• In English
  • Державна архівна служба України
    Офіційний вебпортал органу виконавчої влади

    Портал працює в тестовому режимі. Зауваження та пропозиції
    надсилати на tsdea@arch.gov.ua
    Музей визвольної боротьби в Празі та доля його фондів: Історико-архівні нариси. Частина 1, 2

    До читачів

    Шановний читачу! Ви тримаєте в руках книжку, автором якої є відомий український учений із Пряшівщини, професор Пряшівського місцевого університету, доктор філологічних наук, іноземний член Національної академії наук України, Голова Асоціації україністів Словаччини, Наукового товариства імені Шевченка у Словаччині Микола Мушинка. 40 років тому за зв’язки з українським дисидентським рухом його виключили з аспірантури в Києві й виселили за межі СРСР. Двадцять років талановитий учений працював пастухом та кочегаром, аж поки в 1990 р. дістав змогу повернутися до академічної діяльності.

    Ми друкуємо його працю із значним запізненням, – вона мала б побачити світ ще в 1996 р., і не в Мельбурні, а саме в Києві, адже тут від середини 40-х років минулого століття зберігається основна частина фондів Музею визвольної боротьби України у Празі (1925-1948) – унікальної і, безумовно, провідної установи у структурі українських інституцій Чехословаччини міжвоєнного періоду, що прославилася на цілий світ своєю невтомною збирацькою й просвітницькою діяльністю.

    Кращі представники української інтелігенції на вигнанні упродовж двох десятиліть ретельно збирали і дбайливо зберігали майже мільйон одиниць документів та музейних експонатів. Вони плекали світлу надію – урочисто передати ці безцінні національні скарби до незалежної України, передати як святиню, як символ спадкоємності й невичерпності державотворчого потенціалу нації.

    Не так повернулися скарби музею на батьківщину, як мріялося його збирачам і охоронцям. Їм судилося пережити гірке розчарування, – Музей невдовзі після закінчення війни було брутально розгромлено, а його збірки таємно і по-грабіжницьки підступно вивезено до СРСР, де вони в цілковитому небутті протягом півстоліття зберігались у спецхранах.

    У рік 80-літнього ювілею Музею ми видаємо цю книжку на знак поваги до її автора – невтомного трудівника на ниві україністики, до всіх донаторів і жертводавців, причетних до формування, поповнення і зберігання колекцій Музею. Ми видаємо цю працю, схиляючи голови у глибокій пошані до яскравої постаті Президента Чехословаччини Томаша Масарика, який особисто доклав величезних зусиль до створення в цій державі між двома світовими війнами безпрецедентних умов для справжнього ренесансу української культури й науки. Нарешті, ми видаємо цю книжку як стимул і заохочення для нинішніх і прийдешніх дослідників – долучитися до вивчення маловідомих і не знаних досі сторінок з історії довгих і плутаних міграцій архівних і музейних фондів Музею визвольної боротьби України, з тим, щоб нарешті реконструювати його первісний склад і встановити, що було втрачено під час і після війни, що і де саме зберігається донині. Саме це, здається, становить один із найцікавіших перспективних напрямів досліджень історії Музею.

    Геннадій Боряк
    Червень 2005 р.

     

    до змісту


    Вступ до другого видання

    Перше видання цієї праці появилося в Австралії 1996 року з ініціативи директора славістичного відділу (нині Школа модерних мов, літератур та лінгвістики) Університету ім. Монаша в Mельбурні проф. Марка Павлишина та з фінансовою підтримкою Фундації Енциклопедії українознавства в Австралії1. Чому в Австралії? Бо ні в Україні, ні в Чехії, ні у Словаччині, ні в Західній Європі та Америці, куди я звертався, не було коштів для видання цієї книжки. Замість гонорару я одержав від видавництва певну кількість примірників публікації, які безплатно розіслав бібліотекам та окремим особам в Україні, Чехії, Словаччині, Західній Європі та Америці. На жалъ, моя праця не знайшла очікуваного резонансу ні на Заході, ні на Сході.

    Опублікувавши її, я і надалі цікавився історією Музею визвольної боротьби України. Значним відкриттям для мене була публікація Патриції Кеннеді Ґрімстед про розсекречені архіви Радянського Союзу, головним чином, України. Подібно як вона, і я зустрічався з труднощами при доступі до еміграційних фондів в архівах України, тому повністю погоджуюся з її спостереженнями і висновками. Наприклад, в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України в Києві мені вдалося знайти рукопис другого тому праці С. Наріжного “Українська еміграція”, з якою я з-за браку часу встиг познайомитися лише в загальних рисах. При наступних відвідинах Києва вона була для мене вже недоступною, бо понад два роки знаходилася на “технічному опрацюванні”.

    На щастя, ця цінна праця з ініціативи голови Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей Олександра Федорука у 1999 році появилася друком у київському Видавництві ім. О. Теліги. Дочка С. Наріжного Наталія Жуківська, однак твердить, що опубліко вана праця є лише чорновим варіантом другого тому монографії її батька. Чистовик цієї безцінної монографії С. Наріжного, вивезений до Радянського Союзу, мабуть знаходиться в якомусь архіві України або Росії. І досі він невідомий. В часі ліквідації МВБУ 1948 р. у його фондах знаходилося біля 40 тонн матеріалів. Основну частину з них, як побачимо далі, було вивезено в Радянський Союз та дещо залишилося у Празі, і вони поступово виринають на поверхню. Ось приклад:

    В Музеї визвольної боротьби України існувала велика колекція творів українського образотворчого мистецтва, головним чином, 20-40-х років ХХ століття. Ця колекція значно поповнилася на початку 1945 року, коли десятки українських художників, тікаючи з Праги перед наступаючою Радянською армією, залишали в музеї свої твори. Після ліквідації МВБУ в 1948 році пропав по них будь-який слід. В 1998 р. на горищі старовинного Клементинума в Празі (в просторах Слов’янської бібліотеки) зовсім випадково було виявлено шість картонних коробок з понад 800 графічними творами українських художників. Частина з них була представлена на виставці, присвяченій 80-літтю заснування Української студії пластичного мистецтва в Празі у тому ж Клементинумі. Походження новознайдених картин, які становлять цілу галерею українського образотворчого мистецтва першої половини ХХ століття, для знахідників було невідомим, бо при них не було жодної документації. Однак немає сумнівів, що це були картини із фондів МВБУ, основна частина яких після розбомблення музею в лютому 1945 р. зберігалася в підвальних приміщеннях цього ж будинку.

    Дочка Симона Наріжного Наталія Жуківська з Австралії, стверджуючи причетність батька до збереження картин, нещодавно повідомила мене, що напередодні закриття МВБУ її батько сховав цінні матеріали Музею. Про місце схову він повідомив співпрацівника Музею д-ра Степана Сірополка. Як видно, колекція картин, знайдених після 60 років, була частиною цього схову. Про це в 1976 р. писав С. Наріжний і Маркові Антоновичу в Канаду, на що той відповів: ” Засмутив мене Ваш лист про Стецька Сірополка. Він має в себе, без сумніву, музей і поки він живий, то можна бути певному, що то все збережеться. А що станеться після його смерті?[…] Він же ж має архів О. Олеся та й багато інших речей надзвичайно цікавих. Це якби пропало, була б велика шкода!”2. Наперекір своїм старанням, пише Н. Жуківська, С. Наріжний до смерти не довідався про долю цих матеріалів. Немає про них згадки ні в монографії Т. Беднаржової про життя і діяльність С. Сірополка3. Не виключено, що вони і досі зберігаються в Празі на невідомому місці, чекаючи свого відкривача.

    Від першого видання моєї книжки про МВБУ в Україні настав значний поступ в опрацюванні матеріалів української еміграції, головним чином, вивезених із Праги до Радянського Союзу. Ці матеріали були фахово опрацювані в Харкові та Києві й розподілені до кільканадцятьох центральних та обласних архівів України та Росії. На жаль, в жодному із українських архівів ці фонди не становлять окреме ціле. Їх розпорошено по різних фондах і на різні місця, де вони, в кращому випадку, означені як “празькі надходження”. Досі немає путівника по цих фондах, так що вони і надалі для науковців залишаються недоступними. Про ненормальність ситуації свідчить хоча би такий факт:

    Після закриття МВБУ 1948 р. в Центральному державному архіві у Празі якимсь чудом залишилося понад два центнери матеріалів МВБУ. Чехи їх старанно опрацювали і копію їх опису передали до Києва. В Києві завдяки старанням Г. Боряка цей опис було видано окремою книжкою під назвою “Український музей в Празі” (1996) – українською та чеською мовами, з іменним, географічним та тематичним реєстрами (теж двомовними). Отже, дослідники в Україні, таким чином, мають точний перелік двох центнерів матеріалів МВБУ збережених у Празі, а про 40 тонн (!) матеріалів цього ж музею вивезених в Україну і там фахово опрацьованих, не мають найменшого уявлення.

    Українська еміграція цілого світу самотужки, без найменшої допомоги державних або інших установ, будувала МВБУ в Празі в надії, що коли виникне незалежна Українська держава, фонди МВБУ буде урочисто перевезено в Україну, яка по заслузі оцінить її доробок. Та на чотирнадцятому році незалежності України, громадськість аж занадто мало знає про існування МВБУ, незважаючи на факт, що майже всі його матеріали знаходяться на території України. А не знає, між іншим, і тому, що ці фонди радянські органи безпеки таємно, по-злодійськи, вивозили з Праги не для наукового використання, а для того, щоб на їх основі арештувати, судити, засилати в Сибір та розстрілювати невинних людей. В радянських архівах вони були суворо засекречені. До них мала доступ лише вузька група провірених номенклатурних кадрів із органів КДБ та радянської закордонної розвідки. Слід однак сказати, що в нас немає жодного конкретного доказу, аби на підставі матеріалів МВБУ була засуджена бодай одна людина.

    Після падіння комуністичного режиму ці матеріали стали формально розсекреченими, однак кількість науковців, які користаються ними, не дорівнює навіть кількості колишніх номенклатурних працівників, які до них заглядали. Це можна встановити на підставі аркушів користання. Правда, в сучасності час від часу друкуються документи із фондів МВБУ, однак в їх паспортизації завжди наводиться лише сучасне архівосховище, ніколи не джерело, з якого воно туди потрапило. Солідні наукові статті про МВБУ, видані в Україні, можна порахувати на пальцях однієї руки. Окремої публікації не було жодної (якщо не рахувати згадуваний каталог празької частини музею та матеріали до другого тому монографії С. Наріжного “Українська еміграція”).

    Та ні чеська громадськість майже зовсім не знає, що в її столиці в 1925-1948 роках існував і активно діяв найбільший український музей-архів за межами України. Ні в Чехії про цю визначну українську установу, яка нараховувала понад мільйон одиниць збереження, досі не було опубліковано жодної більшої наукової студії, не говорячи вже про окрему книжку. Та й у сучасних працях про чесько-українські взаємини МВБУ оминуто зовсім, або сказано про нього кілька трафаретних слів.

    Моя публікація, яка виходить до 80-ліття заснування МВБУ, є першою ластівкою на цьому полі. В порівнянні з першим австралійським виданням вона поширена і поповнена новими фактами. Новими даними я поширив не лише текст праці, але й примітки, головним чином, біографічними довідками про найвизначніших співпрацівників та членів Товариства Музей визвольної боротьби України.

    Ними я намагався довести, що МВБУ будувала не вузька група ентузіастів музейної справи, а справжня українська наукова еліта, люди, високого інтелекту, імена яких в Радянському Союзі не вільно було навіть згадувати. Не дивно, що ці імена ще й нині в Україні відомі лише вузькому колові спеціалістів. У своїй праці я намагався, перш за все, очистити ім’я директора МВБУ Симона Наріжного від безпідставних обвинувачень в українській діаспорній пресі в “злочинах”, яких він ніколи не допустився. Його діяльності в справі збереження фондів МВБУ я присвятив найбільше уваги.

    За сприяння у виданні книжки я висловлюю щиру подяку Школі модерних мов, літератур та лінгвістики Університету ім. Монаша в Мельбурні за дозвіл використати текст, первісно виданий у її видавництві та Голові Державного комітету архівів України Геннадію Боряку за всебічне сприяння цьому виданню.

    Одночасно щиро дякую синові засновника і першого директора МВБУ д-ру Марку Антоновичу з Канади4 та доньці другого й останнього директора МВБУ пані Наталії Наріжній, замужем Жуківскій з Австралії – за їх цінні поради та матеріали, використані в даній публікації. Останній я щиро дякую зокрема за 468-сторінкові машинописні спогади її батька “Як рятували Музей ВБУ”, які поряд з матеріалами архівів Праги і Києва стали для мене основним джерелом при писанні цієї праці.

    Я вірю, що публікація стане вагомим внеском до вивчення одної з найсвітліших сторінок чесько-українських взаємин та поштовхом до дальших розшуків матеріалів Музею визвольної боротьби України та їх оприлюднювання.

     

    Пряшів, 12 січня 2005 р.

    Микола Мушинка

    до змісту


    Вступ до першого видання

    В дискусіях під час мого лекційного турне по українських центрах Канади і США (Едмонтон, Торонто, Нью-Йорк, Чікаґо та Філядельфія) влітку 1989 р. часто виникало питання: “Куди поділися фонди празького Музею визвольної боротьби України?”. Я виловлював у пам’яті те, що мені у Празі розповідали про Музей люди, які колись були близькі до нього: професор Іван Панькевич, Корнило Заклинський, Ірина Левитська, інженер Артем Корнійчук, д-р Орест Зілинський та інші, однак відповісти на це питання не зміг, бо останні мої відомості про Музей кінчалися 1948 роком. Не знав я нічого й про долю його останнього директора Симона Наріжного, “Українська еміґрація” якого була і є для мене настільною книжкою.

    Повертаючись додому, я з празького летовища заїхав до підвалу Клементинума, де під час мого навчання зберігалася частина фондів Музею, однак там вже нічого не залишилося. Мені сказали, що матеріали ще двадцять років тому вивезено невідомо куди. В Слов’янській бібліотеці я знайшов повний комплект “Вістей Музею Визвольної Боротьби України”, кілька праць про Музей, праці С. Наріжного, однак про долю фондів МВБУ не довідався нічого ні з преси, ні від старожилів Праги.

    В 1991 р. я увійшов до педагогічного складу Українського вільного університету в Мюнхені. В бібліотеці УВУ я знайшов три томи рукописної книжки С. Наріжного “Матеріали до історії Музею визвольної боротьби України” (Цюріх, 1957-1959), які відкрили переді мною невідомі сторінки завзятої боротьби С. Наріжного за Музей, головним чином, від збомбардування його будинку в лютому 1945 р. американцями до видворення С. Наріжного з Праги 1950 р., а також про його кроки в цьому напрямі під час перебування в Австрії та Австралії. В кожному томі була австралійська адреса автора. Я написав туди в надії, що хтось із нащадків Наріжного відгукнеться, однак лист повернувся з поміткою: “Адресат невідомий”. Згодом від голови Наукового товариства ім. Шевченка в Європі професора Аркадія Жуковського я роздобув австралійську адресу доньки Наріжного Наталії, з якою почав листуватися і цей зв’язок виявився дуже плідним. Донька надіслала мені чимало біобібліографічних даних про батька, однак про долю фондів МВБУ і їй не було відомо нічого.

    У міжчасі професор Данило Струк на своїй дачі в канадському Квебеці познайомив мене з пані Марією Лоґуш, яка подарувала мені вісім двополосних вирізок статті Григорія Каленика Лисюка, спрямованої проти С. Наріжного – “Музей Визвольної Боротьби України” з підзаголовком “Хто завинив, що він опинився в большевицьких руках” ( “Новий Шлях”, Вінніпеґ, 1956. – Ч. 72-79). Подібні статті і навіть цілу брошуру Г. К. Лисюка зі штучно виконструйованими обвинуваченнями С. Наріжного я знайшов і в бібліотеках УВУ в Мюнхені та НТШ у Сарселі. Від професорів УВУ Мирослава Лабуньки, Дмитра Штогрина та Аркадія Жуковського я довідався чимало фактів про життя С. Наріжного після його вигнання з Чехословаччини.

    Все це спонукало мене до ще інтенсивніших розшуків фондів МВБУ. Частину з них я знайшов у Центральному державному архіві Чеської Республіки у Празі. Від київських друзів і знайомих я довідався, що значна частина фондів МВБУ знаходиться в Києві. Та вони були для мене недоступні.

    На міжнародній науковій конференції “Російська, українська та білоруська еміґрація у Чехо-Словаччині міжвоєнного періоду” (Прага, серпень 1995) я зачитав доповідь “Музей визвольної боротьби України в Празі та його останній директор Симон Наріжний”, яка викликала жваву дискусію, зокрема серед численних українських учасників конференції. В ході дискусії (та в закулісних дебатах) мені вдалося вийти на слід кількох місць збереження матеріялів МВБУ в Україні. Зокрема, багатим джерелом інформації була для мене рукописна стаття Людмили Лозенко “До історії Празького Українського Архіву” (22 стор. машинопису), яку мені запозичив київський історик професор Степан Віднянський. Свою працю про музей я вже раніше запропонував для видання кільком редакціям в Україні та діаспорі, однак нею ніхто не зацікавився. В 1995 р. я надіслав рукопис голові Відділу славістики Університету ім. Монаша в Мельбурні (Австралія) д-рові Маркові Павлишину, який, прочитавши її, висловив бажання опублікувати її окремою книжкою у видавництві Відділу. Одержавши таку пропозицію, я негайно виїхав у Київ, щоб на місці познайомитись зі збереженими фондами МВБУ. Те, що я там знайшов, перевершило всі мої сподівання. Цінну інформацію я роздобув від директора Центрального Архіву вищих органів влади та управління України пані Лариси Яковлевої, голови відділу Центрального державного кінофотофоноархіву України пані Ніни Топішко та директора Центрального державного архіву громадських об’єднань України пана Руслана Пирога. Дуже корисною для мене була зустріч з пані Людмилою Лозенко, яка довгі роки працювала над фондами МВБУ. Їй я вдячний і за суттєві зауваження до рукопису першої версії моєї праці. Критичні примітки і доповненя до рукопису праці дала мені й донька С. Наріжного Наталія Жуківська. Вона надіслала мені теж фотографії з родинного альбому батька. За інші поради щодо рукопису та його редаґування складаю щиру подяку д-рові М. Павлишину. За виправлення стилістичних огріхів дякую аспіранту Ужгородського державного університету пані Тетяні Кобаль, а за цінну технічну допомогу пані Тетяні Мурчинко в Пряшеві та пані Наталії Романовській-Вишневій і пані Олі Павлишин у Мельбурні.

    Те, що мені вдалось довідатись про Музей визвольної боротьби України та життя й діяльність його останнього директора, даю на суд громадськості. Моя праця не претендує на вичерпність. Це лише перша спроба відновити пам’ять про несправедливо забутого українського вченого Симона Наріжного, який ціле своє життя присвятив боротьбі за українську ідею, а умер в далекій Австралії призабутий і недооцінений. Нехай моя праця буде увертюрою до святкування століття з дня народження Симона Наріжного в січні 1998 року.

    Нарешті хай буде дозволено авторові зазначити тут почуття глибокої вдячности Тій, без “невидимого” співробітництва якої ця праця не була б написана. Належать вони Маґді Мушинці.

     

    Пряшів, 25 січня 1996 р.

    М. Мушинка


    1 Мушинка М.: Музей Визвольной Боротьби України та доля його фондів. – The Museum of the Ukrainian Independence movement and the history of its collections. – Мельбурн 1996. – 115 с.

    2 Лист М. Антоновича до С. Наріжного від 31.5.1976 р. Копія листування С. Наріжного з М. Антоновичем – 1955-1977 – у автора.

    3 Беднаржова Т.: “Степан Сірополко – подвижник українського шкільництва”. – Львів, 1998. – 320 с.

    4 В процесі підготовки до друку цієї праці ми довідалися, що д-р Марко Антонович, який поготувався взяти особистиу участь у міжнародній конференції до 80-ліття заснування МВБУ в Празі, помер 28 січня 2005 року в Мннреалі на 89 році життя (Управа УВАН у США: Помер Марко Анотонович // Свобода. – Нью-Йорк, 4.2.2005. – Ч. 5. – С. 3.

    до змісту


    Ч а с т и н а 1

    Від 1920-х років до кінця другої світової війни

    Заснування Музею та його місце в cтруктурі українських установ Чехословаччини

    Після Першої світової війни Прага стала найвизначнішим центром української політичної еміграції. Туди прибули люди, які не хотіли (або й не могли) жити ні у Східній Україні окупованій більшовиками, ні у Західній (яка опинилася під владою Польщі та Румунії). Були це національно свідомі політики й дипломати, офіцери високих рангів і громадські діячі, висококваліфіковані науковці і професори університетів, творча інтелігенція і вище духовенство, – одним словом, цвіт української нації, справжня національна еліта. Всі вони боролися за самостійну незалежну демократичну Українську державу. В 1917-1919 роках на розвалинах Російської та Австро-Угорської імперій вони на короткий час створили її у формі Української Народної Республіки, однак в нерівній боротьбі за її існування потерпіли поразку. Саме заради цієї боротьби вони не змогли повернутися на батьківщину, бо на рідних землях їх чекали неминучі репресії: в’язниці, табори, а може і смерть. Вони твердо вірили, що їх еміграція є лише тимчасовою, що український народ в скорому часі звільниться від чужої неволі й ідеали, за які вони боролися, перетворяться в дійсність. Та вони не хотіли повертатися додому з порожніми руками, а, як добрі господарі, з немалим доробком, здобутим на чужині у формі нових знань, наукових праць, художніх творів, газет, журналів, та, головним чином, документів про безперервну боротьбу за визволення України1.

    Щоб все це реалізувати, потрібна була незалежна установа, в якій би програмово зосереджувалися матеріали про національно-визвольну боротьбу українського народу з цілого світа. Такою установою став Музей визвольної боротьби України в Празі. Це була наймолодша установа української політичної еміграції в Чехословаччині2. Музей було засновано у травні 1925 р. з ініціативи професорів Українського вільного університету, головним чином, професора історії мистецтва Дмитра Антоновича, який був його незмінним директором від заснування до смерти3.

    Академік Іван Горбачевський4 наприкінці травня 1925 р. обговорив справу заснування МВБУ із заступником міністра закордонних справ ЧСР Вацловом Гірсою та міністерським радником Завазалом. Обидва вони дали згоду на заснування українського музею на громадських засадах (без державних дотацій), що дозволило групі українських патріотів, які опинилися в еміґрації, приступити до збирання матеріалів та опрацювання статуту майбутнього Товариства “Музей визвольної боротьби України”5.

    На запитання, що і як збирати, Д. Антонович вже на першому засіданні підготовчого комітету Товариства дав таку відповідь: “Збирати треба все, бо і те, що може нині видаватися зовсім непотрібним і безвартісним, може часом мати велике значення і вартість”6.

    до змісту


    Товариство Музей визвольної боротьби України

    Офіційним власником МВБУ стало Товариство такої ж назви, установчі збори якого відбулися 23 травня 1925 р.7 Головами Товариства від часу його заснування до квітня 1945 року були професори УВУ: Іван Горбачевський, Степан Смаль-Стоцький8, Андрій Яковлів9 та Дмитро Дорошенко10. Першими експонатами, що лягли в основу фондів музею, були матеріали військових таборів українських полонених у Чехії, Польщі та Австрії, а також книжки, часописи, карти, художні полотна, військові прапори, письмові документи і т. п., що їх привезли з батьківщини українські еміґранти.

    Усе це знайшло притулок спочатку на квартирі Дмитра Антоновича, а 1 червня 1925 р. розмістилося в одній із заль Фалькенштайнського палацу в Празі (вул. Лазенська ч. 11), яка швидко заповнилася. Особливо цінні матеріали передали Музеєві колишній директор Канцелярії Української Центральної Ради, голова Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР в Голляндії і Бельгії професор Андрій Яковлів та генерал Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко11. Після чотирьох місяців матеріали Музею було перевезено до трьох приміщень старовинного будинку на Малій Страні (вул. Кармелітська, ч. 12) де для його роботи були дуже сприятливі умови.

    Оплату за ці приміщення від самого початку покривало Міністерство закордонних справ Чехословаччини та у квітні 1926 року воно відмовилося оплачувати приміщення і запропонувало Музеєві спакувати все майно й уложити його у своєму скалді, поки управа Товаристцва не знайде нові простори. Для щойно заснованого музею це була справжня катастрофа, бо в нього, крім невеличких членських внесків (10 крон на рік) не було жодних коштів. Та він не припиняв своєї діяльності і надалі приймаючи матеріали (які поступали в далеко меншій мірі) та укладаючи їх цілими пакунками в складі міністерства та в інших місцях, головним чином, на квартирі директора Д. Антоновича. Міністерство запропонувало музеєві фінасувати всю його діяльність (включаючи оплату штатних працівників) при умові що всі матеріали стануть його властністю. Таку пропозицію Управа Музею категорично відкинула, бо це би означало кінець його незалежності. На щастя, міністерство не вимагало оплату за оренду складу, однак не дозволяло працівникам музею там працювати. МВБУ на чотири роки опинився без стріхи над головою. На цей період (1926-1930) він припинив видавання “Вістей МВБУ”.

    В цій безвихідній ситуації руку допомоги Музеєві подав американський підприємець Григорій Каленик Лисюк12. В 1929 році він у своїх справах відвідав Прагу і як “чоловік бистрого ума і практичного розуміння справи, ще й маючи практицизм, вишколений кількалітньою діяльністю в Америці” ( “Вісті МВБУ”, 1930, ч. 3, с. 1-2), він був приголомшений їх кількістю і на перший погляд зрозумів і їх вагу для історії України.

    В директора Музею Дмитра Антоновича було кілька співробітників – ентузіястів музейної справи, з яких найвизначнішими були: професор Василь Біднов13, д-р. Мирон Коновалець14 та сотник Козак.

    Познайомившись з характером зібраних матеріалів, а паралельно – з поганим фінансовим станом Музею, К. Лисюк зобов’язався його фінансувати до самої смерти. Утримання Музею на той час становило 300-350 дол. щорічно. Ця регулярна фінансова допомога сприяла пожвавленню діяльности МВБУ. На цю суму Управа МВБУ найняла три просторі кімнати та ще й гараж в кварталі Жижков (просп. Карла ч. 14), куди було перевезено всі матеріали. В одній з кімнат було влаштовано постійну експозицію, в інших – склад, депозит та робоче приміщення.

    У 1930 р з ініціативи Г. К. Лисюка було засновано відділ Товариства Музей визвольної боротьби України в Нью-Йорку . Його завданням було збирання в Північній Америці матеріалів і пожертв для празького музею. У зверненні до української громади Америки говорилося:

    “Управа звертається до всіх українців Америки з гарячим покликом підтримувати Музей Визвольної Боротьби України, щоб спільними силами воздвигнути пам’ятник, гідний героїчної боротьби українського народу за свою незалежність і дати можливість прийдешнім поколінням знати, що робилося, які були помилки. Бо на підставі музейних колекцій та архівів прийдешні діячі не тільки зможуть досліджувати історію української боротьби за незалежність, але і витягати науку для продовження боротьби до побідного кінця”15.

    Від 1930 р. поряд із Дмитром Антоновичем у Музеї систематично працював і його колишній учень із УВУ Симон Наріжний, якого Управа Товариства іменувала заступником директора16.

    І Антонович, і Наріжний провадили роботу на громадських засадах, тобто без будь-якої фінансової винагороди. Невеличку зарплату вони одержували від УВУ або Високого педагогічного інституту ім. Драгоманова, і та була нереґулярною17. Крім них, у 1930-их роках в Музеї регулярно працювали доцент д-р Костянтин Чехович18та д-р Степан Сірополко19. Були й такі, які з великою посвятою і користю для Музею працювали поза ним, наприклад, фотограф Левко Янушевич20, який виконав тисячі знімків визначних діячів та важливих подій і все це безкоштовно передав до Музею.

    Товариство МВБУ на загальних зборах 27 червня 1933 р. проголосило національне Свято возз’єднання Українських земель 22 січня – Днем Музею визвольної боротьби України21. 21 квітня 1934 бібліотеку МВБУ було названо іменем її найбільшого мецената професора Івана Горбачевського з нагоди його 80-ліття22.

    В 1935 р. управа Товариства урочисто відзначила десятиліття свого існування ювілейною виставкою в центрі Праги – в Промисловому музеї, над яким під час виставки майорів український жовто-блакитний прапор. На виставці були фотографії з життя Українських Січових Стрільців, праці українців, полонених за Першої світової війни, таборові гроші, різні друковані універсали, військові шапки, мундири, кулі, багнети, відзнаки, однострої, документи українських дипломатичних представництв, портрети українських письменників розстріляних у 1933-1934 р., фотографії Української республіканської капели Олександра Кошиця та багато інших експонатів23. Урочиста академія з нагоди 10-ліття МВБУ відбулася у великій залі філософського факультету Карлового університету в присутності представників 35 українських установ і організацій. В урочистій промові новообраний голова Товариства С. Смаль-Стоцький заявив: “Найкращим виявом культурности нації – це її музеї, бо вони зберігають та оживляють традицію і тим спонукують націю до все нових культурних чинів, культурних надбань. Без музеїв і найкращі твори культури поневіряються, викинені десь на горище чи на смітник”24. Промова Смаль-Стоцького, опублікована в кількох українських часописах, мала в українській еміграції певний відгомін.

    Світова економічна криза загальмувала приплив фондів до Музею, але не припинила його. Жертводавцями МВБУ були не тільки заможні українці, але часто й люди з найбідніших прошарків суспільства. Пенсіонер П. Турчик писав з США: “Я вже старий та не можу працювати. Жию тепер уже не з праці, а тільки з Божої волі та милосердя добрих людей, бо знаходжуся в домі для убогих старців. Часом я поможу погребникові винести мерця, а він за це кине мені кілька центів. І так я наскладав одного доляра, якого посилаю на Музей визвольної боротьби України в Празі”25. Подібних листів було багато. Володимир Морашко із Середнього на Закарпатті писав: “Одсилаю дві бляшанки з медом (19 кг), котрі прошу орийняти як мій дар на Музей визвольної боротьби України” ( “Вісті”, 1935, ч. 9. с. 14).

    Український жіночий союз в ЧСР свою фінансову пожертву супроводжував таким оптимистичним листом: “Ми певні, що вжеблизький той час, коли наші мрії здійсняться і український прапор на Українському домі у Празі буде маяти перед чужинцями й говоритиме їм про нашу незломну волю й конечну ціль нашої визвольної боротьби – українську державну незалежність […]”. ( “Вісті”, 1935, ч. 9, с. 11).

    Правда, не всі емігранти були такими оптимістами. Деякі усвідомлювали собі, що вони не доживуться часу, щоб бачити свої імена в “Золотій книзі жертводавців”, тому висилали в Музей пожертви від імені своїх малолітних дітей в надії, що вони напевно дочекаються незалежності України.

    П. Єфрем з Польщі, висилаючи вже другу рату, писав: “Прошу внести мене до списку жертводавців-фундаторів Українського дому в Празі, з якою метою одночасно з цим надсилаю ще 10 зл. польських, т. є. разом буде 60 зл. пол. З 1. 1 ц. р. стратив працю і став безробітним. Якщо знайду відпвідну працю, то постараюся збільшити пожертву до 25 дол. призначених для жертводавців-добродіїв, понеже уважаю цю справу за діло надзвичайного значіння” ( “Вісті”, 1934, ч. 5, с. 8).

    Новопридбані приміщення та депозитари МВБУ на Жіжкові дуже швидко заповнилися до краю. Наприкінці 1936 р. Музей наймав вже шість кімнат і три ґаражі. Усі були завалені матеріалами. Експлуатація цих просторів коштувала 10000 чехословацьких крон щорічно. Цю суму, згідно з обіцянкою, продовжував покривати Г. Каленик Лисюк із США. На той час Товариство МВБУ нараховувало вже 125 членів26.

    до змісту


    Придбання власного будинку

    Ще 9 червня 1927 р. Володимир Старосольський, професор державного права УВУ і Української господарської академії в Подєбрадах, на загальних зборах Товариства МВБУ висунув ідею про спорудження власного будинку для Музею. Слушна пропозиція набрала конкретної форми на загальних зборах Товариства 7 жовтня 1932 р., коли український меценат Яків Макогін27 зобов’язався покрити половину видатків на будівництво (до кожної сотні долярів від української громади долучав стільки ж від себе). Згодом було вирішено збудувати цілий комплекс – Український дім, складовою частиною якого став би й Музей. Про це оголосили в еміґрантській пресі. На заклик управи Товариства МВБУ тисячі українців посилали у Прагу свої пожертви. Найбільший внесок у цю справу зробило Українське бюро в Лондоні, яке очолювали Я. Макогін та В. Кисілевський. Не залишилося осторонь і Закарпаття, де фінансовий збір набув масового характеру.

    Повідомлення про побудову Українського дому та заклики до фінансових пожертв на цю побудову публіковала майже кожна українська емігрантська газета. І ці заклики приносили реальні результати. Гроші на Український дім збиралися на різних громадських зборах, вечоринках, концертах, але й на весіллях, хрестинах, похоронах і навіть у церквах. Деякі організації та установи з цієї нагоди випускали спеціальні листівки. Ось перед нами невеличка летючка, видана в Парижі десь на початку 1935 року під назвою “Невідкладна справа“, в якій є такі слова:

    “Справа будівлі Українського дому для Музею визвольної боротьби України стоїть уже на певному шляху. На цю справу зібрано вже більше 100 тисяч корон. Та цього замало[…] В історичному житті народу рішаючу ролю відіграє час: здібність й уміння рішати як найшвидше чергові питання національного життя. А ця швидкість досі була найслабішою сторінкою нашого народнього організму. Ми завжди вміли рано почати й тривало поставити справу, але не вміли швидко її розбудувати й на цьому завжди програвали наші змагання з сусідами”.

    Далі анонімний автор летючки наводить конкретні приклади, з історії і продовжує:

    “Бо час невблагано насовує свої завдання кожній нації, і горе тим, що не встигають справлятися з ними. Така нація неминуче завалиться під тягарем накопичених з часом завдань, не встигаючи їх розв’язувати. Чи-ж не це саме сталося з нами, що не встигли, коли треба було, вирішити справу власної школи й давали нидіти своїм просвітнім організаціям, щоб потім у 1917 році боротись і вовтузитися за рідну мову в рідній школі, коли на черзі були вже инші великі завдання, коли рішалося буття чи не буття Української Держави, політичне майбутнє української нації на цілі роки […] Таким черговим невідкладним завданням дня є в цей час вибудування Музею визвольної боротьби України. Український дім для Музею треба не лише збудувати, його треба швидко збудувати, і ніяк не пізніше цього 1935 року, що є ювілейним роком десятиліття Музею. Ні один українець не сміє ні хвилини зволікати із своїм посильним датком – пожертвою на цю ціль. Летючий час инакше знову поставить нас перед новими завданнями, і знову помститься на нас занедбання нашої данини історії. Традиції й науці, – помститься так само, як колись помстилось занедбання справи народньої освіти і національного усвідомлення”28.

    Було виготовлено кілька проєктів Українського дому. Автором одного з них став інж. Артем Корнійчук29. В 1935 р. при управі Товариства було створено комісію побудови Українського дому, яку очолив професор Андрій Яковлів. Її членами були: Євген Вировий30 (скарбник) та професор Борис Мартос31. Гроші збиралися серед українців, що проживали не тільки в Чехословаччині (включаючи Закарпаття), але й за її межами – у Польщі, Румунії, Франції, Бельгії, Великобританії, але й за океаном – в Канаді і США, куди здійснили подорожі Д. Дорошенко, О. Бочковський та Є. Вировий – кожен на власні кошти або на кошти інших установ (не музею). Подорожі увінчалися успіхом. В 1937 р. акція збору пожертв на будівництво Українського дому дала 241513 крон32. Сам скарбник Є. Вировий 3 березня 1934 р. дав на спорудження Українського дому “безвідсоткову позику в сумі 1000 Кч”33. Ця “позика” йому ніколи не повернулася. Поважну суму – 1100 крон – вніс теж Августин Волошин34.

    Однак, спорудження нового будинку Українського дому могло затягнутися на довгі роки, тоді як справа зберігання фондів Музею була невідкладною. В 1937 р. Товариство вирішило не будувати, а купити для Музею готовий будинок.

    Головними ініціаторами купівлі будинку для музею поряд з Д. Антоновичем і С. Наріжним був Степан Смаль-Стоцький. Вже в 1920 р. на зборах Українського клубу в Празі він підніс думку про заснування Українського дому в столиці Чехословаччини і там же зібрав на ту ціль 1261 крону. До реалізації цього задуму не дійшло, бо Український клуб в скорому часі розпався. В 1925 р. зібрану суму він передав новозаснованому Товариству МВБУ, долучивши і від себе поважний внесок. В 1935 р. його було одноголосно обрано головою Товариства МВБУ. В інавгураційній промові на святкуванні 10-ліття МВБУ, побудову Українського дому (евентуально його купівлю) він висунув на перший план і до кінця життя дбав про реалізацію цього задуму. Тяжка хвороба приковала С. Смаль-Стоцького до ліжка, і він не міг їздити на засідання Управи Товариства до Музею, тому як голова Товариства, він скликував засідання Управи на свою квартиру. Справа купівлі будинку для Музею була основним пунктом кожного засідання.

    На смертельному ложі 16 березня 1938 р. з радістю і нескриваним задоволенням підписав договір з пані Марією Гавельцовою про купівлю будинку для МВБУ за – 230 000 крон. Ця сума включала гіпотетичний борг 95000 крон. Будинок був на вулиці Горимировій, нині Шишковій35, у кварталі Нуслє, двадцять хвилин трамваєм на південь від центру Праги. Це була вигідна купівля. Будинок мав 21 кімнату та вісім склепів, придатних для складів. Крім того – подвір’я та садочок (285 кв.м.). Правда, щоб пристосувати житловий будинок до потреб музею, потрібен був генеральний ремонт. Його з немалими фінансовими затратами було проведено протягом 1938-1939 років36. Велику роботу, пов’язану з купівлею і ремонтом Українського дому провели Д. Антонович, С. Наріжний та Є. Вировий. Слід ще раз підкреслити, що тільки цей один будинок у Празі був власністю української громади. Всі інші українські установи та організації приміщення орендували.

    Підписуючи купівельний договір, С. Смаль-Стоцький тестаментом заповів Музеєві весь свій богатий архів та понад 5000 томів приватної бібліотеки. У своїй останній волі він заборонив влаштовувати будь-які урочистості з приводу своєї смерті, а заощаджені кошти призначити на реконструкцію купленого будинку.

    С. Смаль-Стоцький умер 17 серпня 1938 р. у Празі. 19 серпня 1938 р. Управа Товариства на жалібному засіданні прийняла такі постанови: “Присвятити одну з кімнат Музею пам’яті акад. Проф. Д-ра С. Смаль-Стоцького; відкрити збірку пожертв на Український дім у Празі – “замість вінців і квітів на могилу акад. С. Смаль-Стоцького”.

    Його син акд. Роман Смаль-Стоцький37, виконуючи волю батька, разом з архівом і бібліотекою передав Музеєві стіл, за яким батько працював ціле життя, бібліотечні шафи та інші речі. Збірка “замісць вінців і квітів на могилу акад. С. Смаль-Стоцького” вже під час церковного похорону, винесла 2005 крон – на еміграційні умови – сума не мала. Отаким чином, С. Смаль-Стоцький ще й після смерти спричинився до розбудови МВБУ38.

    До перебудови будинку у значній мірі спричинилася нова управа Товариства МВБУ, обрана на загальних зборах 18 лютого 1939 р. До її складу входили А. Яковлів – голова (він же голова комісії Українського дому), д-р С. Сірополко – заступник голови, М. Павлічук – секретар, п’ять членів і двоє кандидатів управи та сім членів ревізійної комісії. Перевезення фондів МВБУ до нового будинку було завершено на початку квітня 1939 р., а урочисте відкриття нової експозиції відбулося 29 червня 1939 р. Основні промови про історію, сучасний стан та перспективи дальшого розвитку Музею виголосили А. Яковлів, С. Сірополко та Д. Антонович39.

    Первісний план, (не реалізований через брак фінансів) передбачав побудову четвертого поверху, в якому були б розташовані адміністративні приміщення МВБУ.

    На купівлю і ремонт будинку та перевезення матеріалів пішли всі кошти Товариства, і воно змушене було знов звернутися за допомогою до української громади поза межами батьківщини. У зверненні, опублікованому в кількох еміґрантських часописах, між іншим, говорилося:

    “Коли б ми мали свою державу, то, звичайно, мали б на потреби Музею від держави чи від місцевого самоврядування певні субвенції, як це робиться й по інших культурних країнах. А без того хто може й хто мусить допомогти Товариству для утримання Музею? Т-во досі все робило на українські кошти. Ні на зібрання пам’яток, ні на купівлю дому, ні на переїзд до нового помешкання Т-во не мало чужих грошей і все робило на пожертви від своїх земляків, від українців, що з цілого світу відгукалися на заклики Т-ва про пожертви […]. Ми певні, що українське громадянство від цього свого обов’язку не відмовиться”40.

    На жаль, політичні події в Європі 1939 року значною мірою загальмували приплив нових фінансів до Музею. Поважні пожертви із своїх скромних заощаджень внесли, головним чином, найближчі співробітники Музею: Д. Антонович, С. Сірополко, Р. Смаль-Стоцький, З. Мирна41, І. Кабачків42та ін.43

    до змісту


    Фонди МВБУ

    Зате в тих несприятливих умовах Музей значно поповнився матеріалами. Наприклад, ректор УВУ в Празі Олександр Колесса, який 17 років був депутатом Віденського парламенту, подарував МВБ майже весь свій парламентський архів – 1629 одиниць збереження. Олександр Наріжний44 подарував Музеєві 135 документів про вибори на Закарпатській Україні та інші матеріали, Аґатанґел Артимович – 543 документи, між якими були й купюри перших українських грошей, полк. М. Росіневич – 241 експонат, інж. Л. Куктин – 1671 примірників часописів, А. Кущинський – 113 примірників різних видань45, Андрій Яковлів – 148 предметів, Г. Каленик Лисюк – 155 предметів, генерал Всеволод Петрів – весь свій архів, Ярослава Коваржова – цінний український килим виняткової історичної й мистецької ваги і т.п. Значно поповнився відділ преси, зокрема чеськими газетами, що писали про Україну. Комплектні свої архіви надсилали в Музей студентські організації46.

    В 1939 р. у Музеї було засновано відділ Карпатської України, в який українці з різних країн надсилали матеріали з їхньої преси про бурхливі події в цьому реґіоні. Цінні матеріали про героїчну боротьбу за незалежність і державність надходили безпосередньо з Карпатської України через посередництво І. Бойчука, О. Бочковського, Є. Вирового, Ф. Гай Гаєвського, П. Калениченка, Б. Мартоса, О. Наріжного, В. Січинського, С. Клочурака, І. Панькевича та ін.47.

    Окупація Карпатської України угорськими військами в березні 1939 р. сповільнила приплив нових матеріалів, хоч і не припинила його. З перенесенням до Праги Уряду Карпатської України та заснуванням Ліквідаційної канцелярії Карпатської України, значну частину архівних матеріалів було передано в Музей визвольної боротьби України. В цей період з МВБУ тісно співпрацювали чільні представники екзильного уряду Карпатської України: президент Августин Волошин (1874-1945), міністр внутрішніх справ Юрій Перевузник (1903-1966), міністр охорони здоров’я Микола Долинай та міністр збройних сил Степан Клочурак (1895-1980). Всі вони в травні 1945 р. були заарештовані органами радянської контррозвідки ( “Смершу”) і вивезені в одну із московських слідчих тюрм, в якій А. Волошин загинув під час допитів, а інші троє були засуджені на різні строки таборів суворового режиму в Сибіру48.

    На той час музейну колекцію МВБУ, крім письмових документів, складали, головним чином, твори українського образотворчого, народного ужиткового та декоративного мистецтв: ікони, вишивки, кераміка, писанки, різьба. Були тут тисячі рідкісних фотографій. Кілька сотень експонатів нараховував відділ Шевченка. Багатим був і відділ українського театру та кіно. Окрему частину МВБУ складала бібліотека, в якій зосередилося понад 30 книжкових колекцій визначних діячів національної культури та майже вся тогочасна українська періодична преса – понад 2 000 назв. З цього приводу В. Дорошенко пізніше писав:

    “В Музеї ВБУ особливо цінна була […] збірка української преси, що дуже доповнювала подібну збірку Бібліотеки НТШ у Львові, бо львівська збірка сильно терпіла від польської цензури, яка не допускала багато українських часописів під покривкою, що то націоналістичні або комуністичні видання. У вільній демократичній Чехословаччині не було таких обмежень”49.

    В архівній частині Музею переважали матеріали визвольної боротьби України періоду 1914-1919 років: значна частина документів Союзу визволення України, таборових організацій Австрії, Польщі та Чехії, урядів України, закордонних місій, Української республіканської капели, студентських та громадських організацій тощо. Широко представлені були також індивідуальні архіви.

    до змісту


    Шевченківський відділ

    В 1936 р. з нагоди 75-річчя смерти Тараса Шевченка в Музеї було засновано Шевченківський відділ, в якому систематично зосереджувалися матеріали про культ Шевченка за межами України. У відділі знаходилися рідкісні видання творів Шевченка: чигиринський “Кобзар” 1867 р. зі спадщини О. Борковського, женевське мініятюрне видання “Кобзаря” 1878 р. (дар Л. Чикаленка), київське видання Череповського 1918 р., п’ятитомне львівське видання Богдана Лепкого, варшавський 13-томник “Повного видання творів Тараса Шевченка” за редакцією Павла Зайцева та багато інших. Серед матеріалів про Шевченка важливе місце займало академічне видання “Шевченко і його доба” та майже повна збірка львівських брошур про Шевченка М. Павлика, Б. Лепкого, О. Колесси, Д. Лукіяновича, В. Панейка, М. Лозиновського та ін. Відділ мав цінні фотокопії листів Шевченка, наприклад, до Варвари Рєпніної (подарунок Г. Келлер-Чикаленко). Були там і численні фоторепродукції творів Шевченка-маляра, наприклад, альбом його рисунків (видання Петербурзького благодійного товариства; подарунок В. Дорошенка зі Львова). Далеко багатшою була збірка зображень Шевченка в скульптурі, малярстві, рисунках і ґравюрах. Десятки таких портретів походили з таборів військовополонених, де культ Шевченка був особливо міцним. Цінними були ґравюри з зображеннями Шевченка В. Касіяна, О. Кульчицької, Р. Маряза, В. Кричевського.

    Велику колекцію становили видання Шевченка та праці про нього французькою, німецькою, англійською, італійською та всіма слов’янськими мовами. Чеську представляла вибірка поезій Шевченка в перекладі Ружени Єсенської. Відділ придбав цінну документацію про празьке видання “Кобзаря” 1875-1876 років з архіву друкарні Ґреґа. В колекції листівок було чимало листівок з портретами Шевченка. Дві такі листівки видав до 75-их роковин дня смерти Кобзаря сам Музей (рисунок В. Масютина та фото 1850-их років художника Доссо). Неабияку цінність представляла велика збірка афіш та програмок концертів на роковини Шевченка в різних країнах Європи, Америки та Азії. Шевченківський відділ постійно зростав і став одним з найбільших відділів Музею50.

    до змісту


    Архів українського студенства

    Поширення музейного приміщення в 1937 р. дозволило упорядкувати при МВБУ Архів українського студентства. На першому етапі було розібрано, описано та зв’язано у 120 пакунків матеріали 45-ти українських студентських організацій. Ці матеріали досить повно висвітлюють українське студентське життя в еміґрації, зокрема в 1920-их роках. Тоді найактивнішою була студентська громада Праги, зосереджена в кількох студентських організаціях: Українська академічна громада, Громада студентів-еміґрантів з Великої України, Студентська поміч, Чесько-український комітет, Центральний союз українського студентства та ін. Другим після Праги осередком українського студентського руху в Чехо-Словаччині були Подєбради, осідок Української Господарської Академії. Тут існувало кілька студентських організацій, що об’єднували українську молодь від Карпат до Кавказу. Чимало українських молодіжних організацій (“Січей”, “Основ”, “Каменярів”, “Чорноморців”) у 20-х роках було теж у Брно, Пржібрамі, Берліні, Варшаві та Відні. Пізніше українські організації в діаспори об’єдналися в Союз українських студентських організацій.

    Хоч студентські організації здебільшого не були тривалими (вони часто виникали завдяки окремим лідерам і заникали після їх закінчення вузів), їхні архіви представляють неабияку цінність для історії української вищої освіти. Тому їх зосередження в одному Архіві українського студентства було дуже важливим. При заснуванні Архіву активність виявили колишні студенти-еміґранти М. Тобилевич, І. Хандріцький, Ф. Гай-Гаєвський, В. Орелецький, М. Мухин та ін. Значний внесок у побудову Архіву українського студенства зробили сини директора МВБУ Михайло Антонович51 та Марко Антонович52. Студенти, як зазначає С. Наріжний, “на своїх плечах переносили до Музею архіви й майно студентських інституцій”. Цінним доповненням Архіву українського студентства було діловодство Академічного комітету для підмоги української молодіжі у Відні, що його передав у Музей професор Олександр Колесса53. У “Вістях МВБУ” подано опис архівів усіх 45-ти студентських організацій та установ54.

    до змісту


    Бюлетень МВБУ

    Управа Музею видавала свій друкований орган – “Вісти Музею Визвольної Боротьби України” – спочатку неперіодично, а з січня 1936 чотири рази в рік. З липня 1925 р. по вересень 1938 р. вийшло 20 випусків “Вістей”. Це була детальна хроніка діяльности Музею. На сторінках “Вістей” друкувалися зміни статуту Товариства МВБУ, звіти, повідомлення, постанови, заклики до громадськости. Тут зазначувалися пожертви матеріалів та грошей, друкувалися ювілейні статті, некрологи, уривки з листів жертводавців, інформації про загальні збори Товариства, склад його управ тощо. Особливо багато уваги “Вісти” присвячували справі побудови, а пізніше – купівлі Українського дому. В травні 1937 р. у “Вістях” було опубліковано передову “Наш Музей мусить мати свою хату”, в якій наголошувалося: “Управа Товариства сподівається, що в 20-ту річницю проголошення самостійної України повстане в Празі власна домівка Музею ВБУ, де збережено буде на науку грядущим поколінням усі пам’ятки нашої визвольної боротьби”55. Через рік Управа МВБУ писала: “Збудування Музею визвольної боротьби України – це емблема збудування самостійної України, до чого нехай кожний прислужиться в міру своїх засобів”56.

    Матеріали Музею, включно з книжками, можна було вивчати лише на місці у визначені години. Використання музейних матеріалів для аґітаційно-політичних цілей суворо заборонялося. В актовому залі музею часто відбувалися різні засідання, лекції, доповіді, пульсувало активне життя. Вхід у Музей був вільним. Крім пражан відвідували його гості з Чехії, Моравії, Словаччини, та, зокрема, із Закарпатської України. Приїжджали й гості з-за кордону.

    Українські еміґранти вважали за честь подарувати в єдиний музей рідної культури за межами України якийсь експонат. МВБУ співпрацював майже з усіма українськими установами в еміґрації. Особливо плідною була співпраця з Українським науковим інститутом у Берліні, який у 1933 р. передав сюди частину експонатів виставки української ґрафіки та цілу скриню творчої лабораторії Богдана Лепкого. Позаштатні співробітники МВБУ Зенон Кузеля57 та Іван Мірчук58 допомогли привезти до Музею десятки скринь з архівами та мистецькими матеріалами з таборів військовополонених у Рештаті, Вацлярі та Зальведелі59. Подібні матеріали надходили до Музею і з інших міст.

    Як я вже згадував, МВБУ був історичною науково-дослідною установою, яка існувала виключно на кошти української еміґрації й ніяких позичок від держави за всю свою історію не просила і не брала, аби лише зберегти власну незалежність. С. Наріжний так характеризував Музей:

    “Зібрані в ньому рукописи, праці окремих авторів, їхні бібліотеки й бібліотечки, листування й ріжні особисті пам’ятки українських діячів, архіви установ і організацій – все це зберігалося в Музеї визвольної боротьби України як гроби дорогих покійників; а цілий музей був як один великий український цвинтар, на якому були поховані сотні визначних і тисячі менш знаних наших діячів з цілого світу. Діячів ріжних ідеологій, ріжних фахів і станів, з ріжних ділянок людської праці, ріжної вдачі й долі, поєднаних і пов’язаних між собою найбільше своєю палкою любов’ю і посвятою для України60.

    На початку березня 1939 р. по дорозі із США в Карпатську Україну Прагу відвідав меценат МВБУ Г. Каленик Лисюк. Як підприємець-практик, він не робив собі ілюзій, що нацистська Німеччина задовольниться успіхами своєї міжнародної політики і радив членам управи Товариства перенести МВБУ за океан або у нейтральну Швайцарію, однак в тому часі реалізувати таку акцію не було можливо.

    до змісту


    МВБУ в часі Протекторату

    В 1939 р., після розпаду Чехословаччини внаслідок Мюнхенського договору й проголошення т. зв. “Протекторату Чехії і Моравії”, німецька влада скасувала всі громадські організації на окупованій території, в тому числі і Товариство МВБУ. Однак Д. Антоновичу, С. Наріжному та іншим вдалося переконати протекторатну владу, що Товариство МВБУ ніколи не займалося і не планує займатись політикою. Окупаційна влада 6 липня 1940 р. затвердила статут Товариства МВБУ і дозволила йому відновити діяльність.

    На 1940 р. припало святкування 15-ліття Музею. Управа вирішила відзначити цей ювілей не гучними промовами та тостами, а серією вісьмох тематичних виставок з матеріалів музейних фондів. Майже кожна виставка була влаштована у великій виставковій залі та п’ятьох менших кімнатах нового будинку МВБУ. Найвизначнішою була виставка до 100-ліття видання “Кобзаря” Тараса Шевченка, влаштована з матеріалів Шевченківського відділу Музею влітку 1940 р. Дальші виставки були присвячені таким темам: 1. Українська періодика. 2. Українські календарі. 3. Українські публікації в Азії. 4. Статути й реґляменти українських установ та організацій. 5. Пам’ятки Української академічної громади в Празі. 6. Українські клепсидри й інші похоронні повідомлення. 7. Поштові картки українських установ, організацій та окремих осіб. Кожна виставка тривала 7-14 днів і сприяла зростанню фондів, бо відвідувачі, побачивши багатство фондів МВБУ, самі приносили туди нові матеріали61.

    Музей весь час був під наглядом німецького Ґестапо, яке робило там обшуки, а в 1943 р. арештувало директора Музею Д. Антоновича. Це, як пише С. Наріжний, і прискорило його смерть62. Війна повністю перервала зв’язки МВБУ зі США, Канадою та Великобританією, де знаходилася основна його фінансова база. Натомість до Праги приїхало певне число науковців з України і це дозволило Музеєві поширити кадри своїх постійних співробітників спеціалістами музейної справи. Зі Східньої України приїхали професори Володимир Міяковський63 та Лев Окіншевич64. Зі Львова прибув до Праги професор Володимир Дорошенко65. Всі вони стали тривалими науковими співпрацівниками МВБУ66. За мистецькими колекціями Музею зразково доглядала дружина директора – Катерина Антонович67.

    Найбільшою проблемою, з якою боровся Музей в цьому періоді, була нестача фінансів. Згідно з повідомленням газети “Українська дійсність” Управа Товариства Музей визвольной боротьби України на початку 1943 р. підвищила членські внески на одну марку річно. Хто одноразово вніс 30 марок ставав дожиттєвим членом Товариства, а ім’я того, хто вніс 100 марок повинно було значитися в списках членів і по його смерті68. В умовах воєнної кризи цей захід не дуже поповнив касу Музею.

    Музей і під час війни провадив інтенсивну національно-виховну роботу. Студенти тут часто проводили неформальні “уроки патріотичного виховання”, якими керував директор Дмитро Антонович, його заступник С. Наріжний та члени їх сімей. Яскравий спогад про один з таких “уроків” у липні 1943 року надіслав мені пенсіонер Євген Паранюк із Нью-Йорку69.

    27 лютого 1943 р. відбулися загальні збори Товариства МВБ, в яких взяло участь біля 50 членів. Головою Товариства було обрано Дмитра Дорошенка, а до його управи увійшли: Іван Панькевич70 Ярослав Рудницький71, Спиридона Матренчук72та Микола Добриловський73.

    Наприкінці 1944 р. професор Дмитро Антонович потрапив у лікарню на довготривале лікування. Управа Товариства одноголосно ухвалила директором Симона Наріжного. Він, однак, відмовився і на цю посаду управа Товариства призначила Володимира Дорошенка, який її займав аж до виїзду з Праги у квітні 1945 р. Він виконував здебільшого адміністративну роботу, якої в той час було немало. “Чорну”, повсякденну, суто музейну роботу і надалі майже безкоштовно виконували С. Наріжний разом з В. Міяковським, С. Сірополком, Є. Вировим, Катериною Антонович та іншими співробітниками. На плечах С. Наріжного лежала вся відповідальність, пов’язана з нормальним існуванням Музею. Він був його душею.

    до змісту


    Розбомблення МВБУ

    Під час американського бомбардування Праги опівдні 14 лютого 1945 р. одна з бомб високого калібру експлодувала перед фронтовою стіною Музею, яка через те упала. Всередині тоді знаходилося 15 осіб: Симон Наріжний з дружиною та двома доньками, дружина директора Катерина Антонович із сином Марком (який недавно повернувся з німецького концентраційного табору в Терезіні, де пробув чотирнадцять місяців і десять днів), Володимир Дорошенко, Степан Сірополко, студент Іван Візоня та 4-членна сім’я доглядача музею Громаса, яка від вибуху загинула. Загинуло і двоє принагідних пражан, які під час нальоту сховалися в коридорі будинку. Четвертина будинку була повністю знищена, решта – значно пошкоджена. Зникла виставкова заля з цінними експонатами (картинами, скульптурами та іншими мистецькими коштовностями), частина бібліотеки й архіву, зал засідань, квартири Наріжних та Антоновичів. Упали сходи на всіх поверхах, повисла у повітрі стріха. Будинок був настільки пошкоджений, що його вже не можна було відремонтувати. Довелось зносити все до фундаменту74.

    Працівники і прихильники Музею негайно після бомбардування, ризикуючи життям, почали рятувати матеріали, які не були знищені. Частину з них, разом з уцілілими особистими речами сім’ї Антоновичів перевезли до недалекої квартири професора Івана Панькевича та інших тимчасових сховищ. Згодом те, що збереглося, перевезли в підвальне приміщення Національної та Університетської бібліотек в Клементинумі та в архів Міністерства внутрішніх справ на Градчанах (Лоретанська пл. №. 6). Все це відбувалося при сніговій хуртовині, на морозі, під звуки сирен, що повідомляли про нові нальоти. Не було транспорту, трамваї не їздили, не було коробок для пакування, навіть звичайного упаковочного паперу та мотузків. Перевозити музейні фонди допомагали різні люди, зокрема, учні Української гімназії в Модржанах, які не завжди вміли оцінити вагу збережених матеріалів. Матеріалів було понад сорок тонн – майже мільйон музейних одиниць75.

    Перевезення такої великої кількости музейних матеріялів в умовах війни й загального хаосу вимагало надлюдських зусиль. С. Наріжний пізніше писав: “Умови праці в румовищах розбитого дому були тяжкі, небезпечні й складні; робочих рук не вистачало. Також і з транспортом були значні труднощі… Давалася взнаки також тодішня непогода, з частими сніго-дощами, а ще більш часті повітряні нальоти й алярми, які переривали ту, й без того неспокійну й нервово напружену працю […] Головна праця кожного з нас трьох [С. Наріжного, В. Міяковського, В. Дорошенка – М. М.] полягала в підготовці матеріалів до транспорту […]Від старшого громадянства поміч працею в розбитому домі майже що не прийшла. На місце катастрофи приходили члени управи й ревізійних комісій, появлялися члени Товариства – дехто з них приходив навіть з провінції”76.

    І сім’я Антоновичів, і сім’я Наріжних опинилися без стріхи над головою. Майже все їхнє майно пропало. Родину першого прийняв до себе зять – професор Ярослав Рудницький. Знайти квартиру в Празі, де кожен квадратний метр житлової площі був на обліку окупаційної німецької влади, було майже неможливо. А якщо й виявилася “вільна квартира”, її ціна була просто не по кишені бідних еміґрантів. Не знайшовши квартири в Празі, Симон Наріжний подався на периферію. За допомогою свого знайомого Е. Камінського він отримав у користування літню дачу в містечку Гласна Тржебань Бероунського округу, 30 км. від Праги, звідки поїздом приїжджав щодня на роботу до Праги.

    На 7 квітня 1945 р. Наріжний скликав загальні збори Товариства МВБУ, на яких його голова Д. Дорошенко зачитав звіт про діяльність за останній рік та запропонував змінити назву музею на “Український музей77. Новим головою Товариства було обрано д-ра Володимира Бірчака78, його заступником – професора Миколу Добриловського, секретарем – Марію Матюшенко, скарбником – Гриця Калюжного, членами – Зинаїду Мірну та радника Спиридона Матренчука. Нова управа вже не встигла розгорнути якусь роботу, бо вся її увага була зосереджена на загоєнні ран, спричинених Музеєві бомбардуванням. На зборах знову виникла пропозиція вивезти фонди Музею на Захід, однак це було зовсім нереальним, оскільки з боку німецької влади існувала сувора заборона щодо вивозу майна з Праги. Крім того, не було жодного відповідного транспорту.

    до змісту


    Загроза Музеєві під кінець війни

    Наприкінці війни значна частина української еміґрантської інтеліґенції, в тому числі працівники Музею й два попередні голови Товариства (Д. Дорошенко та А. Яковлів), подалася з Праги на Захід, до американської зони, добре усвідомлюючи, що “під совітами” їх чекає фізична ліквідація або вивезення в Сибір. Виїхали на Захід майже всі професори Українського Вільного Університету, Української Господарської Академії, Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова та Української академії пластичного мистецтва, залишивши вищеназвані установи (здебільшого з архівами, бібліотеками та інвентарем) на поталу “переможцям”. В організованому порядку окремим поїздом на Захід виїхали лише професори та учні Української гімназії в Модржанах. На Захід виїхала з Праги і старша дочка С. Наріжного Наталія79.

    В Празі залишилися лише ті українські емігранти, які були переконані, що вони “не чинили зла”, працюючи для розвитку української культури і що Радянський Союз, здобувши перемогу у світовій війні, під впливом своїх західних союзників стане демократичною державою і буде поблаживий також до їх політичної діяльності. В крайньону разі, гадали вони, демократичний уряд Бенеша заступиться за них. До тих “оптимістів” належав і останній директор Музею Симон Наріжний. Він залишився у Празі охороняти вцілілі матеріали Музею. Вивезти багато тонн матеріалів за кордон, або надійно приховати їх у Чехословаччині, фізично було неможливо.

    Нова управа Музею усвідомлювала собі, що Прага у післявоєнних умовах не буде надійним місцем для продовження діяльності Музею, тому 12 квітня 1945 р. видала на руки своїх членів, що виїжджали на Захід (В. Міяковського та Дм. Дорошенка) офіційний мандат-доручення шукати на Заході простори і транспорт для перевезення матеріалів МВБУ в більш надійне середовище. На підставі цього мандату вже в травні 1945 року в судетському містечку Вімперк (Вінтенберґ), що знаходилося в американській зоні на території Чехії, були зосереджені перші експонати майбутнього Музею-архіву ім. Дмитра Антоновича: українські календарі, видані І. Штрайнбренером в цьому місті на початку ХХ століття та рукописна збірка поезій Юрія Чорного, поета “празької школи”. Та ні у Вімперку, ні в інших таборах “переміщених осіб” не було найменших умов для перевозу і зберігання великої кількості матеріалів МВБУ. Красномовним свідченням того є факт, що весь архів новозаснованого Музею-архіву містився “в пуделку з американських продуктів у таборі переміщених осіб Сомме-Казерне (м. Авґсбурґ), під сходами одного з блоків” 80.

     

    1 Наріжний С.: Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. 1919-1939. – Частина перша. – Прага, 1942. – 604 с. – Матеріали до частини другої. – Київ, 1999. – 272 с.

    2 Важливими українськими педагогічними установами Чехословаччини міжвоєнного періоду були: Український вільний університет (1920-1945), Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова (1923-1933), Українська студія пластичного мистецтва (1923-1951; всі у Празі), Українська господарська академія в Подєбрадах (1922-1935), Українська гімназія в Модржанах (1925-1945).

    3 Дмитро Антонович (псевдоніми Войнаровський, Муха, Шельменко, Подорожній) був сином відомого українського історика Володимира Антоновича (1834-1908) та його найближчої співробітниці Катерини Антонович-Мельник (1859-1942). Виразно проявив себе в різних ділянках: політтічній, громдській, державній і науковій. Народився 15. 11. 1877 у Києві, де вивчав історію італійського мистецтва та його зв’язки з Україною. Був одним із засновників Революційної української партії та редактором газет “Гасло”, “Селянин”, “Воля”, “Дзвін” та “Сяйво”. В уряді В. Голубовича був міністром морських справ; в Центральній Раді (1918) – міністром мистецтва, за Директорії – головою Української дипломатичної місії в Римі. Один із засновників УВУ у Відні та ініціатор його перенесення у Прагу. Двічі (1928-1930 та 1937-1938) обирався його ректором. Від 1921 р. його життя було пов’язане з Прагою. В 1922 р. він заснував у Празі Гурток пластичного мистецтва, який вже в липні 1923 р. влаштував виставку праць своїх членів. В кінці того ж 1923 р. Гурток перетворився в Українське товариство пластичного мистецтва (голова – Дм. Антонович). Товариство 24 грудня 1923 р. без будь-якої допомоги зовні заснувало в Празі Українську студію пластичного мистецтва, яка стала “найбільшим осередком української мистецької діяльности за кордоном” (Наріжний С.: Українська еміграція. – Прага, 1942. – С. 190). В тому ж 1923 р. він став головою Iсторично-філологічного товариства (1923-1945).
    Учень та найближчий співробітник Д. Антоновича Симон Наріжний так охарактеризував празький період його діяльності: “Ніхто з українців на еміграції не розвинув у культурно-науковій праці такої продуктивності з такими багатими результатами, як професор Дмитро Антонович. Те, що почав ще в Києві, продовжив у Відні й розвинув у Празі. З його ініціативи і його зусиллями чи при його участі були засновані культурно-наукові установи як Ураїнський Вільний Університет, Українське історично-філологічне товариство, Українська Студія Пластичного Мистецтва й Музей Визвольної Боротьби України в Празі. Кожна з цих установ, у які Дмитро Володимирівич вклав чимало власного духа й мозольної праці, здобула собі місце в культурній історії України. Дуже поважною була участь професора Антоновича і в деяких інших організаціях як Товариство прихильників української книги, Український Академічний комітет та Видавництво Української молоді. Був і організатором українських виставок, одним з організаторів 2-го Українського наукового з’їзду у 1932-му році, учасником багатьох міжнародних фестивалів. Був він репрезентантом в комітетах міжнародних фестивалів і тому подібне. Був він також співробітником українських наукових іститутів в Берліні й Варшаві, та УТГІ в Подєбрадах. Всі цінили його наукову співпрацю й нею користувалися….
    Працював професор Антонович також як бібліограф і бібліотекар. Завдяки його довголітній праці була створена досить цінна й багата, як на еміграційні обставини, бібліотека УВУ, що була у 1945-му році потрактована, як воєнна здобич і не знати, яким способом була знищена.
    … Чим пояснити, що заініціовані й засновані ним еміграційні установи – навіть коли вони, здавалося, не мали досить засобів і сприятливих умов для свого існування й розвитку – все ж виживали, розвивалися, міцнішали й давали багаті результати?… Залежало то мабуть найбільше від праці самого Дмитра Володимировича, який умів не тільки заініціювати щось велике й важне, але також і виконати всю працю для зідйснення своєї ініціативи …
    Ці його властивості дуже яскраво виявилися саме в Музеї ВБУ, якого він був головним організатором і творчим керівником, з працею якого були пов’язані формування й розвиток цієї установи протягом першого двадцятиліття її існування. Був це директор Д. В. Антонович, хто в еміграційних обставинах поставив Музей ВБУ поза рямці політично-партійних змагань і відносин; який виставив формулу, що Музей ВБУ збирає і зберігає пам’ятки визвольної боротьби, але сам в тій боротьбі участі не бере й на її прояви у сучасному житті не відзивається. Був це директор Д. Антонович, хто послідовно пильнував того, щоб Музей ВБУ був строго науковою установою. Так само твердо стояв на становищі незалежності Музею від сторонніх чинників. Музей ВБУ існував на членські внески й пожертви прихильників, він ніколи не брав ніяких державних дотацій. Всі зібрані в Музеї матеріали й сформовані колекції були з дарів – Музей ВБУ ніколи нічого з тих річей не купував. Всі ті засади були прийняті в музейній практиці від початку й ніколи Музей від них не відступив.” (Наріжний С.: Професор Дмитро Володимирович Антонович. – Рукопис, надісланий авторові Наталією Наріжною з Австралії у березні 2005 року. – С. 2-4).
    Найвизначніші праці Д. Антоновича: “Українське мистецтво” (1923), “300 років українського театру” (1925), “З історії церковного будівництва на Україні” (1925), “Група Празької Студії” (1925), “Українська графіка” (1933), “Тарас Шевченко як маляр” (1937) та інші. Помер 12.10.1945 р. у Празі. Його похорон відбувся в крематорії на Виноградах при участі найближчих друзів і співробітників без будь-якої промови. Невільно було заспівати навіть ще за життя ним замовлені три українські пісні. Їх ноти композитор П. Росіневич-Щурпвська поклала в його труну. Іменем Дмитра Антоновича було названо Музей-архів Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку, заснований 1945 р.

    4 Горбачевський Іван – визначний хімік та громадсько-політичний діяч . Народився 15. 5.1854 р. в с. Зарубінці на Тернопільщині в сім’ї греко-католицького священика. Після матури в Тернопільській гімназії в 1872 р. він вивчав лікарську хімію на медичному факультеті Віденського університету, після закінчення якого у 1877 р. став науковим працівником Інституту лікарської хімії того ж університету. Наукові експерименти принесли йому загальноєвропейське визнання. В 1883 р. 29-річного асистента було запрошено в Карлів університет у Прагу на посаду професора лікарської хімії. Tут він заснував Інститут лікарської хімії та біології. Чотири рази переoбирався деканом медичного факультету, а в 1902-1903 р. був ректором Карлового університету. В 1906-1917 роках був членом Найвищої державної санітарної ради у Відні та Палати панів (з 1908 р.), а в 1917-1918 рр. – першим міністром здоровоохорони Австрії. Його чотиритомним підручником “Lekбшskб chemie” (1904-1908) і досі користаються чеські студенти-медики. В 1910 р. його обрано почесним президентом Українського лікарського товариства та керівником математично-природописно-лікарської секції НТШ у Львові. В 1921 р. він стояв у колиски заснування УВУ у Відні і в тому ж році переселився з ним у Прагу. П’ять разів переобирався ректором УВУ. В Празі він організував наукові товариства і був душею громадського життя українців Чехословаччини. Тут він видав кращі свої наукові праці, між іншим і український підручник “Органічна хімія” (1924). В 1925 р. його було обрано академіком Всеукраїнської Академії наук у Києві, а в 1939 р. – Почесним головою Комітету оборони Карпатської України. 24.5.1942 р. він помер у Празі.

    5 Протокол засідання підготовчого комітету Музею визвольної боротьби України в Празі від 4 червня 1925 р. – Stбtnн ъstшednн archiv v Praze. — Fond Ukrajinskй muzeum v Praze. – Ч. 1659. – Карт. 2, ч. 4. В даному фонді, поряд з іншими матеріалами, зберігаються два товсті зошити протоколів із 178 засідань управи Товариства МВБУ (1925-1944).

    6 Там же.

    7 Перший статут Товариства МВБУ було ухвалено декретом Земського уряду в Празі ч. 2а-4552/24 з дня 12 січня 1925 р. Він кілька разів мінявся. Остаточно його було затверджено Земським урядом у Празі 1 вересня 1934 р. декретом ч. 9301/1a. Machбtkovб R.: , Ukrajinskй museum v Praze. Inventбr. – Kyjev – Praha, 1996. – S. 29.

    8 Смаль Стоцький Степан – мовознавець, педагог і громадський діяч. Народився 8.1.1859 в с. Немолов Рдехівського повіту в Галичині. Після закінчення львівської гімназії 1879 року вчився у Чернівецькому, потім у Віденському університетах. В 1885 р. повернувся у Чернівецький університет, де очолив кафедру української мови і літератури і брав активну участь у національному відродженні Буковини. В 1879 р. був співзасновником та першим головою товариства “Союз”, пізніше – товариств “Народний дім”, “Буковинський Боян”, “Руська школа”, “Руська бесіда” та ін. Був послом до Віденського сейму від Національно-демократичної партії (1904-1910) та Віденського парламенту (1911-1918), де добився цілковитої рівноправності українців в адміністрації Буковини. Його перу належить перша шкільна граматика української мови з фонетичним правописом, яка витримала чотири видання (1893-1928) та підручник історії “Буковинська Русь” (1897). С. Смаль-Стоцький був і великим прихильником кооперації, головою “Руської каси” та “Селянської каси”, довгорічним спіівредактором газет “Буковина” і “Руська Рада”. Під час Першої світової війни, його було покликано до Австрійської армії, де як суддя польового суду в часі загалного безправ’я зберіг життя не одному українцеві. Як діяч Союзу визволення України він вів активну культурно-політичну працю між українцями в таборах для військовополонених Російської армії. В 1917 р. був головою Бойової Управи Українських Січових Стрільців. За видатні заслуги в розвитку українського мовознавства С. Смаль-Стоцького вже в 1918 р. було обрано академіком ВАНУ. В 1919 р. його було призначено послом ЗУНР в Празі, яка стала постійним місцем його перебування. Тут він був довгорічним завідуючим кафедри української мови філософського факультету УВУ. Умер в Празі 17.8.1938 року.

    9 Яковлів Андрій – правник, громадський і політичний діяч. Народився 11.12.1872 в Чигиріні на Київщині. Після закінчення юридичного факультету Київського університету працював адвокатом та службовцем, а одночасно інтенсивно досліджував київські архіви. В 1917-1918 роках був членом Української Центральної Ради та директором її Канцелярії. Уряд УНР призначив його директором департаменту закордонних зв’язків Міністерства закордонних справ, звідки його було направлено Послом України до Австро-Угорщини, пізніше – головою надзвичайної місії УНР в Голландії і Бельгії. Від 1923 р. його доля була пов’язана з Прагою. Тут він був професором УВУ. Двічі обирався її ректором (1930-1931 та 1945). Одночасно був професором права Української господарської академії в Подєбрадах, а від 1939 р. – директором Українського наукового інституту у Варшаві. Найвизначнішими є його наукові праці з історії українського права: “Договір гетьмана Б. Хмельницького з Москвою р. 1654” (1927), “Про копні суди на Україні” (1931), “Українсько-московські договори 17-18 вв.” (1934), “Основи Конституції УНР” (1935), “Український кодекс 1743 р.” (1949) та інші. Кілька праць присвятив Переяславській раді 1653 р., доводячи, що вона була шляхом до поневолення українського народу. Після Другої світової війни перебував у Бельгії, а в 1952 р. виїхав до США, де очолив правничу секцію УВАН. Умер 14.5.1955 в Нью-Йорку.

    10 Дорошенко Дмитро – історик, публіцист, громадський та державний діяч. Народився 8.4.1882 в м. Вільно (Литва) в сім’ї зі старовинними козацько-гетьманськими традиціями. Вчився у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. Після закінчення останнього 1909 р. працював журналістом, педагогом і політиком у Петербурзі, Києві, Катеринославі і знов у Києві. Під час навчання в Петербурзі був головою Української студентської громади та редактором тижневика “Український вістник” (1906), в Києві – редактором місячника “Україна” (1907). На Катериніславщині разом з дружиною Наталією організував сільські “Просвіти” і був редактором часопису “Дніпрові хвилі” (1910-1914). Його наукова діяльність була пов’язана з Катеринославською Архівною Комісією та Українським науковим товариством у Києві, де він займав посаду секретаря та редактора його видань. Під час Першої світової війни був обраний уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті (з 1915 р.). З квітня 1917 р. входив до складу Української Центральної Ради. Тимчасовий уряд призначив його на пост крайового комісара Галичини і Буковини з правом генерал-губернатора. Пізніше він став губернським комісаром Чернігівщини. В квітні 1918 р.гетьман П. Скоропадський призначив його на пост Міністра закордонних справ Української держави. Після падіння Гетьманату став приват-доцентом Кам’янець-Подільського університету. Був співзасновником УВУ у Відні, з яким 1921 р. переселився в Прагу, де очолив кафедру української історії. Одночасно він був професором історії східних слов’ян у Карловому університеті (1926-1936), директором Українського наукового інституту в Берліні (1926-1931) та професором Православного богословського факультету. Історії України він присвятив понад тисяч наукових праць. До найвизначніших з них належать: “Нарис історії України” (т. 1-2, 1932-1933), “Історія України 1917-1923” (т. 1-2, 1930, 1932), “Огляд української історіографії”, “Мої спогади про недавне минуле 1914-1920” (т. 1-4, 1923-1924), “Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу” (1940). Після Другої світової війни переселився в США, де його було обрано президентом УВАН (1945-1951). В 1947-1950 роках був професором Колегії св. Андрея у Вініпеґу (Канада). Умер 19 березня 1951 р. в Мюнхені.

    11 Омелянович-Павленко Михайло – генерал-полковник Армії УНР. Народився 8.12.1878 у Тбілісі. В роки Прешої світової війни був начальником штабу корпусу, в 1918-1919 – начальним командантом УГА, в Армії УНР 1919-1920 – її командиром під час 1-го Зимового походу. Від 1920 до 1945 р. жив у Чехословаччині, пізніше – у Німеччині та Франції. Займав посаду міністра військових справ екзильного уряду УНР. Помер 29.5.1952 в Парижі.

    12 Лисюк Каленик Григорій (справжнє прізвище Лепикаш Василь) – революціонер, громадський діяч та філантропіст. Народився 18. 8. 1889 в с. Гайсин на Буковині. В 1909 р. за революційну діяльність засуджений і засланий царським урядом на 20 років у Сибір, звідки після двох років утік. У квітні 1917 р. – співзасновник добровільного міліційного з’єднання Вільне козацтво, створеного на захист Української держави і охорони правопорядку. Його частина вільних козаків відзначилася в кількох боях проти більшовиків, а влітку 1918 р. увійшла до складу частин Армії УНР. В 1923 р. емігрував до США, де розгорнув успішну підприємницьку діяльність, зокрема в галузі кіномистецтва. Фінансово підтримував українські організації та установи, наприклад, Дім інвалідів у Львові. В 1939 р. разом з сином-кінооператором приїхав на Карпатську Україну, щоб задокументувати творення нової держави. В березні того ж року його син загинув під час зйомок від кулі чеського солдата. Батько фільмування завершив, залишивши історії безцінний кінодокумент “Карпатська Україна 1939 р.”. В 1953 р. Г. К. Лисюк був засновником і фундатором Українського національного музею-архіву в Онтаріо (Каліфорнія), пізніше – в Чикаґо. В 1958 р. заснував Українсько-Американську фунадацію. Умер 12.8.1980 в Чикаґо.

    13 Біднов Василь – історик церкви, освітній і громадський діяч. Народився 2.1.1874 в с. Широка Херсонської губернії, з 1910 р. – учитель Духовної семінарії в Катеринославі, де одночасно редагував “Літопис Архівної Комісії” та очолював “Просіту”. В 1911 р. обраний доцентом Харківського університету, однак царська влада його обрання ме затвердила. В 1918-1920 – професор Кам’янець-Подільського університету. Від 1922 до 1928 р. – професор Історії церкви УВУ в Празі та професор історії в Українській господарській академії в Подєбрадах. В Празі він був членом-основоположником Українського історично-філологічного товариства. Від 1928 р. – історик церкви у Варшавському університеті. Автор близько 70 наукових праць з історії церкви та освіти в Україні. Найвизначніша – “Православная церковь в Польше и Литве” (1908). Умер 1. 4. 1935 у Варшаві.

    14 Коновалець Мирон (псевдонім Жашківський) ) – журналіст і громадський діяч. Народився 22.7.1894. В Жашкові Львівської обл. Після навчання у Празі повернувся у Львів, де був довголітнім секретарем Головної управи “Рідної школи” (1927-1939) та співредактором щоденника “Новий час” (1926-1939). Під час війни був правним референтом Українського Центрального Комітету (1940-1945), з 1949 р. – редактором тижневика “Християнський голос” та головою Спілки українських журналістів на чужині (1950-1956). Автор численних статей та брошур на актуальні теми. Умер 14.10.1980 в Мюнхені.

    15 Вісти Музею Визвольної Боротьби України [далі Вісти МВБУ]. – 1930. – Ч. 3. – С. 2.

    16 Симон Наріжний народився 30 січня 1898 р. в селі Сокілка на Полтавщині. Батько – Петро, мати – Варвара, уроджена Наріжна. В 1907-1909 рр. вчився у народній школі в Сокільках, в 1910-1917 – в Середній комерційній школі в Кобеляках. У 1918 р. поступив на історичний відділ Полтавського історично-філологічного факультету, в якому закінчив сім семестрів. 29 серпня 1921 р. він одружився з іриною Сачавець (див. прим. ч. 115), 12 липня 1922 р. в них народилася донька Наталка. В жовтні 1922 р. разом з дружиною та донькою він переселився до Праги, де вже жив його брат Олександер. В 1922-1927 рр. вчився на філософському факультет Карлового університету, а паралельно і на філософському факультеті УВУ, де за чотири роки (1922-1926) прослухав 149 семестральних курсів, лекцій та семінарів. В березні 1927 р. захистив докторську дисертацію на тему “Гетьманування Виговського, Хмельниченка та Тетері” (три товсті томи), яка і донині знаходиться в рукописі (ЦДАВОУраїни в Києві). За визначні успіхи в науці був залишений при УВУ для підготовки до габілітації (керівник Д. Дорошенко). Одночасно він проходив підготовку в Карловому університеті під керівництвом професора Я. Бідла та був лектором Високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі (1928-1932). В 1933 р. габілітувався на доцента, в 1938 р. – на професора історії Східньої Європи з особливим узглядненням історії України. В УВУ він працював на катедрі історії України і Східньої Європи. В 1929-1944 рр. був вченим секретарем Історично-філософічного товариства у Празі. Опублікував ряд солідних наукових праць, з яких і досі неперевершеною є “Українська еміґрація” (Прага, 1942). З інших його наукових праць на увагу заслуговують: “Гетьман Іван Виговський” (1929), “Гадяцька умова в світлі української історіографії” (1930), “Мусульманське середньовіччя” (1931), “Судівництво й кари на Запоріжжі” (1939), “15 літ діяльности Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі” (1940), “Навідування московських посланців на Україні в другій половині XVII в.” (1941), “Історичне товариство Нестора літописця в Києві” (1975) та ін. Для львівської “Української загальної енциклопедії” він опрацював великий розділ “Історія України до 1648 року”. Чимало його наукових праць залишилось в рукописі. Умер 23.7.1983 в Сіднеї.

    17 В архівах Д. Антоновича та С. Наріжного є кілька офіційних посвідок такого характеру: “Jmйnovanэ bмhem 1934 r. ћadnэ plat nedostaval” (Фонд УМ у Празі. – Карт. 57. – Спр. 822).

    18 Чехович Костянтин – український філолог-славіст, церковний і громадський діяч. Народився 21.5.1896 р. в с. Харинка на Перемищині (Польща). Після закінчення УВУ та Карлового університету в Празі (1926-1929) працював в Українському науковому інституті в Берліні, з 1931 р. доцентом УВУ в Празі та професором Богословської академії у Львові. Редактор ж. “Слово” (1936-1939). В 1945 р. депортований до Радянського Союзу і засланий в Сибір. Після звільнення 1956 р. жив у Польщі. Основні праці: “Йосиф Добровський і українська мова” (1930), “Олександр Потебня – український мислитель” (1931), “До проблеми східнослов’янської прамови” (1937) та ін. Умер 6.2.1987 р. у м. Тчев (Польща).

    19 Сірополко Степан – педагог і бібліограф. Народився 15.8.1872 р. у Прилуках на Полтавщині. Після закінчення Московського університету був співредактором ж. “Украинская жизнь”. Від 1917 р. – заступником міністра народної освіти УНР, один з творців нового українського шкільництва. Від 1920 р. на еміграції – в Польщі та Чехословаччині. Професор Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі (1925-1932) та Українсьького технічно-господарського інституту в Подєбрадах. Засновник і голова Українського товариства прихильників книги та редактор його органу “Книголюб”. Голова Українського педагогічного товариства в Празі. Довголітний голова Союзу українських журналісів і письменнків на чужині. Почесний член товариства “Просвіта” у Львові. Основні книжкові публікації: “Нродні бібліотеки” (1919), “Короткий курс бібліотекарства” (1924), “Школознавство” (1926), “Народна освіта на Совітській Україні” (1934), “Історія освіти на Україні” (1937). Умер 21.2.1959 р. в Празі.

    20 Янушевич Левко – фотограф, співзасновник та активний член Українського товариства допомоги емігрантам з Великої України у Львові. До 1931 р. мав у Львові своє фотографічне ательє. В 1931р. подібне ательє відкрив у Празі, згодом – у Берліні. Цілий свій архів (кілька тисяч фотографій) подарував МВБУ. Значну частину з них було використано у фотододатку до книги С. Наріжного “Українська еміграція” (Прага, 1942).

    21 Вісти МВБУ. – 1934. – Ч. 4. – С. 1.

    22 Там само. – 1935. – Ч. 8. – С. 9.

    23 Там само. – С. 9-10.

    24 Смаль-Стоцький С.: Слово до земляків у день святкування 10-літнього ювілею Товариства “Музей визвольної боротьби України”, 30 травня 1935 (летючка). – С. 1-2. В архіві автора.

    25 Вісті МВБУ. – 1935. – Ч. 8. – С. 15

    26 Список членів та кандидатів Товариства МВБУ. – ЦДАВО України. – Ф. 4026. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 1.

    27 Макогін Яків – українсько-американський меценат, філателіст, політичний та військовий діяч. Народився 1880 р. в Україні. Від 1905 р. до 1921 р. служив в американській армії. Одружившись з американкою Сузаною Фаллон (з визначного бостонського роду) він придбав значне майно. В 1930 р. з дружиною відвідав Галиччину і видав кілька документальних книжок (різними мовами) про знущання польської влади над українцями в рамках т. зв. “пацифікації”. В 1931 р. на власні кошти заснував The Ukrainian Bureau (Українське бюро) в Лондоні (з філіалами в Женеві і Празі) для інформації світу про українські справи. “The Bulleten” Бюра (1931-1939) безкоштовно розсилався сотеням редакцій в Англії та інших країн і сприяв пожвавленню зацікавлення світу українськими справами. Я. Макогін та його дружина фінансово підтримували МВБУ в Празі, давали стипендії українським студентам, науковцям та мистцям. Помер 13.1.1956 р. в Бостоні. З державними почестями його було поховано на військовому цвинтарі Арлінґтон

    28 Приватний архів автора.

    29 Корнійчук Артем – архітектор. Народився 1898 р. на Волині. Працював в архітектурному бюро м. Праги, де виконав ряд проектів на громадські й житлові будинки в стилі конструктивізму та намогильні пам’ятники (м. ін. і на могилу О. Олеся). В 1945 р. заарештований органами “Смершу” й депортований в Радянський Союз, де його було засуджено на 10 років таборів. Із Сибіру повернувся 1958 р. у Прагу. Брав активну участь в житті української громади. Умер 21.11.1978 р. у Празі.

    30 Вировий Євген – український видавець, публіцист, громадський діяч та філателіст. Народився 27.2.1889 р. в м. Сміла на Черкащині. В Катеринославі заснував товариство “Просвіта”, після закриття якого в 1914 р. там же заснував “Українське видавництво”, яке згодом переселилося в Кам’янець-Подільський. В 1919 р. був головою Культурно-просвітної комісії Трудового конгресу в Києві. Від 1920 р. його доля була пов’язана з Прагою. Тут він заснував книжковий магазин, видавництво, Українське товариство прихильників книги (з часописом “Книголюб”), Український громадський видавничий фонд, був скарбником Товариства МВБУ, заснував філателістичний відділ та всебічно сприяв розвиткові Музею, зокрема, збиранням коштів на його діяльність. Був головним комендантом Союзу українських пластунів-емігрантів (1931-1933). Коли органи “Смершу” 17.5.1945 р. прийшли арештувати його, він покінчив життя самогубством.

    31 Мартос Борис – педагог, громадсько-політичний і державний діяч. Народився 1.6.1879 р. в с. Городище на Полтавщині. Походив із старовинного козацького роду. Ще під час навчання в Харківському університеті був тричі заарештований за активну участь в українському революційно-демократичному русі, зокрема, в Революційній українській партії та Українській соціал-демократичній робітничій партії. В 1910-1914 рр. працював у кооперативних організаціях на Волині, Полтавщині та Кубані. З 1917 р. – член Української Центральної Ради та Генеральний секретар земельних справ УНР. В 1918 р. – Міністр продовольчих справ УНР, в 1919 р. – голова Ради Народних міністрів УНР. Від 1920 р. – на еміграції: в Німеччині та Чехословаччині. Від 1924 р. був професором Української господарської академії в Подєбрадах, в 1936-1938 рр. – директором Українського технічно-господарського інституту там же. В 1945 р. переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки, президентом (1954-1958), віце-президентом (1956-1957) і секретарем (1957-1958) вченої ради Інституту вивченння СРСР. В 1958 р. переселився до США, де й помер 19.9.1977 р. Основні праці: “Теорія кооперації” (1924), “Гроші української держави” (1972), “Перші кроки Центральної Ради” (1973), “Визвольний здвиг України” (1979) та ін.

    32 Вісти МВБУ. – 1938. – Ч 19. – С. 4.

    33 Там само.

    34 Там само.

    35 Горимирова вулиця виникла в 1898 р. В 1940 р. її перейменовано на Гутенштайнську, 1945 р. знову на Горимирову, 1948 р. на Мікешову, 1952 на Штєткову. J. Carek та ін.: Ulicemi mesta Prahy od 14 st. do dneљka. – Прага, 1958. – С. 372.

    36 Дім музею в Празі // Вісті МВБУ. – 1938. – Ч. 19. – С. 1-2.

    37 Смаль-Стоцький Роман – філолог-славіст, громадський та політичний діяч. Народився 8.1.1893 р. в Чернівцях. Навчався у Віденському (у проф. Вондрака), Лейпцигському та Мюнхенському університетах. З 1917 р. – викладач Орієнтальної академії в Берліні. З 1919 р. – дипломатичний представник ЗУНР, 1921-1923 р. – посол УНР в Берліні, 1923-1924 та 1939-1945 рр. – професор УВУ в Празі, 1926-1939 р. – професор Варшавського університету та секретар Українського наукового інституту у Варшаві. Зредагував понад 40 томів його видань. В 1945 р. з Праги переселився до Мюнхена, в 1947 р. – до Мільвока в США, де став професором історії й директором Слов’янського інституту. Видав шість випусків “Marguettе Slavic Studies” цього інституту. Член Політичної ради Українського конгресового комітету (з 1951). Світову громадськість інформував про події в Україні, зокрема в праці “The Nationality problem of the Soviet Union and Russian Communist Imperialism” (1952). Автор численних праць з мовознавства та член кількох світових асоціацій. Помер 27.4.1968 р. у Вашинґтоні.

    38 Вісті МВБУ. – 1938. – Ч. 20. (Число присвячене пам’яти С. Смаль-Стоцького).

    39 ЦДАВО України. – Ф. 4026. – Спр. 7. – Арк. 8.

    40 Пшеничний Є.: До історії Музею визвольної боротьби України // Дрогобицький колекціонер (Дрогобич). – 1994. – Ч. 2. – С. 5-6.

    41 Мірна Зинаїда (1875-1950) – громадська діячка, членка Української Центральної Ради (1919), співзасновниця й заступниця голови Української жіночої національної ради в Кам’янці-Подільському, пізніше – голова її філії в Берліні, довголітня голова Українського жіночого союзу в Празі. Від 1937 р. – член Ради Світового союзу українок. Українське жіноцтво представляла на кількох міжнародних конгресах. Залишившись в 1945 р. у Празі, вона чимало зусилля присвятила збереженню Музею ВБУ. Її квартира була останньою канцелярією Товариства “Український музей у Празі”. Померла в Празі внаслідок репресій комуністичної влади.

    42 Кабачків Іван – економіст та правник. Народився 6.10.1874 р. у Веремівці на Полтавщині. В 1919-1920 р. – державний контролер УНР, з 1920 р. на еміграції в Чехословаччині. Доцент Українського високого педагогічного інституту, згодом – професор УВУ в Празі. Автор кількох підручників з економії та десятків наукових праць. Від 1950 р. жив у США. Помер в Нью-Йорку 2.12.1962 р.

    43 ЦДАВО України. – Ф. 4026. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 22 -26.

    44 Наріжний Олександр – український кооператор та громадський діяч. Народився 1884 р. в с. Сокілка на Полтавщині. Після закінчення Середньої кооперативної школи в Кобеляках працював у земстві та кооперації. За участь в Республіканській українській партії був переслідуваний царським урядом. В 1917 р. був заступником голови Всеукраїнської Ради військових депутатів у Києві, пізніше – організатором і головою Кобеляцької Спілки споживчих товариств. В 1921 р. через Польщу потрапив у Прагу, де активно залучився до українського студентського руху. Був співзасновником і членом Чесько-українського комітету для допомоги українській студіючій молоді. Від середини 20-х років його доля була пов’язана із Закарпаттям. В селі Зарічево та інших він заснував молочарські кооперативи. Часто виступав в українській пресі. З 1931 р. був редактором ужгородської “Свободи”, яку перетворив з партійного органу автохтонів на український національний часопис. Популярними були його фельєтони підписуванні псевдонімом Максим Сливка. Його стаття “Нищення українського народу голодом”, опублікована у “Віснику” Донцова, була одною з перших про штучний голод, запланований Москвою для знищення українського народу. В значній мірі спричинився до розбудови МВБУ як жертводавець-фундатор Українського дому в Празі та уповноважений Музею для Карпатської України. Після окупації Закарпаття угорцями 1939 р. повернувся в Прагу. До кінця Другої світової війни працював на Шумаві, звідки через табір УНРРА в Пльзні виїхав до Німеччини, де перебував у різних таборах ДП (Ерлянґен, Ландсґут, Мюнхен, Прін, Дорнштадт). В 1951 р. переїхав до Швейцарії, спочатку у Везен, згодом – у Цюріх. На Заході він розгорнув широку акцію на рятування МВБУ, на жаль, заради байдужості до цієї справи української еміграції, вона не дала позитивних результатів. В 1949 р. посередництвом ІРО та ООН О. Наріжному вдалося брата Симона переправити з Чехословаччини на Захід.

    45 Вісті Музею ВБУ. – 1937. – Ч. 17. – С. 4-5.

    46 Там само. – 1938. – Ч. 18. – С. 5-6.

    47 ЦДЗВО України. – Ф. 4026. – Оп. 1. – Стр. 7

    48 Мушинка М.: Лицар волі. — Ужгород, 1995. – С. 109.

    49 Українські бібліотечні вісті (Авґсбурґ). – 1948. – Ч. 1. – С. 73. Цитовано за: С. Наріжний, До статті Каленика Лисюка. – Цюріх, 1958. – С. 6.

    50 Антонович Д.: Шевченківський відділ в Музеї визвольної боротьби України // Вісти МВБУ. – 1936. – Ч. 11. – С. 2-4.

    51 Антонович Михайло – український історик. Народився 20.11.1910 р. у Флоренції. Син Дмитра та Катерини Антоновичів. Після закінчення Берлінського університету працював науковим працівником Українського наукового інституту в Берліні (1936-1941) та доцентом Віденського унівеситету. Автор 4-томної “Історії України” (Прага, 1941-1942) та ряду інших наукових праць. Після війни депортований з Франції до СРСР, де його було засуджено на 25 р. таборів суворого режиму і п’ять років позбавлення прав. Покарання відбував у Норильську та на Колимі, де загинув у 1954 р.

    52 Антонович Марко – український історик, громадський діяч, публіцист та д-р філософії, дійсний член НТШ та УВАН. Народився 7.7.1916 р. у Києві. Син Дмитра та Катерини Антоновичів. Після закінчення німецької гімназії в Празі 1936 р. вчився у Карловому університеті (єгиптологія) та УВУ (історія та літературознавство). В часі війни арештований ґестапом. Від 1950 р. – в Канаді. Член управи Центрального цоюзу українських студентів та голова тов. “Зарево”. Редактор часописів “Розбудова держави” (1949-1954) та “Український історик” (1964-2005). Осн. праці: “Скитія і Єгипт в античному письменстві” (Женева, 1946), “О. Конський і Шевченко” (Мюнхен, 1972), “Нарис історії Центрального союзу українського студенства” (Мюнхен, 1976) та ін. Умер 28.1.2005 у Монтреалі (Канада).

    53 Колесса Олександр – літературознавець, мовознавець, громадський і політичний діяч, дійсний член НТШ. Народився 12.4.1867 р. в с. Ходовичах Стрийського пов. (нині Львівська обл.). Професор Львівського університету (1898-1918) та депутат австрійського парламенту (1097-1918). Голова дипломатичної місії ЗУНР у Римі (1921), професор Карлового університету (1923-1939), співзасновник та кількакратний ректор УВУ в Празі (1921-1944). Досліджував пам’ятки давньоукраїнської письменності, фольклор, історію української мови, нову українську літературу тощо. Найважливіші праці: “Шевченко і Міцкевич” (1894), “Погляди на історію української мови” (1924), “Південнослов’янське Городище і городиські рукописні пам’ятки 12-16 ст.” (1923-1925), “Погляд на історію української мови” (1924), “Погляди на історію українського фольклору” (1927), “Головні напрями й методи в розслідах українського фольклору” (1927) тощо. Автор тексту пісні “Шалійте, шалійте, скажені кати”. Умер 23.5.1945 р. в Празі. Його похорон радянська окупаційна влада використала для арешту української інтелігенції.

    54 Архів українського студентства // Вісти МВБУ. – 1937. – Ч. 17. – С. 2-3; Ч. 18. – С. 4-6.

    55 Вісти МВБУ. – 1937. – Ч. 15. – С. 1-2.

    56 Вісти МВБУ. . – 1938. – Ч. 20. – С. 6.

    57 Кузеля Зенон – фольклорист, етнограф та мовознавець. Народився 23.6.1882 р. в Поручині на Тернопільщині. Навчався у Львівському та Віденському університетах. Протягом 1909-1914 рр. працював лектором української мови в Чернівецькому університеті. Одночасно видавав газету “Україна” та редагував ж. “Шлях”. Під час Першої світової війни співпрацював із Союзом визволення України у Відні та був лектором у таборах російських військовополонених української національності. В 1921-1923 рр. видавав у Берліні часопис “Українське слово”. З 1926 р. був професором Українського наукового інституту в Берліні та редактором його бюлетення “Kulturberichte”. В 1930-1936 рр. був головою Союзу закордонних журналістів. В 1939 р. переселився у Францію, де в 1949-1952 рр. очолив Європейський осередок НТШ у Сарселі. Був редактором фольклорно-етнографічного відділу “Енциклопедії українознавства”. Помер 23.6.1952 р. в Парижі. Автор численних праць з народознавства, лексикографії, бібліографії тощо.

    58 Мірчук Іван – філософ, історик культури та громадський діяч. Народився 18.6.1891 р. у Стриї. В 1914 р. закінчив Віденський університет. Співзасновник і проф. УВУ у Відні, Празі та Мюнхені, від 1946 р. його ректор. В 1930-1945 рр. директор Українського наукового інституту в Берліні, з 1949 р. – член-коресподент Баварської академії наук. Автор численних праць з філософії, переважно німецькомовних та історії української культури. Помер у Мюнхені 2.5.1961 р.

    59 Наріжний С.: Українська еміґрація. – Прага, 1942. – С. 210.

    60 Бирич Я.: [С. Наріжний]: Сторінка з чесько-українських взаємин: Український музей у Празі. – Вінніпеґ, 1949. – Slavistica. – Ч. 5. – С. 20.

    61 ЦДАВО України. – Ф. 4026. – Оп. 1. – Арк. 29, 46, 58 та ін.

    62 Бирич Я.: Сторінки з українсько-чеських взаємин. – С. 32.

    63 Міяковський Володимир – літературознавець та архівіст. Народився 18 липня 1888 р. в Ковелі на Волині. Закінчив Петербурзький університет. У 1920-х роках – директор Центрального історичного архіву в Києві та науковий співробітник УАН. В 1930-1933 рр. на засланні (з-за участі в СВУ). З 1944 р. – на еміграції в Чехії та Німеччині, з 1950 р. – у США, де був співзасновником УВАН та керівником її Музею-архіву. Автор сотень праць з історії громадських течій в Україні, історії літератури, шевченкознавства тощо. Умер 22.3.1972 р. в Нью-Йорку.

    64 Окіншевич Лев – історик українського права та бібліограф. Народився 6.2.1898 р. в Санкт-Петербурзі. В 1921 р. закінчив Київський інститут народного господарства і став членом Комісії історії українського права (1921-1933) та директором видавництва ВУАН (1929-1931). В 1933 р. – професор Ніжинського педінституту, в 1934-1941 рр. – юрист-консультант у Казахстані, В’язмі й Смоленську. В 1944 р. емігрував у Прагу, звідти в Мюнхен, де став деканом юридичного факультету УВУ. В 1949 р. переїхав до США. В 1951-1954 рр. працював у “Дослідчому проекті над СРСР”, в 1954-1969 – в бібліотеці Конгресу США. Помер 7.11.1980 р. у Вашинґтоні. Автор численних наукових праць із правознавства. Посмертно видано його спогади “Моя академічна праця в СРСР” (1995).

    65 Дорошенко Володимир – громадсько-політичний діяч, бібліограф і літертурознавець. Народився 30.10.1879 р. в Петербурзі. З 1900 р. належав до Революційної української партії, з 1905 р. – до Української соціал-демократичної робітничої партії. В 1908 р. внаслідок політичних переслідувань переселився в Галичину і працював у бібліотеці НТШ, в 1937-1944 рр. Бвув її директором. В 1914-1918 рр. був одним з керівників Союзу визволення України, членом президії та головним редактором його видань. Початком 20-х років разом з В. Гнатюком був співредактором відновленого “Літературно-наукового вістника” Д. Донцова. В 1944 р. виїхав до Праги, згодом – до Мюнхена, а в 1949 р. – до США. Умер 25.8.1963 р. у Філадельфії. Автор багатьох літературознавчих та бібліографічних праць, бібліографій творів І. Франка, Т. Шевченка, О. Кобилянської, П. Куліша та ряду інших.

    66 Наріжний С.: Як рятували Музей визвольної боротьби України. – Цюріх, 1959. – С. 36-37.

    67 Антонович Катерина – живописець, графік, професор історії, Почесний член УВАН. Дружина Дмитра Антоновича. Народилася 1884 р. у Харкові. Малювання вивчала у Київській академії мистецтв (у В. Кричевського та М. Бойчука) та в художніх школах Італії, Швейцарії, Німеччини та Франції, філософію і мистецтво – в УВУ у Празі. Від 1945 р. жила у Вінніпезі, де заснувала школу рисування й живопису для молоді і була її директором (1945-1964). Свої праці виставляла на багатьох виставках. Авторка п’ятитомних мемуарів – “З моїх споминів” (1965-1973).

    68 Українська дійсність. – Річ. IV. 1943. – Ч. 8. – С. 4.

    69 Паранюк Євген народився 27.6.1923 в с. Хмелівка на Івано-Франківщині. В 1941 р. 18-річного юнака було депортовано на примусові роботи в шахтах Райху під голандським кордоном, звідки йому після півроку вдалося перебратися в промисловий завод в Яблонці над Нисою (Судети). В 1945 р. він опинився в одному із таборів “переміщених осіб”, а через чотири роки – в США, де живе й досі. Про свої відвідини МВБУ він надіслав мені цікаві спогади (сім сторінко машинопису). “Українську еміграцію” С. Наріжного (з дарчою присвятою Наталки Наріжної) він зберігав ціле життя як дорогоцінну реліквію, щоб у 2000 році подарувати її бібліотеці “Просвіта” в Ужгороді. – (Феадака М.: Зустріч через 57 років. Штрихи до життєпису Євгена Паранюка // Календар “Просвіти” на 2001 рік. – Ужгород, 2001. – С. 224-227). Будучи робітником на одному із військових заводів у Німеччині, він принагідно завітав у МВБУ, де його експозицією провів сам директор Д. Антонович. Потім прибула група студентів УВУ, яка після огляду експозиції влашувала “семінар” на квартирі заступника директора, що знаходилася тут же в будинку Музею. “Семінар” закінчився концертом народних пісень, які на фортепіані супроводжувала Наталія Наріжна. Ця несподівана зустріч в МВБУ запам’яталася йому на все життя. Є. Паранюк був єдиною людиною, яка відгукнулася на мій заклик фінансово підтримувати видання “Золотої книги пам’яті будівників та жертводавців МВБУ в Празі” ( “Свобода”, 11.2.2005, ч. 6, с.19).

    70 Панькевич Іван – мовознавець, педагог, літературознавець та краєзнавець. Народився 6.10. 1887 в с. Цеперів на Львівщині. Вчився у Львівському та Віденському університетах. Від 1912 до 1919 р. був доцентом Консулярної академії у Відні. В 1920-1939 рр. працював на Закарпатській Україні як експерт у справах мови, редактор часописів “Віночок”, “Учитель”, “Підкарпатська Русь” та “Науковий збірник товариства “Просвіта” в Ужгороді”, учитель Ужгородської гімназії, в 1939 р. її директор у Перечині. Автор підручника української мови, правопису та низки наукових праць з українознавства. Від літа 1939 р. до смерті жив і працював у Празі як доцент УВУ та завідувач відділом україністики в Карловому університеті. Після розбомблення будинку МВБУ в лютому 1945 р. частина фондів переховувалася на його квартирі. В травні 1945 р. був заарештований разом з іншими українськими діячами в Празі, однак після шістьох тижнів звільнений. В 1953 р. знов обвинувачений в українському буржуазному націоналізмі. Умер 6.10.1958 р. у Празі. Найосновніші праці: “Пандекти Антіоха 1307 р.” (1917), “Українські говори підкарпатської Русі та сумежних областей” (1938), “Нарис історії українських закарпатських говорів” (1958), “Матеріали до історії мови південнокарпатських українців” (1970).

    71 Рудницький Ярослав – мовознавець, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, доктор філософії. Дійсний член НТШ та УВАН. Народився 28.9.1910 р. у Перемишлі (тепер Польща). Вищу освіту здобув в університетах Львова, Берліна та Праги. З 1949 р. – професор УВУ в Празі. 1949 р. переїхав до Вінніпеґу (Канада), де заснував український відділ Манітобського університету і був його завідуючим (1949-191976). В 1955-1969 рр. – президент УВАН в Канаді та голова Української Наукової Ради в Канаді, заступник голови Міжнародного комітету спеціальної ономастики при ООН (1972). Редактор серійних видань “Slavistica” (1949-1973), “Onomastica” (1951-1975), “Ukrainica Canadiana” (1954 -1972), альманаху “Слово на сторожі” (1964-1988) та інших. Автор кількох десяток шкільних підручників, словників та числених праць з українського словотвору, акцентології, топоніміки, діалектології, соціолінгвістики, лексикографії. Монографія “Українська мова та її говори” (1937, 1966, 1977). Умер 19.10.1995 р. в Монреалі.

    72 Матренчук Спиридон – ветеринарний лікар. Вищу освіту здобув у Празі, працював на Закарпатській Україні, а в 1939 р. повернувся у Прагу.

    73 Добриловський Микола (1888-1971) – економіст-фінансист, довгорічний професор Української господарської академії (кількакратно переобираний деканом економічного факультету) та Українського технічно-господарського інституту в Подєбрадах. Будучи переконаним у своїй лойяльності до Радянського Союзу, він, на відміну від інших професорів, не емігрував на Захід. В 1945 р. органи радянської контррозвідки його арештували й заслали в Сибір, звідки він повернувся з підірваним здоров’ям. Помер 1971 р. в Переяславі Хмельницькому. Автор ряду підручників для високих шкіл: “Державний кредит” (1928), “Фінанси України” (1928-1929) та наукових праць з теорії народного господарства і фінансів.

    74 Нині на місці музею побудовано фабрику.

    75 В листі до Г. К. Лисюка від 17.9.1949 р. С. Наріжний писав: “Скільки ж є того музейного майна, яка його вага? Я хоч і не важив музейного майна та всіх його скарбів, але певен, що їх є ніяк не менше 40 тонн!” (Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 381).

    76 Там само. – С. 45-46.

    77 Збори ухвалили пропозицію Д. Дорошенка, але післявоєнна чехословацька влада її не акцептувала. Офіційно назви МВБУ ніколи змінено не було.

    78 Бірчак Володимир – педагог, письменник та літературознавець. Народився 3.1.1907 р. в Галичині. Учителювва у гімназіях Львова, Дрогобича та Самбора. Був членом літературної групи “Молода муза”. В 1920 р. емігрував до Ужгорода, де до 1939 викладав українську мову та літературу в місцевій українській гімназії. Уклав ряд підручників для закарпатських шкіл. В 1939 р. переселився до Хуста, а звідти в Прагу, де в 1945 р. був арештований радянською контррозвідкою і засуджений на 20 років таборів суворого режиму. Помер 21.9.1952 р. в Сибіру. Найосновніші праці: “Василько Ростиславич” (1922), “Володар Ростиславич” (1930), “Проти закону” (1936), “Золота скрипка” (1937), “Велика перемога” (1941), “Літературні стремління Підкарпатської Русі” (1921,1937) та спомини “Карпатська Україна” (1940).

    79 Наріжна Наталія народилася 12.7.1922 р. в Кобеляках. Трьохмісячною дитиною прибула з батьками у Чехословаччину. Закінчила Українську гімназію в Модржанах та УВУ у Празі. З 1961 р. по 1982 р. працювала у Федеральному статистичному бюрі в Канберрі, де живе й досі. Там вийшла заміж за Анатолія Жуківського (1912-1998), журналіста, військового, громадського, політичного і пластового діяча, колишнього учасника похідних груп ОУН (Мельника) на Східну Україну та члена штабу Поліської Січі УПА. В гармонійному подружжі виховали четверо дітей.

    80 Міяковський В., Волошин О., Іванівська Т.: Музей-архів ім. Дм. Антоновича

    до змісту


    Ч а с т и н а 2

    Український музей під радянською окупаційною владою (1945-1948)

    Ліквідація МВБУ “Смершем”

    Червона Армія, вступивши до Праги, розпочала свою “визвольну” місію арештами цивільного населення, головним чином, емігрантів із східнослов’янських земель. Арештували без будь-яких принципів: політиків, партійних і громадських діячів, педагогів, науковців, письменників, журналістів, але й звичайних робітників та студентів. І майже нікого із заарештованих не відпускали. Необмеженим паном у Празі був генерал ЧА Ґромов, розпорядженням якого підлягали й чеські органи. А одним з перших його розпоряджень був наказ про репатріацію “радянських” громадян “на родину”, тобто в Радянський Союз. Під цей наказ підлягали всі без винятку: і емігранти з царської Росії, і довоєнні емігранти з Галичини, Буковини та Закарпаття, які “під совітами” ніколи не жили, і ті, що мали вже чехословацьке громадянство, і люди без громадянства. Все це в невеличкій українській громаді Праги наводило страх і паніку81. Серед багатьох десятків українців було заарештовано й вивезено в Сибір голову Товариства МВБУ Володимира Бірчака , заступника голови Миколу Добриловського інших членів Товариства.

    Десь 19 червня 1945 р. солдати “Смершу” на чолі зі старшим лейтенантом Перліним наклали “заборону” на всі матеріали МВБУ, що знаходилися в Клементинумі та Архіві міністерства внутрішніх справ, тобто проголосили їх недоторканним майном Радянського Союзу ( “компенсацією” за військові шкоди, спричинені нацистами). Їх було офіційно опечатано при участі директорів установ, в яких вони переховувалися після розбомблення власного будинку. Ні директора С. Наріжного, ні членів управи товариства, про конфіскацію майна МВБУ повідомлено не було.

    С. Наріжний довідавшись про те, звертався зі скаргами до чехословацьких і радянських установ, однак це не дало жодних позитивних результатів. В глибокому розпачі він 6 серпня 1945 р. написав протестного листа безпосередньо до Сталіна, виславши його звичайною порученою поштою (rekomando). В ньому він доводив, що Український музей є суто науковою установою, побудованою без найменшої державної допомоги й утримуваний, в основному, на кошти американської української еміґрації. Згідно з міжнародним правом, писав він, майно союзника не може підлягати контрибуції і стати воєнною здобиччю Червоної Армії. Через кілька тижнів Радянська військова місія у Празі одержала з Москви наказ зняти заборону.

    Уповноважений Місії у цій справі майор Заґлобін створив спеціяльну комісію, до якої крім нього входили: директор Університетської та Національної бібліотек Йозеф Бечка82 та Микола Михальчук83, як секретар. 24 вересня 1945 р. Комісія на основі розпорядження з Москви склала акт, згідно з яким рішення “Смершу” про конфіскацію майна Українського Музею було скасовано і всі матеріали передано до розпорядження Університетської та Національної бібліотек у Празі84. С. Наріжний запротестував проти такого рішення в новому, більш обширному листі до Й. Сталіна, якого вислав до Москви через кілька днів. У ньому він подякував генералісімусові за його мудре рішення, однак наголосив, що майно музею є власністю Товариства “Український музей”, не Університетської та Національної бібліотек, і вимагав, щоб помилка, допущена при виконанні наказу Сталіна, була виправлена і майно Українського музею в Празі було передане по належності Товариству, яке ніколи не було скасоване і нічим не провинилося ні проти чехословацької ні протирадянської влади85.

    На початку листопада 1945 р. Радянська військова місія в Празі дістала новий наказ з Москви: передати майно Українського музею його первісному власникові. У зв’язку з тим 6 листопада було складено новий акт у трьох версіях – українській, російській і чеській. Акт був написаний на бланках Університетської та Національної бібліотек і підписаний майором Заґлобіним, Й. Бечкою, М. Михальчуком та С. Наріжним. Згідно з ним, попередній акт скасовувався і все майно УМ переходило у власність Товариства УМ86. Для чеських органів таке рішення щодо Українського музею (викликане, правдоподібно, снагою Сталіна утримати добрі стосунки з американцями), було значною несподіванкою, однак виступити проти рішення Москви вони не наважалися.

    до змісту


    Відновлення діяльності Музею

    На підставі цього акту, затвердженого відповідними чеськими органами, Музей, після піврічної перерви, міг продовжувати роботу та користуватися власними фінансовими фондами, замороженими у Чехословацькому банку. Ці фонди внаслідок грошової реформи з листопада 1945 р. значно зменшилися й опинилися на т.зв. “в’язаних вкладах”, з яких можно було брати гроші лише на конкретні цілі та проєкти. Заява про це мала завірятися різними офіційними установами, а здобути такі завірення спеціяльної “протекції” було досить тяжко. Акт про повернення майна Українському музеєві, підписаний представником Радянського Союзу, був важливим документом для здобуття грошей із замороженого банкового рахунку..

    С. Наріжний розпочав активну працю для відновлення діяльности Українського музею в Празі, долаючи всякі труднощі. Головна проблема полягала в майже цілковитому розпаді Товариства УМ та в небажанні малочисельної української громади, що залишилася в Празі, працювати в ньому. Голову Товариства В. Бірчака та його заступника М. Добриловського, як ми вже згадували, було заарештовано і вивезено в Сибір. Інші члени управи еміґрували на Захід. Потрібно було обрати нову управу, до якої серед заляканих людей не легко було знайти кандидатів.

    Врешті-решт С. Наріжний на 28 квітня 1946 р. скликав річні збори Товариства Українськоий музей. Щоб зберегти його як леґальну статутну організацію, потрібно було прийняти ряд нових членів, бо із старих у Празі залишилося їх дуже мало. Збори відбувалися в одному з виноградських ресторанів, бо свого приміщення Музей уже не мав. На них було обрано нову управу, очолювану д-ром Юрієм Добриловським87, братом колишнього заступника голови Товариства Миколи Добриловського, вивезеного в Сибір. Його заступником було обрано Симона Наріжного, а членами управи Зинаїду Мірну, Спиридона Матренчука, Корнила Заклинського88, та Олексу Балицькго89. Головою ревізної комісії було обрано Івана Панькевича, членами – Івана Зілинського90, Юрія Комаринського91 та Івана Попеля-Сулиму92. На посаді директора Українського музею було одноголосно затверджено проф. Симона Наріжного. В програмі дії нової управи били два основні пункти: 1/ Впорядкування та збереження врятованих після бомбардування музейних матеріалів і 2/ Мобілізація засобів для збудування нового музейного дому в Празі. “Тільки після здійснення цих завдань, говориться в комюніке, – стане можливим продовження музейної діяльності в тих формах, в яких вона була організована і проводилася перед катастрофою”93.

    Враховуючи нову політичну ситуацію (орієнтацію Чехословаччини на Радянський Союз), збори підтвердили зміну назви “Товариства Музей визвольної боротьби України у Празі” на “Товариство Український музей у Празі”. Про це було подано відповідну резолюцію Земському народному комітетові в Празі, який наведену зміну не затвердив, посилаючись на те, що вона означала б зникнення старого і виникнення зовсім нового товариства, в зв’язку з чим потрібно б ухвалити новий статут. А це в тодішніх умовах було нереальним. Товариство і надалі було реєстроване як Товариство Музей визвольної боротьби України, хоч назовні виступало як Український музей. Адресою Товариства була домашня адреса члена управи Зинаїди Мірної (Praha XII, ul. Chodskб и. 22).

    Збори прийняли також заклик до української громади західних країн поповнювати фонди Музею новими матеріалами й надавати йому фінансову підтримку94. Комюніке про хід зборів і їх постанови, як і про стан Музею та його потреби, було вислано майже в усі головні українські часописи західних країн, на адреси багатьох діаспорних установ, організацій та окремих осіб, а також у Київ.

    Згідно з законом про компенсацію військових шкод, управа Товариства УМ подала заяву про допомогу на відбудову знищеного Музею з фондів УНРРА, за яку, в рамках дворічного плану відбудови господарства Чехословаччини, хотіла побудувати новий будинок. Шкода була судовим експертом підрахована на суму 4293 000 крон. За неї тоді можна було побудувати новий будинок Музею, однак Товариство її ніколи не одержало через різні бюрократичні перешкоди з боку чехословацьких органів, але й неоперативності центральних органів української еміграції.

    На протязі 1946 р. С. Наріжний залучив до співпраці з Українським музеєм і кількох молодих людей із студентських лав. Одним з них був Орест Зілинський95, який працював над каталогізацією бібліотеки Музею.

    до змісту


    Співпраця Українського музею з українською діаспорою

    Про стан і потреби Музею С. Наріжний реґулярно висилав листи українським установам, редакціям та окремим особам у діаспорі. Суть цих листів полягала в тому, що Український музей і надалі існує та провадить інтенсивну роботу згідно із статутом Товариства з 1925 року, як єдина науково-дослідна установа такого типу поза Україною. Йому потрібна матеріальна і моральна допомога. Українська еміґрація просто зобов’язана підтримувати свій Музей.

    Правда, листування із Заходом ставало дедалі складнішим. Про багато речей не можна було писати відверто з огляду на цензуру, тому Наріжний вимагав, щоб до Праги приїхав хтось із компетентних діячів української еміґрації й на місці побачив реальний стан Українського музею. Ці листи, однак, не знаходили належної підтримки в адресатів. Навпаки, колишній меценат МВБУ Г. К. Лисюк не те що від 1939 р. припинив матеріальну підтримку празькому Музеєві, але в місті Онтаріо в Каліфорнії 1947 р. заснував власний Український національний музей, проголосивши його спадкоємцем нібито вже не існуючого Музею визвольної боротьби України в Празі. Не бачивши перспектив дальшого розвитку МВБУ у Празі, він ще в 1946 р. вимагав від С. Наріжного, щоб той висилав йому поштою хоч би найцінніші архівні матеріали про національно-визвольну боротьбу України і на поштові витрати прислав йому 200 дол. Наріжний категорично відкинув таку пропозицію тому що, по-перше, чехословацька цензура архівні матеріали поштою не пропустила б; по-друге, в той час він не бачив жодної небезпеки для дальшого розвитку Музею в демократичній Чехословаччині, яку очолював президент Едуард Бенеш, послідовник політичних поглядів першого президента ЧСР Т. Ґ. Масарика, який українські установи підтримував; по-третє, це суперечило б статутові Товариства. На прислані гроші він повернув Г. Лисюку його власні матеріали, передані в МВБУ для зберігання (депоновані).

    6 січня 1947 р. до Праги принагідно завітав Президент Злученого Українсько-Американського Допомогового Комітету (ЗУАДК) у Філядельфії д-р Володимир Галан (1893-1978). ЗУАДК був найвизначнішою українською організацією на Заході. Його було засновано в 1944 р. з метою надавання матеріальної допомоги українцям на батьківщині та в діаспорі. Оскільки уряд Радянського Союзу заборонив безпосередню допомогу окремим установам і особам в Україні, майже вся допомога американського уряду призначена Україні була дана ЗУАДку, а той розподіляв її іншим установам та організаціям української еміграції в різних країнах. Члени управи Товариства інформували В. Галана про стан Музею і на місці показали збережені матеріали. Він був вражений їх великою кількістю й пообіцяв, що ЗУАДК намагатиметься фінансово підтримувати празький Музей. Про його вивезення на Захід у той час не було й мови. Це підбадьорило управу Музею й С. Наріжного і дало наснагу до дальшої праці.

    З нагоди шевченківського ювілею Український музей у Празі видав у березні 1947 р. окремим бюлетенем каталог видань творів Шевченка під назвою “Шевченківський відділ в Українському музеї”, де задокументовано 187 бібліографічних позицій.

    Працівники Музею поступово упорядковували його фонди, що знаходились у двох підвальних коридорах Національної та Університетської бібліотек в Клементинумі в шафах, скринях, пакунках чи навіть без них. Була це титанічна робота, бо коридори не опалювалися, не провітрювалися і не мали денного світла. В безпосередньому сусідстві з матеріалами Українського музею знаходилася кочегарка, кімната для курців та центральний туалет, з яких по коридорі ширився дим і сморід. У таких несприятливих умовах С. Наріжному довелось працювати.

    У 1946-1947 рр. Музей розпочав співпрацю з українськими організаціями та установами у Франції, Бельгії, Швайцарії, Австрії, Німеччині, Англії, Югославії, Канаді і США, а через Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном також і з Україною, хоча співробітництво з нею обмежувалося лише обміном літературою та пресою.

    до змісту


    Початок конфлікту із ЗУАДКом

    Від ЗУАДКу довго не було ніякої відповіді. Лише влітку 1947 р. його президент В. Ґалан написав управі Товариства УМ офіційного листа, повідомляючи, що ЗУАДК готовий надати Музеєві фінансову допомогу за умови, що всі фонди Музею стануть його власністю. Умова ця в той час була зовсім нереальною, оскільки суперечила статутові Товариства, а ЗУАДК не давав жодної ґарантії стабільного зберігання й використовування матеріалів.

    Оцінюючи тодішню ситуацію, С. Наріжний у своїх спогадах писав: “Для управи це було несподіваним і незрозумілим. Без будь-яких пояснень, президент ЗУАДКу ламав своє слово й фактично ставив управі ультиматум повної здачі. Д-р В. Галан знав, що управа Музею є не тільки в тяжкому, а в просто-таки у безвихідному стані. Від ЗУАДКу Музеєві не писали ні про які ґарантії щодо забезпечення на майбутнє; була одна гола вимога передати музейне майно ЗУАДКові на власність. Що з цим майном мало бути далі, що з ним мав робити ЗУАДК – про те д-р В. Галан ні тоді, ні ніколи пізніше нічого не писав […] Вимога ЗУАДКу про передачу майна була фактично домаганням ліквідації музейного Товариства. Виконати ту вимогу управа не могла і з огляду на обов’язуючий її статут Товариства, і з огляду на тодішні обставини […] Передача музейного майна американському комітетові, коли б її на ділі почали здійснювати, могла б стягти на празьких діячів Музею небезпечні для них репресії й навіть санкції”96.

    Затяжне листування в цій справі між управою УМ та ЗУАДКом не дало бажаних результатів. Кожен наполягав на своєму: С. Наріжний на допомозі Музеєві в Празі, В. Галан та Г. Каленик Лисюк – на передачі всіх матеріалів ЗУАДКові в США – без конкретного плану як здійснити таку передачу.

    25 травня 1947 р. відбулися чергові збори Товариства Українського музею, на яких головою Товариства таємним голосуванням обрали Корнила Заклинського, його заступником – С. Наріжного, секретарем – Олександра Процюка, скарбником – О. Балицького. На зборах обговорювалися і відвідини В. Галана у Празі та листування зі ЗУАДКом. Оскільки збори не винесли в цій справі остаточного рішення, це питання у комунікат не потрапило. На 1947 р. бюджет Музею передбачав 50 000 крон (одну тисячу долярів). Щоб роздобути цю суму, управа планувала знайти сто жертводавців, з яких кожен пожертвував би по 500 крон (пропозиція професора Боберського), однак в тодішніх умовах серед українців Чехії і цю суму було неможливо зібрати.

    Комюніке про загальні збори, в якому висловлювалася подяка жертводавцям, а також Міністерству внутрішніх справ Чехословаччини і Національній та Університетській бібліотекам, які безкоштовно зберігали матеріали Українського музею, і на цей раз було вислано до закордонної української преси та на адреси українських установ і організацій, зокрема в США й Канаді. В ньому знову звучав заклик про грошову допомогу на розбудову Українського музею в Празі.

    Президент ЗУАДКу В. Галан відповів на це комюніке застережливим листом, в якому, між іншим, говорилося: “Прохаємо здержатись із усіма закликами, зокрема грошовими, бо ми були б змушені дати відповідну осторогу в пресі!”97. Відповідь викликала обурення членів управи , яка вважала її особистою справою В. Галана, а не поглядом авторитетної організації, яку він очолював. Фотокопію цього “прохання” із гострим протестом було вислано людям та установам, причетним до цієї справи. Відповіді не прийшло ні від кого, зате фінансові пожертви на Музей радикально зменшилися. Тим часом частішали “рецепти” та “поради” різних “спеціялістів” про те, як вийти зі складного положення. Якийсь п. Крат із Канади, наприклад, у листі до управи (висланому легальною поштою, отже контрольованому цензурою) радив управі “повісити на шибениці Сталіна, а потім робити Музей”98. Зайво наголошувати, що подібні “рецепти”, в умовах, коли пошта з-за кордону контролювалася, шкодили Музеєві й загрожували його працівникам великими неприємностями.

    до змісту


    Нова управа Товариства Український музей

    Діяльність управи Товариства Український музей у Празі згідно з резолюцією зборів зосередилася на трьох головних проблемах: 1) Дальші зв’язки зі ЗУАДКом; 2) Побудова нового Українського дому; 3) Роздобуття відповіднішого тимчасового приміщення для Музею. Всі ці проблеми були між собою взаємини пов’язані.

    Оскільки листування зі ЗУАДКом не давало позитивних результатів, С. Наріжний від імени управи вимагав, щоб до Праги для переговорів приїхав представник цієї організації, в міру можливого, сам президент В. Галан. ЗУАДК в листі від 25 вересня 1947 р. пообіцяв вислати до Праги свого представника, однак цього не сталося.

    Щодо побудови нового будинку для Музею (Українського дому), то для реалізації цієї мети управа весь час сподівалася одержати від УНРРА компенсацію за знищений будинок, але ця міжнародна організація в 1947 р. з відомих політичних причин радикально обмежила економічну допомогу Чехословаччині. Тоді управа звернулася з подібним проханням до військового відділу маґістрату Праги, який полагоджував компенсацію воєнних шкод. Однак, і там їй було відмовлено. Жодного відшкодування за приватне майно, знищене під час бомбардування Українського музею не одержали й мешканці зруйнованого будинку – сім’ї Наріжних та Антоновичів, хоч заяви з відповідними посвідками та документами були своєчасно подані чехословацьким органам. Їм пояснили, що відшкодування надається лише чехословацьким громадянам, якими вони не є.

    Тимчасове розміщення і переховування фондів Музею у Клементинумі було досить обтяжливим і для Національної та Університетської бібліотек, і для архіву Міністерства внутрішніх справ на Градчанах. Знайти нове приміщення для них в умовах післявоєнної квартирної кризи в Празі стало неможливим, головним чином, через брак фінансів. Установи, в яких ці матеріали переховувалися, погоджувалися дати тривалі приміщення з умовою, що все, що залишилося цілим, стане їхнім майном, з чим управа ні в якому разі не могла погодитися. В один час здавалося, що нарешті знайшлася компромісна розв’язка: матеріяли залишаться власністю Товариства УМ, а працівники бібліотек та архіву матимуть до них вільний доступ. Така угода в 1947 р. була вже виготовлена, однак в останній хвилині директор Національної та Університетської бібліотек д-р Бечка відмовився її підписати, знову настоюючи на передачі матеріялів у власність бібліотеки.

    до змісту


    Безпідставне обвинувачення працівників Музею в діаспорній пресі

    Хмари над Українським музеєм затягалися. В тому часі на МВБУ упала “бомба”, яку С. Наріжний вважав грізнішою за американську, що знищила частину матеріалів Музею три роки тому. 15 жовтня 1947 р. в американському українському щоденнику “Свобода” (ч. 237) було опубліковано статтю-повідомлення, підписану криптонімом нібито празького кореспондента “І. К.”, під назвою “Український історичний музей в Празі ще в 1945 році чехи передали більшовикам” наступного змісту: “Український історичний музей в Празі ще в 1945 році чехословацька влада передала більшовикам. Проте цей факт скривається та ведеться дальше відповідну рекламу, ловлячи на неї українців. Фотографія, поміщена свого часу в чеському ілюстративному журналі “Свєт Совєту”, говорить сама за себе”. Під цим сухим повідомленням знаходилася групова фотографія з таким підписом: “Українські музейники Червоної армії Павлик і Пшеничний підписують документ передачі в присутності міністра Неєдлого, Носка і совєтського посла Зоріна, матеріалів Українського історичного музею“.

    Це сенсаційне повідомлення з фотографією передрукували головні українські часописи на Заході. Деякі “виправили” назву установи з “Українського історичного музею” на “Музей визвольної боротьби України”. На Заході було відомо, що празький музей змінив свою назву, і чи він називався “Український музей” чи “Український історичний музей” вже не грало ролі. Всі знали, що йдеться про колишній МВБУ, бо іншого українського музею у Празі не було.

    Для С. Наріжного і членів управи Українського музею це вигадане, брехливе і провокаційне повідомлення було абсолютно незрозумілим. Адже всі матеріали МВБУ, уцілілі після бомбардування в лютому 1945 р., зберігалися недоторканими в Празі. Їх ніхто ніколи нікуди не вивозив і нікому не передавав. Вони знаходилися в підвальних коридорах Клементинума та в архіві Міністерства внутрішніх справ – на тому самому місці, куди їх було перевезено в лютому-березні 1945 року. Тож кому була потрібна брехня, спрямована на очорнення й дискредитацію ні в чому невинного директора Українського музею Симона Наріжного та його співробітників?

    Наріжний негайно роздобув підшивку журналу “Svмt sovetu” і в одному з номерів 1945 р. справді знайшов наведену фотографію з підписом: “Иeskoslovenskб vlбda vмnovala vlбdм Ukrajinskй SSR Ukrajinskэ historickэ kabinet”. Український музей та Український історичний кабінет (УІК) – дві різні установи. Перший, як ми писали, був громадською установою і майном Товариства МВБУ, другий – установою державною і майном Міністерства закордонних справ Чехословаччини. Український історичний кабінет було засновано в 1929 році як державну установу, майже одночасно з Російським закордонним історичним архівом Чехословаччини. Згідно з міжнародними й внутрішніми законами, держава мала право розпоряджатися ним з власної волі, і якщо Чехословаччина подарувала матеріали УІК Україні, це було її справою і її правом99.

    до змісту


    Спростування С. Наріжного безпідставного звинувачення

    С. Наріжний негайно вислав до редакції “Свободи” спростування неправдивої інформації, даючи їй таку характеристику: “Видрукована в “Свободі” замітка не тільки свідомо неправдива, а й обдумано провокативна; вона була зроблена з безпосередньою ціллю паралізувати в Америці збірку пожертв для Українського музею в Празі. Спричинником тої публікації був хтось, хто в тому був заінтересований – для кого та збіркова акція празького Музею була небажана”100. Та ні редакція “Свободи”, ні жоден інший часопис не оприлюднили спростування. Всі старання С. Наріжного очистити себе і Музей від обурливої брехні виявились марними.

    Незважаючи на явну провокацію, Музей не сповільнив своєї діяльности. Найбільші труднощі, як завжди, торкалися фінансових справ. Товариство УМ в 1948 р. мало на своєму рахунку понад чотириста тисяч крон, однак, як я вже згадував, вони були замороженими. Щоб вибрати з них певну суму для заробітньої платні (після 1945 р. і представники громадських організацій одержували платню з якої автоматично стягувалася певна сума для страхування), паперу, канцелярських потреб, пошти, друку тощо, потрібно було й надалі писати заяви, “забезпечувати” їх численними печатками, деклараціями, ухвалами. Все це вимагало часу і нервів. Управа Товариства і надалі вела безплідні переговори з Національною та Університетською бібліотеками про здобуття відповідних приміщень, продовжувала листування зі ЗУАДКом, редакціями та установами на Заході. І надалі зверталася до української діаспори за матеріальною допомогою, однак на ці заклики після опублікування провокаційної статті в західній пресі вже просто ніхто не реаґував.

    до змісту


    Напади на Музей з боку чехословацького уряду

    Друга, ще більша, небезпека насувалася на Товариство УМ з боку чехословацького коаліційного уряду, в якому все міцніші позиції здобували комуністи. В 1946-1947 рр. чеська і словацька преса була переповнена антиукраїнськими виступами у зв’язку з перебуванням на території ЧСР озброєних загонів Української повстанської армії, які намагалися через Чехословаччину ілегально потрапити до Австрії та Німеччини (до американської зони). 6 лютого 1947 р. прокомуністичний Слов’янський комітет керований Москвою, надіслав Міністерству внутрішніх справ Чехословаччини листа, в якому звертав увагу на “антирадянський” і “антидержавний” характер діяльности Товариства Музей визвольної боротьби України в Празі в минулому і вимагав його розв’язання. У зв’язку з тим Міністерство внутрішніх справ 14 березня 1947 р. рішенням ч.ОВ ІІІ 363/4/7-46 відхилило чергову заяву управи Товариства про зміну статуту і назви музею й рекомендувало управі “скоординувати свою діяльність із Слов’янським комітетом”; тобто установою, яка вимагала ліквідації Товариства МВБУ101.

    На початку 1948 р. працівники Музею закінчили каталогізацію шевченкіяни в музейних фондах. Опублікована третя частина каталогу видань Шевченка у фондах УМ стала останньою публікацією Музею визвольної боротьби України.

    Тоді ж управа Музею через Міністерство шкільництва, науки і мистецтва Чехословаччини подала офіційну заяву в ЮНЕСКО про надання їй фінансів для побудови нового будинку. На таке відшкодування вона мала законне право. До заяви, виготовленої чеською й англійською мовами, було долучено шість ґрунтовних додатків. Копії документів вислали ЗУАДКові та цілому ряду українських установ та редакцій на Заході. Все це вимагало багато зусиль і часу. На жаль, ні ЗУАДК, ні жодна інша організація заяву управи про компенсацію воєнної шкоди не підтримали.

    28 лютого 1948 р. в Чехословаччині здійснився державний переворот. До влади прийшли комуністи. Комуністична диктатура через т.зв. “акчні вибори” (революційні комітети) з самого початку контролювала і найменші клітини суспільства, намагаючись найбрутальнішим способом ліквідувати все, що мало “буржуазний” характер. Було ясно, що настають трагічні хвилини і для Музею визвольної боротьби України.

    до змісту


    Передача фондів Музею ЗУАДКові

    Щоб зберегти фонди Музею, управа Товариства УМ 10 березня 1948 р. ухвалила постанову, в преамбулі якої зазначалось: “Придбання всього рухомого і нерухомого майна та продовження статутарної чинности Музею ВБУ в рр. 1925-1948 були уможливлені й здійснені внаслідок матеріальної й грошової допомоги американських членів та прихильників Музею, об’єднаних нині в Злученому Українсько-Американському Комітеті з осідком у Філядельфії”. Головний пункт постанови звучав так: “Музей ВБУ передає ЗУАДКові все своє рухоме й нерухоме майно, всі свої права на власність і на винагороду за воєнні шкоди”102. До постанови, власноручно підписаної заступником голови Товариства С. Наріжним та секретарем О. Процюком, було прикладено шість офіційних документів, завірених чехословацькими органами: статут, документи про реєстрацію, підтвердження власности, випис із поземельної книги, судове рішення про власність (від 28.2.1948) і підтвердження маґістрату Праги про воєнні шкоди Товариства в сумі 4293 000 крон за розбомлений будинок.

    Відповідаючи на питання, чому управа Музею спочатку не хотіла, а нарешті погодилася передати майно Музею у власність ЗУАДКу, Наріжний пізніше писав: “Треба було створити хоч якусь ілюзію того, що за Музеєм стоять американські українці, що вони будуть домагатися музейного майна, щоб чеські чинники про це знали й числилися з можливою відповідальністю за це майно в майбутньому. Оце був той головний побудник і пояснення, чому ЗУАДКові врешті вислали підтвердження про передачу музейного майна й зазначені в тому підтвердженні документальні прилоги […] Та передача давала ЗУАДКові підстави пред’являти свої претензії, ставити відносно Музею домагання, виступати за Музей перед міжнародними чинниками й узагалі управлювала ЗУАДК робити все можливе для врятування Музею”103.

    Поштою висилати ЗУАДКові такі важливі документи в цій революційній атмосфері було ненадійно, тому С. Наріжний звернувся з проханням про посередництво до генерального консула США в Празі – полковника Дудка (лемка за походженням). Той пакет з документами прийняв, однак після певного часу повернув його С. Наріжному назад, посилаючись на те, що “дипломатичну пошту не можна використовувати на приватні справи”. Управа, між часом, вислала на адресу ЗУАДКу у Філадельфію летунською поштою кілька пакунків з матеріалами Музею і всі вони дійшли до адресата.

    Такою ж летунськоюш поштою було вислано ЗУАДКові і постанову Управи з відповідними документами. Цей пакет з документами було доставлено адресатові вже після офіційної ліквідації Товариства і скасування Музею. ЗУАДК, отримавши цей важливий документ із відповідними додатками, найняв посередництво посольства США в Празі чеського адвоката, який мав юридично оформити спосіб передачі матеріалів в США. Той довго нічого в цій справі не робив, а після ургенції С. Наріжного відмовився від заступництва інтересів ЗУАДКу, не бажаючи настроїти проти себе державні органи Чехословаччини, які були проти вивозу “націоналізованого” майна за кордон. Звернення ЗУАДКу в цій справі до чехословацького посольства у Вашінґтоні залишилося без відповіді. З того часу голова.

    до змісту


    Офіційна ліквідація Музею

    Уже на початку березня 1948 р. за Українським музеєм та його працівниками органи безпеки встановили таємний нагляд. 26 березня у вечірні години Музей офіційно закрили, від С. Наріжного забрали ключі, печатки та “цінності”, а Товариство Музей визвольної боротьби України письмово зліквідували. З того часу заборонялась будь-яка діяльність Музею, матеріали якого залишилися на місці, однак були знов опечатані, як і три роки тому. Працівники перестали отримувати зарплату, їх було виписано із каси хворих. Найменшого відшкодування, належного згідно з законами Чехословаччини, жоден з них не отримав. Навпаки, касу сконфіскували разом з 20.000 кронами в ній. Конфіскації підлягли також банкові заощадження Товариства.

    Голові Товариства К. Заклинському постанову Земського народного вибору ч. 2-6-1139/48 про скасування Товариства МВБУ було вручено 30 березня 1948 р. В ній, між іншим, було наведено: “Товариство Музей визвольної боротьби України, яке має в Празі осідок від 1925 р. й було засноване правоорієнтованою групою української еміґрації, що спиралася на різноманітних противників сов’єтського режиму, згромаджує під видом наукової праці протисов’єтський політичний матеріал. За окупації розпорядком т.зв. німецької Таємної державної поліції з дня 6 липня 1940 р. ч. 72/39-ІІ А. Товариству була дозволена діяльність”104. Отже, закриття Товариства мотивувалося виключно політичними причинами.

    В кінці постанови про скасування Товариства містилася трафаретна фраза про те, що проти неї можна відкликатися до 15 днів. Голова Товариства К. Заклинський використав це право, подавши апеляцію 12 квітня 1948 р. В ній спростував усі обвинувачення. Через тиждень після подання апеляції працівники чехословацької державної безпеки схопили К. Заклинського вночі на одній із зупинок празького міського транспорту і запроторили його на сім місяців до психіатричної лікарні в Богніцях, недалеко від Праги, де він був позбавлений своєправності і не міг писати скарги і протести.

    Через пару днів після запроторення Заклинського у “психушку” із підвальних приміщень Клементинума без відома управи Товариства було вивезено першу партію архівних матеріалів МВБУ. Це вивезення навіть з точки зору тогочасних комуністичних законів було беззаконним, бо держава не мала права посягати на чуже майно без рішення апеляційного суду, до якого звернулася покривджена сторона. Та тоді про законність ніхто не дбав.

    до змісту


    Протести С. Наріжного проти свавілля Чехословацьких органів

    “Акція” вивозу матеріалів провадилася секретно, однак С. Наріжний про неї довідався і гостро запротестував до вищих державних органів. Та його протести, як і раніше, не дали жодних результатів.

    Тоді він вирішив звернутися за допомогою до української громади на Заході, детально поінформувавши її про загарбання фондів МВБУ чехословацькою комуністичною владою. Влітку 1948 р. він написав гостру протестну розвідку під назвою “Музей визвольної боротьби України, його доля й наше національне завдання“, яку вислав у Канаду своєму колишньому професорові в УВУ та останньому довоєнному голові Товариства МВБУ Дмитро Дорошенку, з яким зв’язувала його давня дружба й успішна співпраця105. Він просив опублікувати її на сторінках вінніпезького “Українського голосу” і зробити з надрукованого книжкову відбитку. Восени 1948 р. цей матеріал справді було опубліковано в наведеному часописі під псевдонімом “Я. Бирич” у кількох продовженнях, однак книжкової відбитки не зроблено. С. Наріжний, попри всі старання, ніколи не бачив цієї публікації.

    На жаль, на протестну статтю С. Наріжного ніхто з українських діячів Заходу не відгукнувся, ніхто й не запитав, куди було вивезено матеріали, які українська еміґрація колись так старанно збирала й зберігала.

    У 1949 році, з ініціативи професора Ярослава Рудницького, розвідку “Музей визвольної боротьби України, його доля і наше національне завдання” було передруковано окремою брошурою під тим самим псевдонімом та під назвою “Сторінки з чесько-українських відносин” з підзаголовком “Український музей в Празі”106. Зміна назви і зміни в тексті, зроблені ще, мабуть, редактором “Українського голосу”, значно притупили тон розвідки і С. Наріжний був цим дуже незадоволений. Псевдонім “Я. Бирич” також був вжитий без його згоди.

    Передмову до брошури написала Катерина Антонович під криптонімом “К.А.”. Брошура була зверненням до світової громадськости із закликом заступитися за долю наукової установи, яка нічим не провинилася і яку комуністична влада Чехословаччини без найменшої підстави й найменшого обґрунтування на підставі вигаданих звинувачень засудила на смерть. Уже в перших реченнях брошури читаємо:

    “При кінці 1948 р. в Празі чеській сталася подія – незвичайна, нечувана й неможлива ні в якій культурній країні, а саме: державне насильство над національною чужою музейною інституцією, яка десятки літ існувала тут вповні леґально, користуючись гостинністю для своєї чисто наукової діяльности. Ця інституція була, без найменшого з її сторони приводу, волею державної адміністрації, знищена, а її майно без огляду на його національний характер, значіння й приналежність було органами тієї адміністрації забране, розпарцельоване й має бути частками приділене для використання власним державним установам. Таке насильство було доконане над Музеєм визвольної боротьби України – національною українською установою, що була знана і дорога українцям на цілому світі, що її самі українці своїми власними коштами й працею – без найменшої чужої помочі й участи-будували, її вдержували й про неї дбали […] Знищення в Празі Музею визвольної боротьби України і забрання чужинцями наших національних пам’яток і майна маємо розглядати не тільки як одну з численних втрат, яких ми мали вже так багато, що ними вже приголомшена сама гострота нашого відчування й до яких ми вже збайдужіли й аж звикли. Те, що зроблено з нашим Музеєм в Празі, маємо посудити не тільки з свого українського становища – маємо глянути на нього і з становища слов’янського й загальнолюдського”107. Далі йде гостре звинувачення чехословацької комуністичної влади, рішення якої відносно скасування Музею автор вважає брутальним, аморальним, злочинним та протиставляє його гуманному ставленню до Українського музею уряду ЧСР міжвоєнного періоду. Рішення чехословацьких органів щодо скасування МВБУ автор ставить в один ряд із свавіллям Гітлера під час Другої світової війни.

    Треба було мати неабияку відвагу й моральну силу, щоб, живучи в комуністичній державі, так гостро виступити проти її тоталітарної політики. 200 примірників брошури Наріжного було розіслано в різні українські установи, решту тиражу в короткому часі розпродано. На жаль, ця брошура, як і стаття в “Українському голосі” не знайшла у світі очікуваного резонансу й мала більш історичне, ніж політично-практичне значення. Автора найбільше бентежив факт, що українська громадськість поставилася до його праці, писаної й пересланої з великим риском, абсолютно байдуже. Ніхто так і не подався “рятувати” Музей визвольної боротьби України.

    С. Наріжний докладав багато зусиль, щоб видати свою працю про Музей з ілюстраціями та значними доповненнями англійською мовою, щоб таким чином поінформувати позаукраїнський світ із вандальською наругою над провідною українською установою. На перешкоді такого видання і на цей раз стояла нестача фондів.

    Гострі листи в цій справі С. Наріжний відсилав на різні адреси, наполягаючи на тому, щоб українська еміґрація вжила всіх заходів, аби вирвати з рук чехословацької влади своє майно. Пізніше він написав про розкрадання й нищення матеріалів колишнього музею, звертався до чехословацьких міністерств і національних комітетів, до міністра культури й освіти Зденька Неєдлого. Всі його звернення виявилися безрезультатними. Коли, після немалих старань, він нарешті добився зустрічі з відповідальним працівником Міністерства внутрішніх справ, а той цинічно повідомив, що всі старання добитися здобуття назад матеріали Українського музею є зайвими, С. Наріжний зауважив: “Далі йти було нікуди, хіба що піднятися на високу Летенську розгледну [оглядову вежу – М.М.], що була там близько, й звідти скаржитися в небо”108.

    У такому стані він восени 1948 р. вдався до вже випробуваного прийому, який несподівано дав позитивні результати в 1945 р.: написав четвертого листа Сталінові. В ньому він наново згадав скасування і відновлення Українського музею у Празі 1945 р., розповів про його діяльність у післявоєнний період і повторну ліквідацію в 1948 р. (нібито в радянських інтересах), що, як він твердив, не відповідає дійсності. Він знову підкреслив, що Музей є майном Злученого Українсько-Американського Комітету, себто української громади в Америці, й дії чехословацької влади щодо його ліквідації є, по суті, скасуванням його, Сталіна, рішення з 1945 р., на що він би мав звернути увагу чехословацького уряду. Відповіді на цього листа С. Наріжний не одержав, мабуть тому, що Сталін вже не був зацікавлений в добрих взаєминах з Америкою.

    до змісту


    Звільнення К. Заклинського з психіатричної лікарні” і його нові протести

    Наприкінці 1948 р. останнього голову Товариства МВБУ Корнила Заклинського було звільнено з психіятричної лікарні. С. Наріжний, який там кілька разів відвідував його, ніколи не бачив на ньому найменших ознак психічної хвороби. “Вихователі” у “психушці” були переконані, що він після семимісячного інтенсивного “лікування” забуде про Музей, та їх сподівання не збулися.

    Вже 17 січня 1949 р. він від імені незаконно скасованого Товариства написав листа Міністерству шкільництва, науки і мистецтва з проханням підтримати його заяву в ЮНЕСКО в справі відшкодування за збомбардований будинок Українського музею. Міністерство зовсім неочіковано підтримало заяву К. Заклинського і посередництвом Міністерства закордонних справ направило її 4 лютого 1948 р. в Париж. В листі К. Заклинського, між іншим, говорилося: “Український музей в Празі був, мабуть, найдужче з усіх музеїв в ЧСР пошкоджений воєнними акціями. І все ж Український музей не дістав жодної – й тої найнеобхіднішої йому допомоги для його відбудування”109. Далі йде перелік десятків конкретних фактів про порушення з боку чехословацьких органів правил елементарної етики щодо Українського музею і його явну дискримінацію. Відповіді знову не було.

    Доля МВБУ для чехословацьких органів була остаточно вирішена його скасуванням. Органи безпеки попередили К. Заклинського, що коли він не перестане займатися “антидержавною” та “антирадянською” діяльністю, то його на цей раз вишлють не в Богніце, а … в Сибір (де вже мучився його брат Ростислав). Після такого попердження він перестав ангажуватися у справах МВБУ.

    У грудні 1948 р. на адресу ліквідованого музейного Товариства надійшов офіційний лист Міністертва шкільництва, науки і мистецтва Чехословаччини від 24 листопада 1948 р., в якому говорилося, що заява Музею щодо компенсації шкоди, спричиненої бомбардуванням, з позитивною рекомендацією Міністерства посередництвом Міністерства закордонних справ була вислана у Паризьку канцелярію ЮНЕСКО. С. Наріжний завірену копію цього несподіваного і загадкового листа негайно вислав у Філядельфію ЗУАДКові як законному власникові спадщини Товариства МВБУ, щоб він сам добивався компенсації колишньої воєнної шкоди. Копію листа було надіслано також Комітетові українців Канади та в інші установи. На жаль, ані на цей раз ніхто в цій справі жодних заходів не зробив.

    до змісту


    Репресії проти С. Наріжного та його боротьби за Музей

    За кожним кроком С. Наріжного і, зокрема, за його діяльністю в справі МВБУ, уважно стежила чехословацька державна безпека та її рядянські дорадники. С. Наріжного часто викликали “на розмову” в канцелярію державної безпеки на вул. Бартоломейській, а в грудні 1948 р. на його квартирі в Гласній Тржебані було проведено ґрунтовний обшук і забрано рукописи, листування, відбитки друкованих та рукописних праць тощо. Це було звичне в той час “попередження”, після якого мав наступити арешт і насильна депортація в СРСР.

    Щоб уникнути арешту й депортації С. Наріжний, як людина без державного громадянства, звернувся за допомогою до празької централі ІРО – міжнародної організації в справах біженців (International Refugee Organization – IRO). Вона була заснована при ООН у 1949 р. з метою надавання допомоги особам, які еміґрували з політичних причин після Першої світової війни, і т.зв. “переміщеним особам”, які переважно походили з країн Середньої та Східньої Європи, що їх після Другої світової війни окупував Радянський Союз. С. Наріжний входив в обидві ці категорії еміґрантів, тому ІРО взяла його під свій захист. Вона допомогла йому, дружині та молодшій доньці Марії (старша ж донька Наталія еміґрувала в Німеччину ще в 1945 р.) одержати закордонні паспорти та візи на постійне проживання в Арґентіні, куди вони мали виїхати навесні 1949 р. разом з д-ром Миколою Аркасом110 та іншими “бездомними” українцями.

    Органи чехословацької безпеки всіх відпустили, а Симона Наріжного затримали. Напередодні від’їзду М. Аркаса на Захід, Наріжний таємно зустрівся з ним у лісі під Прагою й детально поінформував його про стан Музею й можливості його врятування111. Там же Наріжний передав Аркасові ряд важливих документів. Всі вони були вивезені.

    Органи чехословацької безпеки затримали виїзд Наріжного на цілий рік, на протязі якого піддавали його постійному переслідуванню і цькуванню. Та і в тій, аж занадто важкій ситуації, він не залишився бездіяльним. Справу рятування матеріалів Музею визвольної боротьби України він порушував, зокрема, через свого брата Олександра, який жив у таборі переміщених осіб в Ерлянґені в Німеччині. Восени 1945 р., коли кордони між Сходом і Заходом ще не були такими щільними, С. Наріжний нелеґально відвідав брата, щоб обговорити з ним справу рятування Музею. Тоді ж вони домовились про конспіративний характер їхніх майбутніх взаємин. Знаючи, що листи до брата підлягають цензурі, С. Наріжний писав їх “таємною” мовою, зрозумілою лише їм двом. Наприклад, в обширному кількасторінковому листі від 8 липня 1949 р. під виглядом турбот про хворого Удовиченка він накреслив історію ліквідації МВБУ комуністичною владою та дав доволі точні інструкції стосовно того, що треба робити, аби перенести музейні фонди на Захід112. На жаль, ні цей документ позитивних результатів не дав.

    Подібні листи (не завжди законспіровані) у справі рятування МВБУ С. Наріжний надсилав майже всім визначним установам та індивідуальним діячам української політики, науки, церкви і культури на Заході: дружині довгорічного директора Музею Катерині Антонович, письменникові М. Аркасові, культурно-освітньому працівникові Джонові Басарабу, протоієрею Петрові Білоню, “сокільському батькові” Іванові Боберському, члену Виконного органу Української Національної Ради професору Юрієві Бойку, президентові ЗУАДКу д-ру В. Галану, професору Олександрові Грановському, економістові Леву Добрянському, бібліотекареві Григорію Довженку, літературознавцеві Володимирові Дорошенку, історикові Дмитрові Дорошенку, журналістові Михайлові Єремієву, голові Української Національної Ради Борисові Іванецькому, митрополитові Іларіону, меценатові МВБУ Г. Каленику Лисюкові, першому голові Виконавчого органу Української Національної Ради Ісаакові Мазепі, редакторові “Нового Шляху” Володимирові Мартинцю, редакторові “Свободи” Луці Мишузі, ректорові Економічної Високої Школи в Мюнхені професору Борисові Мартосу, призендентові Української Вільної Академії Наук професору Володимиру Міяковському, голові Об’єднання Українських Жінок Америки Ірині Павликовській, голові Центрального Представництва Української Еміґрації в Німеччині Юлієві Реваю, директорові Українського Допомогового Комітету Мілені Рудницькій, славістові професорові Ярославу Рудницькому, директорові ЗУАДКу в Західній Європі Романові Смуку, історикові й політикові Панасові Феденку, голові екзильного Уряду УНР професорові О. Шульгину та ректорові Українсього Вільного Університету професору Вадимові Щербаківському113. Більшість адресатів вважала С. Наріжного донкіхотом – наївним мрійником, який бореться за безповоротно загубленою справою і на його листи не реагувала, або відповідала лише формально. На жаль, не всі вони розуміли й підтримували старання С. Наріжного, спрямовані на врятування фондів Музею.

    С. Наріжний інтенсивно листувався також зі ЗУАДКом у Філядельфії та його філіалом у Мюнхені, з УВУ у Мюнхені, Українським Конґресовим Комітетом Америки, Проводом Організації Українських Націоналістів, Центральним Представництвом Української Еміґрації в Німеччині, Українським технічно-господарським інститутом в Реґенсбурзі, Українською високою економічною школою в Німеччині, Комітетом Українців Канади в Торонто, Бібліотекою ім. Симона Петлюри в Парижі, Об’єднанням Українського Жіноцтва на Еміґрації в Мюнхені, Українською Національною Радою в Реґенсбурзі, Українською Вільною Академією Наук та Науковим Товариством ім. Шевченка в Нью-Йорку й іншими. В цих установах він здебільшого теж не знаходив розуміння114.

    Для листування він часто використовув і “нелеґальну пошту”, носіями якої були різні відвідувачі Праги або пражани, що їхали за кордон. У таких випадках листи писалися відвертіше.

    Через різних посланців С. Наріжний висилав і численні статті в органи преси про стан і ліквідацію МВБУ. Вони публікувалися здебільшого без підпису. Всю цю широку кореспонденцію, спрямовану проти свавілля комуністичної влади Чехословаччини, С. Наріжний вів із її епіцентру – Праги, щодня наражаючись на небезпеку арешту. Та справу рятування Музею він вважав важливішою за свою особисту свободу. Українська еміґрація Заходу його не завжди розуміла. Навпаки, в українській діаспорній пресі все частіше з’являлися неправдиві й тенденційні статті, спрямовані проти Товариства МВБУ, його управи та директора. Писалося й про те, що у Празі жодного Українського музею від 1945 р. нема, всі його матеріали ніби давно вивезені до Радянського Союзу, а те, що там залишилося – нікому не потрібний мотлох. Такі статті дезорієнтували українську еміґрацію й шкодили справі МВБУ.

    Треба дивуватися відвазі, громадській мужності і неймовірній активності Симона Наріжного, який в умовах комуністичного терору, щодня ризикуючи ув’язненням і депортацією в Сибір, провадив величезну роботу для врятування Музею визвольної боротьби України й послідовно інформував українську діаспору на Заході про його стан.

     

    81 Ось як описує перші післявоєнні тижні С. Наріжний у своїх спогадах: “Скоро після приходу совєтських військ до Праги, почалися арешти українців […] Дехто був арештований і по кілька разів, попадаючи від одної розвідки до другої […] Одних скоро кудись вивозили, інших тижнями тримали в Празі, де було кілька концентраційних осередків, куди сажали й українських в’язнів […] Совєти забирали звичайно лише чоловіків. Жінки заарештованих залишалися на місці і стали осамітненими або й вдовами. Дехто з них, що були чехословацькими громадянками й мали зв’язки, зверталися за протекцією до чеських державних чинників, але то було ні до чого, бо чеські чинники не бралися помагати в справі арештованих, а коли й обіцяли наводити якісь офіційні інформації в совєтських установах, то без наслідків – совєти на всіх українських емігрантів дивилися як на власних контр-революціонерів або й зрадників, які є відповідальні за всю свою діяльність перед совєтською Державою. Совєти брали з емігрантів кого хотіли – брали нансенистів і чехословацьких підданих. Це викликало паніку й страх, які серед українців були загальними. Ніхто не чувся безпечним від можливого арешту та вивозу, всі били в напруженні, живилися чутками й ріжними інформаціями, якими взаємно ділилися при зустрічах” (Наріжний С.: Як рятували Музей ВБУ. – Цюрих, 1954. – С. 56-57).
    Єдиний член Товариства МВБУ, який не дався в руки “визволителям”, був згадуваний вже Євген Вировий. Коли 19 травня 1945 р. до його квартири на Виноградах (Градешінська 49) під’їхав “чорний ворон” “Смерша”, він поповнив самогубство, вискочивши з вікна третього поверху на брук перед машину, яка мала його відвезти.
    С. Наріжного, мабуть, зберегла перед арештом його відома антинацистська позиція під час Другої світової війни. Він ні одного разу не вивісив на будинок Музею німецького прапора, демонстративно відмовився від пропозиції “Остміністеріюму” написати працю про політичну діяльність української еміґрації та про німецько-українські взаємини, не впустив у фонди Музею відомого аґента Ґестапо, за що мав немалі труднощі. Тому революційний Національний комітет під час “перевірок” у 1945 р. дав йому позитивну характеристику.

    82 Бечка Йозеф – чеський літературознавець, бібліограф, лексикограф та перекладач. Народився 28.3.1894 р. в Празі. В 1939-1945 рр. – директор Слов’янської бібліотеки в 1945-1949 рр. – директор Національної та Університетської бібліотеки в 1949-1951 рр. Науковий працівник Слов’янського інституту ЧСАН в Празі, згодом викладач польської літератури в Оломоуцькому університеті. Найвизначніший твір: “Soupis cizozemskэch periodik v knihovnбch Иeskoslovenskй republiky” (2 томи, 1929). Умер 18.4.1955 р. в Празі.

    83 Михальчук Микола – книгознавець та бібліотекар. Народився 1896 р. в с. Волочиське Волинської губернії. Вчився в УВУ в Празі, де здобув звання доктора філософії. В 30-50-х роках працював у Слов’янській бібліотеці в Празі. Певний час був заступником директора бібліотеки В. Тукалевського. Помер 1969 р. у Празі. Окремою броширою вийшла його праця “Картковий репертуар видань УРСР Української книжкової палати” (Прага, 1929).

    84 Ці дві бібліотеки мали і досі мають спільне керівництво й адміністрацію

    85 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 85.

    86 С. Наріжний у той час про свої листи Сталінові нікому не говорив. Він не мав доказів, що саме вони були причиною змін у долі Музею, оскільки відповіді на них не отримав. Згідно з однією з чуток, які тоді ходили по Празі, збереження УМ було результатом ініціативи президента Трумена. С. Наріжний про це писав: “Я чув, між іншим, твердження, що звільнення Українського музею сталося внаслідок одної з приватних зустрічей президента Трумена з прем’єром Сталіном у Потсдамі, коли Трумен ніби питав Сталіна про смерть Є. Вирового у Празі й про переслідування українців. Твердили, що самогубство Вирового, широко знаного у світі філятеліста, стало відоме американцям і послужило Труменові предметом його запиту…” (Там само. – С. 81).

    87 Добриловський Юрій – лікар-гінеколог, учасник збройних змагань. Голова Спілки українських лікарів Чехословаччини. Одружений з київською чешкою Марусею, яка засвоїла українську мову і звичаї, однак у 1954 р. померла. Статті про жиночі хвороби та полжництво друкував у ж. “Український медичний вістник”. Помер у празі 15.7.1955 р., залишивши двоє малолітніх дітей-сиріт.

    88 Заклинський Корнило – історик, письменник та громадський діяч. Народився 1.8.1889 р. у Львові. Вчився у Віденському, Львівському і Чернівецькому університетах. Від 1920 по 1939 р. працював учителем Берегівської гімназії. Був активним членом “Просвіти”, автором низки наукових та науково-популярних статей на історичні, літературознавчі і краєзнавчі теми. У фольклористиці важливе місце займає його книга “Оповідання про давнину” (Пряшів, 1925). З горезвісної угорської тюрми у Варюлопоші йому в 1939 р. вдалося втекти в Прагу. І там він працював учителем. Був останнім головою Товариства “Український музей у Празі та борцем за збереження його фондів.

    89 Балицький Олекса – педагог. Викладав на середньошкільних закладах в таборі інтернованих в Йозефові (1920-1921), пізніше – у середніх школах Праги. Учасник Міжнародного з’їзду слов’янських географів та етнографів у Празі 1924 р.

    90 Зілинський Іван – мовознавець, дійсний член НТШ. Народився 22.5.1879 р. у с. Красна Кроснянського пов. (Польща). В 1907 р. закінчив Віденський університет. В 1926-39 рр. був професором Ягеллонського університету в Кракові, в 1941-1944 рр. – директором Українського видавництва в Кракові. В 1944 р. переселився до Праги. Українську мову викладав на філософському факультеті УВУ та Карлового університету (1944-1952). Основні праці: “Opis fonetyczny jкzyka ukraiсskiego” (1932, англійський переклад 1979 ), “Проба упорядкування українських говорів”, “Карта українських говорів з поясненням” (1933), “Границі бойківського говору” (1938), “Український правопис” (1941) та ін. Умер 20.4.1952 р. у Празі.

    91 Комарницький Юрій – чехословацький державний урядовець на Закарпатській Україні. В 1939 р. евакуйований у Прагу. Працював радником, міністерства внутрішніх справ. В 1948 р. звільнений з посади і репресований.

    92 Попель-Сулима Іван – юрист та мовознавець. У міжвоєнному періоді був окружним суддею в Коліні (Чехія). Уклав українсько-чеський словник, який залишився в рукописі (біля 100 000 карток). Автор “Українсько-словацького словника” (Братислава, 1960).

    93 Комунікат. Річні загальні збори Українського музею в Празі. – “Матеріали МВБУ в Празі”. Випуск другий. – Цюрих, 1958. – С. 33.

    94 В зверненні, між іншим, говориться: “Звертаємося в першу чергу до своїх заслужених співробітників і добродіїв Музею. Просимо відізватися і допомогти нам відновити збіркову акцію на Україннський Музей в Празі. Дуже просимо також допомагати Музеєві в його колекціонерській діяльности, особливо щодо поповнення музейних колекцій матеріалами з часів війни, коли Музей був відрізаний майже від усіх країн Європи й Америки […] Надалі треба, щоб до Музею звідусіль – як то було до війни – регулярно приходили всі нові (в комплекті) українські видання, а також мистецькі праці, архівні матеріали і взагалі все, що стосується України, українського життя й праці та має бути збережене в Музеї для українського історика“. (Там же. – С. 32).

    95 Зілинський Орест – фольклорист та літературознавець. Син Івана Зілинського. Народився 12.4.1923 р. в с. Красна Кроснянського пов. (Польща). Вчився в УВУ (1940-1943). За антифашистську діяльність арештований ґестапом. В 1948 р. закінчив філософський факультет Карлового університету. Працював лектором Оломоуцького університету (1948-1958) та науковим працівником Інституту чеської та світової літератури ЧСАН (1958-1976) на ділянці дослідження української літератури та фольклору. Найвизначніші праці: “Тарас Шевченко та чеська література” (1961), “Sto padesat let иesko-ukrajinskэch literбrnнch stykщ” (1968), “Slovenskб ѕidovб balada v interetnickуm kontexte” (1972), “Література чехословацьких українців” (1968) та ін. Умер 17.7.1976 р. в лісі на Земплінській Шираві за досі не з’ясованих обставин. Похоронений у Свиднику.

    96 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 123-124.

    97 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 455.

    98 Там само. – С. 129.

    99 Детальну історію ліквідації УІК та РЗІА подала Патріція Кеннеді Ґрімстед у вищенаведеній праці (с. 8-31).

    100 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 139.

    101 Stбtnн ъstшednн archнv. – Ukrajinskй museum. – Inventбш. – Ъvod.

    102 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 152.

    103 Там само. – С. 151.

    104 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 162.

    105 У Державному центральному архіві в Празі зберігається кілька десятків листів Д. Дорошенка до С. Наріжного з його студентських років до 1949 р. Фонд УМ у Празі. — Карт. 62.

    106 Цитовано за: Бирич Я.: Сторінки з чесько-українських взаємин: Український музей у Празі. – Вінніпеґ, 1949. – С. 32-33.

    107 Там само. – С. 9, 12.

    108 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 187.

    109 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 385.

    110 Аркас Микола – філолог-елініст. Народився 14.9.1898 р. у Миколаєві. Від 1920 до 1948 р. жив у Празі, де закінчив УВУ та Карлів університет (старо та новогрецька мови). На українську мову переклав “Ілліаду”, “Слово о полку Ігоревім” та ін. Уклав українсько-чеський словник”. Від 1949 р. жив у Франції, від 1958 – в США. До пенсії в 1963 р. працював чорноробом. Основна праця: “Історія Північної Чорноморщини” (Торонто, 1969). Умер 27.2.1980 р. в Нью-Йорку.

    111 Про цю зустріч М. Аркас 21 березня 1949 р. писав до Г. Довженка (С. Наріжний, Як рятували МВБУ. – С. 307. – Документ ч. 29).

    112 Для ілюстрації подаю уривки цього листа: “Дорогий Олександре! Коли Ти, як хірурґ, взявся за хворого Удовиченка [МВБУ], хочу поділитися з Тобою деякими увагами і спостереженнями […] Чорновусий дід [Д. Дорошенко] прямо написав, що там, де він тепер [в Америці], долею того Удовиченка зовсім не цікавляться […] Кожного хорого у культурних народів прийнято лікувати аж до смерти, а не кидати ще живим під тин на розтерзання псам. Отже, лікувати треба, треба вживати всіх ліків, які тільки можливі. I перше, що треба зробити – це поставити ту рідню на ноги [активізувати Товариство МВБУ], щоб вона не занедбувала хворого. І щоб робили те чинно, як того хорий заслуговує. Є ж тої рідні [членів Товариства МВБУ] там досить, і то такої, як дід, Я-в [О. Яковлів], Iск [секретар Товариства Iсаак Мазепа] […] Було б добре дати про хоробу відомості й чужим лікарям [повідомити про ліквідацію МВБУ в чужомовній пресі] […] Було б корисно звернутися за поміччю й до тої ж паризької лічниці [ЮНЕСКО] […] Г-ан [В. Галан] має для того всі дані, а в Парижі міг би доручити цю справу Ол. Як. [професорові Олександру Яковичеві Шульгину]”. (Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 341-344).

    113 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 286-466.

    114 Там само. – С. 388-466.

    до змісту