Roman Serbyn
(The Ukrainian Quarterly, Vol. LXII, No. 2, Summer 2006)

The Ukrainian Famine of 1932-1933 as Genocide
in the Light of the UN Convention of 1948

The State of the Question

Serious scholars and respectable politicians no longer challenge the historicity of the Ukrainian famine of 1932-1933. What is still disputed is the cause of death and the number of victims. Some influential Western historians blame climatic conditions, administrative mismanagement and peasant attitudes for bringing about the famine, and deny or minimize the moral responsibility of Stalin and his regime for voluntarily starving mil-lions of innocent people - or at least knowingly pursuing policies which they knew would result in such human losses1. Proponents of the view that the cause of the monstrous loss of life was the criminal activity of the So-viet regime continue to disagree on the nature of the crime and the identity of the victims. In other words, there is no agreement on whether the fam-ine in Ukraine should be classified as genocide, and if so, if its victims were targeted as peasants or as Ukrainians. The issue has both a theoretical and a political dimension. It still elicits the most partisan feelings among both politicians and academics.

The Ukrainian famine is not recognized as genocide by the United Nations. In November 2003, the UN General Assembly commemorated the 70th anniversary of the event with a declaration signed by some 60 countries. The document declared that "the Great Famine of 1932-1933 in Ukraine" took seven to 10 million of innocent lives, and explained that they were victims of "the cruel actions and policies of the totalitarian re-gime." What had happened was called "a national tragedy for the Ukrain-ian people," but there was no allusion to genocide. The declaration errone-ously attributed the cause of the famine to "civil war and forced collectivi-zation" and misleadingly merged the Ukrainian catastrophe with the "mil-lions of Russians, Kazaks and representatives of other nationalities who died of starvation in the Volga river region, North Caucasus, Kazakhstan and in other parts of the former Soviet Union."

The Ukrainian delegation agreed to this watered-down version out of fear that the Russians would block a more strongly worded declaration2. Ambassador Valeriy Kuchinsky of the Ukrainian Mission to the UN later stated that it was, nevertheless, "an official document of the General As-sembly," whose importance resided in the fact that "for the first time in the history of the UN, Holodomor was officially recognized as a national trag-edy of the Ukrainian people, caused by the cruel actions and policies of a totalitarian regime."3 The precedent allowed the Ukrainian Ambassador to return to the famine two years later, during the General Assembly discus-sion of the resolution on the International Holocaust day. Kuchynsky reit-erated: "We believe that it is high time that the international community recognized that crime as an act of genocide against the Ukrainian nation."4

There is no unanimity on the famine among Ukrainian historians. Some, like Valeriy Soldatenko of the Institute of Political and Ethnic Stud-ies, continue to reject the notion of a man-made famine in Ukraine. Others, like Yuri Shapoval of the same institution, blame the communists for the crime and consider it genocide in accordance with the 1948 UN Conven-tion. Stanislav Kulchytsky of the Institute of History of the National Acad-emy of Sciences of Ukraine maintains that the famine was genocide and that Ukrainians must ensure that the international community officially recognizes it as "an act that falls under the UN Convention on the Preven-tion and Punishment of the Crime of Genocide." At the same time, he claims that, "in reality, this famine cannot be classified as genocide as de-fined in the Convention."5 Kulchytsky draws a sharp distinction between the Ukrainian famine, on the one hand, and the Jewish Holocaust and Ar-menian massacres, on the other. "We will never prove to the grandchildren of those Ukrainian citizens who starved to death, let alone to the interna-tional community, that people died in 1933 in the USSR as a result of their national affiliation, i.e., in the same way that Armenians died in the Otto-man Empire in 1915, or Jews in the European countries that were occupied by Hitler's Reich." Convinced that the Ukrainian famine cannot satisfy the criteria set by the UN Genocide Convention, he comes to a rather surpris-ing conclusion: "And there is no need to prove this, because the mecha-nism of the Soviet genocide was different. The terror by famine that Stalin unleashed on Ukraine and the Kuban was an act of genocide against Ukrainian citizens, not Ukrainians."6

Further on, I shall return to Kulchytsky's "terror by famine" inter-pretation; for now, I wish to point out that his approach cannot be used in arguing the Ukrainian case before the UN, nor is it of much help when de-bating the issue with scholars who base their rejection of the Ukrainian genocide on the UN Convention. Kulchytsky quotes the UN Convention and then dismisses it without bothering to analyze it, point by point, to see if it really covers the Ukrainian famine or not. Absence of such analysis is a common characteristic of Ukrainian scholarship, which often contents itself with simple assertions that the Ukrainian famine falls within the UN criteria for genocide.

Deniers of the Ukrainian genocide often rely on the UN Convention for their main argument against the recognition of the Ukrainian fam-ine as genocide. This approach can be illustrated by the discussion that took place at the VII World Congress of the International Committee for Central and East European Studies held in Berlin in the summer of 2005. A special session was organized under the title "Was the Famine in Ukraine in 1932-1933 Genocide?" Otto Luchterhadt, Professor of Law at the University of Hamburg in Germany entitled his presentation "Famine in Ukraine and the Provisions of International Law on Genocide." Lu-chterhand's own summary of his argument, printed in the Congress Ab-stracts, reads as follows:

"The question whether the Ukrainian Golodomor [sic!] was a genocide, can only be answered along with the Anti-Genocide Convention (9.12.1948), because it exclusively offers the relevant criteria, i.e. the defi-nition of genocide as a crime under international law. While the objective elements of the offense were completed without any doubt by state terror-ist measures against a substantial part of the Ukrainian population during the so-called Dekulakization, the subjective element was not fulfilled, be-cause killings, deportations, and mistreatments were not committed with the required specific intent to destroy, in whole or in part, the Ukrainians as a national group as such. The victims of the Dekulakization policy were defined by a social approach, not by a national one. So, the Golodomor-case touches on a crucial problem of genocide definition: due to the Soviet UN-policy it doesn't protect social and political groups."7

Let us disregard, for the moment, the author's erroneous reading of history (dekulakization was mostly over when the great famine began, and people died from induced famine, which was not a function of deku-lakization) and his misdirection in subject identification (victims of deku-lakization instead of the famine). What is important is that Luchterhandt's denial of the Ukrainian genocide is based on the UN document, as is the case with most of the other scholars who reject the notion of a Ukrainian famine-genocide.

Andrea Graziosi, a recognized expert on the Ukrainian famine, has come to the conclusion that the Ukrainian famine will be recognized as genocide because recently revealed documentation points to such a crime8. What the Italian historian does not say is whether he believes that this claim can be made on the basis of the UN Convention. I think it can. In this paper I shall argue the following three points:

  1. The Ukrainian famine was genocide.
  2. It was a genocide directed against Ukrainians.
  3. The evidence meets the criteria set by the 1948 United Nations Convention on Genocide.

The UN Convention on Genocide of 9 December 1948

The Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide was adopted by the UN General Assembly on 9 December 1948 and came into force on 12 January 1951. Soviet Ukraine became a signatory of the Convention on 16 June 1949 and ratified it on 15 November 1954. Independent Ukraine continues to respect the international Convention and has inscribed "Article 442. Genocide" into its own Code of Criminal Law.

The term "genocide" was coined in 1943 by Raphael Lemkin (1900-1959) "from the ancient Greek word genos (race, tribe) and the Latin cide (killing), thus corresponding in its formation to such words as tyrannycide, homicide, infanticide, etc."9 A Polish Jew, born in what today is Lithuania, Lemkin studied law at the University of Lviv, where he became interested in crimes against groups and, in particular, the Armenian massacres during the First World War. In October 1933, as lecturer on comparative law at the Institute of Criminology of the Free University of Poland and Deputy Prosecutor of the District Court of Warsaw, he was invited to give a special report at the 5th Conference for the Unification of Penal Law in Madrid10. In his report, Lemkin proposed the creation of a multilateral convention making the extermination of human groups, which he called "acts of barbarity," an international crime.

Ten years later, Lemkin wrote a seminal book on the notion of genocide. A short excerpt will show that the author's approach was much broader than the one later adopted by the UN:

"Generally speaking, genocide does not necessarily mean the im-mediate destruction of a nation, except when accomplished by mass killings of all members of a nation. It is intended rather to signify a coordinated plan of different actions aiming at the destruction of essential foundations of the life of national groups, with the aim of annihilating the groups themselves. The objectives of such a plan would be disintegration of the political and social institutions, of culture, language, national feelings, religion, and the economic existence of national groups, and the destruction of the personal security, liberty, health, dignity, and even the lives of the individuals belong-ing to such groups. Genocide is directed against the national group as an entity, and the actions involved are directed against individuals, not in their individual capacity, but as members of the national group."11

Lemkin's book became a guiding light for the framers of the UN Convention on Genocide.

The Convention voted by the UN General Assembly contains 19 articles, dealing mainly with the problems of the prevention and punishment of genocidal activity. Most relevant to our discussion is the preamble and the first two articles. The preamble acknowledges that "at all periods of history genocide has inflicted great losses on humanity," while the first article declares that genocide is a crime under international law "whether committed in time of peace or in time of war." The all-important definition of genocide is contained in Article II:

"In the present Convention, genocide means any of the following acts committed with intent to destroy, in whole or in part, a national, ethnical, racial or religious group, as such."12

This definition was a compromise after much discussion by the delegates of various countries who sat on the drafting committees. It satis-fied few people and continues to be criticized by legal experts, politicians and academics. However, it remains the only legal definition sanctioned by the UN and operative international courts.

A major objection to the definition is the restricted number of rec-ognized genocide target groups. Coming in the wake of the Second World War and informed by Lemkin's work and the evidence of the Nazi concen-tration camps, the definition would necessarily be tailored to the Jewish Holocaust. Jews could fall into any one of the four categories: national, eth-nic, racial and religious. They did not form a political or a social group, but this was not the reason for the exclusion of the two categories, which, after all, were part of Lemkin's concern. The exclusion of social and political groups from the Convention, to which Luchterhandt alluded, was the result of the Soviet delegation's intervention. The implication of the definition's limitation to the four categories of victims is that one cannot argue for the recognition of a Ukrainian genocide if its victims are identified only as peas-ants. Of the four human groups listed by the Convention, it is quite clear that Ukrainians did not become victims of the famine because of their religious or racial traits. This leaves two categories: "national" and "ethnic(al)." There has always been a certain ambiguity about the distinction between the two groups labeled as "nation" and "ethnic(al)" by the Convention. William Schabas, internationally recognized legal expert on genocide, believes that all four categories overlap, since originally they were meant to protect minorities. He argues that "national minorities" is the more common expression in Central and Eastern Europe, while "ethnic minorities" prevails in the West13. But if both terms designate the same group then there is redundancy, which Schabas fails to note.

A more meaningful interpretation of "national group" was given in a recent case cited by the author. "According to the International Criminal Tribunal for Rwanda, the term 'national group' refers to 'a collection of people who are perceived to share a legal bond based on common citizenship, coupled with reciprocity of rights and duties'."14 What we have here is a "civic nation" formed by all the citizens of a given state, regardless of their ethnic, racial or other differentiation, as opposed to "ethnic nation," or members of an ethnic community often divided by state borders. Such a clarification of the terms "national" and "ethnical" in reference to "groups" used would remove any ambiguity or redundancy in the Convention. It would also help the understanding of the Ukrainian famine-genocide.

Relevant to this discussion is a statement made in 1992 by a Commission of Experts, applying the Genocide Convention to Yugoslavia: "a given group can be defined on the basis of its regional existence ... all Bosnians in Sarajevo, irrespective of ethnicity or religion, could constitute a protected group."15 The "regional" group is thus analogous to the civic national group.

The decisive element in the crime of genocide is the perpetrator's intent to destroy a human group identified by one of the four traits men-tioned above. When applying this notion to the Ukrainian case, certain as-pects of the question of intent as used by the Convention should be taken into consideration. First, it is not an easy task to document intent, for as Leo Kuper pointedly remarked, "governments hardly declare and docu-ment genocidal plans in the manner of the Nazis."16 However, documents which directly reveal Stalin's intent do exist, and there is also circumstan-tial evidence which can be used.17

Secondly, contrary to frequently erroneous claims, the Convention does not limit the notion of genocide to an intention to destroy the whole group; it is sufficient that the desire to eliminate concern only a part of the group. This implies that there is the possibility of selection on the part of the perpetrator from among the victims within the targeted group, and this aspect must not be neglected when analyzing the Ukrainian genocide.

Thirdly, the Convention (Article II) lists five ways in which the crime is executed:

  1. Killing members of the group;
  2. Causing serious bodily or mental harm to the members of the group;
  3. Deliberately inflicting on the group conditions of life calculated to bring about its physical destruction in whole or in part;
  4. Imposing measures intended to prevent births within the group;
  5. Forcibly transferring children of the group to another group.

All of these acts, to a greater or lesser extent, can be documented in the Ukrainian experience.

Fourthly, the Convention places no obligation on establishing the motive behind the crime, even though the reason behind a criminal's activ-ity can help to establish his intent. Two Canadian scholars with long ex-perience in genocidal studies have classified genocides in four groups ac-cording to their motives.18 It should be clear from examining the list that the Ukrainian genocide fits all four categories:

  1. To eliminate a real or potential threat;
  2. To spread terror among real or potential enemies;
  3. To acquire economic wealth; or
  4. To implement a belief, a theory or an ideology.

Schabas approaches the problem somewhat differently: "There is no explicit reference to motive in article II of the Genocide Convention, and the casual reader will be excused for failing to guess that the words 'as such' are meant to express the concept."19

Yes, to a certain extent. With the help of a criminal ideology, per-petrators of genocide can transform a targeted group into an object of blind hate, which then in itself becomes a motive for the destruction of members of that group. In other words, members of a group "X" are singled out for destruction because they are members of that group. But the underlying motives which brought about the hatred do not disappear - they are only pushed into the background.

Stalin's Directive of 22 January 1933: Habent sua fata documenti

All serious scholars, not only in Ukraine20, but also in Russia21 and the West22, now generally accept the fact that Stalin and his cronies will-fully starved millions of peasants to death in 1932-1933. Ellman, who re-jects the idea of a specifically Ukrainian famine and a Ukrainian genocide, admits that "Stalin also used starvation in his war against the peasants" and that "an unknown fraction of mortality in the 1931-34 Soviet famine re-sulted from a conscious policy of starvation."23 One can only speculate as to why the Amsterdam historian disregarded in his tightly reasoned and well-argued discussion of intent in the Soviet famine a document which of all the known testimonies best illustrates this intent.

For almost two decades now, historians have known about Stalin's secret directive of 22 January 1933. Danilov and Zelenin, whose knowl-edge of Soviet archives was second to none, considered it one of the few documents "to bear witness to Stalin's direct personal participation in the organization of mass famine of 1932-1933."24 The document is of particu-lar significance for the study of the Ukrainian genocide, and we cannot exclude the possibility that its checkered fate in the hands of Soviet, post-Soviet and Western historians had something to do with this connection.

The document was made known to the academic world at a con-ference on collectivization, held in Moscow, on 24 October 1988. Iu. A. Moshkov of Moscow State University informed the meeting that Stalin had complained of a massive flight of peasants from Kuban and Ukraine in search of food in various regions of the Russian Soviet Federated Socialist Republic (RSFSR) and Belarus. The General Secretary called the peasants SR agitators and Polish agents who were going to RSFSR with the inten-tion of stirring up the peasants against the Soviet power. "Instead of order-ing aid for the fugitives," commented Moshkov, "the telegram demanded that these people be apprehended at the railway stations and sent back."25

To my knowledge, this was the first public presentation of the im-portant document. A participant at the conference, E. N. Oskolkov from the Rostov University, later used the document in his study of famine in the Northern Caucasus, in which the Ukrainian Kozak stanytsyi figured prominently26. There were no scholars from Ukraine at the Moscow con-ference, but they must have read about it in Istoriya SSSR27. In 1990, the Institute of Party History of Ukraine published documents of the famine held in its own Archive. The Stalin document was probably not found, for it was not published. However, the collection contained a follow-up directive from Kharkiv, the then-capital of Soviet Ukraine, relaying the Kremlin directive to the Ukrainian oblasts.28

In 1993, Ukrainians organized an international conference on the occasion of the 60th anniversary of the tragedy. Ukrainian scholars made no reference to the 22 January 1933 document, but N. Ivnitsky from the Institute of Russian History, Russian Academy of Sciences, gave a detailed analysis of it. This historian stated that as a result of the directive 219,460 individuals were arrested; 186,588 of them were sent back to their starving villages, and the others were punished in other ways29. Oskolkov spoke about a real "people hunt" in the Northern Caucasus and, in particular, the Kuban region, as a result of Stalin's directive30. Significantly, no Ukrain-ian participant referred to the document.

The Russian participants were unhappy with the conference and, once in Moscow, wrote a scathing report31. They objected to Ukrainian his-torians' "groundless insistence" on Ukraine's exclusiveness during the fam-ine, on imagining "a separate character and content of the events in that republic, distinct from other republics and regions." They liked Kulchyt-sky's linking the famine with grain procurement and collectivization; they ignored James Mace's comments on the national motives in Stalin's starva-tion policy; and they condemned Ivan Drach for his demand that Russia recognize its liability for the famine. The statement discussed at length the famine in the Kuban and Northern Caucasus, but only as proof of Russian famine and without a single reference to its ethnic Ukrainian population.

In 1994, N. A. Ivnitsky published a seminal study on collectiviza-tion from a post-Soviet perspective, explaining in some detail Stalin's se-cret directive on closing the borders around Ukraine and the Northern Caucasus. This measure was to prevent a peasant exodus from Ukraine and Kuban to the Russian regions of Central-Black Earth, the Volga, Moscow and Western oblasts, as well as to Belarus. The scholar reiterated the fact that, as a result of that order, the OGPU arrested 219,460 persons in the first six weeks of the order32.

On the occasion of the 70th anniversary of the Bolshevik over-throw of the Provisional Government, a group of French historians, many of them former Marxists, published a book of communist crimes around the world33. The book hit the French public like a bombshell, was trans-lated into a dozen of languages and had a great impact on intellectuals of leftist leanings. Nicolas Werth, a known expert on Soviet history, authored the part on the Soviet Union. In the chapter on "the Great Famine," he pre-sents Ivnitsky's findings on Stalin's directive but changes the direction of the peasants' migration. The peasants from Ukraine and Kuban no longer go to the four Russian regions, but to unspecified "towns" - towns that were not even mentioned in Stalin's decree or Ivnitsky's rendering of it34.

Werth made Stalin's directive a follow-up to the new law on pass-ports, decreed on 27 December 1932. Peasants were not entitled to the passports, and this was one way of preventing them from leaving the vil-lage. The two measures were quite different. The passport law concerned the whole Soviet Union, and it was of a social nature - to prevent peas-ants from moving freely into urban centers. Stalin's directive on the border concerned only Ukraine and the heavily Ukrainian Northern Caucasus (es-pecially the predominantly Ukrainian Kuban), and was thus of a national character. The immediate consequence of this misrepresentation of the important document in Werth's work was to allow the author to preclude its use as evidence of Ukrainian genocide. Tackling a problem that was then hotly debated in the academic world, Werth asks: "Should one see this famine as 'a genocide of the Ukrainian people', as a number of Ukrainian historians and researchers do today?" To which he gives a somewhat evasive answer, which is worth a direct quotation:

"It is undeniable that the Ukrainian peasantry were the principal victims in the famine of 1932-33, and that this 'assault' was preceded in 1929 by several offensives against the Ukrainian intelligentsia, who were accused of 'nationalist deviations', and then against some of the Ukrainian Communists after 1932. It is equally undeniable that, as Andrei Sakharov noted, Stalin suffered from 'Ukrainophobia'. But proportionally the famine was just as severe in the Cossack territories of the Kuban and the Don and in Kazakhstan."35

The national character of the document is thus lost on two counts: the flight from Ukraine to Russia was replaced by migration from village to town, and the Ukrainian ethnicity of the Kuban Kozak population was ignored. In fairness to Werth, it should be noted that in a later publication he has corrected the first, although not the second, point in his presentation of Stalin's infamous directive36. There is also merit in Werth's situating the famine in a broader national context. But the fact that there was a fam-ine in Kuban, the Don and Kazakhstan in no way affects the genocidal na-ture of the famine in Ukraine, as the author seems to imply. Werth's unfor-tunate mistaken interpretation of the Stalin border directive was repro-duced in all the translated versions of the Black Book and, paradoxically, Ivnistky's correct comments on Stalin's directive returned to his homeland in a twisted and deceptive form37.

Stephane Courtois, the editor of the Black Book, gave the famine another spin. In his "Introduction" to the publication, he begins by quoting the whole Article II of the UN Convention on Genocide but then reminds the reader of the addition to the definition of genocide made by the French criminal code: "or a group that has been determined on the basis of any other arbitrary criterion" [emphasis added by Courtois]. This allows Courtois to add "social group" to the list of targeted populations. Inspired by Vasily Grossman's "magnificent novel" Forever Flowing, Courtois compares "the great famine in Ukraine in 1932-33, which resulted from the rural population's resistance to forced collectivization" and in which "6 million died" to the Jewish Holocaust. "Here, the genocide of a 'class' may well be tantamount to the genocide of a 'race' - the deliberate star-vation of a child of a Ukrainian kulak as a result of the famine caused by Stalin's regime 'is equal to' the starvation of a Jewish child in the Warsaw ghetto as a result of the famine caused by the Nazi regime."38 Courtois's analysis of the 1932-1933 famine as "class genocide" is shared today by many scholars in the West, Ukraine and Russia.

Terry Martin was the first Western scholar to draw particular at-tention to Stalin's border decree of 1933, which he also published in toto39. The American historian examined the Ukrainian famine in connection with the national aspect, not only in Ukraine but also in the Northern Caucasus. Stalin's correspondence with Kaganovich and Molotov reveals his distrust of the Ukrainian party leaders, such as Chubar and Petrovsky, and the whole Communist party in Ukraine, which he accused of being infiltrated by Petlyurites and agents of Pilsudski. The general opposition in Ukraine to grain procurement was seen as directly connected to the national ques-tion, as was the similar sabotage mentality in the Northern Caucasus. This part of the RSFSR had a high proportion of ethnic Ukrainians, especially the Kuban region, with its clear Ukrainian majority. It is in this context that the historian introduces Stalin's directive of 22 January 1933.

However, in spite of the revealing evidence about the national fac-tor in the 1932-1933 events, and even though he called the chapter dealing with the famine "The National Interpretation of the 1933 Famine," the au-thor remains far from recognizing the famine as a Ukrainian genocide. In a lecture delivered at the Harvard Ukrainian Research Institute in February 2001, Martin stated his interpretation is "derived primarily from a close analysis of Soviet nationalities policy," but that this did not mean that he thought it "the decisive factor in explaining the famine." "On the con-trary," declared the speaker, "I fully accept the standard peasantist inter-pretation of the famine." The historian was convinced by the "forceful re-statement of that argument" by his colleague, D'Ann Penner, who argued "that the famine was the culminating act in a five-year assault on the peasantry."40

Martin's reliance on Penner's work is surprising, because the latter analyzed the famine in the Don and North Caucasus regions, and in her otherwise excellent essay shows a curious understanding of the Ukrainian population of the RSFSR. Penner writes: "The Kuban Cossacks who spoke Ukrainian did not consider themselves Ukrainians nor did they exhibit a desire to join a Ukrainian national movement. They treated the 'khokhly,' one of the less derisive terms used by Cossacks when referring to Ukrain-ian-speaking peasants, with as much disdain as did the Russian-speaking Cossacks of Veshensk. [Penner's emphasis]"41 As the title of her essay indicates, Penner sees the famine primarily as a result of the struggle be-tween the peasants and the Soviet state. Comparing the Chinese and "the Soviet" (her words) famines, the American author writes:

"In both cases, the famines were immediately preceded by deci-sions to change and, the decision-makers believed, to rapidly upgrade agri-cultural production on a grand scale irrespective of the farming people's expressed will. At the most basic level, each famine was caused by the government's handling of a serious grain crisis, which itself was the result of a predominantly unnatural disaster caused by failed innovations, short-sighted policies and effective peasant resistance."42

Penner mentions the Stalin border decree, not in connection with the national question, but as a follow-up to the law on passports and a way to control popular mobility, unproductive to the state43. For Wilson, there was also no Ukrainian famine as such, and his perception of the event was reflected in the title of his Harvard paper: "The 1932-33 Ukrainian Ter-ror." The evidentiary potential of the Stalin directive was not exploited to its fullest.

Stalin's directive to close the border has been slow in attracting in-terest among Ukrainian scholars, even those who uphold the thesis of Ukrainian genocide and need evidential material to support their claim. On the 65th anniversary of the famine, Ivnitsky once more spoke of the Mos-cow document of 22 January 1933, and Volodymyr Serhiychuk quoted from the follow-up Kharkiv directive to the Ukrainian regions. Regretta-bly, neither historian approached the blockade of the Ukrainian peasants from the perspective of the UN Convention on genocide. Nor was it the approach adopted by Levko Lukyanenko and Olena Zdiochuk, who were supposed to provide the conference with a legal analysis of the famine44.

When, at the end of the millennium, Vasyl Marochko wrote a long essay titled "Genocide of the Ukrainian People," he quoted the definition in Article II of the Convention without analyzing it, made no reference to the Stalin directive and waffled between a national and a "peasantist" in-terpretation of the tragedy. Marochko begins his section on "Terror by famine" with this: "The most pronounced indication of genocide in Ukraine is the conscious creation of life conditions, calculated for the physical destruction of peasants."45

Only in the beginning of our century did Stalin's directive receive adequate attention in Valeriy Vasilev's thorough analysis of the Soviet authorities' starvation policies. Surprisingly, the author took at face value Stalin's demagogic claim that the reason for the closing of borders was to "prevent the spreading of information about the famine."46

The 70th anniversary of the famine was marked by scholarly con-ferences, a special hearing at the Ukrainian Parliament, and a representa-tion to the UN General Assembly. A central aim of these events was to ascertain the genocidal character of the famine. By then, Stalin's directive should have been well known in academic circle and among interested politicians, for in 2001 the Russian Academy of Sciences published the whole text of Stalin directive47. That same year, Stalin's correspondence with Kaganovich came out, which helped put the document in a more meaningful historical context48. Assistant Prime-Minister Dmytro Tabach-nyk presented the main report at the Parliamentary hearing in February 2003. The historian- turned-politician argued in the spirit of the UN Con-vention on genocide, showing how the conditions in Ukraine in 1932-1933 corresponded to the criteria of the UN Convention on Genocide. As one of the repressive measures, Tabachnyk mentioned the introduction of the passport system, which tied the peasants to the starving villages.

However, with one exception, no politician or academic at the hearing evoked Stalin's border decree. Only one Member of Parliament, the head of the Poltava "Prosvita" organization, Mykola Kulchytsky, quoted Stalin's directive and recounted an incident from the period to il-lustrate its effect49. I was not able to obtain the dossier presented by the Ukrainian delegation to the 5th Committee of the General Assembly of the United Nations, but I suspect that there was no particular attention drawn to the border-closing decree.

Of the numerous conferences held that fall in Europe and North America, let us look at just two, one held in May at the Lviv Polytechnic University, and the other in November at Kyiv University. Not one paper at the Lviv conference mentions Stalin's border decree. Rudolf Myrsky's paper, however, is relevant to our discussion for another reason. The au-thor draws a parallel between two genocides executed on Ukrainian soil: Stalin's "class genocide" against Ukrainian peasants and Hitler's "race genocide" against the Jews of Ukraine. Echoing Courtois's quotation from Grossman's Forever Flowing Myrsky asserts: "We can say that in Holo-domor and Holocaust a class genocide joins up with a racial genocide in a fatal calculation: the death from hunger of a Ukrainian child has the same value as death from hunger in a Warsaw ghetto."50 Courtois's Ukrainian child thus lost its "kulak" label, but was subjected to the same "peasantist" interpretation, which enjoys much support among Ukrainian scholars.

Only Shapoval discussed Stalin's borders directive at the Kyiv conference. He made it clear that the decree was to counter the flight of peasants "beyond the limits of Ukraine." Shapoval also quoted a Ukrainian translation of the whole follow-up order sent the next day from Kharkiv to the oblasts. But the Ukrainian specificity of the two documents are dimin-ished by the historian's discussion of the matter in a section, which he aptly calls "the second serfdom," namely the tying down of all Soviet peasants to the land, which began with the passport decree.51

To complete this brief overview of the fate of Stalin's border de-cree, three more publications should be mentioned. For the 70th anniver-sary of the 1933 famine, the Institute of History of the National Academy of Sciences of Ukraine published a voluminous collective study under the title "Famine of 1932-1933 in Ukraine: Causes and Consequences." Sig-nificantly, neither "Holodomor" nor "Genocide" appear in the book's title, and of the 68 titles of sections and subsections in the book, the term "genocide" is used only once in a subtitle, and in reference to peasants, not Ukrainians: "The policy of total grain confiscation in the Ukrainian vil-lage: genocide against the peasants."52 Neither in that section, nor any-where else in the almost 900-page opus, is there any mention of the UN Convention on Genocide or an analysis of the concept of genocide. As for Stalin's border decree, there is only discussion of its application and its effect in the sections on how peasants tried to save themselves from the famine and in connection with the passport system.53 The more popular terms used in the book are "holodomor" and "terror by famine."

Mention should be made of the 80 documents on the famine, re-cently published by Lubomyr Luciuk (Royal Military College in Kingston, Canada) and Shapoval (Political and Ethnic Studies Institute, Kyiv). As the collection is intended primarily for the academic public outside Ukraine, Shapoval included a succinct introduction, in English, showing the most important stages in the realization of Stalin's famine-genocide. The author briefly explains the border closing document and adds: "appropriate in-structions were issued to the transport departments of the OGPU USSR" (the precursor of the better-known NKVD)54. Notwithstanding the sloppy appearance of the book, it is a worthwhile addition to the material on the Ukrainian genocide.

Since many of the documents have already appeared in the origi-nal language (Russian), it would have been more useful to give an English translation of these documents. What is also baffling is the editor's failure to include the crucial Stalin-Molotov directive of 22 January 1933. Instead, the editors published the follow-up directive, sent the next day by Kharkiv to the Ukrainian regions, which does not have the same evidentiary value in proving Stalin's genocidal intent.55

Ukraine's most prolific academic writer on the famine is Stanislav Kulchytsky. His last major essay on the subject was first serialized in the Ukrainian, Russian and English versions of the newspaper Den, under the title "Why was Stalin Destroying Us."56 Then the Ukrainian and Russian versions were adapted for a bilingual book published by the Institute of History of the National Academy of Sciences of Ukraine under the title Famine of 1932-1933 in Ukraine as Genocide.57

Kulchytsky's conceptual paradigm is the notion of "terror by fam-ine," borrowed from Robert Conquest58 and also popular with many West-ern and Ukrainian historians. Yet, as Egbert Jahn so cogently argued, a terror policy seeks to alarm and intimidate people, and to be effective makes available as much information as possible. This was not characteris-tic of the famine and so "one cannot characterize the core of the Holodo-mor as the use of hunger terror."59 "Terror by famine" is a misnomer.

Terror was employed to force the peasants into collective farms and to confiscate their harvest. It was effective and achieved its goal. It also caused some loss of life but did not result in mass extermination. Famine came after most of the collectivization was already accomplished and the peasants' foodstuffs confiscated. Terror was employed throughout the whole period towards party and state cadres to intimidate them into carrying out Stalin's genocidal policies toward the Ukrainian peasants, but these functionaries did not die from the terror.

Terry Martin provides a good analysis of the measures taken to terrorize the local communists in the Kuban60. Ukrainian peasants suc-cumbed to starvation when there was no need to scare them into the collec-tive farms, for most of them already were there, and when there was no need to scare them into giving up their produce, because it had already been confiscated. The peasants died from induced hunger, not fear. The "terror by famine" cannot be used as a synonym for genocide, as Kulchyt-sky seems to imply by his usage of the terms.

Kulchytsky set for himself the task of discovering Stalin's motives for destroying Ukrainians. Establishing the motive for a criminal act helps to understand the criminal's intention to commit it, but it is not a factor in determining proof of genocide, according to the UN Convention. What the Convention demands is proof of the intent itself.

Contrary to Kulchytsky's claim, I believe that the Ukrainian fam-ine of 1932-1933 does fit the UN definition of genocide. The two main concerns of Article II - that the victim population fit one of the four iden-tified groups and that proof be given of the perpetrator's genocidal intent - can be satisfied with the available documents, the most revealing of which is Stalin's border decree.

The 1932-1933 Famine as Genocide Against Ukrainians

Stalin's decree is directed against two groups of peasants, those living in the Ukrainian SSR and those in the Northern Caucasus, especially the Kuban region. Let us first examine the targeted population in the Ukrainian republic.

Stalin complains of a massive flight of peasants from Ukraine to the near-by regions of Russia and Belarus. These people pretend to search for food but in fact, he claims, are social-revolutionaries and agents of Po-land who agitate in the northern parts of the USSR against the kolkhoz sys-tem. The same thing happened the year before, but the party, state and po-lice authorities of Ukraine did nothing to stop it. It must not be allowed to happen this year. Stalin then orders the party, state and police authorities of Ukraine to prevent peasants from crossing the border between Ukraine and the rest of the USSR. Corresponding authorities in Belarus and the adjoining Russian regions must prevent peasants from Ukraine to enter their territories. Peasants guilty of disobeying the order must be arrested, counter-revolutionary elements segregated for punishment, and the others returned to their villages.

Stalin's decree concerned all peasants of Ukraine. But since the UN Convention only recognizes national and ethnic groups, the crucial question is whether they were targeted as peasants or Ukrainians?

We have seen that the "national group" in the UN Convention's has been interpreted in the sense of "civic nation" and even a well-defined region. In this regard, all the peasants within the borders of the Ukrainian SSR, whatever their ethnic origin, were part of the Ukrainian nation. Ac-cording to the 1926 census, ethnically Ukrainian peasants made up 88.5 % of the Republic's peasant population; the ethnic and civic character of Ukrainian peasantry overlapped. Ethnically, Ukrainian peasants also made up 89.0 % of the Republic's ethnically Ukrainian population and 71.8 % of the Republic's overall population, and thus constituted the overwhelming portion of the Republic's population. It was this group that Stalin's border decree singled out for partial destruction, but did he see his enemies as peasants or Ukrainians?

Two months earlier, Kaganovich boasted in Rostov-on-Don that the Party had definitively settled the question of who would defeat whom in the struggle between the regime and its opponents61. Kaganovich was right regarding the peasants: by then their opposition to collectivization was broken, as was their "sabotage" of state procurement. Ukrainian peas-ants - as peasants - were no more an obstacle to the Party's policies or a danger to its domination than were the Russian peasants. There was no more need to exterminate them, than to eliminate the Russian peasants. However, Ukrainian peasants presented a more formidable threat to Sta-lin's regime as Ukrainians.

In 1925, Stalin lectured the Yugoslav comrades on the national question. He told them that the peasant question was "the basis, the quin-tessence of the national question." "That explains the fact," he affirmed, "that the peasantry constitutes the main army of the national movement, that there is no powerful national movement without the peasant army." The social role of the peasantry is inexorably connected with its national needs, and because of the peasants' predominance in agrarian societies, the national question becomes in essence a peasant question. And to be per-fectly clear, Stalin adds that the national question is "not an agrarian but a peasant question, for these are two different things."62

Stalin's separation of the peasant's economic and social functions is noteworthy. Stalin criticized the Yugoslavs for underestimating "the inherent strength of the national movement," and warned them that the lack of understanding and underestimation of the national question consti-tuted a grave danger. Stalin's convictions did not change in later years; he continued to be vigilant lest the national movements endanger the integrity of his multinational empire, and he had no intention of underestimating the "profoundly popular and profoundly revolutionary character of the na-tional movement" in Soviet Ukraine, engendered by the Ukrainian national revival in the 1920s and fanned by the Party-approved Ukrainianization. By the end of 1932, Ukrainian peasants had been vanquished as peasants; Stalin now intended to eliminate a part of them - as Ukrainians.

Revealing evidence of Stalin's concern for the national question is provided by Stalin's correspondence with Kaganovich in August 1932. The two agreed that the Ukrainian party was dragging its feet on grain pro-curement and that Petlyurites and agents of Pilsudski infiltrated the party. Stalin raised the threat that unless proper measures were taken, "we can lose Ukraine"; Kaganovich agreed, adding: "The theory that we, Ukraini-ans, have unjustly suffered, fosters a solidarity and a rotten mutual guaran-tee not only among the middle level cadres, but also at the top."63 Of course, both knew that there was little threat from imaginary "Petlyurites" or "Pilsudski agents," who supposedly infiltrated the Party (this was a di-rective for the Party on how to interpret these matters), but there was an eventual threat from the Ukrainian national revival, whose mainstay was the peasantry. Kremlin's 14 December 1932 analysis of the procurement difficulties in Ukraine and the North Caucasus was blamed on the Ukrainianization policy, and both were attacked with a vengeance. Moscow ordered Party and State authorities in Ukraine "to pay serious attention to the proper conduct of Ukrainianization, eliminate its application in a me-chanical way, remove Petlyurite and other bourgeois-nationalist elements from Party and Soviet organizations." They were also ordered to "carefully pick and train Ukrainian bolshevik cadres, secure systematic party leader-ship and control over the process of Ukrainianization."64 This was a blue-print for ethnocide; it effectively put an end to Ukrainianization in Ukraine, and even more so in the RSFSR. This document was more of a precursor for the genocidal Stalin border directive than the passport decree.

The other region closed by Stalin's 22 January 1933 directive was the North Caucasus Territory, but the main target was its Kuban region. The directive even begins with the notification about peasant exodus from "Kuban and Ukraine." What did the two targeted areas - Ukraine, a union republic, and Kuban, a neighboring region of the RSFSR - have in com-mon? They were important grain-producing regions. That is true, but so was the Central-Black Earth region, which was not singled out. There was a more important consideration at that time for Stalin and Kaganovich: the Ukrainianization program was transforming in a dangerous way the over-whelmingly Ukrainian peasant population of Ukraine and Kuban into Ukrainians, conscious of their national identity.

At that time, there were some eight million ethnic Ukrainians living outside the Ukrainian SSR, mostly in the regions of the RSFSR, contiguous with Ukraine. The North Caucasus had about three million Ukrainians, and almost half of them lived in the Kuban region, where it constituted about two thirds of the population. Also significant was the fact that about one-half million of the Kuban Ukrainians were not of traditional peasants stock but descendants of Ukrainian Zaporozhian Kozaks, people with a military his-tory and democratic traditions. It was in these regions that most of the star-vation outside Ukraine took place. (Kazakhstan is a separate case.) The Ukrainianization of the Ukrainian "colonies" in the RSFSR, and especially of the Kuban, had already added fuel to what Martin calls the Piedmontist principle of border disputes between the Ukrainian SSR and Moscow. The peasant/Kozak population could prove to be a disruptive force in the future.

In its 14 December 1932 decision, Moscow took to task the party and state authorities of the North Caucasus Territory: "... the flippancy in carrying out unbolshevik 'Ukrainianization' of almost half of the districts of North Caucasus, which did not come from the cultural interests of the population, and which was carried out with a complete absence of controls on the part of regional organs over the Ukrainianization of the schools and the press, gave the enemies of the Soviet power legal cover for organizing opposition by kulaks, [former] officers, returning Cossack emigrants, members of the Kuban Rada [analogous to the Ukrainian Central Rada of 1917-1918], etc."65

The prescribed punishment was harsh: "Immediately change the clerical work of the Soviet and cooperative organs and all the newspapers and journals in the 'Ukrainianized' districts of North Caucasus from the Ukrainian language to the Russian language, as the more understandable to the Kuban population, and also prepare the transfer of teaching in schools into the Russian language." The local authorities were further warned to immediately verify and improve the composition of school personnel in the "Ukrainianized" districts.66

The foregoing examination of Stalin's twin targets should be suf-ficient to show that their common characteristic was their national or eth-nic identity. The nexus joining the Ukrainian national group in the Ukrain-ian SSR (whether taken in its civic or ethnic sense) and the Ukrainian eth-nic group in Kuban was their Ukrainianness. The requirement of the UN Convention on Genocide is thus satisfied: Ukrainian peasants in Ukraine and in the RSFSR were being destroyed in their capacity as Ukrainians; their agrarian role was secondary. Peasants were the most numerous part of the Ukrainian national/ethnic group, consisting also of intellectuals, state and party functionaries, and workers; and it was this group that Sta-lin's regime decided, in the language of the UN Convention, "to destroy in part." The non-peasant Ukrainians did not die from starvation, but they were definitely victims of the same genocidal intent. The intent was not to destroy the whole Ukrainian nation (nor is total destruction of a specified group a condition for the recognition of genocide by the UN Convention). The intention was to destroy the elites and a sufficiently large portion of the most dynamic element of the Ukrainian national group so as to cripple the Ukrainian nation and reduce Ukrainians to what Stalin liked to call "cogs" in the great state mechanism.

Stalin's genocidal intent should be sufficiently clear from the vari-ous documents originated by him or signed by others on his orders or in anticipation of such. Schabas insists that the "genocidaire" must have knowledge of the consequences of his act.67 Stalin was privy to all the im-portant documentation of the Soviet state, cognizant of, and personally responsible for, all the policies, which resulted in the death of millions of innocent people. The regime's public denial of the famine and its rejection of foreign aid cannot be interpreted in any other way than as a flaunting admission of its intent to starve the population to death.

The most heinous crime of Stalin and his Communist regime is now quite well known, especially to the academic community, but various aspects of the catastrophe still need further research, systematization and conceptualization. This question of the Ukrainian genocide is a case in point. We need a breakdown by nationality of the population that died from the famine in the RSFSR to see how many of the victims were ethnic Russians, Ukrainians, Germans, Tatars and other nationalities. There is no systematic study to shows the forms and the degree of discriminatory prac-tices of the Stalinist regime in its policies towards different localities and nationalities in the ethnically mixed regions with regards to the procure-ment quotas, the implementation of Moscow orders. The national compo-sition of command structure and the cadres that carried out food confisca-tion and distribution must also be examined in a more systematic way. There was some internal aid to some of the hungry population, but the economic and other reasons behind the regime's help need a more thor-ough study. While the very existence of the famine was vehemently denied and foreign efforts to organize famine relief were rejected, some foreign aid did get through to the German and Jewish communities, but this aspect of the Soviet policies is generally ignored in the literature on the famine, possibly because it has not been sufficiently explored and documented. This additional research will give us a more complete knowledge and a better understanding of the Ukrainian famine and help establish its geno-cidal character.

1 See, for example, R. W. Davies and Stephen G. Wheatcraft, The Years of Hunger: Soviet Agriculture, 1931-1933 (New York : Palgrave Macmillan, 2004).

2 Ukrainian Weekly, 16 November 2003.

3 Kuchynsky at the UN discussion of Holocaust Day, 1 November 2005.

4 Ibid.

5 Stanislav V. Kulchytsky, Holod 1932-1933 rr. v Ukrayini yak henotsyd (Kyiv, 2005), pp. 3, 21.

6 This is the Den version (24 November 2005). In the book version (p. 85), "not Ukrainians" was dropped.

7 ICCEES VII World Congress Abstracts, Europe - Our Common Home? (Berlin, 25-30 July 2005), pp. 247-248. The importance of the intent as defined by the convention is shown in Michael Ellman, "The Role of Leadership Perceptions and of Intent in the Soviet Famine of 1931-1934," Europa-Asia Studies, vol. 57, no. 6 (September 2005), pp. 823-841. (Emphasis added by au-thor.)

8 Den, 8 November 2005.

9 Raphael Lemkin, Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation - Analysis of Government - Proposals for Redress (Washington, D.C.: Carnegie Endowment for International Peace, 1944), p. 80.

10 "Les actes constituant un danger general (interetatique) consideres comme delites du droit des gens," Librarie de la cour d'appel et de l'order des advocates (Paris, 1933).

11 Lemkin, p. 80.

12 Emphasis added by author.

13 William A. Schabas, Genocide in International Law. The Crime of Crimes (Cambridge: Cambridge University Press, 2000), Chapter 3. Groups protected by the Convention.

14 Ibid., p. 115.

15 Ibid., p. 237.

16 Leo Kuper, Genocide. Its Political Use in the Twentieth Century (Penguin, 1981), p. 35.

17 On circumstantial evidence, see Ellman, pp. 829-830.

18 Frank Chalk and Kurt Jonassohn, The History and Sociology of Genocide. Analyses and Case Studies (New Haven and London : Yale University Press, 1990), p. 29.

19 Schabas, p. 245.

20 Most active in the field have been Ukrainian historians: Stanislav Kulchytsky, Yuri Shapoval, Valeriy Vasilev, Volodymyr Serhiychuk and a few others. See also Holod 1932-1933 rokiv v Ukraini: prychyny ta naslidky (Kyiv: Naukova Dumka, 2003).

21 V. P. Danilov and I. E. Zelenin, "Orhanizovannyi golod: k 70-letiiu obshchkrestianskoi trahedii," Otechestvennaya istoriya, no. 5 (2004).

22 Among the most recent publications: Vernichtung durch Hunger: Der Holodomor in der Ukraine und der UdSSR. (A special issue of Osteuropa). December 2004; La morte della terra: La grande "carestia" in Ucraina nel 1932-1933. Atti del Convegno Vicenza, 16-188 ottobre 2003 (Roma : Viella, 2004); Robert Conquest, Raccolto di dolore (Italian edition of Harvest of Sorrow) (Roma : Liberal edizioni, 2004).

23 Ellman, p. 835.

24 Danilov and Zelenin, p. 107.

25 "Dyskusiyi i obsuzhdeniya. Kollektivizatsiya: uroki, sushchnost, posledsviya," Istoriya SSSR, no. 3 (1989), p. 46. The telegram is wrongly dated here as 23 January instead of of 22 January.

26 E. H. Oskolkov, "Golod 1932/1933," in Khlebozagotovki i golod 1932-1933 goda v Severno-Kavkazkom krae (Rostov-na-Donu, 1991), pp. 75-76.

27 "Kollektivizatsiia: istoky, sushchnosst, posledstviia. Beseda za 'kruglym stolom'," Istoriya SSSR, pp. 46-52.

28 "Dyrektyvnyi lyst TsK KP(b0U ta Radnarkomu USRR vsim obkomam partii ta oblvykonkomam pro neprypustymist' masovykh vyizdiv kolhospnykiv ta odnoosibnykiv za mezhi Ukrainy," in Holod 1932-1933 rokiv na Ukraini: ochyma istorykiv, movoiu dokumentiv (Kyiv, 1990), pp. 341-342.

29 Holodomor 1932-1933 rr. v Ukraini: prychyny i naslidky. Mizhnarodna naukova konferentsiia. Kyiv, 9-10 veresnia 1993. Materialy. (Kyiv, 1995), p. 43.

30 Ibid., p. 121.

31 "O golode 1932-1933 godov i eho otsenka na Ukraine," Otechestvennaya istoriya, no. 6. (1994), pp. 256-262. (Signed: I. E. Zelenin, N. A. Ivnitskiy, V. V. Kondrashin, E. N. Oskolkov.)

32 N. A. Ivnitskiy, Kollektivizatsiia i raskulachyvanie (nachala 30-kh godov) (Moskva, 1994), p. 204. (Reedited in 1996.)

33 Nicolas Werth, "Un Etat contre son peuple. Violence, repression, terreurs en Union sovietique," in Stephane Courtois et al. (eds.), Le livre noir du communisme. Crimes, terreur, repression (Paris: 1997), p. 183. For convenience, all references here are to the English edition: The Black Book of Communism: Crimes, Terror, Repression (Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1999).

34 Ibid., p. 164.

35 Ibid., p. 168.

36 "Le pouvoir sovietique et la paysannerie dans les rapports de la police politique (1930-1934)," Bulletin de l'IHTP, nos. 81-82 (December 2003).

37 Nikolia Vert, "Gosudarstvo protiv svoego naroda. Nasilie, repressii i terror v Sovetskom Soiuze," in Stefan Kurtua et al., Chernaia kniga komunizma. Prestupleniia terror i repressi. (Moskva: Tri Veka Istoriyi, 1999), p. 170.

38 Courtois, "Introduction. The Crimes of Communism" in The Black Book, p. 9.

39 Terry Martin, The Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939 (Ithaca and London, 2001). See Chapter 7: "The National Interpretation of the 1933 Famine"; the translation is on pp. 306-307.

40 Terry Martin, "The 1932-1933 Ukrainian Terror: New Documentation on Surveillance and the Thought Process of Stalin," in Famine-Genocide in Ukraine 1932-1933 (Toronto, 2003), p. 98. The Ukrainian version, Teri Martyn, "Pro kozhnoho z nas dumaye Stalin ... ," Krytyka (December 2003), contains a Ukrainian translation of the document (pp. 17-18).

41 D'Ann Penner, "The Agrarian Strike of 1932-1933" (Kennan Institute for Advanced Russian Studies, Occasional Papers #269) (March 1998), p. 23.

42 Ibid., p. 32.

43 Ibid. p. 28.

44 M. P. Kots (ed.), Holod-henotsyd 1933 roku v Ukrayini: istoryko-politychnyi analiz sotsialno-demohrafichnyky ta moralno-psykholohichnykh naslidkiv. Mizhnarodna naukovo-teoretychna konferentsiya. Kyiv, 28 lystopada 1998 (Kyiv, 2000) ; see Ivnitskiy, p. 113; Serhiychuk, p. 125; Lukyanenko, pp. 240-247; Zdioruk, pp. 248-252.

45 Holodomory v Ukrayini 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Zlochyny protry narodu (Kyiv, 2000), p. 104. [Emphasis added by author.]

46 Valeriy Vasilev, "Tsina holodnoho khliba: polityka kerivnytstva SRSR i USRR v 1932-1933 rr.," in Komandyry velykoho holodu: Poyizdky V. Molotova i L. Kahanovycha v Ukrayinu ta na Pivnichnyi Kavkaz (Kyiv: Heneza, 2001), p. 67.

47 Tragediya sovetskoi derevni. Collectivizatsia i raskulachivanie. Dokumenty i material, vol. 3 (Moskva: ROSSPEN, 2001), pp. 634-635.

48 Stalin i Kaganovich Perepiska. 1931-1936 (Moskva: ROSSPEN, 2001).

49 Ukrayina. Parlametski slukhannya shchodo vshanuvannya pamyati zhertv holodomoru 1932-1933 rokiv. 12 lyutoho 2003 roku (Kyiv, 2003); see Tabachnyk, pp. 12-24; Kulchytsky, pp. 68-70.

50 Rudolf Ia. Myrsky, "Holodomor i Kholokost v Ukrayini yak vseukrayinska trahediya (filosofsko-politolohichni rozdumy," Visnyk natsionalnoho universytetu 'Lvivska politekhnika', no. 493 (2003), p. 299.

51 Yuri Shapoval, "Holod 1932-1933 rokiv: Kreml i politychne kerivnytstvo USRR," in Try holodomory v Ukrayini v XXst.: pohlyad iz sohodennya. Materialy mizhnarodnoyi naukovoyi konferentsiyi (Kyiv, 2003), pp. 43-45, 36.

52 "Polityka totalnoho vyluchennya khliba v ukrayinskomu seli: henotsyd proty selyan," in II NANU. Holod 1932-1933 rokiv v Ukrayini: prychyny ta naslidky (Kyiv: Naukova Dumka, 2003), p. 440.

53 Ibid., pp. 551, 632-633.

54 Shapoval (ed.), The Famine-Genocide of 1932-1933 in Ukraine. (Kashtan Press, 2005), p. 9.

55 Ibid., pp. 282-283.

56 "Chomu Stalin nas nyshchyv," Den (25 October, 8 November and 22 November 2005) ; rendered into English as "Why Did Stalin Exterminate Ukrainians."

57 Stanislav V. Kulchytsky, Holod 1932-1933 rr. v Ukrayini yak henotsyd (Kyiv: II NANU, 2005). The book's relation to the Den articles is not mentioned, nor is the reader informed that changes (some of them quite important) had been made in the book version.

58 Conquest, Harvest of Sorrow. Soviet Collectivization and the Terror Famine (New York: Oxford University Press, 1986).

59 Egbert Jahn, "On the Phenomonology of Mass Extermination in Europe. A Comparative Perspective on the Holodomor," in Osteuropa. Sketches of Europe: Old Lands, New Worlds (Bonn, 2005), p. 212.

60 Martin, The Affirmative Action Empire, pp. 300-301.

61 Komandyry velykoho holodu, p. 49.

62 J. V. Stalin, "Concerning the National Question in Yugoslavia," in Works, vol. 7 (Moscow: Foreign Languages Publishing House, 1954), pp. 71-72.

63 Stalin i Kaganovich Perepiska; see Stalin, p. 274; Kaganovich, p. 283.

64 Tragedia Sovetskoi Derevni, T. 3., p. 577.

65 Tragediya sovetskoi derevni, pp. 576-577.

66 Ibid., p. 577.

67 Schabas, p. 207.

Роман Сербин

Анти-геноцидна конвенція ООН і український голодомор

Ухвалений Верховною Радою 28 листопада 2006 р. "Закон України про Голодомор 1932-1933 років в Україні" визнав голод "геноцидом українського народу"1. Вперше український парламент визнав український геноцид постановою 15 травня 2003 р., але в тому документі ще не було твердження, що рішення робилося відповідно до конвенції "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього", ухваленої Організацією Об'єднаних Націй 9 грудня 1948 року. Новий закон звертає увагу на визнання українського геноциду парламентами Австралії, Аргентини, Грузії, Естонії, Італії, Канади, Литви, Польщі, США і Угорщини. Він також покликається на спільну декларацію "співчуття" з нагоди 70-тої річниці "національної трагедії України", яку 2003 року підписали кілька десятків державних представництв до Об'єднаних Націй, та подібну заяву членів Європейського Союзу з 2006 р. Документ обминає той факт, що ні ООН, ні ПАРЄ не задовольнили прохання України визнати український голод геноцидом. Правда, обидві міжнародні асамблеї засудили Голодомор як злочин, але назвати його геноцидом таки не відважилися - через опозицію Росії та неспроможність української дипломатії переконати їх у правоті своїх домагань.2

Геноцидний характер українського голоду тридцятих років продовжує викликати полеміку в політичному та науковому колах. Коментаторів цієї катастрофи можна поділити на чотири групи. Апологети Радянського Союзу або заперечують самий факт голоду, або пояснюють його кліматичними обставинами та труднощами переходу сільського господарства від приватної до соціялістичної системи. Вони відкидають будь-яку відповідальність Сталіна та його режиму. Друга група вважає сталінську політику однією з причин голоду і її засуджує, але відмовляється називати голод геноцидом. Для третьої групи - сталінська злочинна політика була геноцидом, але не національним (проти українців), а соціяльним (проти селян), бо одночасно голод охопив Казахстан і РСФСР. Лише частина коментаторів голодомору беззастережно визнає його як геноцид проти українців.

Критики концепції "українського геноциду" часто покликаються на Конвенцію ООН, переконані, що український голод не відповідає критеріям цього документу. Наприклад, на міжнародному науковому з'їзді в Берліні на сесії під назвою "Чи був голод в Україні 1932-1933 рр. геноцидомг" одну з трьох доповідей виголосив Отто Люхтергандт, професор права Гамбургського університету. Автор твердив, що "на питання чи український Голодомор був геноцидом можна відповісти лише на підставі анти-геноцидної конвенції (9.12.1948), тому що вона одинока дає відповідні критерії, себто дефініцію геноциду, як злочину проти міжнародного права."3 Люхтергандт має рацію,що доводити геноцидний характер українського голоду перед Асамблеєю ООН потрібно на підставі Конвенції тої ж організації. Але не можна погодитися з твердженням німецького юриста, який у своїй доповіді задемонстрував обмежене знання історії сталінської доби, брак розуміння специфіки українського голоду та неознайомленість з найновішими документами, що український Голодомор не відповідає критеріям Конвенції 1948 р.4 Не можна також поділяти опінію на цю тему київського історика Станіслава Кульчицького, який ще 1991 року писав про Голод як геноцид5, але твердження гамбургського колеги не заперечував на конференції, бо вважає, що "цей голод не підпадає під категорію геноциду (так, як вона сформульована)" у Конвенції ООН.6 Проте, якраз дефініція оонівської Конвенції найкраще дозволяє висвітлити усі аспекти українського геноциду: морення голодом селянського населення УСРР і українських хліборобів РСФСР та нищення іншими способами українських національних еліт в обидвох республіках.

Конвенція Об'єднаних Націй про запобігання злочинові геноциду

Теоретичне осмислення злочину, який називаємо геноцидом, почав правник Рафаель Лемкін, за походженням польський жид, який ще студентом права на Львівському університеті у двадцятих роках зацікавився судовими процесами над турецькими вбивцями вірмен. Пізніше він осмислював юридичні підстави для покарання за великомасштабні винищування людей, а уже іммігрантом в Америці створив термін "геноцид" з грецького генос (народ, плем'я) і латинського caede (убивати). Під час Другої світової війни Лемкін застосував це поняття до винищування жидів нацистським режимом у своїй книжці "Правління Осі в окупованій Европі"7 . Використовуючи ідеї Лемкіна, Генеральна Асамблея ООН поставила їх в основу нового міжнародного права і 9 грудня 1948 р. ухвалила "Конвенцію про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього". Українська РСР підписала конвенцію 16 грудня 1951 р. і ратифікувала її 15 листопада 1954 р. Ратифікована всіма членами ООН Конвенція стала підставою для правової роботи з цього питання міжнародних судових трибуналів, а Кримінальний Кодекс незалежної України вписав її принципи у "Статті 442. Геноцид."8

Конвенція складається з дев'ятнадцяти статтей та вступу, в якому сказано, що "протягом всієї історії геноцид завдавав великих втрат людству". Найважливішими для нашої дискусії є перші три статті документа. Перша визнає геноцид злочином проти норм міжнародного права і заявляє, що він може бути здійснений у воєнний або мирний час. Третя вичислює п'ять карних геноцидних дій: сам геноцид, змова та підбурювання для його виконання, замах чи участь у його реалізації. Друга стаття дає дефініцію цього злочину та вичисляє способи його здійснення. Статтю варто зацитувати повністю:

"Стаття II У даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
а) убивство членів такої групи;
б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
г) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
г) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу."9

Текст Конвенції оформляли кілька комісій ООН, в яких брали участь державні делегації з часто протилежними поглядами та інтересами. Кінцевий продукт був результатом різних пропозицій, довгих дискусій і багатьох голосувань. Остаточна дефініція геноциду була компромісом суперечливих позицій та формулювань. За шістдесят років на тему геноциду та самої Конвенціїї вийшло багато теоретичної літератури, не раз з протирічними інтерпретаціями. До неї долучилися правові матеріяли судових процесів зі звинувачень у геноцидних діях, які також впливають на еволюцію поняття того кримінального явища 10. Ще від її появи, конвенцію критикували науковці за неадекватність для аналізу реальних ситуацій та юристи - за незручність для судових справ. Все ж таки, хоча Конвенція і сьогодні задовольняє мало кого, вона дає єдину авторитетну і загально визнану дефініцію геноциду, з якою можна не погоджуватися, але якою не можна нехтувати.

Центральним елементом у цій дефініції є слово "намір". Щоби заподіяний злочин міг бути визнаний геноцидом, Конвенція вимагає довести інтенцію злочинця нищити людей. Не береться до уваги смертність, спричинена природними катаклізмами, невдалим економічним плануванням, недбалою чи навіть кримінальною поведінкою репресивної держави, якщо вона мала інші цілі, як нищення людей. Ні Лемкін, ні Конвенція не вимагають для визнання геноциду цілковитого знищення даної групи населення, ні навіть наміру такого тотального злочину. Вистачає інтенції знищити частину групи. Частинне знищення припускає можливість вибору жертв, що також треба брати до уваги при аналізі українського геноциду. Вимога доказати намір злочинця викликає багато нарікань з боку юристів, політиків і науковців, бо намір - суб'єктивний елемент, який тяжко довести. Як завважив один з перших теоретиків цього злочину, геноцид є по суті державним злочином, а "уряди звичайно не розголошують і не документують своїх геноцидних намірів, як це робили нацисти"11. У відношенні до української трагедії, це означає, що голод не може бути визнаний геноцидом, якщо він був результатом посухи, впровадження соціялістичних форм сільського господарства тощо; треба довести, що сталінський режим навмисне нищив підданий йому люд. При цьому варто звернути увагу на вичислені Конвенцією способи здійснення геноциду. Окрім прямого убивства (ІІ а, в & г), Конвенція припускає фізичне і духовне зубожіння даної групи (ІІ б, г).

Роблячи наголос на намірі заподіяти злочин, Конвенція уникає питання його приводу. У центрі уваги залишається мета нищення, а не його спонуки. Проти вилишення з дефініції геноциду елементу мотивів свого часу виступав совєтський делегат, доводячи, що "злочин проти групи людей стає злочином геноциду, коли ту групу нищать з національних, расових або релігійних мотивів [мій курсив - Р.С.]".12 Був найдений компроміс: до слова "групи" було додано кваліфікатор "як такої", який натякав на повернення вилученої теми спонук. Така нечіткість у відношенні до питання мотивів була бажана у ситуації, де не можна було знайти консенсус. Вона дозволяла кожній країні по-свойому інтерпретувати зв'язок між наміром і мотивами. Совєтська сторона пояснювала цей додаток як визнання, що "у випадку геноциду, члени групи є знищені лише тому, що вони належать до тої групи" [мій курсив - РС].13 Це тлумачення позначилося на виробленні поняття геноциду у СРСР і пост-совєтських республіках. Воно пояснює, чому українські дослідники і сьогодні звертають головну увагу на питання чому Сталін нищив 14, тоді коли властиво Конвенція ООН вимагає доведення, що Сталін мав намір нищити.

Другим важливим елементом дефініції є ідентифікація об'єктів злочинної акції. Конвенція називає чотири групи за такими ознаками: національна, етнічна, релігійна та расова. Таке обмеження було вислідом інтервенцій різних представництв під час редагування Конвенції. Відомо, наприклад, що через опозицію СРСР та деяких інших країн з дефініції вилишили "політичну групу"15. Були також відкинені пропозиції включити економічні і соціяльні групи. На це мусіли погодитися інші делегації, щоб забезпечити остаточне одобрення Конвенції Генеральною Асамблеєю. Обмеження визнання людських жертв геноциду до чотирьох ознак продовжує викликати критику. Адже, жертвами масових нищень були в минулому, і можуть бути в майбутньому політичні, соціяльні, економічні та інші групи, яких конвенція не визнає. Тому деякі держави вписали у свої кримінальні кодекси ще й інші групи, не визнані оонською Конвенцією.16

Деяку трудність спричинює присутність у Конвенції близьких за змістом групових категорій "національна" та "етнічна". Українські науковці звичайно обходять її мовчанкою, трактуючи ці прикметники як синонімні поняття. Співставлення в документі двох прикметників оправдане лише тоді, коли вони описують окремі явища. Насправді, "національний" вжито в Конвенції у відношенні до "громадянської нації", а "етнічний" - щодо походження, яке у Східній Европі традиційно окреслювали словом "національне". Розуміння терміну "національний" у сенсі "громадянський" підтверджує правова література. Міжнародний Кримінальний Трибунал для Руанди пояснював "національну групу" як "законну спільноту громадян, зв'язаних між собою взаємними правами і обов'язками"17. В тому ж дусі Комісія Експертів застосовувала 1992 р. принципи анти-геноцидної Конвенції до подій в Боснії, пояснючи, що "усі босніяки в Сараєво, незалежно від їхньої етнічности чи релігії, можуть складати захищену групу"18. В обох випадках ми маємо до діла з громадянською чи політичною нацією, на противагу етнічній нації. До складу першої входять усі громадяни країни, незалежно від їх етнічних, расових чи інших відмінностей; до другої - населення одного етнічного походження, об'єднане спільною мовою й культурою, але не раз розкинене по різних країнах. Застосовуючи ці поняття до українців, які жили у тодішнім СРСР, ми можемо назвати українською "національною групою" все без виїмку населення УСРР, а українською "етнічною групою" - українців Кубані та інших районів РСФСР. Такий підхід є згідний з Конвенцією, в якій відсутня "соціяльна категорія", і український геноцид треба доводити на базі обох ознак - "національної" та "етнічної" - і доказати, що голодова політика була скерована проти українських селян не як селян, а як українців. В тому сенсі треба розуміти фразу "знищити ... групу як таку".

Голодомор був головною частиною українського геноциду, але цей геноцид не обмежувався голодовою смертю селян. Українську націю (УРСР) та українську етнічну меншину (РСФСР) складали в додатку до селян, робітники та інтелігенція, частина яких також стала жертвами геноциду, навіть якщо не в таких великих пропорціях, як українські хлібороби. Нищення українських культурних, соціяльних і політичних еліт, в більшості жителів міст, не відбувалося засобом голодової смерті і тому, щоб мати повну картину українського геноциду, аналіз цього злочину мусить виходити поза рамки Голодомору.

Конвенція ООН не вимагає виявлення мотивів для доказу геноциду і про них навіть не згадує. Все ж таки, аналіз причин злочину допомагає у розумінні й доведенні наміру злочинця. Два канадські науковці ідентифікували чотири типи спонук: 1) знищення реальної або потенційної загрози; 2) розповсюдження терору між реальними або потенційними ворогами; 3) придбання економічного багатства; 4) втілення переконань, теорії або ідеології.19 Усі ці мотиви були присутні в українському геноциді: нищення українського національного відродження; залякування українського народу до послушности; пограбування українського села для індустріялізації та мілітаризації СРСР; консолідація тоталітарного режиму в ім'я соціялістичної ідеології.

Для приховання самокорисних причин і оправдання свого злочинного наміру можновладці творять мерзенне зображення приреченої на нищення групи людей, оформляють його у псевдо-наукову теорію та сприйнятливу ідеологію. На думку юриста Шабаса, ненависть до даної групи витворюється на рівні державної влади, яка й поповнює злочин геноциду, і цей мотив враховує Конвенція ООН у словах "нищити ... групу як таку".20 Дана група стає зображена як ворог, який заслуговує на знищення, а її члени є віддані на приціл ненависти решти населення. Пишучи про національну групу, Лемкін зазначав, що геноцид є скерований проти цієї "групи як цілості (entity), а дії - проти осіб, не як індивідумів, а як членів національної групи".21 Таким чином, ненависть може стати головним мотивом для знищення членів даної групи лише тому, що вони є членами тої групи.

Неологізм Лемкіна з часом увійшов в усі мови, але, як показують словники і наукова та популярна література, не здобув загально узгодження. І так, старий англомовний словник для студентів пояснює "геноцид" як "вживання систематичних заходів для нищення народу (people) чи нації (nation)"22 ; для словника сучасної англійської мови, це "умисне нищення народу чи нації"23 ; лаконічна дефініція і французького словника: "систематичне нищення етнічної групи"24 . Радянські словники трактували "геноцид" як чужомовне слово і пояснювали його під ідеологічним кутом. "Український радянський енциклопедичний словник" з 1966 року давав напрочуд близьку до Конвенції ООН дефініцію - "дії, що мають на меті знищити цілком або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу", "один з найтяжчих злочинів проти людства". Але при тому додавав, що цей злочин є "органічно пов'язаний з фашизмом". Промовистим є відсутність гасла "геноцид" в одинадцятитомному "Словнику української мови", виданому у сімдесятих роках. Сучасний український словник пояснює геноцид як "винищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними мотивами", не включає "етнічну" ознаку і міняє оонівський "намір" на "мотиви".25 Користаючись різними поняттями про "геноцид", дискутанти по-різному трактують і питання українського голодомору. До того, в Україні за останні десятиліття увійшли в обіг ще три інші терміни: голодомор, голокост і "терор голодом". Перший уже здобув собі визнання в неукраїнському світі і цей факт треба лише вітати; другий означає жертву спаленням, не підходить символічно до української трагедії, і його треба залишити для жидівської катастрофи; третій відтягає від поняття геноциду і його краще уникати.

Відповідальність Сталіна та Kомпартії за Голодомор

У першій половині тридцятих років в Україні померло з голоду кілька мільйонів селян. Сьогодні дослідники радянської економіки того періоду сходяться на одному: в роки голоду сталінська імперія мала досить їстівних припасів, щоб прогодувати усе своє населення. 1930 року СРСР експортував 5,8 м.т. збіжжя; 1931 р. - 4,8 м.т.; 1932 - 1,6 м.т.; 1933 - 2,1 м.т. - головного засобу харчування селян.26 Мільйон тонн збіжжя вистачав для прогодування 5-6 мільйонів людей протягом одного року. Але навіть при тому рівні експорту, можна було врятувати всіх полеглих від голоду, бо державний запас зерна в СРСР не падав нижче півтора мільйона тонн. В недостачі можна було звернутися за міжнародною допомогою, так як це зробив ленінський режим 1921 р.27 Натомість, сталінська влада відкидала усі заходи галицьких українців, женевського Міжнародного червоного хреста, австрійського кардинала Інніцера та інших благодійних організацій на Заході і засуджувала ці спроби як анти-радянську пропаганду. Люди гинули з голоду не через брак продовольчих ресурсів, а тому, що держава свідомо розпорядилася ними в такий спосіб, що частина громадян втратила до них доступ. Мільйони хліборобів померли тому, що Сталін наказав забрати вирощене ними збіжжя і або ужити його на інші цілі, ніж для забезпечення життєвих потреб селян, або прямо тримати його у недоступних для селян сховищах. З цієї констатації випливає перше питання для вирішення проблеми геноциду, у дусі Конвенції ООН: чи у сталінській політиці вилучення у селян харчових ресурсів мав місце намір нищити людське життя?

Головні етапи сталінської "революції згори" в аграрному секторі, яка допровадила селянство до голоду, загально відомі. Процес,який почався з колективізації, розкуркулення, та шалено зростаючими квотами державної заготівлі, перейшов у примусове вилучення харчових запасів, і завершився виснаженням та голодовою смертю багатьох мільйонів селян. Для проведення колективізації й розкуркулення в українські села були післані з російських та українських міст партійні кадри та довірені робітники, а їм на допомогу мобілізовані сільські "активісти". Форсована суцільна колективізація почалася при кінці 1929 р. і продовжувалася з перервами кілька років. На початку 1930-го відбулася перша хвиля "ліквідації куркулів як класу" шляхом арештів, розстрілів та депортації кількох соток тисяч найзаможніших, найпроворніших та найбільш опозиційно настроєних селян. Розкуркуленням Сталін позбавляв селян своїх природних провідників, знесилював опозицію і заселював північні терени своєї імперії. Тероризуючи партійні й адміністраційні кадри, Сталін поступово ламав з їх допомогою селянський спротив до колективізації. У боротьбі зі селянами не раз були вжиті військові загони. До зими з 1931 на 1932 рік, коли спалахнула перша фаза великого голоду, майже 70% українських господарств уже були колективізовані.

Держава творила колгоспи за допомогою теруру, зручно використаного проти селян та проти тих хто перепроваджував колективізацію. Та якою була ціль колективізації і чи була вона інструментом нищенні людейг Аналіз документів дозволяє твердити, що колективізація мала такі три головні завдання: а) збільшити кількість товарного збіжжя, б) поширити на селян партійний контроль, в) ліквідувати сільську буржуазію. У відношенні до неросійських селян була ще додаткова задача гальмувати їхнє національне відродження. Сталін рішив довершити російську соціялістичну революцію, розпочату ще за Леніна. Революція вимагає жертв, а коли її накидається зверху, то жертвами стає підвладне населення. Колективізація мала двояке і безпосереднє відношення до нищення людей: перше в насильницькому впровадженні колгоспів, а потім використанням колгоспного ладу для морення їх членів.

Усунувши від влади Троцького та інших конкурентів і підкоривши своїй волі Компартію, Сталін рішив розвинути велику індустрію і зробити з СРСР могутню військову потугу. Пояснюючи свої наміри, 28 травня1928 р. професорам і студентам Академії червоної професури, Комакадемії і Свердловського університету, генсек звернувся до цитати з Леніна: "Спасінням для Росії виявляється не лише гарний врожай у сільському господарстві - того ще мало, [...] нам необхідна також тяжка індустрія." А потрібна вона тому, що " без її відновлення ми не зможемо збудувати ніякої промисловости, а без неї ми взагалі загинемо, як незалежна країна."28 Індустріялізація відсталої радянської імперії вимагала колосального вкладу капіталу, який за традицією повинен був прийти від сільського господарства. Село мало прогодувати розростаючі промислові центри та дати зерно на експорт. Сталін скаржився, що вирощення збіжжя в середині 1920-х років досягало майже рівня царської Росії, але його товарна частина зменшилася у 8 разів. генсек пояснював це тим, що після революції особистих господарств збільшилося з 15-16 міл. до 24-25 міл., але їхні власники, ставши головними виробниками збіжжя, самі споживали майже увесь врожай.

На вищезгаданій зустрічі Сталін представив дві таблиці, на яких було зазначене виробництво збіжжя до революції і 1926 року та вказаний розподіл між трьома групами зернових виробників. До революції ними були: а) поміщики, б) куркулі, в) середняки і бідняки; 1926 р. ними стали: а) радгоспи і колгоспи, б) куркулі, в) середняки і бідняки. До революції середняки і бідняки виробляли 50% усього збіжжя і продавали з нього за село майже 15 %; 1926 року їхнє виробиництво збільшилося до 85% але продаж з нього зменшилася до 11%. Куркулі виробляли 38 % всього збіжжя до революції і продавали з нього 34%, а 1926 р. виробили лише 13 %, з яких продали лише 20 %. Найбільше продавали великі господарства: поміщицькі до революції; радгоспи та колгоспи - опісля. Обидві групи здавали по 47 % зібраного зерна, але їхнє виробництво було обмежене: 12 % усього збіжжя до революції, і менше 2% 1926 р.

З цієї аналізи Сталін зробив відповідні висновки. Найбільше корисними для держави до і після революції були великі господарства, бо вони давали найбільше товарного збіжжя. Соціялістична держава не могла сприяти розвиткові куркульської власности, яка вже відігравала другорядно роль у аграрному секторі, хоча це не перешкодить генсекові зробити їх головною мішеню своєї "революції". Залишалася підтримка соціялістичній - колективній формі сільського господарства. Логічним завданням ставало довершення початого за Леніна групування дрібних сільських господарств, які тепер виробляли майже 9/10 всього збіжжя, у великі колективні господарства. Сталін наполягав на перевагах великих господарств: користування машинами, застосування агрономічнихних знань, уживання добрив. Все це, запевняв генсек, підійме продуктивність, і за кілька років товарне зерно збільшиться на 250-300 м. п.

За фасадою оптимістичного прогнозу, Сталін приховував безсумнівні здогади, що аграрна революція кине сільське господарство у безладдя. Опозиція до колективізації, особливо українських селян та брак капіталу для інвестиції у радгоспи й колгоспи приречували сільське господарство на неминучий занепад і зниження урожаю. Але головним наміром - до якого Сталін постійно повертався у своїй доповіді - було збільшення товарного збіжжя, а для того колективізоване господарство створювало сприятливі умови. Реквізиції "від хати до хати", застосовані у завойованій Україні під час російської громадянської війни, виявилися малоефективним методом державної заготівлі. Колективізоване господарство давало партії контроль над селом і легший доступ до зсиппунктів. Влада могла брати за своїми вимогами, без огляду на врожай. Нехтуючи потребами села, держава могла старатися забезпечити мінімальні потреби міського населення та задовольнити закордонні торговельні замовлення.

Сподіваючись шаленого опору від селян, як до колективізації так і до підвищених податків та примусових продажей за безцінь державі, Сталін передбачав необхідність завоювати село силою. Звертаючись до авторитету Леніна він пропонував понести диктатуру пролетаріяту в село і, опершися на сільську бідноту та закріпивши союз зі середняками, знищити куркулів. Поступово "протиріччя між робітниками і селянами будуть згладжуватися", пояснював Сталін, і "широкі маси селян будуть все більше повертатися у сторону колективних форм господарства, а боротьба за подолання капіталістичних елементів у селі буде приймати все більше масовий і організований характер." На практиці, сталінська соціялістична революція в селі прийме форму організованої війни проти селян.

Тяжка індустрія, яку Сталін будував на плечах селян була потрібна для озброєння держави. В цьому Сталін переконував робітників соціялістичної промисловості на Всесоюзній конференції 4 лютого 1931 року: "Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні подолати цю відстань за 10 років. Або ми це зробимо, або нас зімнуть."29 У минулому, за відсталість Росію били її сусіди. "Били монгольські хани. Били турецькі беки. Били шведські феодали. Били польсько-литовські пани. Били англо-французькі капіталісти. Били японські барони." Били її "за відсталість воєнну, за відсталість культурну, за відсталість державну, за відсталість промислову, відсталість у сільському господарстві". Драматизуючи свою промову, Сталін деклямував з Некрасова: "Ти і убога, ти і рясна, ти і могутня, ти і безсила, матінко-Русь!" Лише немічну країну будуть бити, бо раз "ти могутня - значить ти маєш рацію, і тебе треба остерігатися." Для будови могутньої радянської держави, Сталін апелював до російського патріотизму.

Могутности вимагала також поява нової соціялістичної вітчизни для світового пролетаріяту. У минулому "у нас не було і не могло бути вітчизни", заявляв Сталін, але тепер, "коли ми скинули капіталізм, у нас є вітчизна і ми будемо захищати її незалежність." Допроваджуючи до логічного кінця запозичену в лівих комуністів аграрну політику колективізації, Сталін закладав матеріяльну базу для більш ефективного способу реалізації троцкістської мрії поширення будови соціялізму з "однієї країни" на міжнародну арену. "Робітничий клас СРСР є частиною світового робітничого класу", пригадував генсек, і тому він має "зобов'язання перед світовим пролетаріятом". "Наше країна є ударною бригадою пролетаріяту усіх країн," і "в разі успіху змінить увесь світ і визволить увесь робітничий клас." Для успіху треба зліквідувати відсталість, щоб робітники всього світу могли сказати "ось він, мій передовий відділ, ось вона, моя ударна бригада, ось вона, моя робітнича влада, ось вона, моя вітчизна". Не прикладом єдиним мріяв Сталін завоювати світ для диктатури пролетаріяту. На це була потрібна воєнна потуга, оперта на великій тяжкій індустрії. Для досягнення такої мети Сталін не буде шкодувати жодних людських жертв серед підвладного йому населення. Про сталінські інтенції догадувалися пізніше голодуючі селяни. "Ви товариш Сталін, застрягли в політику Комінтерну і хочете зробити світову революцію, а разом з тим забуваєте про своє" - писав селянин з с. Порадовка Уманської округи. "Можна зробити світову революцію, проте не подавати приклад, який ви тепер подаєте, що мовляв, у Москві у мене є все, а по селах плач і страждання, тисячі жертв щодня, на полях валяються кості коней, людей їдять." 30

Недавно опубліковані документи показують, що Сталін був автором і головним режисером трагедії українського селянства та цілого українського геноциду. Теоретичне осмислення колективізації та розроблення стратегії і тактики для її реалізації зароджувалися в голові генсека. Сталін засягав опінії Молотова та Кагановича, а вони опісля передавали його рішення на офіційне затвердження Політбюра та Раднаркому.31 Інколи ініціятиву виявляв один з прибічників генсека, але завжди робив це в дусі та для удосконалення сталінської політики. Доручення спускалися по партійній та адміністраційній вертикалі та під особисту відповідальність названих чиновників аж до рівня села. Усе це відбувалося в атмосфері насильства й терору супроти самих кадрів. Кара за невиконання наказів була сувора, а перевиконання давало надію на аванс і пільги.

Сталінська війна проти селян перейшла багато видів і етапів фізичного нищення людей перед тим як закінчитися великим голодом.32 Від самого початку режим ламав силою всяку опозицію до колективізації, часто застосовуючи військові частини. Влада поділила куркулів на три категорії. Найнебезпечніші з першої групи були приречені до страти, а їхні родини, разом з рештою цієї групи - до заслання в російську тайгу. До цих виселенців долучували селян з польського та румунського пограниччя. Велика частина "спецпереселенців" гинула в транспорті та на непридатних місцях поселення. Тяжка доля чекала колгоспників та одноосібників. Розподіл урожаю за сталінською "першою заповіддю" (перше виконати замовлення держави, потім забезпечити посівний фонд, і лише з того, що залишилося, задоволяти харчові потреби хліборобів) створив у селі брак харчів уже з 1931 року. Селяни кинулися шукати за хлібом у містах України та в сусідних радянських республіках, де голоду тоді не було, але їх звідтіля виганяли, на дороги наставляли загородзагони, а закуплені чи виміняні харчі конфіскували. Так дійшло у першій половині 1932 р. до першої хвилі голоду, від якого загинуло кілька сот тисяч колгоспників та одноосібників.

З осени 1932 р. Україна почала потопати у другій, більше нищівній хвилі голоду, цього разу з жертвами у богатьох мільйонах. Головною причиною голоду знову стали високі квоти примусових заготівель, які не могли виконати більшість колгоспів та одноосібних господарств. Кремль був свідомий критичних обставин, але не дозволяв знизити квоти заготівлі до рівня реальних можливостей. Як пише С. Кульчицький, "Сталін і його оточення ставилися до колгоспного ладу лише як до засобу викачування хліба"33. Це так, але у цій війні держави проти свого селянства побудова колгоспного ладу ставала претекстом, а сам колгоспний лад - знаряддям для нищення тих, кого влада вважала своїми ворогами. Колгоспи втягнули в себе три чверти колишніх окремих господарств України, і державі стало тепер легше витискати за безцінь майже весь урожай та карати голодовою смертю своїх правдивих і уявлених ворогів - знесилених хліборобів.

Злочинна поведінка сталінського режиму супроти хліборобів під час голоду 1932-1933 років достатньо вивчена і описана і не потребує довшого опису в цій статті.34 Вистачає наголосити найбільше маркантні заходи Сталіна і його оточення, якими засуджувалося селян на голодову смерть:

До цього можна додати ще такі елементи, як постійне невидання у багатьох колгоспах зароблених трудоднів; відбирання виданих "авансів"; шукання захованого зерна активістами і вилучення останнього куска хліба чи городини; заміна адміністраційних кадрів та покарання тих, які опиралися зловісним наказам. Усі ці заходи держави засуджували частину селянства на голодну смерть. Кримліські вожді були добре поінформовані про голод в Україні своїми післанцями та звітами ОГПУ. Лише потреба робочої сили на весну 1933 р. для посівів примусили Сталіна дозволити видати дещо для селян, які працювали в полі.

Під час голоду сталінська влада не допускала українських селян до міст та до центральної Росії і Білорусії, де харчова ситуація була більш лагідна, як в українських селах. Селяни відчули, що стали мішенню голодової політики режиму, як селян і як українці. Українське суспільство зрозуміло, що війна режиму з українським селянством має національний вимір. У листі, надісланому з Полтави до редакції газети "Комуніст" у серпні 1933, автор засуджував "фізичне знищення української нації, виснаження її матеріяльних і духовних ресурсів".35 Якраз питання національниого виміру голодової трагедії і є ключовим для вирішення геноцидного характеру Голодомору, згідно з Конвенцією ООН.

Намір Сталіна нищити українців

Тепер можемо приступити до другої частини встановлення геноцидної природи голодомору - до розгляду інтенції Сталіна нищити голодом українських селян саме за національною та етнічною ознаками.

Сталін не був байдужим до національного питання. "Знаменитий грузин", як Ленін називав його ще до революції за обізнаність у національних справах, справді добре відчував національний фактор у політичному житті. У Леніна майбутній генсек заслужив на похвалу тим, що виступав за унікальну й унітарну всеросійську с.-д. партію (без права на окремі чи, навіть, автономні соціялістичні партії для національних меншин) та за збереження єдности країни після соціялістичної революції. Зрусифікований кавказець розумів відношення до національного питання з боку домінуючої російської нації та поневолених меншин. Він краще за свого вчителя бачив пов'язання національних прагнень народів багатоетнічного СРСР з їхніми соціяльними та політичними інтересами. Йдучи слідами Леніна, Сталін бажав використати національні почуття меншин для революції, але не допустити їх до руйнування уже існуючих багатоетнічних держав. Будучи свідомим загрози для єдності псевдо-федеративної імперії, якою став Радянський Союз, він навіть виступав проти союзної фасади, якою Ленін хотів осідлати (і врешті осідлав) унітарну державу під владою партійної диктатури.

Доречним в аналізі сталінського ставлення до національної проблеми та пов'язання її з селянством є його промова перед югославською комісією Виконкому Комінтерну 30 березня 1925 р. про національне питання в багатоетнічній Югославії36. Покликаючись на досвід большевиків, Сталін повчав югославських товаришів з двох тем: а) використання національного питання в революційнім русі, та б) пов'язання національного питання зі селянським.

Югослави недооцінювали "внутрішньої сили національного руху" і не розуміли "глибоко народного, глибоко революційного характеру національного руху", твердив Сталін. Для успішного використання національного питання у революційному русі, "обов'язково повинен бути уведений в національну програму спеціяльний пункт про право націй на самовизначення аж до державного відділення". Щоб югославські комуністи не прийняли ці слова як підтримку хорватському та словенському сепаратизмові, Сталін пояснив, що "право на відділення не треба розуміти як обов'язок, зобов'язання відділитися [курсив Сталіна]". Національні проблеми можуть бути вирішені лише соціялістичною революцією, і тоді міжнаціональні відносини можуть прийняти різні форми. "Нація може скористатися з цього права [самовизначення], але вона може і не скористатися ним", додав промовець, пояснюючи: "в результаті перемоги радянської революції в Югославії, цілком можливо, що деякі національности не захочуть відділитися, аналогічно до того, як це сталося у нас у Росії". Сталін не розвивав теми про "бажання" неросійських народів не відділятися від більшовицької Росії і не описував ролі більшовицької партії у сприянні цьому "рішенню". Югославські комуністи повинні були самі зрозуміти суть самозаперечності ленінського права на національне самовизначення, ціль якого полягала в тому, щоб до революції запобігти поділові російського соціялістичного руху за національною ознакою та не допустити розпад багатоетнічної держави після революції. Діалектичний підхід до національного самовизначення мав служити югославським комуністам демагогічним кличем для притягнення в їхні ряди національних меншин для повалення існуючого режиму та творення унітарної держави після її тріюмфу, як це й сталося на батьківщині Сталіна.

Критикував Сталін югославських комуністів і за те, що вони не хотіли "розглядати національне питання як питання по суті селянське". "Немає сумніву", твердив Сталін, що "основу національного питання, його внутрішню суть все ж таки становить питання селянське. Саме тим і пояснюється, що селянство представляє основну армію національного руху" [мій курсив - Р.С.]. Соціяльна роль селянства була нерозривно злучена з її національними потребами, а тому, що селяни чисельно переважали в аграрних країнах, то національне питання там ставало селянським питанням. Сталін дальше уточнює, що національне питання - "не аграрне, а селянське, бо це дві різні речі. Абсолютно правильно, що національне питання не можна ототожнювати зі селянським, бо окрім селянських питань, національне питання включає в себе ще питання національної культури, національної державности та інше." Завважимо, що справді, з одного боку, життя селян не можна звести лише до їх економічних інтересів, а з другого боку - виходячи поза економічні рамці, селянські зацікавлення зливаються з культурним і державницьким прагненням інших класів тої ж національності.

Сталінське повчання югославам помагає збагнути його менталітет та поведінку супроти українських селян та українців взагалі, бо за ті роки його погляди і наміри щодо національного питання не змінилися. Націям, які після російської революції не зуміли захистити свою незалежність, Москва додала, до ілюзорного права на національне самовизначення, більш реальну коренізацію, яка в українському контексті згодом виповнилася обмеженою українізацією. Особливо за керівництва старого більшовика Миколи Скрипника, Комісаріят освіти УСРР попровадив динамічну політику українізації шкільництва й адміністрації в Україні та надав культурну допомогу восьми мільйоновому українському населенню в РСФСР. Приплив сільського населення помагав українізувати зросійщені міста. Українською ставала Кубань, заселена на дві третини етнічними українцями, батьківщина нащадків запорізьких козаків, які 1918 року створили українофільську Кубанську Раду. УСРР ставала "П'ємонтом" не лише для українських земель у Польщі, Чехословаччині та Румунії, але також і для прикордонних районів РСФСР.37 Сталін пильно спостерігав за цим новим розвитком українського національного відродження тепер уже в умовах компартійного будівництва соціялістичного суспільства, яке набирало небезпечного розгону серед українського селянства в Україні та РСФСР. Сталінська "революція згори" не могла не охопити також і національне питання. Влітку 1932 р., коли Сталін уже зломав українських селян як незалежних хліборобів і розв'язав "аграрне питання", залишилося знищити їх як "основну армію національного руху", щоб врешті розв'язати "національне питання", не допустити до повного розвитку самостійної української культури та незалежної української держави.

11 серпня 1932 р., передбачаючи опозицію не лише селян, але й українських кадрів до закону, впровадженого чотири дні перед тим про "п'ять колосків", Сталін пише до Кагановича: "Якщо не візьмемося тепер за виправлення положення в Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні багато разів сильніша, ніж думає Реденс або Косіор."38 Сталіна турбує непевність п'ятсоттисячної української компартії, в якій "немало гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, прямих агентів Пілсудського". Він перестерігає: "Як тільки справи погіршають, ті елементи негайно відкриють фронт внутрі (і поза) партії, проти партії." Щоб втримати УРСР, Сталін пропонує перетворити її "у найкоротшому часі, у правдиву твердиню СРСР". Каганович відповідає: "Я вповні згідний з Вашою оцінкою стану справ на Україні. [...] Теорія, що ми, українці, невинно постраждали, створює взаємну поруку не лише у середній ланці, але і на верхах. [...] Ви також маєте рацію, зв'язуючи питання [української ситуації- Р.С.] з міжнародним становищем, з роботою Пілсудського та крайної небезпеки такого самопливного стану і слабої ідейної войовничості з гнилістю і безпринципністю."39 Насправді, і Сталін і Каганович добре знали, що польські та петлюрівські агенти уже були викриті і заарештовані, і деяка загроза, яка могла існувати з боку Польщі на початку колективізації, уже минула, доказом чого був договір з Польщею про ненапад, підписаний СРСР 25 липня 1932 р.40 Небезпека могла виринути, лише якщоб передбачений голод (натяк на це у сталінських словах: "як тільки справи погіршають") зміг би з'єднати з голодуючими селянами загрожені кадри КП(б)У. До такого альянсу Сталін не допустив: лояльність адміністраційної вертикалі він утримав терором, а потенційну армію національного руху фізично знищив голодом.

Два недавно опубліковані документи яскраво свідчать про те, що у війні радянської держави проти селянства Сталін використав режимом викликаний голод в інтенції нищення українців. 14 грудня 1932 р., коли голод уже косив з розгоном українських хліборобів, Сталін і Молотов підписали постанову Ц.К. Компартії та Ради Народних Комісарів СРСР, яка кидала безпосередньо на українізацію усю вину за труднощі у заготівлях збіжжя в Україні та на Північному Кавказі.41 Через брак пильности місцевих парторганізацій України і Північного Кавказу в багатьох районах "контрреволюційні елементи - куркулі, бувші офіцери, петлюрівці, прихильники Кубанської Ради та інші, зуміли проникнути в колгоспи в якости предсідників або впливових членів правління, бухгалтерів, комірників, бригадирів молотарок і [...] намагаються організувати контрреволюційні рухи, саботаж хлібозаготівель, саботаж сівби." Тому, "ЦК ВКП(б) і РНК СРСР зобов'язують ЦК КП(б)У, Півкавкрайком, РНК України і крайвиконком Півкавкрайкому рішуче викорінити ті контрреволюційні елементи шляхом арештів, замкнення в концтаборах на довший час, не зупиняючися перед застосуванням вищого ступеня покарання проти найбільш злісних з них." Найбільше шкідливими були "саботажники з партійним квитком в кишені", проти яких вимагалися суворі репресії, 5-10 років ув'язнення в концтаборах або розстріл.

Винуватою була українізація: "замість правильного більшовицького проведення національної політики в деяких районах України, українізація проводилась механічно, без огляду на конкретні особливості кожного району, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям тощо творення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків та організацій." В Україні українізація не була вповні зірвана, але направлена на правильні, большевицькі рейки. Кремль доручав українській владі "звернути серйозну увагу на правильне перепровадження українізації", "вигнати петлюрівські і інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, дбайливо підбирати і виховувати українські большевицькі кадри, забезпечити систематичне партійне провідництво і контроль за переведенням українізації". Українізація мала повернути на своє первісне завдання - укорінити в Україні унітарну большевицьку владу, а не давати привід до національного відродження.

Ще гірша доля чекала українців Північного Кавказу та решти СРСР. Проти них був зорганізований повний національний погром. Звинувачення були тяжкі: "легковажна, не згідна з культурними інтересами населення, не більшовицька 'українізація' [лапки документа] майже половини районів Північного Кавказу за цілковитої відсутності контролю за українізацією школи та друку з боку краєвих органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерів, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської Ради тощо." За кару було постановлено виселити жителів Полтавської станиці і заселити її "добросовісними колгоспниками-червоноармійцями", передавши при тому всі землі, зерно та інвентар виселенців.42 Врешті, Москва скасовувала попередню політику українізації і запроваджувала повну русифікацію українців Північного Кавказу: "Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів 'українізованих' районів, а також всі газети і журнали з української мови на російську, як більше зрозумілу для кубанців, а також підготовити і перевести до осені викладання у школах на російську мову." До того часу мав бути перевірений і поліпшений склад робітників шкіл в "українізованих" районах.

Наступного дня ЦК та РНК ухвалили припинення українізації у решті СРСР.43 Постанова рішуче засудила "окремі виступи українських товаришів про обов'язкову українізацію цілої низки районів СРСР (наприклад, у Далекосхідному краї, Казахстані, Середній Азії, Центрально-Чорноземній області тощо)". Такі виступи можуть лише іти на руку "тим буржуазно-націоналістичним елементам, котрі будучи вигнані з України як шкідливі елементи, проникають у заново українізовані райони і ведуть там розкладницьку роботу." Постановлялося доручити відповідним локальним чинникам "негайно припинити дальшу українізацію в районах, перевести всі українізовані газети, друкарство і видання на російську мову і з осені 1933 року підготовити перехід шкіл і навчання на російську мову." Прийшов повний розгром українського життя у РСФСР: частину фізично нищив голод, решту піддав русифікації сталінський режим.

Другий документ був кульмінаційним етапом заборони хліборобам України і Північного Кавказу виїжджати у пошуках хліба до краще забезпечених районів СРСР. У листі до Кагановича 18 червня 1932 р. Сталін писав, що "не зважаючи на непоганий урожай, декілька врожайних районів на Україні, опинилися в стані руйнування і голоду", хоча відповідальність за це лихо склав на помилкове застосування заготівельної політики місцевими органами влади. "Результати тих помилок", продовжував генсек, "відбиваються тепер на посівній справі, особливо в Україні, при чому декілька десяток тисяч українських колгоспників все ще роз'їжджають по всій європейській частині СРСР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і скиглінням."44 В цьому листі бачимо єдине відоме визнання Сталіном голоду в Україні. Лист показує поінформованість Сталіна щодо довготривалого виїзду українських селян по хліб до Росії, та про те, що вони шукали порятунку не лише у російських містах, але й по селах. Радянська влада старалася перешкоджати цим виїздам, але вони продовжувалися, бо селяни знали, що продовольча ситуація була багато краща в Росії. Про це свідчать численні листи до редакції "Известий ЦИК СССР и ВЦИК".45 "Сьогодні я читав в газеті 'Известия'," пише анонімний автор з Конотопу, "про те, що Бернад Шоу не бачив голодуючих дітей.46 Я ж проїхався від Одеси до Москви і видів на всіх станціях України тисячі дітей, опухлих від голоду, які хмарами обступають пасажирів. І у нас вистачає нахабности в центральному органі запевняти кого-небудь, що в нас усе гаразд! Замість писати, краще б організували комісію для подання допомоги голодуючим дітям України." Виїзди продовжувалися, і врешті Сталін рішив поставити їм кінець.

22 січня 1933 р., від імені Сталіна і Молотова, була розіслана директива відповідним партійним і урядовим чинникам України, Білорусі та прикордонних з Україною районів РСФСР.47 Сталін повідомляв про нові масові походи селян "по хліб" (лапки в документі), з Кубані та України у Центрально-Чорноземну область, Поволжя, Московську область, Західну область i Білорусію. генсек не сумнівався, що "цей виїзд, як і виїзди з України минулого року, організовані ворогами радянської влади, есерами и агентами Польщі з метою агітації 'через селян' у північних районах СРСР проти колгоспів і радянської влади в цілому"48. генсек нарікав, що минулого року "партійні радянські та чекістські органи України прогавили цей замір ворогів Радянського Союзу", і сказав, що в цьому році не сміє бути допущена подібна помилка. Щоб зупинити втечу голодуючих землеробів з України і Кубані до сусідних регіонів, краще забезпечених харчовими ресурсами, Сталін наказує владним структурам України і Північного Кавказу не випускати своїх селян, а властям сусідних регіонів "арештувати всіх 'селян' України і Північного Кавказу, що пробиралися на північ і, після виокремлювання контрреволюційних елементів, повертати решту на місце їх проживання". Наступного дня директива з Москви була переслана з Харкова до обласних центрів України за підписами секретаря ЦК КП(б)У М. Хатаєвича та Голови РНК УССР В. Чубаря з дорученням від першого "Південному [українському - РС] гПУ негайно дати знати всім залізничним станціям про припинення продажу квитків за межі України селянам, як не мають посвідки райвиконкомів на право виїзду або промислових і будівельних державних організацій про те, що вони завербовані на ті чи інші роботи за межі України." 25 січня секретар крайкому ПККрая Б. Шеболдаєв післав своїм підлеглим аналогічні та ще більш детальні директиви.

Майже одночасно зі сталінською директивою до Кремля прийшли звіти з України та ПККрая.49 Балицький повідомляв, що в Україні масовий виїзд селян почався в кінці грудня 1932 р. Виїзди зареєстровані у 74 районах, 721 селі, 228 колгоспах. Виїхало 31.693 особи: з Харківської області - 20.129, з Київської - 6.576, з Одеської - 3.447, з Чернігівської - 1.541. Перевірка вузлових станцій показала продаж квитків на поїзди далекого прямування. За січень станція Лозова продала 16.500, а станція Суми - 15.000 таких квитків. Для припинення втечі зі села гПУ на початку січня арештувало 500 злісних підбурювачів виїздів. Євдокімов повідомляв, що розвинув заходи проти виїздів хліборобів ще з листопада, організував "кордони на головних шляхах руху втікачів". Було арештовано 11.774 особи транспортним відділом та 7.534 - іншими органами. Пізніші зведення інформацій показували, що за шість тижнів від Сталінської січневої директиви ОгПУ заарештувало 219,460 осіб, з них частину покарано на місці, а 186,588 повернено до сіл умирати з голоду.50 Ця акція була скерована проти населення України і Північного Кавказу, особливо Кубані. Подібної репресіі для селян у інших регіонах РСФСР та БРСР не було.51

Жертви i свідки української трагедії були свідомі, що Сталін нищив українську націю. Правильно пише український історик, що події "справили шокове враження на українське суспільство, породивши в частині його тверде переконання в тому, що людомор 1933 р. - не просто 'помилка' у 'господарських розрахунках', а цілеспрямована акція комуністичної влади проти українців"52. Сучасники говорили, що саме "на Україні голод, селяни умирають, а ті що зберегли життєздатність розбігаються, виїжджають у другі райони СРСР", а "всі ті лиха спадають на українського селянина і випливають з політики партіі і Радянської влади. [...] Український народ буквально гине від голоду, населення вимирає цілими селами, положення безвихідне"53. Італійський консул в Харкові зрозумів Голодомор, як знищення української нації. У звіті з 31 травня 1933 р. він писав: "Мої висновки: сучасне лихо приведе до російської колонізації України. Колонізація перетворить етнографічний характер України. В можливо недалекому майбутньому уже не можна буде говорити про Україну, ані про український народ, ані навіть про українську проблему, тому що Україна стане фактично російським регіоном."54

Підсумки і висновки

Найкращу запоруку для визнання Генеральною Асамблеєю ООН та міжнародною спільнотою українського голоду геноцидом дасть успішне доведення цього злочину на підставі анти-геноцидної Конвенції 1948 р. Це також найбільш відповідний спосіб представлення світові всіх складників і видів української катастрофи.

Найважнішими елементами оонівської дефініції є "намір нищити" та "групові ознаки", за якими визнаються групи жертв заподіяних злочинів. Наявна документація не залишає сумніву про використання режимом голоду у "війні проти селян". Сталін не мав інтенції страчувати все українське селянство, і конвенція ООН не вимагає нищення всієї групи. Нищення було частинне, бо безглудзо було б втрачати всю робочу силу. Нищення було і селективне: влада ліквідувала перш за все провідні верстви економічної і політичної еліти, які провадили опір пролетаризації селянства та становили, в умовах державної політики українізації, потенційний авангард "основної армії національного руху".

Нищення українських селян відбувалося за "національною" і "етнічною" ознаками, так як ці терміни вжиті у Конвенціїї ООН - у відношенні до української "громадянської нації" УССР та української "етнічної меншини" РСФСР. Спільним знаменником цих двох груп була їхня переважно українська етнічність. Найкращими доказами для саме такої національно-етнічної інтерпретації голоду українських хліборобів є два документи: а) засудження українізації за провал хлібозаготівель, обмеження українізації в УССР і її цілковита ліквідація в РСФСР, 14-15 грудня 1932 р., та б) заборона 22 січня 1933 р. втечі голодуючих хліборобів з УСРР і Кубані до районів РСФСР і БССР, де було краще забезпечення харчовими продуктами.

Український голод був нищенням української нації. Українські хлібороби УССР і РСФСР дали найбільшу частину жертв трагедії тридцятих років, але українська катастрофа включала також українську інтелігенцію і робітників, навіть якщо з меншими чисельними жертвами. Ліквідація українських еліт, від зловісного процесу СВУ до самогубства Скрипника, відбувалося паралельно до нищення селян. Хоча Конвенція ООН не вимагає доведення мотивів геноциду, то розуміння причин нищення сталінським режимом національно свідомих елементів української інтелігенції та українського робітництва помагає в доведенні сталінського злочинного наміру. У представленні проблеми українського геноциду перед Генеральною Асамблеєю ООН треба інтегрувати ці дві групи зі селянством і представити їх як частину жертв українського геноциду.

"геноцид" є генеричним (generic) або загальним терміном для того жахливого злочину проти людства, який засудила Генеральна Асамблея Об'єднаних Націй 1948 р. Це є термін, який відповідає українській трагедії і якого правильно і корисно придержуватися, особливо коли українську катастрофу представляти перед світовою спільнотою. Популяризація словосполучення "терор голодом", як свого роду синоніма або заміни для "геноциду" не правильне і некорисне, особливо коли скероване до західної публіки. На відміну від радянської і пост-радянської лексики, де "терор" означає насамперед "найгострішу форму боротьби проти політичних і класових супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення" і де аж на кінець ставиться "залякування"55 , у західних мовах це передусім "жах" ("extreme fear") і лише на останньомі місці - "організоване залякування; тероризм" ("organized intimidation; terrorism")56 . Для західної людини, терор надається для застрашування, але їй трудно уявити собі терор, як засіб масового нищення людей. На різницю між поняттями "терор" і "Голодомор" та на непридатність вислову "терор голодом" до подій 1933 року недавно звернув увагу німецький історик Екберт Ян.57

Виступаючи перед світом, українські політики і науковці мусять представляти адресатам справи у зрозумілім і сприймальнім стилі. Замінивши у новому законі про Голодомор вислів "геноцид української нації" словосполученням "геноцид українського народу" Верховна Рада зробила українському суспільству ведмежу прислугу. Конвеція говорить про "націю", не "народ". Навіть в українській мові ці два поняття не є тотожні, перше уживається у сенсі "люди" "населення", а друге відноситься до того, що об'єднює народ у націю - культуру, мову, тощо. У перекладі на англійську, документ вийде ще слабший.

Від голоду згинула майже одночасно велика частина казахської нації, і багато дослідників цілком правильно уважає їх трагедію геноцидом. Але це аж ніяк не є аргументом проти визнання українського геноциду, так як геноцид ромів не заперечує Голокосту. В СРСР голод шалів особливо у регіонах з високим відсотком населення етнічних меншин. Недослідженим залишається голод окремих народів РСФСР, включно з росіянами. Відомо, що сталінський режим дозволяв деяку допомогу з Нiмеччини німецьким колоністам та з Америки жидівським аграрним поселенням. Врешті треба дослідити це селективне допущення сталінською владою зовнішної допомоги та визначити його значення для осмислення українського геноциду.

1 Доступ 4.12.06. В оригінальному проекті закону, запропонованому Президентом Віктором Ющенком, мова йшла про "геноцид української нації":

2Валеріій Кучинський, представник України до ООН, заявив на семінарі в Інституту Грамші (Рим), 12.10.2005, що українська сторона не дала комітетові ООН доказів що радянський режим знищував українців. Станіслав Кульчицький, "Чому Сталін нас нищив?" День. 27.10.2006.

3Otto Luchterhand, "Famine in Ukraine and the Provisions of International Law on Genocide", ICCEES VII World Congress Abstracts. Europe - Our Common Home? Berlin, 2005. Стор. 247-248.

4Науковець не знав, на приклад, про директиву Сталіна 22 січня 1933 р., про яку мова нище.

5С.В. Кульчицький, Ціна "великого перелому". Київ, В-во Україна, 1991. Стор. 302.

6Станіслав Кульчицький, "Чому Сталін нас Нищив?" День. 27 жовтня 2005. Серія сімох статтей була перевидана двомовною книжкою під заголовком "Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид. Київ, 2005. С. 21. Автор згадує про берлінську конференцію, але не аналізує її. Там же. С. 52.

7Rafael Lemkin, Axis Rule in Europe. Washington, 1944.


9Український текст:

10Найповніше вивчення анти-?еноцидної Конвеції та її застосування у судових процесах дає William Schabas, Genocide in International Law. The Crime of Crimes. New York, 2000.

11Leo Kuper, Genocide, It's Political Us in the Twentieth Century. Стор. 35, 113.

12Schabas. Стор. 248.

13Schabas. Стор. 249.

14Показним є заголовок серії статтей Станіслава Кульчицького: "Чому Сталін нас нищив?" День. Жовтень-листопад 2005.

15Schabas. Стор. 135, 140

16Етіопія, Бан?ладеш, Панама, Коста Ріко, Перу, Словенія і Литва визнають ?еноцид проти політичних груп, а Словенія проти політичних і соціяльних. Schabas. Стор. 141. Франція визнає також всяку "групу виділену за довільною критерією". Stephane Courtois. Le livre noir du communisme. Paris, 1997. Стор. 17.

17Schabas, Стор. 115.

18Schabas, Стор. 237.

19Frank Chalk and Kurt Jonassohn, The History and Sociology of Genocide. Analyses and Case Studies. New Haven & London, Yale University Press, 1990. Стор. 29.

20Schabas. Стор. 255.

21Lemkin. Стор. 79.

22Webster's New Collegiate Dictionary. 1953.

23The Oxford Dictionary of Current English. 1993.

24Petit Hachette. 1993.

25Великий тлумачний словник сучасної української мови. Київ, Перун, 2003. С.177.

26Davies С. 471. Дещо інші, але подібні цифри дають інші автори.

27Правда, голод в Україні не був визнаний ленінським урядом аж до кінця 1921 р., і західня допомога прийде в Україну аж на весну 1922 р. Про голод 1921-23 та фотграфії тих років див.:

28Тут і далі цитати зі статті "На хлебном фронте", Правда. 2 июня 1928.

29Тут і дальше цитати з "О задачах хозяйственников" Правда, 5 февраля 1931.

30Цитую за: Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. Київ, Наукова думка, 2003. Стор. 427.

31Сталин и Каганович Переписка. 1931-1936. Москва, РОССПЭН, 2001.

32Andrea Graziosi, The Great Soviet Peasant War. Bolsheviks and Peasants, 1917-1933. Cambridge, Mass., Ukrainian Research Institute, Harvard University, 1996.

33С. В. Кульчицький, "Голод 1932 р. в затінку голодомору-33" У.Ї.Ж. 2006, N. 6. С. 83.

34В. Васильєв, Ю. Шаповал (ред.). Командири Великого Голоду. Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932-1933 рр. Київ, Генеза, 2001; Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. Київ, Наукова думка, 2003; та інші.

35Цитата за Голод 1932-1933 років в Україні. Стор. 429.

36Тут і дальше все цитати за статтею Сталіна "К национальному вопросу в Югославии", "Большевик" N 7, 15 апреля 1925г.

37Тезу "п'ємонського принципу" недавно розробляв американський історик Тері Мартін. Terry Martin, The Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939. Ithaca and London, 2001.

38Тут і далі цитати з листа Сталіна. Сталин Кагановичу. Каганович Переписка. Стор. 273-275..

39Каганович до Сталіна 16 серпня 1932 р. Сталин Каганови Переписка. Стор. 283.

40Timothy Snyder, Sketches from a Secret War. New Haven, Yale University Press, 2005. Стор. 102-104.

41Усі цитати з цього документа за: Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. Київ, 1990. С.291-294.

42Станиця була виселена повністю, на їх місце до 28 січня 1933 р. прибуло 1.826 демобілізованих солдат. Nicolas Werth, Le pouvoir sovietique et la paysannerie dans les rapports de la police politique (1930-1934). Rapport du 27 fevrier 1933.

43Командири великого голоду. С. 312-313.

44Сталин и Каганович Переписка. С. 179.

45Трагедия советской деревни. Стор. 407-414. Цитований дальше лист на стор. 409.

46"Б. Шоу издевается над распространителями антисоветской клеветы", Известия. 27 июня 1932.

47Про судьбу цього документа в історичній літературі та політичному дискурсі дивись. Roman Serbyn, "The Ukrainian Famine of 1932-1933 as Genocide in the Light of the UN Convention of 1948", The Ukrainian Quarterly. Vol. LXII, N. 2 (Summer 2006). Стор. 189-199.

48Тут і дальше цитую за: Трагедия, С 634-638. Див. також: Володимир Сергійчук, "Як нас морили голодом. Київ, 2003. Стор. 156-158.

49Обидва звіти у Лубянка. Сталин и ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД. Январь 1922-декабрь 1936. Москва, 2003. Стор. 392-394.

50Н. А. Ивницкий, Коллективизация и раскулачивание (начала 30-х годов). Москва, 1994. Стор. 204.

5116 лютого 1933 р. ЦК ВКП(б) рішило поширити директиву 22 січня на Нижню Волгу. Трагедия советской деревни. Стор. 644.

52Голод 1932-1933 років в Україні. Стор. 429. Див. в цій книзі розділ Л. В. Гриневич, "Виявлення національної ідентичності українського селянства в роки колективізації". С. 416-429.

53Лубянка Сталин и ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД. Стор. 590.

54Andrea Graziosi, "Lettres de Kharkov" Cahiers du Monde russe et sovietique, XXX (1-2), jan-juin 1989. Стор. 61,.

55Дефініція комп'ютерного словника:

56The Oxford Dictionary of Current English. Oxford, 1993.

57Egbert Jahn, "On the Phenomenology of Mass Extermination in Europe. A Comparative Perspective on the Holodomor", Osteuropa. 2005. Sketches of Europe: Old Lands, New Worlds. Стор. 212.

На початок