучання. Проведений аналіз хімічного складу поверхневого нікелевого шару показав, що проникнення кисню в штамп незначне й окисли локалізовані в основному на домішках. Суцільна окисна плівка на поверхні нікелю відсутня. Сучасні методи гальванопластики дозволяють одержувати нікелеві носії з кількістю домішок не більш 0,005-0,01 %, що менше, ніж на порядок кількості домішок у металах для тиражування грамплатівок. Це створює додаткові можливості для забезпечення довготривалого зберігання металевих носіїв. Окисні шари на поверхні нікелевих носіїв, що спричиняють до зміни геометричних розмірів пітів, можуть утворюватися за 250-300 років. Найбільша проблема, що виникає під час використання металевих носіїв полягає у необхідності захисту поверхні носіїв від забруднень. Перспективною є технологія виготовлення компакт-дисків зі скляними підкладками, що дозволяє зберігати зафіксовану на них інформацію сотні років.

Висновки:

  1. Використання оптичних носіїв дозволяє вирішувати основні проблеми забезпечення довготривалого зберігання цифрової інформації.
  2. Строки зберігання інформації на оптичних носіях можуть бути істотно збільшені (до 200-300 років) при використанні високостабільних матеріалів для підкладок носіїв і однорідних структур для представлення інформації.
  3. Одним з основних чинників, що визначають тривалий строк зберігання інформації на металевому і скляному оптичному дисках, є можливість зчитувати інформацію з них різними методами, наприклад методом скануючої тунельної мікроскопії.

  1. Coughlin T., Waid D. SANs/SSPs drive storage demand // Data Storage - Feb. 2001. P.-30-33.
  2. Демидов А. А. Перспективы сотрудничества по сохранению цифрового наследия // Труды конф. "Информация для всех: культура и технологии информационного общества". - Москва, 1-5 декабря 2003 г. - С. П2-1-1-П2-1-4; Афиногенов Л. П. Длительное хранение информации в технических системах. - Л.: Гидрометеоиздат, 1983. - 256 с.
  3. Hedstrom M. Digital preservation: a time bomb for digital libraries // Пономаренко В. К., Пономаренко А. В. Программное и техническое обеспечение долгоживущих физических копий текстовых и графических данных // Труды конф. "Информация для всех: культура и технологии информационного общества". - Москва, 1-5 декабря 2003 г. - С. 2-12-1-2-12-3.
  4. Petrov V. V., Onyshchenko O. S., Kryuchin A. A., Shanoylo S. M., Ryabokon I. P. Optomechanical method of Edison cyliders sound reproduction // Proc. of the 102 nd AES Convention 1997, March 22-25. - Munich, Germany. - Preprint 4491 (M4).
  5. Устинов В. А. Обеспечение физической сохранности архивных документов // Техника кино и телевидения. - 2000. - № 6. - С. 44-48; Фрадкин В. Прошлое, настоящее и будущее носителей информации.
  6. Устинов В. А. Носители для аудиовизуальных архивов // Техника кино и телевидения. - 2003. - № 12. - С. 54-57; Левин Л. Современные форматы НМЛ // ВУТЕ (Россия). - 2003. - № 8. - С. 48-52.
  7. Михайлов О. А. Электронные документы в архивах. - М.: Диалог-МГУ, 2000. - 325 с.
  8. Там же.
  9. Frost T. Plasmon DVD goes to Mars // One to One. - 2004. - № 3. - P. 6; Петров В. В., Крючин А. А., Шанойло С. М., Косско І. О., Кравець В. Г. Способи вирішення проблеми довгострокового зберігання інформації, записаної в цифровому вигляді // Доповіді Національної академії наук України. - 2003. - № 4. - С. 52-58; HD-Rosetta archival preservation services.


Петро Марченко

ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЗБЕРІГАННЯ
ЕЛЕКТРОННИХ ДОКУМЕНТІВ В АРХІВІ
(аналіз Інтернет-ресурсів)

1. Про концепцію електронного документа (ЕД)

Розвиток інформаційних технологій та Інтернету ініціювали дискусії та дослідження щодо концепції ЕД, його відмінностей та особливостей порівняно з традиційним документом з паперовим носієм. Деякі американські архівісти1 вважають що:

Як об'єкт архівного зберігання ЕД характеризується такими ознаками:

Формати створюваних ЕД характеризуються тим, що мають відкриту або закриту специфікацію, рівень стандарту, або просто характеризуються обсягом розповсюдження та використання. Відзначається3, що в вирішенні проблеми довготривалого зберігання ЕД акцент має бути на створені надійного сховища специфікацій форматів, документації та програм. Поширені такі формати електронних документів4:

Архівісти та дослідники покладають великі надії на нещодавно представлений формат XML (Extensible Markup Language), прийнятий для створення та зберігання структурованих ієрархічних даних незалежно від характеристик програмно-технічних засобів. Формат створено W3C (World Wide Web Consortium)5. Носії інформації для запису ЕД класифіковано таким чином6:

2. Проблема архівного зберігання ЕД та стратегії її вирішення

Довготривале, довічне (тобто, по можливості найтриваліше) зберігання ЕД є однією з проблем інформаційної спільноти, важливість якої визначається все більшим проникненням інформаційних технологій в життя людини. Chen S.S.7 характеризує проблему довготривалого зберігання ЕД як "критичну, накопичувану слабкість нашої інформаційної інфраструктури". Відзначається, що проблема архівного зберігання є як технічною так і організаційною проблемою. Технічна проблема полягає в досить короткому життєвому циклі програмно-технічних засобів створення ЕД та носіїв інформації для їх зберігання (моральне та фізичне старіння). Організаційна проблема полягає в тому, що не завжди архівісти мають вплив на вирішення питань законодавчого та фінансового забезпечення організації створення та функціонування ЕД.

Міжнародна Рада Архівів (ІСА), Комітет електронних документів в 1997 р. визначив основні принципи довготривалого зберігання ЕД в архівах8 .

Відповідно до цих рекомендацій архів повинен:

Автентичність архівного ЕД - одне з вузлових питань. Загроза втрати автентичності ЕД зумовлена здатністю редагування програмними засобами а також необхідністю в конвертуванні та міграції документів (переміщення ЕД в наступне покоління програмно-технічних засобів).

В електронній публікації9 автентичність визначена як доказ того:

Для забезпечення автентичності ЕД створювані метадані мають містити відомості про криптографічні перетворення документа (електронний цифровий підпис) або контрольна сума одиниць інформації для документа, а також інформацію, що автори мають визначені повноваження створення та передавання ЕД до архіву. У процесі здійснення процедур з ЕД електронний цифровий підпис або контрольна сума мають бути підтверджені.

До визначених стратегій вирішення проблеми довготривалого зберігання ЕД слід віднести10 :

Перша стратегія є не досить практичною: технічні засоби та програмне забезпечення виробляється та виготовляється незалежними виробниками, тому у разі припинення виробництва, відновлення працездатності обладнання потребує значних фінансових ресурсів.

Друга стратегія - емуляції, потребує зберігання значного обсягу документації стосовно програмно-технічних морально застарілих засобів, що дозволить в майбутніх поколіннях здійснити конвертацію або розробку програмного забезпечення для відтворення і подальшого зберігання оригіналів ЕД. Ця стратегія досить обтяжлива, а тому також потребує великих витрат.

Періодична міграція електронних документів із покоління в покоління програмно-технічних засобів є одним з перспективних рішень проблеми довготривалого зберігання ЕД. Успішне використання цієї стратегії залежить від метаданих, пов'язаних з електронним документом, що містять історію міграції документа і забезпечує розуміння середовища, в якому було створено ЕД.

Стратегія інкапсуляції притягує увагу архівістів, наприклад Австралії11 , як можливість перенести початок традиційного життєвого циклу для ЕД на момент до його створення, або водночас зі створенням, так звана концепція "records continuum". Це, на думку дослідників, створює усі умови для успішного вирішення проблеми довготривалого зберігання ЕД. Ця стратегія передбачає включення до метаданих певної частини архівного описування і передавання до архіву ЕД у вигляді інкапсульованого інформаційного об'єкта.

3. Огляд зарубіжних проектів та ініціатив

Основні зарубіжні проекти та ініціативи щодо вирішення проблеми довготривалого зберігання ЕД виконані у співпраці асоціацій бібліотекарів, архівістів та керуючих документацією.

Архівісти та керуючі документацією на початку концентрували свою увагу на створенні ЕД в автоматизованих системах діловодства. Одним з найперших таких досліджень був Піттсбургський проект "PITT"12 . Результатом цього проекту була розробка прийнятних функціональних вимог до систем діловодства. Головною вимогою було те, що системи мають забезпечувати приймання, використання та як можливо у більш продовженому часі здатність відтворення ЕД. В проекті була також запропонована базова модель метаданих ЕД для ділових зв'язків (Business Acceptable Communications), яка включає унікальний ідентифікатор документа та назву ресурсу для його відкриття, умови користування ЕД, структура ЕД, функції перевірки документа під час користування ним. Метадані документа мали нести всю необхідну інформацію, що дозволяла користування документом в умовах навіть коли комп'ютерна система, або інформаційний стандарт за яким його було створено, вже відсутні. Специфікація метаданих була прийнята до міжнародного стандарту архівного описування ISAD(G) (General International Standard Archival Description)13.

Значний внесок у вирішення зазначеної проблеми отримав проект PANDORA (Preserving and Accessing Networked Documentary Resources of Australia), розроблений співробітниками Національної бібліотеки Австралії14. В ньому була запропонована модель (діаграма) зв'язків та відповідних метаданих для інформаційних об'єктів, що також важливо для функціонування ЕД.

Інший значний проект, реалізований в Австралії, це проект - "Стратегія електронних документів штату Вікторія" або VERS (Victorian Electronic Records Strategy), що базується на стратегії інкапсуляції ЕД (the VERS Encapsulated Object) із використанням формату XML (Extensible Markup Language). Специфікації цього проекту визначені як чинний стандарт діловодства і передавання ЕД до архіву PROV (Public Record Office of Victoria)15.

Заслуговує на увагу проект OAIS (Open Archival Information System - Відкритий проект архівної інформаційної системи)16, виконаний за ініціативою ISO Консультативним комітетом систем космічних даних CCSDS, у складі якого представники десятьох країн.

Проект визначив загальну структуру архівних інформаційних систем. Слово у назві "відкритий" означає його відкритість в аспекті використання, адже він запропонований як базовая модель у контексті вимог архівістів, тобто наявності довготривалого зберігання електронних даних за умови змін технологій, носіїв інформації, форматів даних, складу користувачів.

Базова модель OAIS:

У Великобританіїї 1998 р. консорціум "The Consortium of University Research Libraries (Консорціум університетських дослідницьких бібліотек)" разом з організацією UKOLN (The UK Office for Library and Information Networking) приступили і виконали протягом трьох років в співробітництві з Національним архівом PRO (Public Records Office) проект типового зразку електронного архіву CEDARS (the CURL Exemplars in Digital ArchiveS)17.

У даному проекті значну увагу приділено метаданим ЕД у вирішені проблеми довготривалого збереження з використанням стратегій емуляції та міграції. Важливим є також вирішення питання створення самих метаданих, їх збереження та управління метаданими.

Підсумки

Викладене дозволяє зробити висновок, що в Україні на початковому етапі вирішення проблеми архівного зберігання ЕД необхідним є розв'язання таких питань:

Попередньо можливо відзначити перспективні напрями - це стратегія інкапсуляції ЕД, яка на початку реалізується в системах автоматизованого діловодства і має метадані, семантична модель яких має відтворювати вітчизняні нормативні вимоги до організації діловодства та роботи архівів.

Архітектура програмно-технічних засобів для реалізації архіву електронних документів може базуватися на широко застосовуваній платформі Microsoft. Такі пропозиції, наприклад, зроблені фахівцями Російської Федерації в проекті "Электронный документооборот и делопроизводство. Решения Microsoft в области документооборота для российских органов государственной власти и местного самоуправления"18.


  1. D. Bearman and J. Trant. "A Report from Archives Community" // URL: http://www.asis.org/Bulletin/Feb-98/bearman.html.
  2. Bearman. D. "Research issues in metadata. Working Meeting on Electronic Records Research, Pittsburgh" // URL: http://www.sis.pitt.edu/~cerar/s4-db.htm
  3. Lawrence G. W., Kehoe W. R. & others. "Risk Management of Digital Information: a file format investigation" // URL: http://www.clir.org/pubs/abstract/pub93abst.html
  4. URL: http://www.nationalarchives.gov.uk/default.htm / The National Archives Records Management
  5. "Основи XML" // URL: http://www.microsoft.com/ru/ru/default.aspx
  6. URL: http://www.nationalarchives.gov.uk/default.htm / The National Archives Records Management/storage of semi-current records.html; http://www.nationalarchives.gov.uk/recordsmanagement/default.htm
  7. M. Day. "Integrated Metadata Schema Registries"
  8. International Council on Archives / Committee on Electronic Records: Guide for Managing Electronic Records from an Archival Perspective, ISA Studies, - Paris, 1997 // URL: http://www.ica.org/en/node/30019
  9. Dr. Laura Millar. "Authenticity of Electronic Records: a Report prepared for UNESCO and International Council of Archives" // URL: http://www.ica.org/biblio/cds/Study13_2Erev.pdf
  10. NARA, 18-th Preservation Annual // URL: http://www.archives.gov/preservation/conferences/papers-2003/chapman.html)
  11. O. Shea G. "Keeping electronics records: issues and strategies" // URL: http://www.netpac.com/provenance/vol1/no2/features/erecs1a.htm
  12. James Williams, Richard J. Cox, David Bearman ."Functional Requirements for Evidence in Recordkeeping", University of Pittsburgh, School of Information Sciences // URL:
  13. Tony Gill, Anne Gilliland-Swetland and Murtha Baca. " Introduction to Metadata", Los Angeles, Calif.: Getty Information Institute, 2000 // URL: http://www.getty.edu/research/conducting_research/standards/intrometadata/crosswalks.html
  14. National Library of Australia, Request for Tender for the provision of a Digital Collection Management System. Attachment 2 - Logical data model. 23 August 1999
  15. PROS 99/007. Standard for the management of electronic records, v. 1. 2. // URL: http://www.prov.vic.gov.au/vers/doc/spec1.doc
  16. CCSDS 650.0-B-1. (2002). Reference model for an Open Archival Information System (OAIS). The Consultative Committee for Space Data Systems // URL: http://public.ccsds.org/publications/archive/650x0b1.pdf
  17. URL: http://www.leeds.ac.uk/cedars/


ІІІ. Джерелознавчі галузі знань

Татьяна Ананьева

К ВОПРОСУ О СИСТЕМАТИЗАЦИИ ЭПИСТОЛЯРНЫХ ИСТОЧНИКОВ

Отнюдь не посягая на устои литературоведения, с источниковедческой точки зрения можно заметить, что главное действующее лицо Гоголевского "Ревизора" - не Хлестаков (как думал сам автор), не Городничий (как внушил всем Виссарион Белинский), а Иван Кузьмич Шпекин, служивший по почтовой части где-то между Петербургом и Саратовской губернией. Именно доставленные им письма открывают и замыкают сюжет "государственной пьесы", которой, как видно, суждено никогда не утратить своей актуальности. Прилюдное чтение личных писем приводит к перетасовке судеб, снимает маску загадочности с заурядной физиономии Хлестакова. Однако, вот была бы история, не вскрой почтмейстер то письмо…

Гоголевский гротеск - преувеличение, но преувеличение реального. Почтмейстер Шпекин, который не только доставляет, но и зачитывается чужими письмами, нередко становясь их единственным читателем, - фигура гротескная, но в этой химере есть любопытные реальные черты. В том числе и небезынтересные для эпистолярного источниковедения.

Дважды в пьесе звучат его "сольные партии"1 и оба раза они являются своеобразным гимном письмам. Однако, если, отвлекшись от эмоциональной стороны дела и от сюжета в целом, просеять сквозь источниковедческое сито слова и действия почтмейстера, то интересным для нашей темы окажется тот факт, что провинциальный почтмейстер безошибочно определял те письма, которые можно вскрыть и прочитать. Речь, конечно, не о прямой юридической санкции. Закон, подтверждавшийся каждым восходившим на престол императором, провозглашал конфиденциальность частной переписки, требуя Высочайшего повеления для исключительных случаев ее нарушения. Но вряд ли для кого-то оставалось неизвестным существование перлюстрации писем. В первой половине XIX века она получила ранее невиданное распространение, формировалась система негласной перлюстрации с полицейскими целями, охватывавшая большой массив частной переписки.

Получалось, что Иван Кузьмич, превративший вскрытие и прочтение частной переписки едва ли не в норму почтового обслуживания, с юридической точки зрения нарушал закон, но по существовавшей негласной практике - исполнял служебные обязанности. Примечательно замечание стража закона, судьи Аммоса Федоровича: "Смотрите, достанется вам когда-нибудь [курсив наш - Т. А.] за это". "Ах, батюшки!" - реагирует почтмейстер. Точки над і расставляет городничий, только что сам просивший почтмейстера о подобной услуге: "Ничего, ничего. Другое дело, если бы вы из этого публичное что-нибудь сделали, но ведь это дело семейственное".

Однако, в финале, узнав о вскрытии письма еще не разоблаченного "ревизора", городничий недоуменно восклицает: "Да как же вы осмелились распечатать письмо такой уполномоченной особы?" Ответ уже был получен из предыдущей тирады почтмейстера. При всей любви к эпистолярному чтению, он и не помышлял вскрывать письмо "ревизора", но "неестественная сила побудила. Призвал было уже курьера с тем, чтобы отправить его с эштафетой, но любопытство такое одолело, какого еще никогда не чувствовал"2.

Итак, Иван Кузьмич, без тени смущения пересказывавший письмо "одного поручика" и даже призывавший приобщиться к чтению преинтересных, а порой и назидательных чужих писем, испытал муки сомнений и страха перед письмом "уполномоченной особы".

Оказывается, почтмейстер хорошо различал, на какие письма можно покушаться, а какие - неприкосновенны, потому что усвоил закон законов - Табель о рангах. Поручик - чин XII класса, и это уже само по себе служило индульгенцией для почтмейстера.

Чтобы безнаказанно удовлетворять страсть к эпистолярному чтению, т. е. чтобы не проникнуть в эпистолярное пространство особ выше определенного класса по Табели о рангах, от почтмейстера требовалось не так уж много: учитывать эпистолярные реалии, которые составляли предмет его служебных познаний и опыта. "Читать или не читать" - ответ на вопрос содержался в качестве и внешнем виде сургучной печати, качестве бумаги, адресе, чернилах, почерке и т. д. Здесь "чин постоянно напоминал о себе своему носителю. Чин пишущего и того, к кому он обращается, определял ритуал и форму письма"3. Однако ни последнее замечание, ни подсказка почтмейстера Шпекина долго не привлекали заслуженного ими внимания.

Конечно, тот факт, что разные письма требуют разного "прочтения", разных исследовательских подходов, был давно очевиден для историков и источниковедов. С осознанием этого факта были связаны и многочисленные попытки систематизации писем4, но они традиционно использовали тематический критерий, исходили из содержания текстов, хотя это вынуждало к значительным натяжкам, не проясняло механизм происхождения и бытования источников. Несмотря на признание факта, что "многообразное содержание частной переписки трудно подчинить какой-либо систематизации"5, прозвучавшее два десятка лет назад, источниковедческая мысль продолжала искать успеха в преодолении этих трудностей.

В литературе встречались упоминания о том, что содержание, стиль, тон, манера письма определяются двумя факторами: "естественно возникающей потребностью в той или иной стилистической форме сообщить другому лицу те или иные сведения" и "реально сложившимися взаимоотношениями корреспондентов"6. Это важное замечание обращало внимание на то, что большинство формальных и содержательных качеств писем (начиная от качества бумаги и заканчивая достоверностью сообщаемой информации) зависят не собственно от текста, а находятся за его пределами: текст определяется контекстом. Однако, верное по сути, но неопределенное, размытое понятие "реально сложившиеся взаимоотношения корреспондентов" допускает большие разночтения.

Необходимые уточнения, развитие и оформление идеи можно найти в книге А. Г. Голикова и Т. А. Кругловой7. Рассматривая механизм обмена (а не просто сообщения) письменной информацией, авторы говорят о развивавшихся на его основе системах переписки, различавшихся по назначению, содержанию, форме, месту в специализированных комплексах письменных материалов. Чтобы очертить контуры этих систем, нужно взять за основу один из главных признаков, характеризующих происхождение переписки, - юридическое положение корреспондентов. Причем, для понимания характера переписки недостаточно установить юридическое положение, нужно определить, в какой мере сами переписывающиеся учитывали юридическое положение друг друга в данных эпистолярных отношениях.

Из всего спектра отношений корреспондентов именно юридические отношения могут быть установлены сразу и независимо от интерпретации их исследователем. Реальное юридическое положение адресанта и адресата является биографическим и историческим фактом, установление которого зависит от соответствующих исторических источников, но не от мнения посторонних читателей писем, в том числе и исследователей.

С точки зрения юридического статуса участниками переписки могут являться: частное лицо - человек, социальное и должностное положение которого при написании текста не играло никакой роли; лицо с властными полномочиями - человек, наделенный властными полномочиями, представляющий тот или иной уровень государственного управления, и это его положение является определяющим для возникновения послания. Возможны несколько случаев взаимоотношений между корреспондентами, которые коррелируют с тремя системами переписки: 1) переписка между собой частных лиц; 2) переписка между собой лиц, наделенных властными полномочиями; 3) переписка между частными лицами и лицами с властными полномочиями.

Переписка, где хотя бы один из участников является лицом с властными полномочиями (и, напомним, это обстоятельство учитывается корреспондентами), представляет собой делопроизводственную документацию. Сюда относятся все случаи переписки между представителями учреждений, обращения частных лиц к лицам, наделенным властными полномочиями, для решения их проблем в рамках законодательства и т. д. Такие документы носят официальный характер. Они оформились в специфическую документальную систему, которая выделилась из общей массы писем.

Между частными лицами велась частная переписка, которая также не однородна и может быть разделена на две группы: а) деловую; б) личную. Деловая переписка "обслуживала" решение хозяйственных задач, содержала в основном отчеты, наставления; отличалась лаконичностью и деловитостью.

Личная переписка чаще ведется между родственниками, знакомыми, друзьями. Но напомним, что одна пара корреспондентов может осуществлять различные виды переписки друг с другом: 1) если они связаны служебными отношениями, между ними возможна строго официальная переписка, которая отложится в фондах делопроизводства учреждений; 2) если они же, например, являются совладельцами недвижимого имущества, то по этому поводу может вестись частная деловая переписка; 3) при наличии дружеских или родственных связей может существовать еще и личная переписка. Вопрос о взаимовлиянии, зависимости, "диффузии" одного вида эпистолярных отношений в другой и отражении этих процессов в содержательных и стилевых особенностях эпистолярных текстов - очень важен и интересен, но вряд ли имеет общее теоретическое решение. Он зависит от сугубо индивидуальных биографо-психологических особенностей корреспондентов, сложных культурно обусловленных взаимодействий индивидов, от социальной драматургии, присущей эпохе и т. д.

Есть ли какие-нибудь формальные признаки, сигнализирующие о характере письма, его типологической принадлежности? Эпистолографическая практика выработала такие признаки. Начнем с самых очевидных - качества материалов для письма (бумаги, чернил, пера); затем следует расположение и чистота текста, почерк и т. д. Понятно, что все это "работает" для определенного хронологического отрезка (когда появляются такие материалы) и для, скажем так, неэкстремальных условий. Несмотря на все возможные исключения, указанные признаки должны быть учтены. В XVIII -начале XX вв. размер бумаги, ее цвет, порядок складывания, последовательности элементов адреса и запечатывания - все подлежало строгой регламентации в соответствии с социальной иерархией (там, где она была значимой в эпистолярных отношениях). О тяжелых последствиях нарушения этикетных норм нетрудно составить представление по произведениям литературы, где порой весь сюжет построен на эпистолярном казусе, как в миниатюрном "психологическом этюде" Чехова "Пережитое": "… - Хочешь, я тебя погублю? - Каким образом? - спросил я. - А таким… Как меня пять лет тому назад фон Кляузен погубил… Хе-хе-хе. Очень просто… Возьму около твоей фамилии и поставлю закорючку. Росчерк сделаю. Хе-хе-хе. Твою подпись неуважительной сделаю. Хочешь?

Я побледнел. Действительно, жизнь моя была в руках этого человека…"8 Следующая угроза - поставить кляксу рядом с подписью - подтверждает мелькнувшую у "автора" мысль о том, "как мало нужно для того, чтобы сковырнуть человека!"

Маркером установившихся иерархических отношений между автором письма и адресатом, симметричности или асимметрии статусных ролей корреспондентов служили эпистолярные обращения. Официальную и частную деловую корреспонденцию отличает наличие в обращениях форм вежливости и апеллятивов, обозначающих чин, звание, профессию. Для этих типов переписки существовала строгая регламентация форм обращений. Нарушение нормы могло навсегда испортить отношения людей, а нередко и разрушить карьеру. "Мало знакомый тогда [1805-1806 гг. - Т. А.] с русскими эпистолярными приличиями", П. А. Вяземский оставил профессору Московского университета Мерзлякову "записку, которая так начиналась: Господин Мерзляков, прошу вас etc." И на следующий день получил резкий по содержанию ответ на "грязном лоскутке бумаги". Мерзляков воспринял обращение как неуважительный выпад князя, отношения были навсегда испорчены9. Случай, приведенный Ю. М. Лотманом, относится примерно к этому же времени: сенатор, приехавший с ревизией, в обращении к губернатору вместо положенного: "Милостивый государь!", написал: "Милостивый государь мой!". В знак обиды губернатор ответное письмо начал словами: "Милостивый государь мой, мой, мой!", трижды подчеркнув неуместность притяжательного местоимения "мой" в официальном обращении10. Форма эпистолярных обращений зависела от социальных изменений в обществе, претерпевала значительную эволюцию, в целом (как становится заметно на больших хронологических отрезках) направленную к упрощению развернутых конструкций, к утрате многословных орнаментальных обращений.

Знание эволюции эпистолярного этикета и его особенностей в различные периоды, четкое представление о границах в использовании тех или иных форм этикетных обращений важно для понимания характера переписки, развития эпистолярных отношений, извлечения латентной информации11. Однако в источниковедческой литературе этот вопрос не получил достаточного освещения и мало учитывается в конкретных исследованиях. А бытующее мнение, что письма лишены нормативности и отличаются тематической и стилистической свободой12, приводит к большим смысловым утратам. Ведь временами отечественный эпистолярный этикет, в немалой степени заимствованный как и вообще эпистолярный жанр из "культуры, которая стала законодательницей для русского эпистолярия - французского XVIII века"13, ничуть не уступал строгостью и прихотливостью оригиналу. По поводу последнего вспоминается эпизод из романа М. Кундеры: герой получает письмо от секретарши парижского издательства "Галлимар". "Соблаговолите, дорогой господин, принять уверения в моем особом расположении", - эти слова заставили начинающего писателя "прыгнуть чуть ли не до потолка от радости: в Париже есть женщина, которая меня любит!" Расплатой за эпистолографическое невежество было горькое разочарование, когда открылось, что существует "целый семантический веер заключительных формул письма; благодаря им француз может с точностью аптекаря отвешивать тончайшие степени чувств… среди них "особое расположение" выражает низшую степень официальной вежливости, граничащей чуть ли не с пренебрежением"14.

Вне поля зрения исследователей, кажется, остается еще один "определитель" типологии переписки. Речь идет о своеобразном "праве собственности" адресанта на уже отправленные письма.

В процессе письменной коммуникации письмо отчуждается от своего автора и обретает "самостоятельность". Получатель может осуществить один из вариантов речевого поведения: 1) он может отказаться от получения текста; 2) он может получить, но не читать текст; 3) он может получить и прочесть текст. Письма, обязательные для получения, прочтения и ответа - официальные. Все остальные варианты относятся к личной переписке15.

Официальные и частные деловые письма (первые без исключения, вторые с незначительными оговорками), будучи отправлены адресату, не могут стать предметом претензии на их возвращение. Речь может идти об установленных правилами претензиях на обязательный ответ, но не на получение обратно самого инициативного письма. Напротив, личные письма не всегда сопровождаются ответными посланиями, но теоретически возможны и известны из эпистолярной практики случаи, когда по требованию автора ему возвращали его письма. Во фразе, оброненной в записной книжке П. Вяземского (запись 19 июня 1829 г.) - "надобно мне отобрать свои письма у моих корреспондентов и подарить их Павлуше",16 - шутливый тон объяснялся разве что нежным возрастом сына Вяземского: Павлуше шел девятый год. Достаточно вспомнить произведения литературы, сюжет которых построен на неосторожно написанном письме и попытке вернуть его, чтобы убедиться в широком распространении практики возвращения личных писем в случае изменения статуса адресанта, его личного отношения, семейного положения и т. д.

Отдельный случай личной переписки - дружеская переписка. Литературоведческая традиция закрепила это понятие за перепиской писателей конца XVIII - начала XIX вв. С источниковедческой точки зрения это гораздо более широкое явление и в хронологическом, и в социально-профессиональном смысле. Как и другие типы переписки дружеская опосредована соответствующим характером отношений корреспондентов. Подобно самим дружеским отношениям, которые складываются с течением времени, дружеская переписка может быть очередным этапом в общей череде эпистолярных отношений, ей может предшествовать официальная и личная деловая переписка тех же корреспондентов - в зависимости от эволюции их отношений. При этом можно наблюдать, как меняются не только этикетные нормы, но и тон писем, как бы переключая текст во внесословное пространство.

В дружеской переписке изложение событий дается сквозь призму их восприятия автором. Но и в этом случае описание является формой самохарактеристики в той мере, в какой это обусловлено эпистолярными отношениями, внетекстовыми обстоятельствами. Письма как "эго-документы" близки к дневникам, но и те и другие - повод к интерпретации, а не самодостаточное изложение истинного положения дел17.

Самая многочисленная переписка - официальная. Несмотря на количественную уступку, именно личная переписка привлекает постоянное внимание к этим источникам, вызывает наибольший интерес. Говоря об эпистолярных источниках, исследователи зачастую без оговорок сводят предмет рассмотрения к личным письмам. По меньшей мере два качества личной переписки делают ее объектом источниковедческих предпочтений: это уникальность сообщаемой в ней информации, которая большей частью не дублируется никакими другими источниками, и эмоциональность.

Оба эти качества писем, как мы помним, были оценены и почтмейстером Шпекиным. Не зря же В. В. Розанов обронил как-то (кажется, тоже в письме!), что "почтмейстер, заглядывавший в частные письма, был хорошего литературного вкуса человек". О вкусах по-прежнему не спорят, но его "классный" (от классов Табели о рангах) подход к письмам полезно запомнить. Иначе, как заметил гениальный прозорливец Гоголь, "от несоблюдения сих замечаний может исчезнуть весь эффект"18.


  1. Явление II в первом действии и Явление VIII - в предпоследнем, пятом.
  2. Гоголь Н. В. Драматические произведения. - К., 1984. - С. 70.
  3. Лотман Ю. М. Очерки по истории русской культуры XVIII - начала XIX века // Из истории русской культуры. Т. IV (XVIII - начало XIX века). - М., 1996. - С. 182.
  4. См. например: Макогоненко Г. П. Письма русских писателей XVIII в. и литературный процесс // Письма русских писателей XVIII века. - Л., 1980; Пронштейн А. П. Методика исторического источниковедения. Изд. 2-е. Ростов-на-Дону, 1976; Кучина Т. Г. К вопросу об изучении эволюции эпистолярных источников второй половины XIX --начала XX в. // Проблемы источниковедения истории СССР и специальных исторических дисциплин. Статьи и материалы. - М., 1984. - С. 40; и др.
  5. Миронова И. А. Эпистолярные источники XIX в. // Теория и методы источниковедения и вспомогательных исторических дисциплин. Межвузовский сб.- М., 1985. - С. 121.
  6. Гришунин А. Л. Принципы передачи эпистолярных текстов // Принципы издания эпистолярных текстов. Вопросы текстологии. Вып.3. - М., 1964. - С. 75.
  7. Голиков А.Г., Круглова Т.А. Источниковедение отечественной истории.- М.: РОСПЭН, 2000. - С. 154.
  8. Чехов А. П. Пережитое. Психологический этюд // Собрание сочинений в 12 т. - М., 1954. - Т. 1. - С. 489.
  9. Вяземский П. А. Записные книжки. - М., 1992. - С. 276.
  10. Лотман Ю. М. Очерки по истории русской культуры XVIII - начала XIX века // Из истории русской культуры. Т. IV (XVIII - начало XIX века). - М., 1996. - С. 183.
  11. См. напр.: Балашова Е. В. Социолингвистический анализ этикетных форм обращения в эпистолярном жанре // Вестник ЛГУ. Вып. 1: История, язык, литература. - 1983. - № 2. - С. 78 -81.
  12. Макогоненко Г. П. Письма русских писателей XVIII в. и литературный процесс // Письма русских писателей XVIII века. - Л., 1980. - С. 13.
  13. Гроссман Л. Культура писем в эпоху Пушкина // Письма женщин к Пушкину. - М., 1928.
  14. Милан Кундера. Бессмертие. Вып. 1: История, язык, литература. СПб., 2002. - С. 221-222.
  15. См. подробнее: Рождественский Ю. В. Общая филология .- М., 1996. - С. 113 и далее.
  16. Вяземский П. Записные книжки. - М., 1992. - С. 108.
  17. См.: Голикова С. В. Дневниковые записи как источник по изучению повседневной жизни Екатеринбурга на рубеже XVIII-ХIХ веков // Уральский город XVIII - начала ХХ в.: история повседневности. - Екатеринбург, 2001.- С. 36.
  18. Гоголь Н. В. Драматические произведения. - К., 1984 .- С. 7. (Замечания для господ актеров.)


Володимир Ковальчук

ДОКУМЕНТИ ОУН(Б) І ЗАПІЛЛЯ УПА ПРО УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ НА ВОЛИНІ І
ПОЛІССІ У 1943-1944 РОКАХ:
СПРОБА ГРУПУВАННЯ ЗА ПОХОДЖЕННЯМ

На тлі широкої дискусії, яка розгорнулася у середовищі польських і українських інтелектуалів з приводу характеру міжетнічних відносин на Волині у роки Другої світової війни, важливим є структурування, впорядкування та доповнення існуючої джерельної бази з проблеми. І хоча останнім часом у цьому напрямку певні кроки вже зроблено, проте до наукового обігу залучено переважно вторинні джерела, зокрема спогади учасників і свідків польсько-українського конфлікту1. Такий вид джерел, передусім через його суб'єктивність, чимало дослідників ставить на нижній щабель у структурі джерельної бази будь-якого історичного дослідження. Поряд з цим, документи вищої ланки політичних організацій-учасників конфлікту (наприклад, керівництва ОУН(б) чи Головної Команди УПА), навіть ті, існування яких не доведене2, іноді тлумачаться дослідниками досить вільно, вибірково, без порівняння з джерелами низового рівня, тоді як виявлення останніх дає змогу пересвідчитися у тому, як виконувалися рішення "ділових зверхників" на місцях. Маловідомі види первинних джерел, а саме нормативні і виконавчі документи мережі ОУН(б) і Запілля УПА на північно-західних українських землях (ПЗУЗ), де йдеться про польсько-українські відносини, досліджено ще гірше. У даному випадку маються на увазі джерела не центрального, а регіонального походження - з Волині і Полісся. До цього часу в комплексі практично не вивчено документи низового рівня (з округ, районів), що з'явилися до вересня 1943 р., тобто до моменту змін у структурі мережі ОУН(б) і реформування її у Запілля УПА, а також ті, що стали складовою документообігу у надрайонах і районах Запілля після таких змін, не здійснено їхню класифікацію.

Документи ОУН(б) і Запілля УПА з Волині і Полісся, у яких йшлося про польське цивільне населення чи польських учасників військово-політичних формувань, доцільно поділити на 3 групи: 1) видані керівниками розвідувально-інформаційних відділів при референтурах Служби Безпеки військової округи "Богун" і відділів військової розвідки УДСБ при групі (окрузі) "Заграва" у Запіллі УПА; 2) видані провідниками теренів (округ) ОУН(б), комендантами надрайонів та районів ВО "Богун" і "Заграва" (теренів - у ВО "Турів") Запілля УПА та підзвітними їм референтами; 3) листування підпільників ОУН(б) і Запілля УПА між собою.

Перша група джерел є результатом роботи СБ. Це - накази, відомості з терену, огляди подій та інформації. У відомостях... та інформаціях йшлося про пересування ворога і "акції", вчинені "ворожими силами". Структура цих документів визначалася наказами. Як правило, керівник відділу військової розвідки у певному районі ВО "Заграва" надсилав "діловому зверхнику" у надрайон інформацїї, а той, узагальнивши повідомлення кількох таких джерел, направляв вже у округу відомості з терену - тобто документ, більший за обсягом та інформаційним насиченням. Керівник розвідки на рівні групи (округи), на основі отриманих документів з надрайонів, у свою чергу, складав власний варіант відомостей... . На нашу думку, його він передавав для відділу розвідки військового штабу при ГК УПА.

У процесі архівної евристики був виявлений наказ "Немо" (І. Трейко ?) від 10 грудня 1943 р. Ним визначалося, що у районах та надрайонах потрібно відслідковувати діяльність "ворожих сил", до яких були зараховані німці, "червоні" та поляки. Наказувалося розрізняти "національну польську партизанку" від "червоної польської банди" і записувати результати спостережень у інформації та відомості з терену3. Те, що така робота проводилася, підтверджує зміст інформацій з районів "Канал", "Вода" (Березнівщина), "Опіюм" (Сарненщина) за березень-травень і з Деражненського та Рафалівського районів за квітень 1944 року4. Для прикладу, у інформаціях "Моряка" з Рафалівщини за 6 квітня йдеться про діяльність польських партизанів і спробу НКВС посіяти ворожнечу між українським і польським населенням на Волині: "... на Пшебраже є п'ять сотень польських партизан, де муштруватимуться, доки не відійдуть за Буг. НКВС, що стоїть в Омельні, робило облаву і п'ять поляків вбили, но для населення говорять, що це ваші "бандерівці" вас граблять"5. Знайдено також декілька відомостей з терену, складених працівниками надрайону "Конотоп" "Журбою" 15 грудня і "Шворним" 26 грудня 1943 р.6 Виявлені і відомості..., підписані відповідним працівником Столинського надрайону "Гало" "Грибком" 12 листопада 1943 р.7, а також керівником відділу СБ групи (ВО) "Заграва" "Немо" - за 22 листопада, 22, 24, 25, 28 і 31 грудня 1943 р.8 Як бачимо, є документи і за листопад, а це підтверджує, що слідкування за проявами діяльності "ворожих" сил проводилося і до наказу "Немо" - ним же ця функція була покладена на спеціально створені відділи військової розвідки. Автори відомостей... звинувачували поляків у тому, нібито ті діють спільно з німцями і "совітами"9, "виловлюють з мадярами наших членів"10, постійно розшукують "бульбівців" і "бандерівців"11 та грабують майно12. При цьому автори також чітко відрізняли учасників "банд" від польського цивільного населення і цікавилися його становищем. Наприклад, 22 листопада 1943 р. "Немо" писав, що "... у Костополі польські родини позбавлені пайків, проведені арешти серед поляків"13.

У ВО "Богун" документообіг СБ відрізнявся від того, що був притаманний для схожої структури зі ВО "Заграва". Для прикладу, нами виявлені інформації про події у терені "Дуб", підписані "Софією"14. За деякими даними, "Софія" ("Граб") був референтом СБ Дубнівського надрайону15. Згадані документи, принаймні у грудні 1943 - січні 1944 рр., виходили 1 раз на 3-4 дні. Варто відмітити, що у цих документах польська тематика заторкувалася також, а іноді навіть домінувала. Для прикладу, у них зафіксовано коли поляки, німці і фольксдойчі підірвали церкву у с. Крупець16. Поляків і "німаків" звинувачено у вбивстві брата командира [куреня УПА у 1944 р.] "Великана" Кондрася Василя17. У документах вказано, як поляки роззброїли "мельниківців" 17 грудня на Кременеччині18, а польські жителі Панської Долини 15 грудня замордували 6 українців у с. Щаслива Млинівського району. Через день 4 особи напали на жителів с. Острів того самого району19. Очевидно, саме на основі таких інформацій референт СБ ВО "Богун" складав свої огляди подій з терену. Документи такого виду виявлені за 31 жовтня - 10 листопада, 10-20 листопада, 20-30 листопада, 1-10 грудня, 10-20 грудня і 20-31 грудня 1943 р.20 В оглядах..., як і у відомостях з терену ВО "Заграва", робилася спроба структурувати повідомлення про "ворожі сили" за районами та надрайонами. Підготовка цих документів, згідно з рішенням референта СБ ВО ["Богун"] "Смока" (І. Козак ?) від 10 вересня 1943 р., покладалася на місцеві т. зв. розвідочно-інформаційні відділи СБ21.

Іншу групу джерел, де висвітлювалося становище польського населення і діяльність учасників військово-політичних формувань, становлять документи, складені провідниками (комендантами) і суспільно-політичними референтами теренів* ВО "Турів", надрайонів та районів ВО "Заграва" і "Богун". Аналіз звітів з суспільно-політичного стану Володимирсько-Горохівської округи (за липень-серпень 1943 р.), з суспільно-політичної роботи у Володимирсько-Горохівському надрайоні (за вересень 1943 р.), повідомлень про випадки в окрузі Володимир-Горохів (за липень-серпень 1943 р.), про події у терені Володимирсько-Горохівського надрайону (за вересень 1943 р.), вісток з округи (за серпень 1943 р.), тобто документів з ВО "Турів", показав, що про поляків йшлося майже у кожному з них. Якщо підсумувати повідомлення авторів цих джерел, то вийде, що найчастіше серед "ворожих сил" повстанці обирали об'єктами для нападів саме представників польської нації, а ті нападали на українців насамперед з метою пограбунку і мордування. Поряд з цим, дуже часто практикували підпали польських колоній, станцій, сіл чи окремих будинків німці22. У рубриці "справи політично-суспільні" звіту з терену ВО "Турів" "Степ", для прикладу, описана акція на Пшебраже, здійснена 13 жовтня 1943 р. силами УПА і за допомогою "кількох сотень змобілізованих селян і цивільного населення". Тоді ж відбулася сутичка з поляками сотні УПА неподалік від польської колонії Загайнік, після чого колонію було спалено23.

Варто відзначити, що провідники теренів, зокрема у межах ВО "Заграва", також складали інформації. Однак на відміну від документів з такою назвою, які готувалися працівниками відділів військової розвідки при СБ, у них відомості про поляків не згруповувалися в окремий розділ, а подавалися разом з новинами про "червоних", німців, угорців та інших "ворогів". Виділимо, наприклад, інформації з Костопільського надрайону: з району "Іскра" за жовтень-грудень 1943 р., підписані "Квітком" та "Вороном", з району "Лісний", завірені орієнтовно наприкінці жовтня "Вороном", підготовлені 1 листопада у районі "Скеля" "Безрідним"24. Інший комплекс утворюють схожі інформації зі Столинського надрайону, складені "Орлом", "Шепелем" або "Архипом" у листопаді-грудні 1943 р.25 Згадані документи до СБ ніякого відношення не мали, оскільки складалися для інформування комендантів-"ділових зверхників" про усі важливі події на певній території, і в тому числі про ворожі вчинки. Наприклад, "Ворон" з терену "Лісний" повідомляв, що с. Святе Олександрійського району обстрілювали поляки, а у Ромейках 16 поляків було затримано26. Про виступ українського населення, озброєного косами і вилами, 30-31 жовтня 1943 р. проти польських мешканців села Балашівка і колонії Поталиця йдеться у звіті "Безрідного"27. Стосувалися польської теми і деякі накази низового рівня. Наприклад, організаційно-мобілізаційний референт [Рівненського надрайону] 3/3 [ВО "Богун"] "Тигр" у наказі № 4 від 9 жовтня 1943 р. розпорядився, щоб у ніч з 10 на 11 жовтня "в терені, де знаходяться польські пам'ятки, костели і т. м. ін. польські фігурі, все розривати, розносити в прах, не лишити навіть місця"28. Цей документ є оригіналом і завірений круглою печаткою референта. Отже, наказ свідчить, яка референтура надрайону організовувала такі диверсії і кому безпосередньо були підпорядковані виконавці актів вандалізму, що прокотилися Рівненщиною у другій декаді жовтня 1943 року. Автор документа міг виконувати наказ "зверхника", тобто організаційно-мобілізаційного референта ВО "Богун". Якщо це так, тоді з великою вірогідністю можна припускати, що "Тигр" отримав лише одну з тих копій наказу, які було надіслано його колегам з інших надрайонів округи.

Третя група документів цінна тим, що її складають листи (грипси), якими обмінювалися працівники ОУН(б) - Запілля УПА та УПА між собою. Часто зміст таких документів залишався невідомим навіть для "ділових зверхників".

Саме у грипсах можна знайти не сухі зведення про "ворогів", а оціночні судження, наприклад з приводу дійсної, а не награної ідеологічної налаштованості колег. Для прикладу, "Корній" (М. Кравчук)29, котрий працював у розвідчо-інформаційному відділі референтури СБ ВО ["Богун"]30, у листі до референта СБ "Зенона" попросив заарештувати якогось Федора Темнюка за його провокації щодо УПА. "Корній" встановив, що той займався контрпропагандою і 6 жовтня 1943 р. висловився про упівців таким чином: "вони всі смаркачі, діти, нищать ляхів, розкидають летючки, через що можуть палити наші села та знищити нас усіх"31. Жителька невідомого села (мабуть станична), котра заховалася під псевдонімом "Тигра", 16 листопада повідомила "Сталіна" [працівник СБ Ківерецького району ?] про справжні наміри поляків. Вони прибули до села нібито для заготівлі дров, а насправді пограбували кількох осіб і побили одного дядька32.

Таким чином, для авторів переважної більшості згрупованих у три блоки документів характерним є відстеження діяльності польського цивільного населення і поляків-учасників різних збройних угруповань. Як правило, тільки у документах СБ із районів вчинки польських учасників різних військово-політичних груп оцінювалися як здійснені поляками ("ляхами") в цілому, тоді як інші джерела з районів, надрайонів і округ такої особливості не мали. Найвагоміше значення для виявлення не різнорідних фактів українсько-польської ворожнечі, а особистих оцінок учасників конфлікту має ділова та приватна переписка. Нерідко такі листи були позбавлені ідеологем і надмірного формалізму в оцінці конкретних моментів протистояння. Як встановлено, точка зору українського цивільного населення щодо польської діяльності на Волині у документах ОУН(б) і Запілля УПА не з'ясовувалася, оскільки, швидше за усе, прихильники цих формацій вважали себе репрезентантами волі українців. Проте повстанці розуміли, що німецькі і радянські завойовники інколи спеціально налаштовували українців і поляків один проти одного. Ще однією закономірністю є те, що переважна частина виявлених джерел ОУН(б) і Запілля УПА датується липнем-груднем 1943 р. У документах, які вийшли наступної весни, повідомлень про польську антиукраїнську діяльність меншає. Зрозуміло, це пов'язано із затуханням міжнаціональної ворожнечі у жовтні 1943 р., адже саме тоді з'явилося комюніке ОУН[б], яке засудило практикований тип розв'язання українсько-польських суперечок, а 27 жовтня 1943 р. вийшов наказ № 1/43 із забороною усіх антипольських дій33. Властивістю виявлених документів є і те, що найбільше випадків польсько-українського протистояння у них зафіксовано не у липні, а у вересні-жовтні 1943 р., проте це може бути пов'язане і з тенденціями утворення тих фондів, матеріали яких стали об'єктами нашої евристики.


  1. Див., наприклад: Semaszko W., Semaszko E. Ludobуjstwo dokonane przez nacionalistуw ukrainњkich na ludnosci polskiej Woіynia 1939-1945. - Warszawa, 2000. - T. 1. - S. 1-1000; T. II. - S. 1001-1440.
  2. Див. висловлювання деяких сучасних дослідників: "Офіційний наказ, який стосувався поляків, "Клим Савур" дав не пізніше червня 1943 року" (Ї. - 2003. - Вип. 28. Волинь 1943. Боротьба за землю. - С. 37), "Німці зуміли зіштовхнути українців і поляків між собою після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла у підпілля і влилася в УПА (Ї. - 2003. - Вип. 28. Волинь 1943. Боротьба за землю. - С. 125). Наявність документів, на які покликаються ці автори, не доведена.
  3. Літопис УПА. Нова серія. Волинь і Полісся: УПА та Запілля: 1943-1944: Док. і матеріали / За ред. П. Соханя і Є. Штендери. - К.; Торонто, 1999. - Т. 2. - С. 168. З етичних міркувань назва польського населення "ляхи", яка домінує у цьому та інших цитованих у нашій статті документах, замінена на "поляки".
  4. ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 43, арк. 69-75, 52, 47-51; Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 34, арк. 33; ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 83, арк. 3-4, 11, 15, 71-72, 85, 87, 123.
  5. Там само, арк. 85.
  6. Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 29, арк. 78; Там само, арк. 73.
  7. Там само, спр. 63, арк. 24-24 а.
  8. Відомості..., підписані "Немо" 22 листопада, мають 6 пунктів: "німці", "німці і поляки", "польські банди", "совітсько-польські банди", "бандитсько-грабіжницькі акції німців", "бульбівці". Схожі джерела за 22 і 24 грудня були складені за зразком: "мадяри", "німці", "червоні", "поляки", "ріжні". У документах цього самого виду за 25, 28 і 31 грудня аналізується діяльність "поляків", "латишів", "мадярів", "німців" і "червоних" (ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 130, арк. 21-28; Там само, спр. 234, арк. 1-2, 3-4, 5-6, 7, 8-11).
  9. ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 130, арк. 24-25.
  10. Там само, спр. 234, арк. 9.
  11. Там само, арк. 5, 9; Там само, спр. 130, арк. 25; Там само, ф. 3838, оп. 1, спр. 43, арк. 54.
  12. Там само, ф. 3833, оп. 1, спр. 234, арк. 5, 7; ЦДАВО, ф. 3833, оп. 1, спр. 130, арк. 25.
  13. Там само.
  14. Див. наприклад: Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 33, арк. 94, 103, 106-107, 173.
  15. ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 233, арк. 33.
  16. Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 33, арк. 103.
  17. Там само, арк. 94.
  18. Там само, арк. 106-107.
  19. Там само, арк. 173.
  20. Там само, спр. 16, арк. 231-239, 217-221; Там само, спр. 33, арк. 21-31, 32-40, 308-310, 124-130.
  21. Літопис УПА. Нова серія. Волинь і Полісся: УПА та Запілля. 1943-1944: Док. і матеріали / За ред. П. Соханя і Є. Штендери. - К.; Торонто, 1999. - Т. 2. - С. 419-422.
  22. ЦДАВО Укарїни, ф. 3833, оп. 1, спр. 118, арк. 17-23, 25-27, 28-29, 30, 31-32, 33-38, 39-44, 45-51, 52, 53-54.
  23. Там само, спр. 127, арк. 17.
  24. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 355, арк. 97-99, 102, 105, 129; Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 2, спр. 29, арк. 84; ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 59, арк. 198; Там само, арк. 124.
  25. Держархів Рівненської обл., ф. Р-30, оп. 1, спр. 21, арк. 23, 25-26, 27, 28-29, 30, 31-32, 34, 38.
  26. ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 59, арк. 198.
  27. Там само, арк. 124.
  28. Там само, спр. 52, арк. 7.
  29. Літопис УПА. Нова серія. Волинь і Полісся: УПА та Запілля: 1943-1944; Док. і матеріали / За ред. П. Соханя і Є. Штендери. - К.; Торонто, 1999. - Т. 2. - С. 424.
  30. Там само, С. 421.
  31. ЦДАВО України, ф. 3837, оп. 1, спр. 2, арк. 33.
  32. Держархів Волиньської обл., ф. Р-1021, оп. 1, спр. 6, арк. 38.
  33. [Хронологія історичних подій] // Ї. - 2003. - Вип. 28. - С. 45-46.
На початок
На початок

<