• In English
  • Державна архівна служба України
    Офіційний вебпортал органу виконавчої влади

    Портал працює в тестовому режимі. Зауваження та пропозиції
    надсилати на tsdea@arch.gov.ua
    І. Пасько. Архівна україніка в межах і за межами України: практичний досвід та перспективи

    І. Пасько,
    доцент Центру українознавства
    Київського національного університету
    імені Тараса Шевченка,
    кандидат історичних наук

    Традиційна і усталена думка про другорядність київських історичних архівів та книжкових колекцій бібліотек, на жаль, досі переважає в ментальності українських науковців. Вагомі підстави для того, безперечно, є. По-перше, це – традиція, що складалася і зміцнювалася століттями щодо комплектування архівних фондів та книжкових колекцій спочатку в Російській імперії, потім у Радянському Союзі. Основний зміст такої діяльності полягав у цілеспрямованому зосередженні документальних матеріалів, у відповідності з усталено структурою, в центральних і державних науково-технічних, історичних, галузевих та інших архівах. Але раціональний принцип збереження повноти і недоторканності фондів виконувався лише стосовно архівів двох історичних столиць Росії – Москви і Санкт-Петербурга. Протягом VXIII, XIX і майже всього XX століття фонди архівосховищ цих, безперечно потужних, науково-культурних і освітніх центрів неухильно поповнювалися і ритмічно каталогізувалися, але за рахунок так званих “регіональних” архівів та бібліотек.

    Однак накопичення великих масивів документальних матеріалів внаслідок цієї волюнтаристської державної політики в архівній справі призвело до парадоксальної ситуації. Архіви і бібліотеки, як науково-дослідні, культурно-просвітні й інформаційні заклади, починають втрачати свої основні функції. Фізичне переповнення фондів є проблемою, яка вирішується за рахунок розширення площ спеціальних архівосховищ, збільшення чисельності компетентного персоналу для здійснення науково-технічної каталогізації матеріалів, удосконаленні системи обслуговування тощо. Але всі раціональні заходи не вирішують більш важливого і принципового питання – проблеми конкретного попиту на так званий “регіональний матеріал”, його аналітичного дослідження і подальшого введення до наукового обігу. Цей термін традиційно вживався у практиці центральних архівів стосовно фондів периферійних архівів, а протягом останнього десятиліття розповсюджується і на документальні матеріали, що належать або мають відношення до історії колишніх радянських республік – нині незалежних держав. Під подібним визначенням у центральних архівах Російської Федерації розуміють, зокрема, матеріали “про Україну і для України”.

    Останнім часом, на жаль, добре відомі багатьом українським науковцям-дослідникам архіви Російської Федерації починають втрачати свої головні функції – відкритість і доступність, принаймні для фахівців з “територій колишніх радянських республік”. Якщо це відбувається через технічне навантаження персоналу – це півбіди. Але це явище має ознаки певної тенденції в офіційній роботі цих установ, що не тільки не сприяє, але гальмує об’єктивний розвиток наукового пізнання в цілому, незалежно від того, відбувається він у межах Росії чи за її кордонами. Складається прикра ситуація, в умовах якої рідкісні архівні та поліграфічні матеріали, що створювалися протягом століть в Україні чи присвячені українській історії та народу, саме через цю “тенденцію” не видаються для наукового дослідження фахівцям, які репрезентують в цих установах свою країну як державу. Причому, саме ці матеріали не використовуються, не вивчаються і не публікуються науковцями в Російській державі – по-перше, тому, що зони про їхнє існування не знають взагалі або інформовані поверхово, по-друге, не мають відповідної фахової підготовки (передусім мовної та історичної) для опанування даними джерелами, і нарешті, не мають конкретного спрямування щодо їхнього наукового, просвітницького, громадського та іншого використання.

    Автор даної публікації, маючи вельми тривалий і великий досвід роботи в архівах Санкт-Петербурга з українознавчої тематики і з різноманітними джерелами мала можливість спостерігати зміни у процесі доступності до архівних матеріалів безпосередньо і в динаміці протягом понад 10 років. У рамках науково-дослідної теми “Архівна україніка за межами України”, яка почала розроблятися з початку 1992 року Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, групою науковців під керівництвом В. Ульяновського було опрацьовано програму, важливим структурним підрозділом якої визнано архівні студії в пріоритетних архівах Санкт-Петербурга. Першим дослідним полем було обрано комплекс етнографічних матеріалів архіву Російського географічного товариства. Створений у Санкт-Петербурзі як “Ученый архив Императорского русского географического общества” майже одночасно із заснуванням Товариства в середині 1840-х pp., архів акумулював цінні матеріали з етнографії всієї Російської імперії1. Великий масив матеріалів, разом з персональними фондами, присвячений Україні та українцям. Біля витоків створення цього етнографічного комплексу в Петербурзі, а також вироблення методики та програм етнографічного, статистичного і демографічного дослідження стояли Д. Журавський, М. Вронченко, П. Чубинський, М. Сумцов, О. Русов та багато інших дослідників-україністів другої половини XIX ст.2

    Перший докладний науковий огляд архіву в цілому, та опис матеріалів, присвячених українознавчим аспектам, особливо етнографічним і етнологічним студіям, здійснив Ф. Савченко, вивчаючи джерельну базу створення Південно-Західного відділу Російського гео-рафічного товариства в Києві.3 Ним також проаналізовано щоденники та епістолярний комплекс джерел другої половини XIX ст. і вияв-лено широке коло персоналій, пов’язаних своєю петербурзько-київською життєдіяльністю з українськими історико-етнографічними студіями. Останнє підштовхнуло вітчизняних дослідників 1990-х pp. до спроб реконструювати повний епістолярний комплекс, який би відобразив характер науково-практичних і соціокультурних взаємин між провідними петербурзькими і українськими науковцями XIX ст., із залученням відповідних фондів київських архівів. Результати досліджень у вигляді інформативно-насичених біобібліографічних нарисів та епістолярних оглядів друкувалися на сторінках одного з перших історико-культурологічних альманахів, створених у незалежній Україні, тижневика “Старожитності”.

    Тогочасний справжній історико-інформативний бум призвів до перегляду масштабів, характеру і методики джерелознавчих досліджень. Поряд із критичним ставленням до повноти, особливостей комплектування і рівня наукової каталогізації архівів та бібліотек в Україні, зокрема в Києві, серед науковців сформувалося переконання в суттєвому відставанні вітчизняних фахівців у питанні опанування архівною та книжковою спадщиною в Україні. Результати архівних студій за межами України переконували, що власні архіви з їхніми особистими фондами і епістолярними комплексами та книжкові колекції ще недостатньо досліджено. І навіть те, що вже було введено у науковий обіг, вимагає подальших аналітичних досліджень із використанням модерних методик і фахових надбань.

    Так, робота в Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга з фондами наукових, освітніх та мистецьких установ та закладів допомогла вийти на відповідні тематичні підрозділи у фондах Державного архіву м. Києва та Державного архіву Київської області. Знайомство з рукописами, щоденниками та епістолами в рукописному відділі Російської національної бібліотеки і відділі рукописів Інституту російської літератури Російської академії наук (Пушкінському домі) мало не тільки велике пізнавальне значення. Так, дослідження життєдіяльності численних персоналій, про які згадувалося у листуванні петербурзьких адресатів, і які залишалися поза увагою українознавчих студій, набували нового змісту. Саме через їхнє петербурзьке буття конкретизувалися життєва і громадянська позиції, наукові зацікавлення, політичні симпатії або антипатії. Подальший системний пошук в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського допомагав на підставі матеріалів особистих фондів реконструювати еволюцію їхніх поглядів, характер вчинків, а також спрямування наукових досліджень. За допомогою петербурзьких архівів, київських архівних та книжкових раритетів вдалося, зокрема, суттєво заповнити певні лакуни у вітчизняній науковій біографістиці, розширити світоглядні позиції в галузі соціокультурних досліджень.

    На сьогодні, на жаль, архівну і книжкову спадщину України, як складову історичної пам’яті українського народу, не визначено у повному її обсязі і не зосереджено як єдиний інтелектуальний комплекс в конкретному матеріальному вигляді. За межами України ще залишилися цінні документальні масиви та унікальні книжкові раритети, що мають безпосереднє відношення до української історії та культури. Фізична недоступність до цієї інформації, безумовно, негативно впливає як на темпи, так і на масштаби та рівень вітчизняних досліджень, зокрема, у галузі історії. Однак позитивне вирішення цього питання залежить від характеру соціокультурної політики України в цілому, де важливе місце буде відведене писемному джерелу, тому що книга, рукопис, історичний документ, статистико-демографічний матеріал являють собою складову культури народу, що регулює процес його відродження, відновлення соціокультурного середовища, формування і відтворення наукового і творчого потенціалу, за допомогою якого із покоління в покоління передається культура, формується суспільна свідомість.

     

    1. Семенов П.П. История полувековой деятельности Императорского Русского географического общества. – Ч.І. – СПб., 1896.
    2. Журавський Д.П. Статистическое описание Киевской губернии. – СПБ., 1952; Русов А. Краткий обзор развития русской оценочной статистики. – Киев, 1913.
    3. Савченко Ф.Я. Заборона українства 1876 р. Розд. І: Піденно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві. – Харків; Київ, 1930. -І С.1-123. – (Ця унікальна за своїм змістом і умовами створення праця зберігається ї в науковій бібліотеці Інституту історії НАН України).