• In English
  • Державна архівна служба України
    Офіційний вебпортал органу виконавчої влади

    Портал працює в тестовому режимі. Зауваження та пропозиції
    надсилати на [email protected]
    Музей визвольної боротьби в Празі та доля його фондів: Історико-архівні нариси. Частина 3, 4

    Ч а с т и н а 3

    Боротьба С. Наріжного
    за музей визвольної боротьби України після видворення з Чехословаччини

    Коли органи чехословацької безпеки, керовані московським КДБ, побачили, що їм не вдасться приборкати “непослушного дисидента” й зобов’язати його до співпраці, було вирішено його позбутися видворенням із Чехословаччини. С. Наріжний від 1922 р. жив у Чехословаччині з т.зв. “Нансенівським паспортом”, тобто, без державного громадянства. У післявоєнний період, як і перед війною, він щороку мусив звертатися до Міністерства внутрішніх справ Чехословаччини, щоб продовжити дозвіл на проживання в країні. Після Другої світової війни йому неодноразово радили повернутися “на родіну”, обіцяли навіть привабливі посади, однак він категорично відмовлявся від таких лукавих пропозицій.

    Оскільки він був реєстрований в ІРО і знаходився під захистом цієї міжнародної організації, чехословацькі органи, згідно з міжнародними договорами, не мали права його ні арештувати (якщо він не зробив “кримінального злочину”), ні насильно депортувати в СРСР (як це робили з іншими “переміщеними особами” без Нансенівського паспорта).

    На 1950 рік державні органи перебування С. Наріжного в Чехословаччині не продовжили, а це означало, що і він, і його сім’я до кінця лютого 1950 р. змушені були покинути державу. Органам влади перед виїздом треба було подати завірений нотарем список усіх речей, які сім’я мала намір вивезти (включно з одягом, що мали на собі) з їх оціненням, зробленим заприсяженим знавцем. На відміну від колишнього періоду, в 1950 р. будь-які письмові матеріали вивозити суворо заборонялося. Порушення цієї заборони могло розцінюватися як шпіонаж. Отже, С. Наріжний не міг забрати ні чужих листів, ні копій власного листування, ні архівних матеріалів, цінних книжок чи навіть рукописів власних праць. Все це підлягало забороні. З досвіду інших він знав, що на кордоні органи безпеки зачепившись за найменшу дрібницю, можуть арештувати пасажира, повернути його назад або передати радянським органам. Наріжний робив усе, аби не дати найменшого приводу для затримання і арешту, відкладаючи все “недозволене” у своїх празьких знайомих. До останньої хвилини він перебував у нервовому напруженні, не знаючи, чи в нього не відберуть документи на виїзд або не висадять із поїзда на кордоні. Такі випадки у 50-их роках траплялися дуже часто.

    ІРО в Празі спрямувало його у французьку окупаційну зону – до табору переміщених осіб у Ляндеку в Тиролі (Австрія). З Праги С. Наріжний з дружиною Іриною115 та молодшою донькою Марією116 вирушив з Праги 27 лютого 1950 р. “Виїздна контроля не була складна, – писав Наріжний у своїх спогадах, – але аж до самого останнього моменту не було певности, що нас випустять, що не станеться щось “непередбачене”117Не сталося. Рано вранці 28 лютого 1950 р. поїзд, в якому їхала сім’я Наріжних, опинився за “залізною заслоною” в Баварії. С. Наріжний прибув у “вільний світ”. До табору в Ляндеку, який став його домівкою на півроку, всі троє дісталися ввечері того ж дня.

    до змісту


    Боротьба С. Наріжного за Музей
    в таборі “переміщених осіб”

    “Полагодивши найнеобхідніші таборові справи, – писав він через десять років, – я відразу почав листування відносно Музею, що його я в останніх місяцях свого перебування в Чехії не міг провадити вільно з Праги, бо там була заведена особиста реґістрація всіх адресантів, що посилали листи за кордон”118. Писав він своїм давнім кореспондентам П. Білонові, В. Дорошенку й О. Кочану до США; К. Антонович – до Канади; М. Аркасу, Г. Довженкові й Ш. Рудичеву до Парижу; братові Олександрові та В. Міяковському в Німеччину та багатьом іншим. Писав відверто, як вільна людина у вільному світі. В перші ж дні звернувся також до ЗУАДКу в Філядельфії та УВУ в Мюнхені.

    На цей раз більшість адресатів негайно відповіла, висловлюючи радість з того, що йому пощастило вирватися на волю з країни, уряд якої “добровільно” зрікся демократичних принципів і став на шлях комуністичного тоталітаризму. Українці табору в Ляйпгаймі в Німеччині (там жив брат Олександр) вже на початку березня 1950 р. розпочали акцію, спрямовану на переселення Наріжного в їхній табір. Міяковський з цього приводу писав: “Вживаємо заходів щодо дозволу на Ваш переїзд сюди. Тут і представництво УВАН на Німеччину, тут і Музей, який вже, правда, спакований до США, але, очевидно, і Вам незабаром треба буде думати про дальшу подорож. Ми все це обміркуємо далі. Поки що, гадаю, шляхи такі: з Ляндеку до Ляйпгайму, з Ляйпгайму до США… Я хочу бути там, де Ви будете і хотів би, щоб Ви були там, де буду я, де буде Музей УВАН”119.

    С. Наріжний був щиро втішений прийняттям, мріючи розгорнути широку програму для врятування багатющих фондів Музею визвольної боротьби України, зокрема тих, що знаходилися без власника і догляду в Празі. Він покладав великі надії на паризьку канцелярію ЮНЕСКО, в якій знаходилася офіційна заява про фінансове відшкодування за розбомблений будинок МВБУ (з позитивною рекомендацією чехословацького уряду), за яке можна було би побудувати новий музей в українській діаспорі. Ініціативу в цій справі він очікував від ЗУАДКу – найбільшої української організації, котра об’єднувала переважну більшість колишніх членів та жертводавців Музею, могла користуватися фінансовою допомогою державних діячів США, мала представників в Європі, чималі фінансові засоби, і що найголовніше – володіла офіційно завіреними документами про передачу ЗУАДКові майна МВБУ в Празі у постійну власність.

    Без координації з цією організацією С. Наріжний не хотів починати жодної акції, однак вже з перших відповідей із Філядельфії він переконався, що “директор ЗУАДКу д-р В. Галан був проти будь-якої акції рятування Музею; він мав для цього свою ціль, не рятувати музейні матеріали, а здобути за них потім відшкодування120.

    С. Наріжний розчарувався таким ставленням ЗУАДКу й своє незадоволення висловлював відверто в численних листах. Він критикував українські установи в еміґрації та окремих діячів у занадто малій активності в справі рятування МВБУ, чим викликав проти себе хвилю незадоволення.

    Залишаючи Прагу, С. Наріжний сподівався, що на Заході знайде нову сферу діяльности в ділянці української науки й культури. Був переконаний, що українська еміґрація максимально використає його знання й досвід університетського професора, музеолога, редактора та публіциста. В цій справі він звертався до цілого ряду українських установ та організацій. Але на велике його здивування, ні УВУ в Мюнхені, ні Українська вільна академія наук в Нью-Йорку, ні Наукове товариство ім. Шевченка в Сарселі, ні Комітет українців Канади, ні жодна інша установа в Європі та Америці не запросили його хоча би до позаштатної співпраці. Навіть люди, які спочатку висловлювали радість щодо його приїзду на Захід, поступово похолоднішали у ставленні до нього. Причинами були його занадто критичні оцінки ставлення еміґрації до справи рятування МВБУ, а також щось інше, поки що не висловлюване вголос, а поширюване недоброзичливими чутками: факт, що С. Наріжний, на відміну від інших українських еміґрантів, перетнув “залізну заслону” леґальним шляхом. Був 1950 рік – початок “холодної війни”, коли радянська розвідка інтенсивно насаджувала в еміграційні установи своїх агентів.

    до змісту


    І в Австралії С. Наріжний
    продовжував боротьбу за Музей

    Побачивши, що понад піврічна боротьба за МВБУ в австрійських таборах “переміщених осіб” не приносила жодних реальних результатів, він вирішив скористатися єдиною можливістю, яку йому запропонували, і переселитися в Австралію. У його спогадах читаємо:

    “Для мене стало ясним, що боротьба за Музей ВБУ і його рятування, як те мислили й проводили празькі діячі […] є втрачена; що була вона втрачена ще перед моїм виїздом з Чехії. Втрачена не тому, що та боротьба була для української еміґрації непосильна; не тому, що Музею не можна було вирвати з чужих рук і врятувати, не тому що за нього було безвиглядно боротися. Ні, та боротьба була втрачена з цілком інших причин і з тих самих причин нема тепер виглядів на її успішне продовження. Ні “ворушити” її, ні робити “шум” у зв’язку з нею, я не вважав доцільним. В Ляндеку я замовк і мовчки поїхав до Австралії”121.

    Із табора в Ляндеку він на початку вересня виїхав у Зальцбурґ (Австрія), кілька тижнів побув у збірному таборі в Авріх у Німеччині, а 6 жовтня 1950 р. у Бремергафені сів на пароплав “Ферсі”, який 7 листопада причалив до Мельбурну. В той же день він опинився в переселенському таборі в Бонеґіллі, який був п’ятим після його виїзду з Чехо-Словаччини.

    Звідти через три тижні потрапив у Ді-Ваю (Dee Why), передмістя Сіднею у штаті Нова Південна Валія, де жила його старша донька Наталія, зять і двоє внуків. В цій чудовій місцевості над Тихим океаном він згодом купив хату, в якій прожив до смерті, працюючи робітником на курячій фермі та фанерному заводі.

    До справи рятування Музею визвольної воротьби України Наріжний вирішив більше не повертатися. Та в 1954 р. від своїх празьких друзів він довідався, що матеріали Музею в Клементинумі і далі нищаться, не маючи господаря122. Це спонукало його знову звернутися до Злученого Українсько-американського комітету в Філядельфії, щоб той запобіг дальшому нищенню скарбів української культури і вимагав від уряду Чехословаччини їх передання на Захід. Директор ЗУАДКу В. Галан відповів йому, що це справа безнадійна, оскільки “Чехословаччина офіційно передала цей Музей Україні”123.

    Одержавши таку відповідь і переконавшись, що після його виїзду з Праги ніхто ніяких матеріалів в Україну не передавав, він вирішив ще раз звернутися в паризьку канцелярію ЮНЕСКО. Для того йому потрібні були копії документів, видали ЗУАДКові ще з Праги. ЗУАДК спочатку відмовився, але після численних клопотань частину з них вислав С. Наріжному.

    до змісту


    Полеміка між С. Наріжним і Г. К. Лисюком

    Український національний музей у каліфорнійському Онтаріо й надалі виступав як законний спадкоємець празького Музею визвольної боротьби України. Довідавшись про нові заходи С. Наріжного в справі рятування МВБУ, директор УНМ в Онтаріо Г. Каленик Лисюк вирішив перейти в контратаку. В своєму журналі “На слідах” він у 1955 р. опублікував статтю “Музей визвольної боротьби України. Його початки і ліквідація”. В ній він писав, що ще у 1929 р., коли стало актуальним питання спорудження будинку для фондів МВБУ, пропонував робити це не в Празі, а в Швайцарії, і навіть обіцяв п’ятдесят тисяч долярів для такої будови. Його не послухали, купивши будинок у Празі, на який він відмовився дати гроші. В березні 1939 р. запропонував вивезти матеріяли МВБУ до Франції або Англії, та його знову не послухали. Таку пропозицію він ніби повторив у листі до управи Музею наприкінці 1945 р., та “люди, які не розбиралися в ситуації”, його знов не послухали. Результат всім відомий: “В 1948 р. чехословацька влада ліквідувала музейне товариство, а фонди МВБУ, згідно зі статутом, привласнила124. В Празі немає жодних матеріалів МВБУ. Всі вони ніби Управа МВБУ передала радянським спецслужбам ще в 1948 році. Отже, в ліквідації МВБУ винна не “червона влада”, а свої ж люди, які “не думають про добро нації і не бачать далі свого носа!”. “Люди, які поповнили такий національний злочин, – пише автор, цитуючи свого листа до С. Наріжного з травня 1948 р. – заслуговують на кусок шнурка”125.

    Стаття адресована не Симонові Наріжному персонально, а управі Музею, як колективному “злочинцеві”, однак кожен читач за цим “національним злочинцем” вбачав Наріжного. Подібних статтей в журналі “На слідах” було опубліковано кілька. В жодній з них не було найменшого конкретного доказу про “злочинну діяльність” С. Наріжного, тільки суцільні словесні обвинувачення. Статті залюбки передруковувала українська еміґрантська преса, для якої вони були справжньою сенсацією. Адже писав їх не якийсь анонімний журналіст, а фундатор і меценат МВБУ, нинішній директор Українського національного музею, що на Заході користувався загальним авторитетом.

    Проаналізувавши ці статті, С. Наріжний ще на початку 1956 р. написав ґрунтовну відповідь, в якій переконливо спростував безпідставні звинувачення, однак жоден із семи українських часописів, в які це спростування було вислано, не опублікував його. . Одна тільки “Свобода” причину відмови пояснила неґативною рецензією рукопису, що її написав журналіст Іван Кедрин, і навіть вислала цю рецензію авторові. Спростовуючи закиди рецензента, Наріжний написав відкритого листа редакції “Свободи”, який також залишився без відповіді. Лише в червні 1956 р. стаття Наріжного під назвою “Про два українські музеї” із значними скороченнями з’явилася у філядельфійському щоденнику “Америка” (ч. 110-120), з якого у вересні-жовтні 1956 р. її передрукував “Український голос” у Вінніпезі (ч. 36-43). У статті С. Наріжний намагався довести, що ні він, ні управа Товариства МВБУ не несуть відповідальності за те, що частина фондів Музею у 1948 р. перейшли в руки більшовиків. І директор, і управа робили все, що було в їх силах, аби ці матеріали зберегти. На жаль, американська українська еміґрація, зайнята власними проблемами, проявила цілковиту байдужість у цій справі. Повний текст своєї статті разом з відкритим листом до редакції газети “Свобода” С. Наріжний опублікував циклостилем на правах рукопису як перший випуск новозаснованої серії “Матеріяли до історії Музею визвольної боротьби України”126.

    до змісту


    Обвинувачення С. Наріжного
    в державній зраді

    На статтю С. Наріжного Г. Каленик Лисюк відреаґував доволі роздратовано обширною розвідкою “Музей визвольної боротьби України” з провокаційним підзаголовком “Хто завинив, що він опинився в більшовицьких руках?”. Стаття публікувалася у вісьмох продовженнях на сторінках органу Українського Національного Об’єднання Канади вінніпезького тижневика “Новий шлях” і є зразком суб’єктивних вигадок і суб’єктивних узагальнень. Подавши загальну картину заснування й розвитку МВБУ, автор зупинився на останньому періоді його діяльности – від липня 1945 до березня 1948 року, тобто на періоді, який він, не живучи у Чехословаччині, абсолютно не знав. Споглядаючи все очима американця, вихованого в демократичній системі, яка діаметрально відрізнялася від системи “східного блоку”, Каленик Лисюк робив висновки суб’єктивні й крайньо суперечливі. На думку автора, Симон Наріжний вже 1945 р. передав Музей більшовикам, діяв за їхніми інструкціями й усі листи на Захід писав під примусом. Не знаючи, що таке комуністична цензура, він дорікав Наріжному, чому той поштою не вислав хоча би найважливіші секретні документи Музею на Захід. Кожен, хто жив у країні тоталітарного режиму, знає, що це було неможливо. Коли Наріжний знав, що не зможе переправити музейні матеріали у безпечне місце, – міркує далі Каленик Лисюк, – його обов’язком було знищити їх і ні в якому разі не допустити, щоб вони потрапили до рук ворога.

    Каленик Лисюк відвідав МВБУ у Празі лише кілька разів, востаннє в березні 1939 р. Він ніколи в ньому не працював, а лише побіжно оглянув деякі матеріяли. У своїй статті, однак, виступив як кваліфікований експерт, що добре знає матеріяли Музею. Він, між іншим, писав:

    “Там були великі таємниці наших визвольних змагань, […] архіви наших військових з’єднань, канцелярій, дивізій, таборові архіви, архіви з щоденними записами наших частин, які були в боях проти ворога – більшовиків. У них записані всі прізвища від козака до генерала включно, з адресами місця їх народження. Там була частина архіву підпільної Української Військової Організації (УВО); там була значна частина [архіву] підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН) за перших 5 років її діяльности (два великі куфри, набиті течками з листуванням, документами й світлинами). Все це попало в руки наших ворогів127. Не маючи жодного доказу про використання матеріялів більшовиками, він твердо переконаний, що на їх підставі “тисячі невинних жертв віддали своє життя – пішли на Сибір, загинули в таборах на далекій півночі Росії”128.

    Свою “експертизу” закінчує риторичним запитанням: “Хто винен у тому, що всі ці документи попали до рук більшовиків?”. Ціла стаття Г. Каленика Лисюка спрямована на те, аби довести читачеві, що єдиним винуватцем цієї трагедії є … Симон Наріжний. Отже, за твердим переконанням автора, яке він всім “ґрунтовно” нав’язує, С. Наріжний має на своєму сумлінні тисячі невинних жертв, не тільки безпосередніх учасників визвольної боротьби, але і їх родин та близького оточення, “бо ж більшовики не тільки тих карали, які були проти них зі зброєю в руках, але також рідню, знайомих, дітей, батьків і всіх, які мали стичність із цією родиною129.

    Себе, як фундатора, мецената і почесного члена МВБУ Г. Каленик Лисюк возносить до ролі праведного пророка, який вже на початку війни знав, що станеться з матеріялами Музею і попереджав про це С. Наріжного. Однак, його “не послухали”. Не маючи найменших конкретних доказів про “злочинність” діяльности С. Наріжного, він, як і в попередній статті, засуджує “підсудного” до найвищої кари, причому, на цей раз не прямо, а по аналогії. Директора МВБУ порівнює з командиром військової частини, який при відступі не подбав про евакуацію військового архіву, не знищив його, а залишив на поталу ворогові або з директором банку, який замість того, щоб вивезти цінності, добровільно віддав їх до ворожих рук. І один, і другий заслуговує за таку поведінку найвищу міри покарання – розстріл. “Ось таким директором був д-р С. Наріжний, – пише Каленик Лисюк у висновках своєї упередженої статті, – він повинен відповісти перед українською суспільністю, бо поповнив національний злочин130.

    Підстав для такого жорстокого вироку не було жодних. Єдина провина С. Наріжного полягала в тому, що він у 1945 р. залишився в Празі, а не еміґрував на Захід, як це зробили майже всі інші його колеги з Українського вільного університету, Високого педагогічного інституту ім. Драгоманова, Українського технічного інституту та інших українських установ. Вони без бою кинули ворогові і архіви, і документи, і бібліотеки, і обладнання своїх установ, проте ніхто їм за те поганого слова не сказав. Навпаки, вони виступають як герої, що вирвалися з “комуністичного пекла”. А С. Наріжний, який немов той одинокий воїн в полі, залишився при фондах музею до останніх днів, щоб їх урятувати, на думку Г. Каленика Лисюка, заслуговував на кару смерти.

    до змісту


    Самооборона С. Наріжного

    Чергова розвідка Г. Каленика Лисюка глибоко обурила Симона Наріжного і він відразу відреаґував на неї обширним відкритим листом “До статті К. Лисюка”, якого надіслав до часописів “Америка” (Філядельфія), “Український голос” (Вінніпеґ) та “Визвольний шлях” (Лондон). Жоден з цих часописів листа Наріжного не надрукував, даючи авторові зрозуміти, що громадська думка української еміґрації на боці Каленика Лисюка. Ніхто з української еміґрації, навіть ті, що знали С. Наріжного дуже добре, не став на його захист. В атмосфері “холодної війни” 50-их років і загострення американсько-радянських взаємин еміґрація ставилася до нього з підозрою і недовір’ям. Звернення до українських установ, організацій та до особистих друзів, залишилися “голосом вопіющого в пустелі”.

    Через півтора року С. Наріжний опублікував свою відповідь Г. Каленику Лисюкові “власним накладом” – як другий випуск серії “Матеріяли до історії Музею Визвольної Боротьби України” (Цюріх, 1958). На 66-ох сторінках публікації С. Наріжний намагався змити з себе тавро “ганебного національного злочинця”, “зрадника”, “колаборанта з більшовиками”, довести, що в справі рятування МВБУ він зробив максимум й інакше поступити не міг. У своїй відповіді він широко використав численні листи Г. Каленика Лисюка та інші матеріали, які йому з великими труднощами вдалося роздобути на еміґрації, бо, як ми згадували, із Праги він майже нічого не вивіз. Циклостильована брошурка С. Наріжного, видана на правах рукопису коштом невеличкої “Групи членів і прихильників Музею ВБУ”131 тиражем лише кілька десятків примірників132, не мала серед української діаспори жодного резонансу. У продаж вона не потрапила, а жоден часопис, куди її було вислано, не опублікував із неї навіть рядка і не подав ніякої інформації про неї. Подібне переносилося з гіркотою.

    Живучи в далекій Австралії, не маючи під рукою ні українських книжок, ні архівів, ні солідної бібліотеки, С. Наріжний не перестав боротися за Музей Визвольної Боротьби України, якому віддав понад двадцять років самовідданої праці. Боротьба ця була майже безнадійною, бо не мав жодної підтримки ні від екзильних українських організацій, ані від окремих осіб. Єдиним зв’язком із рідним світом було листування, проте на листи відповідали досить рідко, та й здебільшого без потрібної інформації.

    Після “розгромних” статей Каленика Лисюка в Західній українській пресі він знайшов моральну підтримку лише в сімейному оточенні та в колі найближчих друзів, головним чином, у брата Олександра, Катерини Антонович, о. Петра Білоня, Осипа Кочана та кількох інших. Вони, однак, не мали майже ніякого впливу на формування громадської думки. Світлим зразком у цій боротьбі були для С. Наріжного люди, які музейній справі віддали все життя, а саме: Дмитро Антонович, Дмитро Яворницький та тисячі самовідданих музейних працівників України, які за цю справу загинули в 30-их роках. Будучи обізнаним з катастрофічним станом музейної справи в Україні, він твердо вирішив зробити все, аби зберегти фонди найвизначнішого українського музею поза межами батьківщини133.

    У 50-их роках С. Наріжному стало ясно, що в політичній атмосфері “холодної війни” він не має найменших шансів відновити МВБУ, матеріали якого роздрібнювалися й вивозилися невідомо куди, або, як писала йому сестра дружини, лежали в Празі в непридатних для зберігання умовах, нищилися й далі розкрадалися. Після смерти Д. Антоновича, І. Горбачевського, О. Колесси, В. Бірчака, Є. Вирового та інших засновників і співробітників МВБУ, Наріжний залишився майже єдиним свідком його заснування й розвитку. На підставі матеріалів музейного архіву ще в часі війни Наріжний написав коротку історію Музею визвольної боротьби України, яка ввійшла до другого тому його “Української еміґрації”. На жаль, рукопис цієї цінної праці разом із багатою фотографічною документацією він змушений був залишити у Празі. Досі його не знайдено.

    до змісту


    “Лебединна пісня”  С. Наріжного

    Та все ж таки, і в цій несприятливій ситуації Симон Наріжний в далекій Австралії (де змушений був на хліб заробляти важкою фізичною працею) вирішив написати ґрунтовну історію празького Музею визвольної боротьби України, зокрема останнього періоду його діяльности – від збомбардування в лютому 1945 р. до закриття в березні 1948 р. Так виникла 468-сторінкова книжка “Як рятували Музей визвольної боротьби України”134 написана на підставі власної довгорічної праці в Музеї, офіційних документів, приватного листування та преси. Першоджерельних матеріалів в ній не так вже й багато, бо деякі установи та особи відмовились запозичити авторові навіть ті документи, які він сам вислав їм із Праги. Все-таки при написанні праці він суворо дотримувався принципу фактографії. Поряд із такою конкретизацією роботі не бракує й художньої живости, особливо при зображенні внутрішньої та зовнішньої атмосфери серед української еміґрації. Важливим джерелом для Наріжного був часопис “Вісти Музею ВБУ”, який до 1944 року виходив 2-4 рази на рік. Комплект часопису надіслав йому Осип Кочан із Джоліст у США.

    І цю книжку було видано на правах рукопису в невеличкій кількості примірників, які автор розіслав найвизначнішим українським діаспорним бібліотекам, редакціям українських часописів та окремим людям. По суті, це спогади про Музей від його початків до ліквідації, підкріплені конкретними документами. Вся історія МВБУ була історією його рятування: від бездомности, постійних злиднів, зазіхань на його майно чужинців, німецької окупації, радянського “визволення”, чехо-словацького свавілля, а також від своїх “патріотів”. Праця відкривається вступом під промовистою назвою “Про загальну руїну українських музеїв, архівів і бібліотек та про страту українських пам’яток” (с. 2-11), в якому подано опис трагедії українського музейництва за царської й радянської влад.

    Автор твердить, що ніяка національна еміґрація у світі в 20-му столітті не створила стільки музейно-архівних установ і не зібрала в них стільки матеріялів, як еміґрація українська. З другого боку, жодна нація в світі не зазнала таких втрат на цій ділянці, як українська. “Пропало все, – пише С. Наріжний. – Наша суспільність ще не здає собі справи з усього розміру нашої музейної й архівної катастрофи… Цього стану інакше як руїною справді не можна назвати”135. Щоб вийти з катастрофічного положення, на його думку, потрібно провести інвентаризацію втрат, з’ясувати, що, де, коли, як і чому було загублено. Першим кроком до цього є його праця.

    У наступних розділах подано огляд роботи МВБУ в Празі зокрема після його розбомблення американцями в лютому 1945 р., написано про надлюдські зусилля, спрямовані на перенесення збережених фондів у Клементинум та архів Міністерства внутрішніх справ, про спробу конфіскації Музею органами Смершу і її скасування в травні 1945 р., про відновлення діяльности Музею наприкінці 1945 р., його остаточне закриття в березні 1948 р. та боротьбу Наріжного в Чехії, Австрії та Австралії за Музей після його ліквідації.

    Все це описано занадто детально, з наведенням цитат із документів та преси. Намагаючись бути максимально об’єктивним, автор писав про речі, які досі для нього самого були табу і про які він ніколи ні з ким не говорив, наприклад, про свої листи до Сталіна, про зустрічі й переговори з офіцерами контррозвідки Червоної армії, Радянської військової місії та офіційними представниками чехословацької влади, про складні фінансові операції тощо. Критично він висловився про цілий ряд українських установ, організацій та окремих осіб, які в післявоєнний період навіть не спробували рятувати визначну українську установу перед її загарбанням чужою державою. Писав він і про своє приватне життя в умовах післявоєнної Чехо-Словаччини, яке було повністю пов’язане з працею в Музеї.

    У червні 1945 р. один із чільних представників НКВС генерал Горшков, який приїхав у Прагу вирішувати “українські справи”, запропонував Наріжному повернутися в Україну і працювати за своєю науковою спеціяльністю. Від такої пропозиції Наріжний тактовно відмовився. “Ви не вірили б мені, а я не вірив би вам” – відповів він генералові136.

    Симон Наріжний, як і інші празькі українські еміґранти, мав багато реальних можливостей еміґрувати на Захід ще до приходу туди Червоної Армії, а також пізніше, до кінця 1945 р., коли перехід із східньої окупаційної зони до західньої не становив великих труднощів і ним скористалися тисячі політичних біженців. Наприкінці 1945 р., як ми вже згадували, він навіть побував на відвідинах у свого брата Олександра в американській окупаційній зоні західньої Чехії. Тоді ж, як пише його донька Наталія, він увійшов у контакт з високими представниками української еміґрації, “домагаючись, щоб вони [американські українці – М. М.] проголосили Музей американською власністю”137. На жаль, вони тоді відмовилися від такої пропозиції. З американської зони в Чехії Наріжний з сім’єю міг без проблем дістатися в Німеччину або Австрію, куди переїзд був зовсім вільний. Там міг приміститися в якому-небудь таборі переміщених осіб, працювати в культурно-освітніх установах, редакціях, видавництвах, пізніше – викладати в Українському Вільному Університеті тощо.

    Та він повернувся в Прагу. Чому? Чому із сім’єю не еміґрував на Захід, як переважна більшість празької української гуманітарної інтеліґенції? Симон Наріжний у своїй книжці відповів:

    “Тим рішаючим мотивом у мене, якого не могли переважити ніякі інші, був Музей ВБУ – моя довголітня причетність до нього й моє становище в ньому. Музей був розбитий. Музей не функціонував, дехто вважав, що він вже не існує […] Я не бачив у тих обставинах ніяких певних можливостей для порятунку Музею, але й не виключав їх (хоча б у формі якихось несподіваних випадків). Я знав тоді одно і тим керувався: і той розбитий та забраний Музей не можна залишити напризволяще, й мені не вільно від нього втікати. Це можуть робити тимчасові працівники, чия причетність до Музею була епізодична, але не я. Я мав глибоке переконання, що директор Д. Б. Антонович ніколи й ні при яких обставинах Музею не залишив би […] Ото був у мене головний мотив, якого не могли тоді переважити ніякі інші при вирішенні питання про мій виїзд з Чехії. Ото тоді був момент, коли я бачив потребу заступити немічного директора і вважав, що то є моєю повинністю, бо ніхто другий того робити не буде”138.

    Ніякого конкретного плану рятування МВБУ в Наріжного не було й не могло бути. Не було й надії на якісь реальні успіхи в роботі. “В тому рішенні, – писав він, – я керувався лише почуттям своєї національної повинности139.

    Крок за кроком у хронологічній послідовності він описав кожну акцію Музею: звертання його працівників до офіційних установ, роботу управи, підготовку до загальних зборів, їх хід і результати, працю над каталогізацією матеріалів, співпрацю з різними установами й організаціями в Чехословаччині та за кордоном, загрози Музеєві з різних боків, візити в Музей різних людей тощо. Чимало уваги приділив також фінансовим справам МВБУ та постійній боротьбі за виживання. Писав про провокації проти Музею, спроби дискредитувати його працівників в очах громадськости. Все це подано на фоні політичних подій у Чехословаччині, Україні та Європі. Оскільки книжка була призначена сучасному українському читачеві в Західніх країнах або майбутньому читачеві в незалежній Україні (у виникненні якої він ні на хвилину не сумнівався), вона торкалася і зміни психіки людей, які потрапили під комуністичну владу.

    У другій частині книжки автор подав тексти 214 документів, головним чином, листів і статей, які торкалися діяльности Музею та боротьби за його збереження. Ці вагомі свідчення автор придбав з чотирьох приватних архівів: П. Білоня, Г. Довженка, О. Наріжного та власного.

    Праця С. Наріжного “Як рятували Музей визвольної боротьби України”- ґрунтовна монографія, написана з глибоким знанням справи, а також – чистосердечна сповідь автора, який наївно повірив у гуманність радянської та чехословацької влади у відношенні до Музею визвольної боротьби України. Оглядаючись у минуле, він не бачив за собою жодного кроку, який би суперечив його сумлінню.

    “Чи був то відповідний спосіб рішення справи? Чи було то навпаки – наївністю, дитинством, недоцільністю й непрактичністю (чи хтось назве то ще інакше) так робити? – запитував він сам себе і відповідав: – Є то справа погляду. Я все рішав за себе (й брав відповідальність за родину, на яку спадали наслідки мого рішення) […] Та навіть і тепер, після виявленої байдужости, зради й провокації, я лишився так само переконаний, що була то моя повинність зробити тоді саме так, як я зробив”140.

    Свої висновки до книжки, які становлять окремий розділ (с. 268-270), С.Наріжний зосередив у дванадцятьох пунктах. Останній пункт звучить так:

    “Музей ВБУ в Празі був закритий, діяльність його припинена, але справи його не були досі ліквідовані. Зруйнований американською бомбою і добитий чеською адміністрацією, Музей ВБУ вже більше десяти літ знаходиться в незасипаній могилі – не ліквідований і не врятований”141.

    Отже, справу рятування МВБУ С. Наріжний вважав відкритою, а його книжка давала безліч арґументів для відновлення цієї справи на міжнародній арені.

    до змісту


    Нова атака К. Лисюка проти С. Наріжного

    Та сталося зовсім протилежне. Згадуваний вже Г. Каленик Лисюк, на адресу якого в книжці Наріжного “Як рятували Музей ВБУ” висловлено найбільше зауважень, замість того, щоб визнати свої помилки, вдався до нового контрнаступу на опонента.

    У 1961 році він видав 86-сторінкову книжку “Хто поповнив національний злочин?” з підзаголовком “Під суд українського громадянства”142. Це – зразок упередженої словесної еквілібристики, який не має нічого спільного ні з наукою, ні з правдою, ні з елементарною людською етикою. Автор звинуватив останнього директора МВБУ в найгірших злочинах, причому єдиним джерелом його інформації служила йому книжка С. Наріжного “Як рятували Музей ВБУ”, яку він вважав “наскрізь необ’єктивною і несправедливою143“Але й того, що він [Наріжний – М.М.] таки признався, вистарчає, щоб мати повну уяву про тодішні події в Музеї ВБУ і про участь у них д-ра С. Наріжного”144.

    Із цієї книжки Г. К. Лисюк вибрав окремі факти, які намагався інтерпретувати так, щоб вони набули значення протилежного до того, що мали в дійсності . Робив це рафіновано, ставши в роль нібито об’єктивного дослідника, який фіксує факти, а оцінення їх залишає читачеві. У вступі його роботи читаємо: “Моя мета – висвітлити в цій книжці справу Музею ВБУ і ствердити, хто завинив в тому, що він пішов у руки більшовиків. Пишу цю книжку і подаю ту справу на СУД ГРОМАДЯНСТВА. Нехай громадськість рішить, хто ПОПОВНИВ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗЛОЧИН”145. На іншому місці читаємо: “Це не оповідання, а збірка документів у справі вияснення питання, хто поповнив національний злочин […] Ставши в обороні правди і національного майна, я подаватиму лише правду й документально доказуватиму вину Наріжних [Симона й Олександра – М.М.]. Треба ту справу вияснити, висвітлити для громадськости – як тепер, так і на майбутнє146.

    У чому ж полягав вигаданий “національний злочин” Наріжного?

    Г. Каленик Лисюк наводить десятки фактів “вини” Наріжного, однак, найсуттєвішими є такі:

    1. Таємне листування зі Сталіном, який ніби давав йому дозвіл на відбудову і ведення Музею під більшовиками.
    2. Постійна співпраця з органами радянської контррозвідки, які ніби керували його роботою, що була спрямована на знищення Музею.
    3. Передача більшовикам найціннішого музейного майна ще в 1945 р.
    4. Свідома брехня С. Наріжного про нібито продовження діяльности неіснуючого вже МВБУ в 1945-1948 рр.
    5. Самовільна зміна назви “Музей ВБУ” на “Український музей”.
    6. Одержання через посередництво чехословацького банку з Москви дотацій в сумі 347 000 крон, нібито для продовження праці Українського музею, в дійсності – на його ліквідацію. З цих грошей Наріжний ніби самовільно присвоїв собі майже половину, не подавши громадськості звіту про їх використання.

    За глибоким переконанням К. Лисюка, Наріжний вже від травня 1945 р. був секретним аґентом Москви, яка, за наказом самого Сталіна, дозволила формальну діяльність Українського музею в Празі, щоб пізніше забрати його фахово опрацьованим та укомплектованим новими матеріалами. Найцінніші документи військового і політичного характеру Наріжний, мовляв, передав більшовикам ще в 1945 р. В 194519-48 р. він свідомо баламутив українську громадськість у діаспорі, що Музей діє, вимагаючи від неї матеріалів і фінансової допомоги. На щастя, – твердить К. Лисюк, – він (Лисюк) своєчасно викрив зрадницьку діяльність московського аґента, чим перекреслив стратегічні плани Москви: “Я викрив злочин директора Музею ВБУ д-ра С. Наріжного і тим попсував йому “бізнес” із Сталіном та аґентами совітської контррозвідки”. Наслідки такого “викриття” К. Лисюк бачить так: “В березні 1948 року більшовицька влада, бачучи, що їй не вдалося обдурити українську спільноту, і що її плани викрито, Товариство Музей ВБУ закриває, всі матеріали, які там ще були, вивозить, відбирає від д-ра С. Наріжного 20.000 крон, що він їх ще не встиг витратити, і дає йому вільний виїзд до Австрії, після чого він виїхав до Австралії”147.

    Будучи професійним бізнесменом і непоганим психологом, Каленик Лисюк знав силу впливу на громадську думку обвинувачень у зловживанні грошима. Один із розділів своєї книжки він так і назвав: “Грошові маніпуляції С. Наріжного” (с. 43-47). Розділ не має під собою найменшого реального ґрунту. Всі звинувачення в ньому виконструйовані. Щоб добитися більшого психічного ефекту і “переконливости”, автор (точно за сценаріями тодішніх інсценованих політичних процесів у Східній Європі) поєднав “грошові маніпуляції” Наріжного з його “шпигунською діяльністю” на користь ворожої розвідки, в даному разі – радянської. Конкретні докази про співпрацю Наріжного з представниками розвідки в Празі автор ніби мав у листах від своїх празьких кореспондентів, однак їх імена він, мовляв, не зміг навести, щоб не видати їх ворогу. В дійсності, єдиним “доказом” про “співпрацю” С. Наріжного з радянською контррозвідкою і на цей раз була книжка “Як рятували Музей ВБУ”, де автор сам пише про цю “співпрацю”, обмежену двома недобровільними зустрічами з генералом Горшковим.

    У вступі до розділу “Грошові маніпуляції С. Наріжного” 148 К. Лисюк писав: “В 1946 р. українці, що в той час перебували в Чехії, писали мені, […] що він [С. Наріжний – М.М.] веде дуже підозрілу роботу і всі українці обходять його здалека, що він має багато грошей і що його часто бачать у товаристві підозрілих московських типів, […] що д-р С. Наріжний одержує з банку гроші за ордером з Москви […] Маю незаперечні документальні докази, що д-р С. Наріжний витратив сотні тисяч крон чеських за свого урядування та що він мав дозвіл на ведення Музею ВБУ в Празі від вищих совітських державних чинників із Москви та що за цим дозволом одержує із банку в Празі гроші […] Мені відомі всі його грошові махінації”149. Ці та інші звинувачення скрізь-наскрізь вигадані. Ніяких листів, доказів чи документів автор не мав і не міг мати, бо С. Наріжний ніколи ні до яких “грошових махінацій” не був причетний. Про це свідчать касова книга та зразково ведені рахунки Музею з років 1945-1948, що зберігаються в Архіві столиці Праги150.

    Повністю вигаданим є і твердження К. Лисюка про те, що С. Наріжний ще в 1945 р. передав майно МВБУ більшовикам. Це твердження опиралося на провокативну інформацію в газеті “Свобода”, яку С. Наріжний давним-давно спростував, довівши, що анонімний “празький кореспондент” “Свободи” свідомо перейменував “Український історичний кабінет” на “Український історичний музей”. Для К. Лисюка таке спростування, мовляв, не є вірогідним, бо воно не було “засвідчено у нотаря та американського консула”. У своїй книжці він без найменшого почуття вини й сорому ще раз подав репродукцію фотографії акту передачі в Україну матеріялів празького Українського історичного кабінету, як автентичний “фотодокумент ч. 8” з таким коментарем: “Музей ВБУ було передано большевикам, а д-р С. Наріжний збирав гроші на нього, тратив їх і вів Музей ВБУ в той час, коли він уже був у руках совєтської влади”151. Це звинувачення наведено жирним шрифтом. Подібних речей у книжці Лисюка є чимало.

    до змісту


    Резигнація С. Наріжного і його смерть

    Симон Наріжний на цю підлу і явно провокативну книжку вже не реаґував. Він зрезиґнував із дальшої боротьби за Музей визвольної боротьби України. Жив скромно, майже в цілковитій ізоляції від української еміґрації, заробляючи на хліб фізичною працею152. Перші роки після прибуття в Австралію С. Наріжний працював робітником на курячій фермі, а коли власник продав ферму, перейшов працювати на фанерну фабрику. На обидвох місцях роботи, як зазначає його донька Наталія, він став справжнім експертом, за що його високо поважали.

    Та фізична праця не давала йому душевної насолоди. Його мрією було працювати в якомусь музеї або науковій бібліотеці. Він звернувся до Асоціяції австралійських бібліотекарів з проханням дозволити йому записатися на влаштовані нею курси бібліотекарів. До заяви він долучив життєпис, список публікованих праць, документи про освіту, практику в музеї, університеті, бібліотеках тощо. Його прохання відхилили. Тоді він звернувся до Королівської асоціяції бібліотекарів у Великобрітанії, яка 1956 р. прийняла його в дійсні члени цієї престижної організації.

    Найтісніші листовні стосунки він утримував з братом Олександром, що жив у Швайцарії. Час від часу писав до д-ра М. Аркаса, М. Мухина, д-ра Р. Смаль-Стоцького, професора Д. Дорошенка, професора В. Міяковського, професора В. Кубійовича, д-ра М. Антоновича, д-ра М. Нездійминоги та ін. На релігійному ґрунті він спілкувався з митрополитом Української Автокефальної Православної Церкви Мстиславом (Скрипником), який був його земляком. Крім того, утримував стосунки з митрополитом Іларіоном (проф. Огієнком), який жив у Швейцарії.

    З Прагою С. Наріжний утримував зв’язки через посередництво сестри дружини, яка реґулярно інформувала його про життя української громади в Чехословаччині. Ні з ким з України він не переписувався, щоб не пошкодити людям, які і без того були репресовані за спорідненість з “еміґрантами-націоналістами”. Яскравим прикладом таких репресій була доля його молодшого брата Григорія Наріжного, який загинув в одному із сибірських таборів заради двох листівок від братів з Чехословаччини153.

    Наукою С. Наріжний не перестав займатися і в цих несприятливих умовах. З україністів Австралії він утримував стосунки з д-ром Євгеном Пеленським154 та доцентом д-ром Іваном Рибчином155.

    Ще 22 квітня 1953 р. Симонові Наріжному запропонували членство в Українській вільній академії наук, централя якої тоді знаходилася у Вінніпезі, і навіть запросили його очолити її австралійський відділ. Вчений категорично відмовився від такої посади з огляду на пасивне ставлення УВАН до справи рятування Музею визвольної боротьби України156.

    З політичних мотивів він відкинув і запрошення до співпраці з американським Інститутом для дослідження історії й культури СРСР в Нью-Йорку. На його думку, “Америка є найбільшим колаборантом із Совєтами, а результати цієї колаборації є найважнішим фактором сучасної світової політики”157.

    В 1968 р. С. Наріжного постигла сімейна трагедія: його дружину Ірину розбив параліч. Від студентських років вона була вірним супутником його життя – тішилася його успіхами і переживала невдачі. У передмові до книжки “Українська еміґрація” він так висловив своє ставлення до неї: “Нарешті хай буде дозволено авторові зазначити тут почуття вдячности Тій, без “невидимого” співробітництва якої ця праця не була б написана. Належать вони Ірині Наріжній”158. Зараз вона була назавжди прикована до ліжка. Лікарі не давали ніякої надії на покращення її стану й радили завезти її у лікарню. Та Наріжний категорично відкинув таку пропозицію. І нікому іншому він не дозволив піклуватися хворою. Покинувши роботу і перейшовши на пенсію, він добровільно взяв цей тягар на свої плечі і повних десять років вдень і вночі доглядав спаралізовану дружину, не відходячи від неї.

    Така самопожертва дещо вичерпала сили його здорового і загартованого організму. Після смерти молодшої доньки Марії (26 вересня) і дружини (7 листопада) 1978 року, С. Наріжний, незважаючи на прохання родини та рекомендацію лікарів, нікуди з Ді-Ваю не виїздив, а продовжував жити сам. У 1983 році якийсь час з ним жила його правнучка Наталка. Коли здоров’я його раптово сильно підупало, донька Наталія взяла безтермінову відпустку з праці і поїхала до батька.

    Симон Наріжний якому 30 січня 1983 року завершилося 85 років, помер у повній притомності у вечірніх годинах 23 липня 1983 року. Протилежно до бурхливого життя, його смерть була спокійна. Поховано його поруч з дружиною на сіднейському цвинтарі “Руквуд”, на українській православній дільниці. На спільній могилі побудований пам’ятник з білого мармуру. На ньому під православним хрестом українською мовою закарбовані основні дати цього подружжя, а під ними цитата зі Святого Письма: “Блаженні гнані за правду”.

    Жодна українська газета не відзначила смерть С. Наріжного навіть найменшим некрологом. Лише пізніше про С. Наріжного появилися персональні гасла в “Енциклопедії українознавства”159, англомовній “Енциклопедії України”160та “Енциклопедії української діаспори”161. Як скромно й непомітно жив на світі Симон Наріжний, так непомітно і відійшов із нього. Не залишив після себе ні скарбів, ні багатства, ні навіть своєї автобіографії. Єдиний його скарб – величезна праця на користь української культури.

    Ось як пише про нього найближча йому людина – донька Наталія Жуківська-Наріжна: “Мій батько був дуже скромною людиною і не любив про себе ні багато говорити, ні, тим більше, писати. Наскільки мені відомо, його біографія не вийшла друком. Спогадів він також не писав, бо весь вільний час присвячував справі Музею. Батько вважав, що Музей можна було врятувати зовсім легко і що повинні були це зробити американські українці, вимагаючи його видачі, як їхнього маєтку (вони ж найбільше матеріально Музей підтримували)”162.

    До своєї смерти С. Наріжний не знав нічого про долю фондів Музею визвольної боротьби України, яким присвятив понад двадцять років інтенсивної праці. Та не тільки він. Ніхто в українській діаспорі не мав найменших відомостей про те, що сталося з цими багатющими фондами, які становили величезний скарб національної культури українського народу. Та й в Україні в цю справу було втаємничене лише вузьке коло номенклатурних спеціалістів. Щойно після розвалу комуністичної системи та виникнення незалежної Української держави на початку 90-их років ця суперсекретна справа поволі стала виринати на поверхню. Їй я присвячую дальший розділ праці.

    до змісту


    Ч а с т и н а 4

    Доля фондів музею визвольної боротьби України
    після його скасування

    Як я вже згадував, до ліквідації Товариства та скасування Музею визвольної боротьби України в березні 1948 року всі матеріали, що уціліли після розбомблення Музею 14 лютого 1945 р., тимчасово зберігалися в підвальних приміщеннях празького Клементинума (Національної, Слов’янської та Університетської бібліотек) та в архіві Міністерства внутрішніх справ на Градчанах (Лоретанська пл., ч. 6). Значним їх поповненням стали архівно-музейні колекції людей, що наприкінці війни втікали від Червоної армії з Праги на Захід. Утікачі часто залишали Музеєві теж свої заощадження в чехословацьких грошах, що на Заході були безвартісними. Симон Наріжний вкладав їх на банківський рахунок МВБУ, а після відновлення роботи Музею в 1945-1948 р. вживав їх для продовження діяльности Музею. Збережені фонди МВБУ як вже було сказано, становили понад мільйон одиниць збереження вагою не менше сорока тонн.

    Органи Смершу ще в травні й червні 1945 р. намагалися вивезти обидві частини матеріалів МВБУ (з Клементинума та Міністерства внутрішніх справ) до Радянського Союзу як військову здобич Червоної армії, однак, для вивезення такої великої кількости матеріалів у них спочатку не було відповідного транспорту, а потім групу Смершу було раптово перекинуто на Далекий Схід до кордонів із Японією. Наріжний за той час апеляцією до Сталіна добився скасування постанови Смершу про конфіскацію Музею, що дозволило відновити його діяльність. Про це теж була згадка вище.

    Частина матеріалів в Клементинумі ніколи не була під замком, та все ж таки, якщо не рахувати принагідних крадіжок (головним чином книжок), за весь період від квітня 1945 до березня 1948 р. вони були недоторканими. Вони знаходилися під охороною Наріжного та інших співробітників Музею, які скрупульозно дбали, щоб ніщо з фондів не пропало. Управа Музею зі своїх скромних грошей навіть платила нічному сторожу Клементинума невеличку суму, аби він дбав про недоторканість матеріалів.

    до змісту


    Вивіз першої партії матеріалів Музею до СРСР

    У другій половині квітня 1948 р. на подвір’я Клементинума вночі було приставлено шість вантажних машин, у які арештанти під доглядом чехословацьких міліціонерів, радянських “дорадників” та працівників держбезпеки навантажили частину архівних матеріалів МВБУ. Куди ці матеріали було відвезено, не знали навіть працівники Національної та Університетської бібліотек. Це вважалося “державною таємницею”163. Решту матеріалів, що залишилися в Клементинумі, головним чином, бібліотеку з великою колекцією преси, Міністерство внутрішніх справ передало чехословацькому Міністерству шкільництва, науки і мистецтва, а воно розпорядженням з 1 червня 1948 р. перевело їх у празьку Слов’янську бібліотеку164. Однак, бібліотека не спішила їх перебирати, бо не мала ні персоналу для опрацювання такої великої кількости матеріалів, ні просторів для їх зберігання. Вони й надалі залишалися в підвальних приміщеннях Клементинума, на жаль, вже без будь-якого догляду, а, фактично, і без господаря, що сприяло їх розкраданню та нищенню165.

    Восени 1958 року, тобто через десять років після закриття Музею визвольної боротьби України, ці матеріали кудись зникли. Куди – знов ніхто не знав. Та, по суті, цим питанням ніхто й не цікавився, бо вони нікому не бракували, а Національна та Університетська бібліотеки були навіть раді, що після 13 років позбулися зайвого тягаря. Люди, причетні до цієї справи (наприклад, завідуюча українського відділу Слов’янської бібліотеки Ніна Левитська), не сумнівалися в тому, що їх було вивезено до Радянського Союзу. Одні говорили, що в Москву, інші – в Київ. Називалися й інші міста. Дехто на підставі “достовірних” інформацій твердив, що всі ці матеріали були знищені, однак таким чуткам мало хто давав віри. “КДБ нищить людей, однак документи зберігає”, – казали люди, які розбиралися у питаннях радянознавства.

    Поступово справа Музею визвольної боротьби України упала в забуття. Про нього несміливо заговорили лише на початку 1990-их років, коли були розсекречені спецфонди архівів України та Чехословаччини з матеріалами про східньослов’янську еміґрацію в Чехоловаччині міжвоєнного періоду.

    до змісту


    Перші інформації про наявність матеріалів МВБУ в архівах України

    У серпні 1995 р. в Празі відбулася міжнародна наукова конференція “Російська, українська та білоруська еміґрації у міжвоєнній Чехословаччині”. До конференції, на якій прозвучало понад 150 доповідей (між ними і моя доповідь про Музей визвольної боротьби України автора), було видано кілька книжкових публікацій, в яких згадувалися й фонди МВБУ166. Частина цих фондів була представлена на виставці167.

    Після проголошення незалежності України стало відомо, що в колишньому Архіві Жовтневої революції в Києві зберігаються багаті фонди празького Українського музею. Ясне світло на ці фонди пролили дві статті головного спеціаліста Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України Людмили Лозенко, опубліковані восени 1995 року: “Празький український архів: Історія і сьогодення168 та “До історії Празького українського архіву”169.

    У першій статті автор на підставі київських архівних матеріалів (головним чином, архіву КДБ) розглянула історію вивезення з Праги фондів Українського історичного кабінету та Музею визвольної боротьби України. Вона, не знаючи полеміки між С. Наріжним та Г. Калеником Лисюком про уявне вивезення фондів МВБУ до СРСР вже в 1945 р., повністю підтримала твердження С. Наріжного, що в 1945 р. було вивезено лише архів Українського історичного кабінету. Відбулося це так:

    Негайно після вступу Червоної армії до Праги Москва вислала туди начальника Головархіву НКВС І. Никитченка, якому без великих труднощів вдалося вивезти до Радянського Союзу весь Російський закордонний історичний архів, що знаходився поряд з архівом Українського історичного кабінету. Никитченко хотів прилучити його до Російського архіву і разом вивезти в Москву, однак уряд Чехословаччини не дав на це згоди, мотивуючи відмову тим, що в Українському історичному кабінеті є багато матеріалів на умовах депозиту.

    Тоді за безпосереднім розпорядженням Л. Берії в Прагу було направлено групу визначних архівістів України, яка вступила в переговори з прем’єр-міністром З. Фірлінґером, міністром освіти З. Неєдлим та міністром внутрішніх справ В. Носеком і добилась у них згоди на вивезення матеріалів Українського історичного кабінету в Центральний державний історичний архів у Києві “як дарунок Чехословаччини Українській Академії Наук на знак щиросердечної дружби чеського і українського народів”170. Про цей “подарунок”, зокрема акт його передачі 4 вересня 1945 року, в якому брали участь міністри, директори архівів, посол Зорін та інші високопоставлені особи, писали газети й журнали, його показували в кінохроніці тощо. На вимогу міністра закордонних справ В. Клементіса українська сторона зобов’язалась утримувати матеріали Українського історичного кабінету в Києві як одне ціле під назвою “Празький український архів“, виготовити з них для чехів фотокопії та респектувати права депозитів. Жодної з цих умов дотримано не було, – стверджує Л. Лозенко.

    Більш грунтовну інформацію про вивезення матеріалів Українського історичного кабінету подала Патріція Кеннеді Ґрімстед в згадуваній вже публікації про празькі архіви, вивезені до СРСР. В Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України вона виявила не лише майже всі матеріали УІК, але і їх детальні описи та документацію акту їх передання. Посилаючись на конкретні документи, вона пише: “У жовтні 1945 р. важливий товарний вагон матеріалів Українського історичного кабінету був переданий прямо з Праги до Києва171.

    Майже в тому самому часі, – пише Л. Лозенко, – з Чехословаччини до Києва було перевезено частини фондів Українського вільного університету, Українського національного об’єднання, Української господарської академії, деяких українських видавництв та інших установ. Всі ці матеріали були долучені до попередніх, а після опрацювання, яке тривало шість років (1945-1951), з них було створено 340 фондів, загальним обсягом до 40 000 справ, з яких 258 фондів (23 410 справ) було передано у Центральний державний архів Жовтневої революції (нині Центральний державний архів вищих органів влади і управління України), інші – відправлено у Москву та Львів.

    Завдяки заходам Симона Наріжного з фондів Музею визвольної боротьби України у 1945-1947 роках у Радянський Союз не було вивезено нічого. Як встановила Л. Лозенко, дальші матеріали МВБУ, вагою понад десять тонн, були доставлені у Київ восени 1958 р. завдяки ініціативі тогочасного директора Центрального архіву кінофотофонодокументів Г. С. Пшеничного (1914-1994), якого направив до Праги ЦК КПУ. Пшеничний був досвідченим архівістом, що виявилося при евакуації архівних фондів з України в тил на початку війни і після війни при розшуках по Європі українських архівів, вивезених гітлерівцями172. Перевезення фондів Українського історичного кабінету у 1945 р., про яке ми згадували вище, було теж справою його рук. І ці матеріали протягом 1959-1963 років були опрацьовані та передані в ЦДАЖР.

    до змісту


    Матеріали МВБУ в ЦДАВО України

    Документи МВБУ, які поступили до Центрального державного архіву вищих органів влади і управління в Києві 1958 р., поділяються на такі групи:

    1. Матеріали українських урядів (Українська Народна Республіка, Українська Директорія, Західньоукраїнська Народна Республіка) та їх дипломатичних представників і місій в дванадцятьох країнах Європи.
    2. Матеріали українських громадських організацій на західноукраїнських територіях, які в 1918-1945 рр. входили до складу Польщі, Чехословаччини та Угорщини.
    3. Фонди закордонних відділень центральних українських партій та організацій.
    4. Матеріали українських еміґраційних громадських організацій, видавництв, шкіл, кооперативів.
    5. Матеріали таборів інтернованих вояків Армії УНР та Української Галицької армії в різних країнах Європи.
    6. Персональні фонди українських діячів науки, культури та політики.

    Із цих матеріалів було зформовано 173 фонди та 7232 справи за 1918-1944 рр., які були долучені до попередніх, створених на підставі матеріалів Українського історичного кабінету та інших українських установ Чехословаччини. Вони доповнюють одне одного. 46 справ т.зв. “непрофільних фондів” було передано до інших архівів, зокрема, Центрального особливого архіву та Центрального державного архіву Жовтневої революції в Москві, Центрального державного історичного архіву у Києві, архівів Львівської, Волинської, Рівненської, Тернопільської та Харківської областей. Частина матеріалів у стадії їх опрацювання передавалася в КДБ у Москву. Наприклад, туди було направлено всі документи штабу Симона Петлюри. В Центральному архіві громадських організацій України (колишній архів Інституту історії КПУ) нещодавно було виявлено 117 коробок неописаних матеріалів МВБУ, переданих туди органами КДБ у 1988 році. 30 фотоальбомів із МВБУ отримав Центральний державний архів кінофотофонодокументів у Києві. Книжковий фонд МВБУ був переданий бібліотеці Центрального державного історичного архіву УРСР. На протязі 1965-1970 рр. все було розібрано, систематизовано, описано й каталогізовано. Дублети книжок та газет були передані Центральній науковій бібліотеці АН УРСР та інститутам АН УРСР: Інституту історії, Інституту літератури та Інституту історії КПУ. Кількість книжок невідома, однак всі вони мають штампи й числа бібліотеки МВБУ. Багато з них є з екслібрисами, авторськими дедикаціями або іменами та штампами попередніх власників.

    “Унікальність цього зібрання полягає ще й у тому, – пише Л. Лозенко, – що тут сконцентровано переважну більшість українських видань, які видавалися за межами Радянської України до Другої світової війни і на той час вважалися “націоналістичними”, внаслідок чого навіть провідні бібліотеки республіки не мали можливости комплектуватися ними. Зараз доступ до книжкових багатств відкрито, вони широко використовуються дослідниками”173.

    Із музейних речей, перевезених у 1958 р. з Праги, слід назвати: воїнські ордени і медалі, нагрудні значки з тризубом, кокарди, головні убори, шеврони, прапори, зразки печаток різних еміґрантських інституцій тощо. Всі вони 28 березня 1962 р. були передані до фондів Київського державного історичного музею. Інші матеріали, між ними колекція прапорів Української Народної Республіки та різних бойових частин на підставі актів від 31 березня і 4 квітня 1962 р. були знищені як такі, що “не мали історичного і наукового значення174.

    Друга стаття Л. Лозенко “До історії Празького українського архіву” є по суті, скороченою версією попередньої. В ній підкреслено спорідненість архівних надходжень з МВБУ і Українського історичного кабінету. Автор пояснює цю спорідненість тим, що і МВБУ, і Український історичний кабінет комплектувалися матеріалами однакового змісту і походження, які були взаємопов’язані і доповнювали один одного175.

    Своєрідним додатком до цієї статті є публікація Ніни Топішко “Опис фотоальбомів з Празького Музею визвольної боротьби України, що зберігаються в Центральному державному кінофотофоноархіві України176. В ній подано перелік 35 альбомів, які містять 4 087 фотографій177.

    Коротку інформацію про київські матеріали Музею визвольної боротьби України, що знаходяться в ЦДАВО України, подала директор цього архіву Лариса Яковлева у статті “Празькі фонди в Києві”. Статтю опубліковано в київському часописі “Пам’ятки України”, з якого у скороченні передрукував її празький український журнал “Пороги”178.

    Подавши історію української еміґрації в Чехословаччині, автор зосередилася на питанні, як документи Українського історичного кабінету та МВБУ потрапили в Україну. Вона підкреслює заслуги Г. Пшеничного в цій справі. Стаття Л. Яковлевої побудована на тих же матеріалах, що й вищеназвані статті Л. Лозенко, тому й висновки у них однакові. Автор наголосила, що матеріали МВБУ 1958 р. були спрямовані в Харків, та оскільки ЦДАЖР УРСР у Харкові не мав вільного місця для такої великої кількости документів, а в Києві вже розроблявся проект будівництва комплексу споруд центральних державних архівів, було вирішено, що до перенесення ЦДАЖР із Харкова в Київ ці документи будуть зберігатися в Харкові. Після побудови Центрального державного історичного архіву в Києві вони і справді були переправлені туди і долучені до фондів Українського історичного кабінету.

    Виявляється, що надходження з Праги 1958 року не було останнім. Зі статті Л. Яковлевої довідуємось, що у липні 1983 р. консульський відділ посольства СРСР у Чехословаччині за погодженням з Центральним архівним управлінням Міністерства внутрішніх справ Чехословаччини відправив до Києва на адресу Ради Міністрів УРСР архівні матеріали, упаковані в 27-ми ящиках. У грудні 1983 р. вони були передані на державне зберігання до ЦДАЖР у Києві та долучені до надходжень 1945-1958 років179. Можна не сумніватися, що основу цих матеріалів становили матеріали колишнього Музею визвольної боротьби України, що залишились в котромусь із сховищ Клементинума – ті, що не увійшли до фондів Українського музею в Центральному державному архіві у Празі, про які мова буде далі.

    Інформацію про нововиявлені фонди Музею визвольної боротьби України було опубліковано також в західній українській пресі180.

    до змісту


    Розсекречення фондів МВБУ в київських архівах

    Наприкінці жовтня і на початку листопада 1995 р. я мав змогу особисто познайомитись з фондами МВБУ, які зберігаються в Києві. Те, що я там побачив, перевершило всі мої сподівання. І в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, і в Центральному державному архіві кінофотофонодокументів України матеріали колишнього Музею визвольної боротьби України зразково упорядковані і нині доступні для загального користання.

    На жаль, досі мені не вдалося знайти документації надходжень з Праги 1948 р. Та вже загальне знайомство з цими матеріалами переконує нас у тому, що матеріали Музею визвольної боротьби України, вивезені з Чехословаччини в 1948 році були долучені до матеріалів Українського історичного кабінету та інших українських установ та організацій, вивезені з Чехословаччини в 1945-1946 роках. 

    В 1948-1951 рр. всі ці “празькі надходження” були спільно науково-технічно опрацьовані в особливому відділі Центрального історичного архіву в Харкові та Києві і передані Центральному державному архіву Жовтневої революції в Києві та іншим архівам України і Росії. Основна їх частина все ж таки залишилася в Києві.

    до змісту


    Персональний фонд С. Наріжного в ЦДАВО

    З-поміж сотень фондів колишнього МВБУ, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, мене найбільше зацікавив персональний фонд Наріжного, що зберігається під назвою: “Наріжний Симон Петрович – український буржуазний націоналіст-еміґрант, професор Українського вільного університету в Празі181. Фонд, опис якого становить 18 справ, опрацював науковий співробітник Архіву В. Самович 1961 року.

    Отже, з 1961 р. фонд Наріжного (як і інші фонди МВБУ) був доступний для наукового користування, правда, до початку 1990-их років лише для обмеженого числа дослідників, які за окремим дозволом мали право користуватися “спецфондами”. Та як виходить із аркушів користування, цим фондом майже ніхто не цікавився. Із 13 справ за 34 роки на руки дослідників було видано лише одну – в 1991 році.

    У фонді зосереджено особисті документи Наріжного: шкільні свідоцтва, залікові книжки з України і Праги, свідоцтво про шлюб, народження доньки, дипломи про закінчення студій, здобуття вчених ступенів, посвідки про зайняття, членські квитки, реєстраційні анкети тощо. Окремі справи становлять документи дружини Ірини та дочки Наталії. Є, наприклад, всі свідоцтва Наталії від першого класу початкової школи до залікової книжки УВУ.

    Є тут рукописи кількох наукових праць Наріжного, його листування з різними установами та приватними особами (1927-1947), фотографії і т.п.

    Хронологічно найстаршим документом С. Наріжного празького періоду є його доповідь, виголошена на зборах української професури й представників громад українського студентства в Празі “В справі загального стану і ближчих завдань Українського вільного університету” (квітень 1923)182. Це – 9 сторінок густого машинопису (без пробілу), розмноженого на склографі183. Доповідь є блискучим аналізом стану і перспектив єдиного українського університету за межами України.

    Подавши невтішну картину вищої освіти в Україні, автор зупинився на проблемах, з якими зустрічаються українські студенти в Празі. Головні – безконцепційність УВУ та його тимчасовий характер. І професори, і студенти переконані, що більшовицька влада в Україні скоро впаде і вони повернуться додому. Студент Наріжний, свіжий еміґрант зі Східньої України, не поділяє такого оптимізму. На його думку, УВУ повинен розраховувати на довготривале перебування за кордоном. Оскільки складовою частиною Чехословацької республіки є Закарпатська Україна (Підкарпаття), УВУ повинен орієнтуватися на неї, бо якщо він цього не зробить, там верх візьмуть москвофіли. Чеська академія наук простягла університетові руку допомоги, проголосивши мову населення закарпатських русинів діалектом української мови. Та УВУ поки що не зробив нічого, аби на Закарпатті був помітний його вплив, а без орієнтації на Закарпаття він довго не зможе проіснувати. Згодом треба подумати і про перенесення УВУ до Ужгороду. На жаль, логічну і далекоглядну пропозицію молодого студента не було вислухано.

    З наукових праць С. Наріжного мабуть найвизначнішою є рукопис “Культурна праця української еміґрації в роках 1919-1939: Частина друга” (838 аркушів, з яких частина у 20-ти конвертах з різними, здебільшого чорновими матеріялами)184. Це матеріали до другого тому його “Української еміґрації”, перший том якої вийшов друком у 1942 р. у Празі.

    С. Наріжний приступив до опрацювання другого тому негайно після завершення першого. Вже на початку 1942 р. управа Товариства МВБУ видала інформаційний листок, підписаний Д. Антоновичем та Д. Дорошенком, про вихід першого тому і зміст другого185. Управа закликала українську громадськість запозичити їй матеріяли, та, зокрема, фотографії до другого тому. Матеріяли, які виявлено в Києві, майже повністю відповідають оголошеному змістові. В 1999 році їх було публіковбано в Києві186.

    до змісту


    Інші “празькі” фонди в ЦДАВО України

    Подібні особисті фонди в ЦДАВО України мають майже всі професори УВУ в Празі, журналісти, політики та інші представники української еміґрації. У жодному випадку не наведено, що вони побудовані на підставі матеріалів празького МВБУ хоч про це не може бути сумніву. Дуже багатим є і фонд “Управа Товариства Музей визвольної боротьби України”, що охоплює 20 справ, деякі і понад 200 аркушів187. В ньому зберігаються: статут Товариства, заклики та обіжники, протоколи загальних зборів (1929-1944), звіти про діяльність (1925-1944), листування з різними установами (350 арк.), списки й адреси членів та жертводавців, майже повний комплект “Вістей МВБУ” та багато інших матеріялів. Цей фонд було опрацьовано ще 4 квітня 1949 р., однак з того часу, крім ревізійних органів, до нього ніхто не заглядав. Ще багатшим є фонд “Товариство Музей визвольної боротьби України м. Праги (ЧСР)”, заснований у 1961 році, що охоплює 20 справ з 1925-1948 років188. Цей фонд органічно поєднаний з попереднім. Він, напевно, створений із матеріялів, вивезених із Праги 1958 року. В ньому є кілька варіянтів статуту Товариства МВБУ, звіти про діяльність та фінансові звіти, звернення до громадськости, списки членів та жертводавців, листування (258 аркушів), бухгальтерські книжки та документи, статті різних авторів про Музей (старанно переписані Д. Антоновичем) тощо. З матеріалів цього фонду на окрему увагу заслуговують “Список часописів, що вийшли на Україні після 22 червня 1941 р.” (283 назви), “Список календарних видань в МВБУ” (223 назви) та “Книга відвідувачів виставки з нагоди 15-ліття існування МВБ України” (29 арк.).

    Є тут і цікаве листування управи Товариства з Українським вільним університетом та багатьма іншими установами. Наприклад, 27 лютого 1940 р. українська колонія в Ченстохові (Польща) вирішила подарувати МВБУ 182 великі скрині з архівними матеріялами Українського державного банку, в якому були “гривні і карбованці у великій кількості мільйонів”189.

    до змісту


    Матеріали МВБУ в ЦДА кінофотофонодокументів

    У Центральному державному архіві кінофотофонодокументів України я мав змогу познайомитись з багатими фондами фотоархіву МВБУ, вивезеними із Праги у 1948 та 1958 роках. Це 35 альбомів з 4087 фотографіями з життя українців у таборах, головним чином, із табору Фрайштадт в Австрії, де існувало самодіяльне фотографічне товариство “Світло”, що його очолював фотограф О. Кобець. Воно влаштовувало виставки і навіть готувало до друку фотоальбоми. Члени товариства “Світло” фотографували табірні бараки, полонених воїнів при праці, відпочинку, екскурсіях, в школі, на курсах, спортивних змаганнях. У фонді є унікальні знімки і з організації СВУ в таборі, драматичного театру, таборової друкарні тощо. Інші фотографії є з таборів у Ліберці, Йозефові, Калуші, Німецькому Яблонному та Кніттельфельді. Є тут і 154 світлини з праці філії товариства “Просвіта” у Жовкві, тернопільського здвигу Соколів і Січей 1915 р. (10 світлин). Один із альбомів названо “Підготовка до боротьби за Українську державу”. У чотирьох його розділах поміщено фотографії про вишкіл в таборах Української Галицької армії та Українських січових стрільців, працю в різних гуртках, є й фотознімки С. Петлюри, М. Грушевського, П. Скоропадського та командирів УГА.

    Увагу любителів фотомистецтва, напевно, привернуть збірка фотографій дітей-сиріт із дитячих колоній Польщі, світлини братських могил воїнів УСС та УГА, видові та жанрові знімки Карпат, Полісся, Київської, Полтавської та інших губерній (це, мабуть, ілюстративний додаток до книжки Степана Рудницького “Край і народ”), репродукції ікон і картин художників з колекції Д. Антоновича (298 світлин), скульптур О. Шевчукевича (125 світлин), картин Тараса Шевченка (136 світлин) тощо. Деякі фотоальбоми художньо оздоблені і вже своїм зовнішнім виглядом звертають на себе увагу.

    Для літературознавців та істориків неабияким відкриттям стануть два альбоми поетеси Олени Теліги, що містять 230 світлин з 1919-1934 років. Цікаво відзначити, що ці альбоми були здані у фотоархів празького МВБУ 19 квітня 1943 р., тобто через рік після розстрілу Олени і Михайла Телігів в Бабиному Яру під Києвом. Забігаючи вперед, скажемо, що друга частина багатого фотоархіву зберігається в Центральному Державному Архіві у Празі.

    до змісту


    Матеріали МВБУ в ЦДАГО України

    117 коробок матеріалів МВБУ зберігалося в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (колишній Архів ЦК Компартії України). Вони потрапили туди 1988 р. із архіву КДБ. В часі мого перебування в Києві 1995-1999 рр. ці матеріали не були опрацьовані і були недоступні для наукового користування. З Путівника по архіву 2001 року довідуємось, що в ньому “Колекція документів “Український музей в Празі” становить окремий фонд (ч. 269), який нараховує 1644 справи 205 фондоутворювачів, установ і окремих осіб. До фонду крім матеріалів МВБУ увійшли й окремі документи з інших архівних зібрань української еміграції. Фонд класифіковано, систематизовано й описано по трьох описах, а саме:

    1. . Документи і матеріали українських організацій, союзів, спілок, товариств і громад на еміграції. Є тут фрагменти архівів УНР ра ЗУНР, Головної команди частин УГА в Чехословаччині, політичних партій, громадських організацій, військових організацій, союзів та товариств, наукових аоцоіацій, товариств та інститутів, навчальних закладів, культурно-освітніх установ, релігійних, професійних, студентських та спортових організацій, редакцій та видавництв. В окрему справу виділено матеріали МВБУ в Празі. Вона охоплює статут, комунікати, постанови, звернення до громадськості, листування, протоколи зборів, інформації про нові надходження, збірки церковних стародруків, пам’ятну книгу з автографами жертводавців, документи й матеріали надіслані на зберігання до Музею тощо.
    2. Документи і матеріали українських державних, військових, громадсько-політичних діячів, представників церков, науки, культури і освіти. До найбільш важливих фондоутворювачів належать: Дмитро Битинський, Василь Біднов, Володимир Винниченко, Євген Вировий, Олександр та Валерія Вілінські-Конор, Богдан, Зефа та Корнило Заклинські, Юрій Коллард, Харитина Кононенко, Кость Мацієвич, Володимир Міяковський, Михайло Мухин, Симон Наріжний, Іван Огієнко, Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Осецький, Всеволод Петрів, Євген Петрушевич, Віктор Приходько, Василь Прохода, Іван Рудичів, Софія Русова, Валентин та Микола Садовські, Улас Самчук, Василь Сімович, Петро Сливенко, Степан Смаль-Стоцький, Володимир Старосольський, Василь Филонович, Микола Чеботарів, Левко Чикаленко, Микола Чирський, Володимир Шевченко, Олександр Шульгин, Вадим Щербаківський та Андрій Яковлів. Кожне з них має для української історії і культури неабияке значення. У справі С. Наріжного, між іншим, знаходяться листи від рідних і знайомих: В. Біднова, Ю. Добриловського, К. Заклинського, Н. Козицького, З. Мірної, С. Сірополка та інших осіб (1928-1947).
    3. . Часописи, газети, бюлетені та інші друковані видання. Тут є неповні комплекти і окремі примірники кількох десяток журналів і газет з різних країн світу, між ними “Укранська щоденна газета” (Прага, 1932, 1938), “Урядовий вісник Уряду Підкарпатської Русі” (Хуст, 1938), щоденник “Діло” (Львів, 1923-1938) та багато інших190.

    Прекрасно упорадкований фонд Музею визвольної боротьби України в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, підготований і виданий за сприянням Українського наукового інституту Гарвардського університету та Фонду Катедри українознавства (США), може стати зразком для наслідування іншими архівами України, що мають у своїх архівосховищах матеріали МВБУ.

    до змісту


    Матеріали МВБУ в інших архівах колишнього СРСР

    Долю матеріалів МВБУ, що потрапили в Москву та в обласні архіви України, мені поки що не вдалося з’ясувати. Ці фонди є величезні. Як з’ясувала Л. Лозенко, лише в Обласний історичний архів у Берегові було з Києва направлено понад вісім тонн матеріалів із празьких надходжень.

    Отже, в 1948, 1958 та 1983 роках з Праги в Радянський Союз були вивезені майже всі архівні та значна частина книжкових і музейних фондів МВБУ, що після розбомблення будинку Музею збереглися у підвальних коридорах та приміщеннях Клементинума.

    Основну частину книжок цього ж фонду ще у середині 1950-их років було передано у сховища празької Слов’янської бібліотеки, розташованої на п’ятому поверсі того ж Клементинума. Поступово їх залучали у бібліотечні фонди. Та оскільки бібліотека більшість цих видань уже мала, вони потрапляли в дублетні та обмінні фонди, в яких знаходяться донині.

    до змісту


    Матеріали МВБУ в музеях Пряшівщини

    Згідно з твердженням письменника Василя Зозуляка, який у 1950-их роках був директором української редакції Словацького видавництва художньої літератури у Пряшеві, заступником директора Музею Словацької Республіки Рад у Пряшеві та головою українського відділу Крайового національного комітету у Пряшеві, у 1957 році до Пряшева було надіслано з Праги кільканадцять центнерів українських рукописів, книжок та музейних експонатів без будь-якої документації. Кому раніше належали матеріали, він не знав. Вірогідно, це були матеріали МВБУ з Клементинума. Все це було складено на збереження у двох приміщеннях Культурного союзу українських трудящих, розташованих поряд з української редакцією Словацького видавництва художньої літератури. Крім В. Зозуляка ключі від цих приміщень мали працівники державної безпеки, які часто вивозили звідти матеріали невідомо куди. Згодом матеріали займали лише одне приміщення.

    Доцент Федір Ковач, який наприкінці 1950-их років там працював редактором, твердить, що рукописи без ладу валялися на полицях і підлозі. Кожен з редакторів міг з них брати, що хотів, однак ніхто їм не приділяв уваги. Празька українська інтеліґенція на Пряшівщині була тоді майже невідомою і ставлення до неї було неґативним.

    Згідно з офіційним звітом В. Зозуляка, що знаходиться у Пряшівському державному архіві, зараз же в 1957 р. майже три тисячі музейних експонатів, що надійшли з Праги, було перевезено з Пряшева до новозаснованого Музею української культури в Меджилабірцях у Східній Словаччині, на жаль, без відповідної документації, що утруднювало їх використання в експозиції, присвяченій історії культури українців Східньої Словаччини191. Сьогодні частина з них знаходиться в Державному музеї українсько-руської культури у Свиднику (Словаччина). У зв’язку з нестачею просторів, Музей кілька разів міняв місце свого перебування. З Меджилаборець у 1958 р. Музей перенісся до Пряшева, звідти в 1959 р. – у Красний Брід, а в 1963 р. – у Свидник, де він знаходиться по сьогодні.

    Кількість експонатів, одержаних із Праги, з кожним перенесенням зменшувалась, так що у Свидник потрапила лише незначна їх частина. В архіві Державного музею українсько-руської культури у Свиднику зберігаються три списки експонатів МВБУ. Один з них (без дати) має назву “Zoznam exponбtov deponovanэch z Prahy” ( “Список експонатів, переданих з Праги”). В ньому на семи сторінках подано 287 музейних експонатів: горшки, глечики, вази, миски, тарілки, склянки, пляшки, чайники, кухонні сервіси, дерев’яні шкатулки, підсвічники, ліжники, килими, подушки, плахти, плащаниця, прапори, народні костюми, військові уніформи, вишивані рушники, карти, дипломи, військові нагороди. Серед картин виділяються портрети Шевченка, Котляревського, Франка, Садовського, Володимира Великого, отамана Вишневецького, гетьманів Петра Конашевича Сагайдачного та Івана Мазепи, короля Данила Галицького, Михайла Грушевського, Симона Петлюри. У списку є й макети дерев’яних церков, бронзові та мармурові бюсти, різьблені дерев’яні речі, декоративні предмети, картина з зображенням сейму Карпатської України 1939 р., статуя Богородиці тощо. Кожен експонат має порядковий та евіденційний номери.

    Другий список, виготовлений 15 березня 1960 р. , вираховує 487 експонатів, не подаючи їх походження. Деякі з них – гуцульська сорочка, ліжник, картини “Козак з пляшкою”, “Козак на коні”, “Козак, що п’є вино”, “Бандурист з бандурою”, “Портрет дружини професора Колесси”, два портрети Шевченка – можуть походити з МВБУ.

    Третій, “Список експонатів, переданих з Пряшівського краєзнавчого музею до Музею української культури в Красному Броді”, містить 599 одиниць. При кожній наведено місце походження. У випадку 369-ти експонатів зазначено: “Подарунок з Праги”. У списку трапляються численні повторення з першого списка, але є й нові предмети, здебільшого побутового і декоративного характеру.

    Поки що у фондах музею мені вдалося засвідчити лише деякі експонати, названі в списках. Теперішній директор Свидницького музею Мирослав Сополига твердить, що багато експонатів текстильного характеру було списано тому, що їх знищили молі, багато інших виявилися “непридатними для збереження”. Все ж таки, у фондах музею знайдеться ще чимало предметів колишнього Музею визвольної боротьби України.

    Ідеологічно “нешкідливі” книжки, що їх було вислано до Пряшева з Праги, потрапили в бібліотеку центрального комітету Культурного союзу українських трудящих у Пряшеві, а дублети – навіть у вільний продаж у книжкову крамницю, що знаходилася в тому самому будинку на вулиці Сталіна ч. 66. Після скасування бібліотеки ЦК Культурного союзу українських трудящих на початку 1960-их років книжки було розіслано в місцеві організації КСУТ та українські школи Східньої Словаччини. Документи, рукописи та ідеологічно “шкідливі” книжки були кудись вивезені. Мабуть, їх було знищено.

    до змісту


    Матеріали МВБУ в Центральному державному архіві в Празі

    А що сталося з матеріалами, які після розбомблення будинку МВБУ були здані на тимчасове зберігання в архів Міністерства внутрішніх справ (сьогодні Центральний державний архів) у Празі? Радянські органи, що реалізували “дарування” Москві та Києву фондів Російського історичного архіву та Українського історичного кабінету у 1945 р. їх силоміць хотіли прилучити до цих фондів і разом вивезти в Радянський Союз. Чехословацька сторона з тим не погоджувалась, посилаючись на рішення “найвищих місць” Москви відносно зняття “заборони” Смершу з матеріалів Українського музею, які ніколи не були державною власністю, а майном досі існуючого Товариства. Рішення з Москви повинна була респектувати і радянська Комісія для повернення історичних і культурних цінностей на батьківщину.

    Після вивозу в Київ фондів Українського історичного кабінету, матеріали колишнього Музею визвольної боротьби України зайняли їхнє місце. З того часу їх ніхто не чіпав. Після ліквідації Товариства МВБУ у березні 1948 р. вони автоматично стали власністю Міністерства внутрішніх справ. Юридично цю справу було оформлено в 1951 р., коли українські матеріали стали складовою частиною т.зв. архіву “Російської допомогової акції”. При їх упорядкуванні в 1972 р. з них було створено самостійний фонд під назвою “Український музей у Празі” (Ukrajinskй muzeum v Praze). Обробка фонду завершилася 1988 р. укладанням згадуваного вже каталогу192.

    Під час опрацювання частину матеріалів було подаровано радянським архівам. Книжки і деякі часописи передано Слов’янській бібліотеці в Празі. 31 коробка матеріалів ( “макулятура та зовсім безвартісні матеріали – спліснілі обгортки, коректорські шпальти наукових публікацій, розбиті та інакше знищені шкляні неґативи та запліснявілі фотографії”) підлягали знищенню193.

    Опрацьовані матеріали фонду “Український музей у Празі” нараховують вісім офіційних і шість бухгальтерських книг, п’ять реєстраційних довідників та 108 коробок документів, разом – 13,5 м. матеріалів.

    Слід нагадати, що цей архів, як і еміґрантські фонди в архівах Радянського Союзу, формувався з метою використання його матеріалів для ідеологічних та політичних цілей тодішніх комуністичних органів. Його заснування було одним з наслідків вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину в серпні 1968 р. і т.зв. “нормалізації”, яка наступила після цього. Потрібно було довести, що 1968 р. у Чехословаччині існувало контрреволюційне підпілля, яке підтримувало антирадянські й антикомуністичні традиції російської, української та білоруської еміґрацій міжвоєнного періоду. В зв’зку з тим центральним архівам зверху дали вказівку опрацювати матеріали архівів еміґрації, на які до того часу ніхто не звертав увагу194.

    Фонд “Український Музей у Празі”, побудований виключно на основі матеріалів МВБУ, складається з трьох частин:

    1. Документи (1875-1948; 87 коробок);
      а) Товариство МВБУ; статути, матеріали про діячів та членів, протоколи засідань та звітно-виборчих зборів, звіти про діяльність, будинки музею, його організаційна структура, колекції, архіви, бібліотека, фінанси, майно, адресні книжки українських установ, бюлетені та пропаґандистські листівки музею;
      б) Дипломатичний відділ; ориґінали і копії документів Української Народної Республіки, меморандуми еміґрації щодо українського питання, друковані матеріяли, видані українськими урядами в Україні і на еміґрації;
      в) Військовий відділ; документи таборів для військовополонених вояків Армії УНР та УГА у Чехії (Йозефів, Німецьке Яблонне), Німеччині (Расташт, Зальцвель), Австрії (Фрайштадт); таборові книжки, мемуари; матеріяли про українців в німецькій армії та нацистських таборах.
      г) Еміґраційний відділ; українські товариства, видавництва й установи в різних країнах Европи, Америки та Азії, особові фонди (або їх фраґменти) визначних представників української еміґрації: Афанасія Андрієвського, Петра Андрішевського, Дмитра Антоновича, Марка Антоновича, Василя Біднова, Леоніда Білецького, Євгена Вирового, Івана Борковського, Якима Грабіва, Олександра Грекова, Олександра Колесси, Ольги Косач-Кривинюк, Володимира Кушніра, Костянтина Мацієвича, Бориса Мартоса, Володимира Мартинця, Олександра Мицюка, Симона Наріжного, Олександра Оглоблина, Михайла Омеляновича-Павленка, Миколи Россиневича, Степана Рудницького, Володимира Січинського, Степана Смаль-Стоцького, Володимира Старосольського, Спиридона Черкасенка, Миколи Чечеля, Сергія Шелухіна, Вадима Щербаківського, Андрія Яковліва та багатьох інших;
      ґ) Закарпатоукраїнський відділ; товариства та організації, окремі діячі;
      д) Шевченківський відділ; матеріали шевченківських святкувань у різних країнах: програми, плакати, листівки;
      ж) Загальний відділ. : документи з преси, огляди української преси, газети, бюлетені, плякати, листівки і т.п. у різних країнах; Україна в часі революції, “громадянської” війни, колективізації, нацистської окупації; українознавство в закордонній пресі;
    2. Фотодокументація (1903-1944; 16 коробок):
      а) Фотографії; з діяльности українських урядів і їх дипломатичних представників (1917-1920), з діяльностi Товариства МВБУ та Музею (1928-1938), фотографії солдатів Першої світової війни, “громадянської” війни в Україні, таборів військовополонених; фотографії українських товариств, видавництв, інститутів у різних країнах; Україна в 1903-1943 рр.; виставки, художні колективи; українська церква, визначні представники української еміґрації, мистці, письменники.
      б) Колекції неґативів; будинок і зали МВБУ, товариства, редакції, кооперативи, урядовці, дипломати УНР, художні виставки, образотворче мистецтво, народне мистецтво, школи, дитячі садки, сокільський та пластовий рухи, художні колективи, представники української еміґрації, солдати, науковці, мистці, селяни, церква, українські міста.
    3. Інші матеріали (5 коробок). Листівки з історичною, політичною, культурною та церковною тематикою, факсиміле давніх українських рукописів, колекції екслібрисів, членські квитки Товариства МВБУ, паспорти, військові книжки, пам’ятні медалі195.

    Фонд “Український музей у Празі” в празькому Центральному державному архіві багатий і солідно опрацьований. Наприклад, там знаходиться чимало документації, що стосується Українського вільного університету: його статут, документація про святочну інавґурацію 23 жовтня 1921 р., звіти про діяльність, документи переговорів про перенесення УВУ з Відня в Прагу, проєкти щодо перенесення УВУ до Ужгорода (1923!) та Хусту (1939); історія УВУ (1921-1941), списки лекцій, професорів, доцентів, лекторів, абсольвентів, протоколи засідань сенату, кореспонденція ректорів та деканів з різними установами, наукові рецензії праць професорів УВУ, біографії та бібліографії викладачів тощо. Все це займає чотири коробки.

    У фонді знаходяться матеріали про Високий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Українську господарську академію, Українську студію пластичного мистецтва, Українську гімназію, Українське історико-філологічне товариство та інші установи. Одна коробка охоплює документи про Українську республіканську капелу О. Кошиця. В особовому фонді сестри Лесі Українки Ольги Косач-Кривинюк є цінний рукопис “Хронологія життя Лесі Українки” з багатьма ориґінальними листами поетеси (1905-1907)196.

    В особовому фонді Симона Наріжного містяться його паспорти (п’ять штук), посвідки про зайняття, приватне листування (1929-1945), сімейне листування (1940-1944), рукописи наукових праць, серед яких виділяється “Український вільний університет у Празі”.

    В архіві Музею є й особова справа С. Левенка, яка містить рукописи двох німецькомовних праць: “Die ukrainische Frage und der Weltfriedenskongress” (104 стор. машинопису) та “Das ukrainische Problem” (52 стор. машинопису). Ім’я Левенка ми марно шукали б у якомусь довідникові чи енциклопедії. Такого вченого реально не існувало. Це – псевдонім українського географа Степана Рудницького, одного із співзасновників Музею визвольної боротьби України, який в 1926 р. виїхав в Україну, повіривши гаслові “більшовицької українізації”, і за свою віру заплатив життям. У 1937 р., після п’ятирічного ув’язнення на Соловках, його розстріляли.

    Частина матеріалів МВБУ зберігається в Архіві столиці Праги (Archнv hlavnнho mмsta Prahy). Це – документи про фінансові справи МВБУ у 1945-1948 рр.: бюджетна книжка, рахунки, виписи з банку тощо197.

    до змісту


    Висновки

    Фонди Музею визвольної боротьби України, як ми переконуємося з поданого огляду, не загублені. Виняток становлять тільки матеріали, передані з Праги до Пряшева 1957 р. Вже на основі цього огляду можна ствердити, що велика частина експонатів і майже весь архів Музею збережені. Більше того: і в Україні, і в Чехії його матеріали опрацьовані й доступні для наукового користування.

    Головна заслуга в заснуванні МВБУ належить Дмитру Антовичу та іншим професорам українських вищих учбових закладів Чехословаччини, а в збереженні його фондів – Симонові Наріжному. Це він після бомбардування Музею в лютому 1945 р. подбав про їх перевезення на тимчасове переховування в празькому Клементинумі та архіві Міністерства внутрішніх справ Чехословаччини. Це він запобіг їх вивезенню до Радянського Союзу органами “Смершу” в другій половині 1945 р. Це він відродив МВБУ у 1945-1948 рр. І не його вина, що після приходу до влади в Чехословаччині комуністів, МВБУ став жертвою їхнього свавілля.

    На жаль, фонди Музею визвольної боротьби України сьогодні не є цілісними. Вони розкидані по різних архівах, музеях і бібліотеках України, Росії, Чехії та Словаччини. Реконструювати МВБУ практично неможливо та й недоцільно, але необхідно видати друком опис всіх його матеріалів, які знаходяться в Києві, Харкові, Львові, Тернополі, Рівному, Берегові, Москві, Празі, Свиднику та інших містах. Одній людині та навіть одній установі таке завдання не під силу. Воно вимагає колективної праці архівістів кількох країн. 80-ліття заснування МВБУ в 2005 р. могло б стати поштовхом до такої колективної праці кількох архівосховищ України, Росії, Чехії та Словаччини, яка могла би бути завершена серією довідкових каталогів. Це був би достойний пам’ятник засновникам і творцям найвизначнішої української діаспорної установи міжвоєнного періоду.

    Комуністична ідеологія намагалася поставити герметичну стіну між українцями на рідних землях і українцями в еміґрації і досягла в цьому, на жаль, немалих успіхів. Із виникненням незалежної Української держави стіна нарешті розвалилася й українці побачили за її руїнами те, що вдома від них було ретельно приховане. Празький Музей визвольної боротьби України є одним із тих забутих шедеврів української національної культури.

    Будемо сподіватися, що президент Віктор Ющенко та новоіменований Уряд України, очолюваний Прем’єр-Міністром Юлією Тимошенко, виявлять більше уваги найвизначнішій святині української еміграції – ніж дотеперішні уряди України.

    до змісту


    Summary

    THE MUSEUM OF THE UKRAINIAN INDEPENDENCE MOVEMENT
    AND THE HISTORY OF ITS COLLECTIONS

    In 1925, at a time when museums in Ukraine had either been closed by the Soviet government or had been turned into instruments of propaganda, a group of professors from the Ukrainian Free University in Prague established in that city a Museum of the Ukrainian Independence Movement (Muzei Vyzvol’noi Borot`by Ukrainy, MVBU) and a Society of the same name. The first president of the Museum Society was Ivan Horbachevs`kyi (1854-1945), while Dmytro Antonovych (1877-1945) was the Museum’s director from its foundation to his death. The Museum collected documentary materials relating to recent Ukrainian history. Its earliest acquisitions included materials from internment camps for Ukrainian prisoners of war in Czechoslovakia, Poland and Austria.

    The MVBU was the property of the Ukrainian йmigrй community. Throughout its history, it received no state assistance. Its holdings were gifts of Ukrainian йmigrйs from all over the world. In its heyday the Museum possessed more than one million items, including documents of Ukrainian governments and diplomatic missions, military insignia of various Ukrainian military formations, works of art and ethnographic materials. There was a rich collection associated with the pre-eminent Ukrainian poet Taras Shevchenko. Also notable were the cinema and theatre collection and the collection dedicated to Transcarpathian Ukraine. The Museum possessed a substantial library based on the personal collections of some thirty notable Ukrainian intellectuals, and held more than 2,000 periodical titles

    Between 1929 and 1939 the Museum’s main benefactor was Hryhorii Kalenyk Lysiuk (1889-1980), a businessman based in the United States. In 1930 Symon Narizhnyi (1898-1983), a professor at the Ukrainian Free University, joined the Museum’s staff. Born near Poltava in Ukraine, in 1922 he came to Prague, where he graduated from both the Charles University and the Ukrainian Free University. On the basis of the MVBU’s collections he wrote a number of scholarly books, the most significant of which is The Ukrainian Emigration (Prague, 1942). When Dmytro Antonovych died in 1945, Narizhnyi took charge of the Museum. Among the Museum’s associates were Stepan Smal`-Stots`kyi (1859-1939), Andrii Iakovliv (1872-1955), Ievhen Vyrovyi (1891-1945) and many other members of the Ukrainian йmigrй community in Prague. The MVBU Society published a bulletin, MVBU News. Between two and four issues appeared annually.

    In 1938 the Society purchased a three-storey building in the Prague quarter of Nusle which it modified to suit the needs of the Museum. After the German occupation of the Czech lands the authorities of the Reich Protectorate of Bohemia and Moravia closed down the MVBU Society, but subsequently it was allowed to resume its activities. During the Second World Wsar materials from German-occupied Ukraine greatly expanded the collections of the MVBU. Volodymyr Miiakovs`kyi (1888-1972) and Lev Okinshevych (1973-1963), both professors from Eastern Ukraine, joined the staff.

    On 14 February 1945 during an American bombing raid on Prague the MVBU building and a quarter of the Museum’s holdings were destroyed. Difficult wartime conditions notwithstanding, the surviving materials were transported to the basement of the Klementinum Collegium, which houses the National and University Libraries, and to the archive of the Ministry of Internal Affairs.

    In May 1945, after the coming of the Red Army, Soviet agents confiscated the MVBU, but through the efforts of Symon Narizhnyi, who wrote to Stalin about the matter, the museum was returned to its rightful owner, the Museum Society. Narizhnyi was able to begin the work of bringing the Museum back into order.

    As the role of the Communists in the government of Czechoslovakia increased, it became clear that the Museum was at risk of abolition once again. To forestall this outcome, in February 1948 the Society, after protracted negotiations, made out documents transferring ownership of the Museum’s collections to the United Ukrainian American Relief Committee in Philadelphia. In March the Czechoslovak authorities closed the Museum on the grounds that the Museum Society had been established by “rightist Ukrainian emigrants” who “under the guise of scholarship collected anti-Soviet political material.”

    Kornylo Zaklyns`kyi, president of the Museum Society, lodged an official objection, but was seized two days later by the security organs and confined within a psychiatric asylum. The United American Ukrainian Relief Committee, appraised of the Society’s act of transfer after several months’ delay, was unable to persuade a lawyer in Prague to accept its brief. In April 1948, without awaiting the outcome of the judicial appeal, the Czechoslovak authorities dispatched six truckloads of MVBU materials to an unknown destination.

    Narizhnyi protested without success to various official bodies. He also published in Winnipeg, Canada, an account of the fate that was befalling the MVBU and proposals for action by the Ukrainian diaspora community in its defence. These proposals were ignored. Instead, articles accusing Narizhnyi of having handed the main holdings of the MVBU to the Soviets in 1945 appeared in the Ukrainian press of North America. Their author was the former benefactor of the MVBU, Hryhorii Kalenyk Lysiuk, now the owner of the Ukrainian National Museum in Ontario, California, which he claimed to be the successor of the MVBU.

    At the end of 1949 the Czechoslovak government expelled Narizhnyi from the country. After a short period in a Displaced Persons camp in Landeck, Austria, in 1950 he emigrated with his wife Iryna and younger daughter Maria to Australia to join his elder daughter Natalia. He settled in the Sydney suburb of Dee Why and was a farm and factory worker until his retirement in 1968.

    In Australia Narizhnyi wrote three volumes of “Materials Toward a History of the MVBU” (Zurich, 1957, 1958, 1959), the most important of which is the last, “The Defence of the MVBU” (468 pp.). The books were duplicated in a small number of copies and were distributed as manuscripts. They were utilized by Kalenyk Lysiuk as sources for further attacks on Narizhnyi.

    The collections of the Museum of the Ukrainian Independence Movement, meanwhile, were dispersed. The initial six truckloads that left the Klementinum went first to Kharkiv and thence to the Central State Historical Archive in Kyiv. There they were merged with the collections of the former Ukrainian Historical Cabinet of the Czechoslovak Ministry of Internal Affairs (a gift of the Czechoslovak government to the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR in 1945) and with later acquisitions from Prague-materials from the Ukrainian Free University, the Ukrainian National Union and the Ukrainian Academy of Economics, as well as Ukrainian publishing houses and other institutions. In 1945-1951 all of these holdings were painstakingly reorganized and the majority transferred to the Central State Archive of the October Revolution in Kyiv (today the Central State Archive of Higher Organs of Government and Administration of Ukraine). Among the items of interest now held there is the manuscript of the second volume of Symon Narizhnyi’s “Ukrainian Emigration.” Other holdings were dispatched to Moscow, L`viv and several regional archives in Ukraine, including those in Ternopil`, Rivne and Uzhhorod.

    Some of the materials, mainly books and journals, remaining in the Klementinum were given by the Czechoslovak Ministry of Education to the Slavic Library in Prague. In 1957 a large quantity of books, manuscripts and museum exhibits from the Klementinum was transferred to the Cultural Union of Ukrainian Workers in Preљov, ov in Eastern Slovakia. The museum exhibits-ethnographic items, works of art, historical and military memorabilia-were then passed on to the newly established Ukrainian Museum at Medzilaborce, which was relocated several times in its first three years. At each move, a substantial part of the holdings was lost, so that the corpus which was finally inherited by the Museum of Ukrainian Culture at Svidnнk (today the State Museum of Ukrainian-Rusyn Culture) was much diminished. Many exhibits were discarded on the grounds that they bore no relationship to the Preљov region, had no documentation, or were damaged. Other materials which reached Preљov, mainly manuscripts, were stored without adequate security and disappeared over time.

    What remained of the MVBU holdings in the Klementinum was removed in 1958 to Kyiv by a group of KGB specialists headed by the archivist H.S. Pshenychnyi (1914-1994). In 1959-1963 work was done on these materials in the Central State Historical Archive. They were then transferred to the Central State Archive of the October Revolution, where most were combined with other Prague materials acquired in 1945. Some were given to other archives, mainly in Moscow, but also to the archive of the Institute of History of the Communist Party of Ukraine in Kyiv (today the Central Archive of Community Associations of Ukraine), the Central State Archive of Film, Photographic and Sound Documents, the library of the Central State Historical Archive of the Ukrainian SSR and the Central Scientific Library of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR. Items “without historical or scholarly significance” were officially destroyed. The final batch of MVBU materials reached the Central State Archive of the October Revolution in December 1983). The Ukrainian materials from Prague were treated as secret and were held in special collections. Previously inaccessible to the public, they have now been opened.

    Those MVBU collections which in 1945 had been placed in the archive of the Ministry of Internal Affairs in Prague (today the Central State Archive, Ъstшednн stбtnн archiv) remained there. In 1951 they were combined with the “Russian Aid Initiative” collection. Later, in 1972, they were placed in a separate collection titled “Ukrainian Museum in Prague,” the reorganization of which was completed in 1988. This, too, was a secret collection until 1990.

    Contents


    115 Наріжна Iрина з дому Сачавець народилася 7.3.1902 р. в Кобеляках на Полтавщині. В 1919 там закінчила дівочу гімназію і працювала завідуючою дитячим садком. Одночасно вчилася у Вищому інституті народної освіти в Полтаві. В серпні 1921 року вийшла заміж за Симона Наріжного, восени 1922 р. разом з мамою та чоловіком виїхала у Чехословаччину. Там Ірина вчилася на філософському факультеті Карлового університету, а в 1927 р. захистила докторську дисертацію. Паралельно вчилася і на філософському факультеті УВУ, а уроки малювання брала у празькій Академії образотворчого мистецтва. В 1936 р. появилася її перша поетична збірка “Настрої”, в 1941-1943 рр. – п’ять невеличких книжечок казок для дітей. В лютому 1950 р. разом з чоловіком та дочкою Марією була видворена із Чехословаччини, перебувала в таборах ДП а восени того ж 1950 року виїхала в Австралію. В 1968 році її розбив параліч і вона десять років була прикута до ліжка. Умерла 7.11.1978 р. в Сіднеї.

    116 Наріжна Марія народилася 25.3.1937 р. в Празі. В 1950 р. разом з батьками переселилася в Австралію, де працювала в адміністрації. Вийшла заміж за австралійця і мала двоє дітей. Померла 26.9.1978 р. в м. Брізбані в Австраліїї.

    117 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 227.

    118 Там само. – С. 229.

    119 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 409.

    120 Там само. – С. 231.

    121 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 235.

    122 Це була правда. Я це можу ствердити на підставі власних спостережень з 1954-1959 років, коли вчився у Празі (Див. прим. ч. 165 даної праці).

    123 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 396.

    124 Згідно з 19-им параграфом статуту Товариство МВБУ мали право скасувати лише його Загальні збори, “але з додержанням умови, що Музеєві ВБУ буде забезпечене дальше існування на правах української національної установи в Празі” (Фонд УМ у Празі. – Карт. 1).

    125 Каленик Лисюк Г.: Музей визвольної боротьби України // На слідах (Онтаріо, Каліфорнія). – 1955. – Ч. 4. – С. 8.

    126 Наріжний С.: Музей визвольної боротьби України в Празі й Український національний музей в Онтаріо. Відкритий лист до редакції “Свободи” в Джерсі-Сіті. – У кн.: Матеріали до історії Музею визвольної боротьби України: Випуск перший. Видано на правах рукопису, коштом Групи членів і прихильників Музею ВБУ. – Цюріх, 1957. – 19 с.

    127 Лисюк К. Г.: Музей визвольної боротьби України // Новий шлях (Вінніпеґ). — 1956. – Ч. 72. – С. 5.

    128 Там само.

    129 Там само.

    130 Там само.

    131 Цю “групу”, по суті, становив сам С. Наріжний та його брат Олександр, який після перебування у таборі переміщених осіб в Ерлянґені (Німеччина) поселився на постійне проживання у Швайцарії.

    132 Тираж у публікації не наведено.

    133 Аби читач краще зрозумів, що спонукало С. Наріжного до такої завзятої боротьби за Музей ВБУ, я наводжу обширну цитату із спогадів музейника професора М. Міллера про стан музейної справи в радянській Україні у 20-30-их роках:
    “Після захоплення України московськими більшовиками, музеї перетворено на знаряддя пропаґанди, у зв’язку з чим зрізничковання музеїв значно поширилось. Виникли музеї антирелігійні, музеї революції й царської каторги, охорони праці та інші, а також меморіяльні, з яких музеї Леніна були обов’язково в кожному більшому місті […] Роки 1930-1934 були часами революції й для музеїв […] Найбільшого удару зазнали історично-археологічні музеї в Україні. Всі, без виключення, завідуючі музеями були зняті з посад і заслані або розстріляні. Так у Києві було заарештовано й заслано завідуючого кабінетом антропології УАН професора М. Рудницького, археолога професора П. Клименка, відомих археологів та етнографів В. Грінченка, Ф. Козубовського, С. Магуру, П. Коршака, В. Білого, М. Маламута, М. Ткача, А. Носова, Н. Захаровича-Захаревського, I. Лепікаша та інших. Перед тим покінчив самогубством відомий український археолог і музейний співробітник В. Щербаківський. По інших містах України, наприклад, в Харкові, було заслано директора [Музею] Слобідської України К. Чірвака, директора музею в Бердичеві Ф. Молчановського, директора музею в Волочанському В. Бабенка, в Одесі – професора Болтенка, Г. Штайнвандта, С. Барана-Бутовича, а директор Никопільського Музею Т. Киранів покінчив самогубством. Директор Запорізького Музею М. Філянський та археолог Г. Мартенс були розстріляні. Заступник директора П. Смолич утік кудись на Сибір і дальша його доля невідома й досі. З Дніпропетровського (Катеринославського) Музею його організатора та директора впродовж 32 літ, академіка професора Д. Яворницького в образливій формі було знято з посади, всіх інших співробітників – коло двадцять – заарештовано. З них Садовий умер в НКВД, Греків був розстріляний, а Т. Тесля – засланий. Доля інших невідома, але додому, крім А. Добровольського, не повернувся ніхто […] Одночасно з “революцією” музейного персоналу в Україні, внаслідок чого загинули всі українські ентузіясти музейної справи, було проведено “революцію” й у самих музеях. Завданням цієї революції була переробка всіх музеїв у знаряддя совєтської пропаґанди […] Майже всі матеріяли, часто виключної наукової та історичної цінности, було з музею викинено, і, в більшій своїй частині, вони загинули […] Потім почали призначати директорами робітників із заводів, малописьменних членів компартії […] У цих переходових та безвідповідальних часах із музеїв було розкрадено велику кількість речей, особливо таких, що мали якусь реальну вартість. В тих часах нерідко в деяких містах музейні речі – книжки, картини тощо, можна було зустрінути в продажу на базарі. Це був перший напад на музеї і загибель національних пам’яток із музеїв України… Нові совєтські історичні музеї вже не мали нічого спільного з попередніми” (М. Міллер, Iсторично-археологічні музеї в Україні // На слідах. – 1956. – Ч. 4. – С. 4-8. Цитовано за: С. Наріжний, Як рятували МВБУ. – С. 458-459).

    134 Наріжний С.: Як рятували Музей визвольної боротьби України? // Матеріяли до історії Музею ВБУ в Празі. – Вип. 3. – Цюріх, 1959.

    135 Наріжний С.: Як рятували Музей визвольної боротьби України? // Матеріяли до історії Музею ВБУ в Празі. – Вип. 3. – Цюріх, 1959. – С. 6-7.

    136 Наріжний С.: Як рятували Музей визвольної боротьби України? // Матеріяли до історії Музею ВБУ в Празі. – Вип. 3. – Цюріх, 1959. – С. 66.

    137 Лист Н. Жуківської до автора від 29 грудня 1993 р.

    138 С. Наріжний. Як рятували МВБУ. – С. 74.

    139 Там само. – С. 75.

    140 С. Наріжний. Як рятували МВБУ. – С. 75.

    141 Там само. – С. 270.

    142 Книжку видано без місця видання і назви видавництва.

    143 Лисюк К. Г.: Хто поповнив національний злочин? Під суд українського громадянства. – С. 2.

    144 Там само. – С. 4.

    145 Лисюк К. Г.: Хто поповнив національний злочин? Під суд українського громадянства. – С. 4-5.

    146 Лисюк К. Г.: Хто поповнив національний злочин? Під суд українського громадянства. – С. 3.

    147 Там само. – С. 31-32.

    148 Розділ “Грошові маніпуляції С. Наріжного” написаний виключно на підставі фінансових звітів самого С. Наріжного. Цим розділом підприємець Г. Каленик Лисюк довів, що він абсолютно не обізнаний зі справою післявоєнних фінансів Чехословаччини. Він, наприклад, не міг зрозуміти, як могла в Музеї бути “порожня каса”, коли на банковому рахункові Музею знаходилося 400 000 крон. Ці гроші були “в’язані”, тобто заморожені, а із “в’язаного” рахунку банкові гроші можна було черпати лише за спеціальним дозволом чехословацьких органів, і С. Наріжний використовував цю можливість. К. Лисюк переконаний, що це Москва, через посередництво чехословацького банку, висилала йому гроші на працю ніби неіснуючого Музею, а він розпоряджався ними за власною волею, не плативши навіть своїм найближчим співробітникам – К. Антонович та З. Мірній. Лисюк також не брав до уваги післявоєнної грошової реформи, яка спричинила велику інфляцію чехо-словацької крони. Для нього крона 1938 і 1947 р. одне і те саме.

    149 Лисюк К. Г.: Хто поповнив національний злочин? – С. 43.

    150 V. Podanэ, H. Barvнkovб, Ruskб a ukrajinskб emigrace v Иeskoslovenskй republice: 1918-1938. – Прага, 1995. – С. 46.

    151 Каленик Лисюк, Хто поповнив національний злочин? – С. 70-71.

    152 Людина близько причетна до справи “Наріжний – Лисюк” д-р Марко Антонович із канадського Монреалу (син засновника МВБУ Дмитра Антоновича) отак характеризував конфлікт між цими двома визначними діячами української культури: “Не можна заперечувати того, що Лисюк від 1925 до 1940 (може лише 1939) року утримував Музей і був прихильником переведення його в Швейцарію. З другої сторони, він був діячем американської Республіканської партії […] Це було не лише партійною, але й психічно-душевною приналежністю чи характеристикою, подібною, як пізніше бандерівці. Крім того, і один, і другий були дуже вперті. Їхнім спором я зовсім не був захоплений і старався не вникати в нього[…] Коли справи Музею “вирішувалися”, я сидів у тюрмі (від липня 1943 до початку 1945 р.), а потім виїхав у Німеччину. Звичайно, при всіх недостачах Наріжний таки був професором, а Лисюк політичним і суспільно-громадським діячем, який, до речі, найкраще що мав – сина – віддав на вівтар України. Загинув на Карпатській Україні в 1939 р., вбитий чеськими жандармами” (Лист М. Антоновича до автора. – Б. д.]

    153 Наріжний Григорій народився в 1889 р. в с. Сокілки на Полтавщині. 2 лютого 1921 р. він одружився з Матроною (Мотрею) Василівною, вдовою по офіцеру Білої армії, розстрілюному більшовиками в своїй хаті на очах дружини і доньки Ніни. Жили вони в Кременчуці, де Григорій працював на залізниці касиром. В 1923 р. в них народився син Михайло. Як державний службовець, Григорій в анкетах не наводив, що має братів за кордоном і щасливо переходив усіми політичними “чистками”. В 1934 р. повдовів. При масових репресіях 1937 року НКВС зробило на його квартирі грунтовний обшук, під час якого було знайдені дві листівки від братів з Чехії, писані до 1925 року. 29 липня 1937 року його арештували і понад три місяці держали в полтавській слідчій тярмі, намагаючись “витовкти” з нього зізнання у шпигунстві, зашкідництві та інших “грігах”. Важко хворий Григорій ні до чого не признався. 13 листопада 1937 р. спеціальна трійка НКВС по Полтавській області засудила його на десять років таборів суворого режиму. Кару він відбував у Комсомольську-на-Амурі у суцільних болотах. Звідти 1937 р. вислав синові Михайла єдиного листа з довіренністю на вибір грошей з свого рахунку. Більше вістей від нього не було. В 1942 року сина Михайла було відправлено на роботу в Німеччину. Працюючи у Бравншвайґу, він нав’язав листовні стосунки із стриєм Олександром. 8.3.1944 р. він там же помер. Повідомлячи сестер про смерть свого племінника Михайла, О. Наріжний 16. 3. 1944 р. писав: “Цю сумну оповістку переказую Вам не для того, щоб засмутити й Вас – ні! Сповіщаю її Вам, Дорогі Землячки мої, щоб цим смутком своїм нагадати всім Вам за той найбільший обов’язок Ваш як до своїх рідних, що караються дома, так і до самої сплюндрованої України нашої, – за обов’язок найбільший – з а х о р о н и т и с е б е! Захорони найдорожче що мають та на що надію покладають б а т ь к и Ваші та розп’ята Україна, захоронити кажу, м о л о д і с т ь с в о ю! Захоронити здоровля! Ваше життя, Ваша молодість найдорожче, що дав Бог народу нашому поневоленому. І яке б пекло, які б муки не стояли ще перед народом нашим, він витримає, переживе й звеселить країну свою, коли захорониться сильно, здоровою його рідна м о л о д ь. Бо Батьківщина, її майбутнє держиться єдино на молоді своїй. Цього не смієте ніколи забувати де б Ви не були та якби тяжко не довелося переживати Вам сучасне лихоліття! Знаю по собі, що таке чужина гірка. Ваша ж чужина є невимовно тяжка! Але чим тяжче Вам, чим яскравіше добачаєте несправедливість людську та дикість катів над батьківщиною нашою, тим з більшим – завзяттям будьте дружні між собою, щоб легче далося пережити лихі часи. Вірьте, не довго вже будемо каратися. Як не темна ніч, але не є вона вічна… Вже близиться ранок, а за ним – сонце, тепло, Рідний Край, ж и т т я!! Тільки б менше втратили ми на чужині молоді дорогої! За це найбільше думайте й захороняйте та зберігайте себе, як можете! Цього просить та бажає Вам Олександер Наріжний”.
    Після виїзду Михайла в Німеччину, до його хати в Кременчуці поселилася сестра померлої дружини Григорія із своєю сім’єю. Її донька Валентина Кирьякулова у 1999 році посередництвом товариства “Меморіал” в Кременчуку звернулася до Інформацій ного центра Міністерства внутрішніх справ Хабаровського края, звідки 18 серпня 1999 року одержала сухе повідомлення про те, що Г. П. Наріжний був засуджений на 10 років таборів за ст. 54-10 ІУК УРСР, “в заключеним находился с 29 июля 1937 г. Умер 10 января 1944 г. в лазарете 3-го лагподраздел-я УЛАГА НКВД – Комсомольск-на-Амуре. Причина смерти: двухстороннее воспаление легких”. До повідомлення була долучена офіційна посвідка про смерть ( “Архивная справка”) та дві “зеківські” фотографії змученого й небритого чоловіка в табірній сорочці з обличчя та профілю. На другій прописними літерами написано: “НАРЫЖНЫЙ Г. № 19351”.
    Дату смерті Григорія Наріжного можна піддати під сумнів. Як відомо, велика кількість політичних в’язнів у радянських таборах була фізично ліквідована вже в 1937 р. Щоб замовчати цей злочин, органи безпеки ще й після розпаду Радянського Союзу видавали фальшіві справки про ніби то їх природну смерть. Валентина Кирьякулова в першому листі до мене від 30 червня 1999 р. надіслала скромні біографічні відомості про свого родича Григорія Наріжного. Пізніше вона надіслала мені ксерокопії вищезгадуваних документів та дві фотографії. На одній з них є Григорій Наріжний з дружиною Мотриною, її дочкою Ніною (з першого подружжя) та сином Михайлом. На звороті другугої надісланій Валентині та її сестрі Тамарі до Хімніца є такий напис: “Іду до Вас, Дорогі Родичі. Олександер. В гірких мандрах і холодній чужині не забувайте старого бурлаки. 29 січня 1945”. Будучи на примусових роботах у Хемніці, Валентина і Тамара листувалися з Олександром Наріжним. Повертаючись додому в травні 1945 р., вони зупинилися на пару днів у Празі. Олександра Наріжного на його адресі вже не знайшли, бо він виїхав на Захід, зате зустрічалися із Симоном Наріжним та проф. Іваном Панькевичем, який написав про їх візит у своїх спогадах (Панькевич І.: Мої п’ятинедільне перебування в “гостині” Червоної армії в Празі від 15 травня до 21 червня 1945 р. – Матеріали наукової конференції присвяченої пам’яті Івана Панькевича. – Ужгород, 1992. – С. 40). Дані про Григорія Наріжного та його рідню друкуються вперше, тому я їм надав більше простору, хоч вони безпосередньо з МВБУ не пов’язані.

    154 Пеленський Євген Юлій – літературознавець, бібліограф, педагог та громадський діяч. Народився 3.1.1908 р. в Конюхові Стрийського пов. В 1927-1938 рр. працював у Національному музеї у Львові, згодом учителював у Львові, Ярославі та Кракові. З 1943 р. – доцент УВУ в Празі, згодом у Мюнхені. В 1949 р. переселився в Сідней (Австралія), де став одним з головних організаторів громадського життя. Автор понад 300 наукових праць, з яких найвизначніші: “Сучасне західноукраїнське письменство (1935), “Шевченко-класик” (1942), “Ukrainica в західноєвропейських мовах (1948) тощо. Помер 29.9.1956 р. в Сіднеї.

    155 Рибчин Іван – педагог, науковець і громадський діяч. Народився 5.9.1892 р. в с. Братишів Товмацького пов. В 1921 р. у Віденському у-ті здобув докторат філософії, в 1945 р. в Ґраці габілітувався на професора. В 1950 р. переселився в Австралію, де спочатку працював робітником, пізніше – учителем середньої школи. Автор низки наукових праць з ділянки соціопсихології. Найважливіші праці: “Геопсихічні реакції і праця українців” (1966), “Динаміка українського козацтва” (1970) та ін. Помер 17.1.1970 р. в Сіднеї.

    156 Наріжний С.: Як рятували МВБУ. – С. 423-424.

    157 Там само. – С. 253.

    158 Наріжний С.: Українська еміґрація – Т. 1. – Прага, 1942. – С. 8.

    159 Кубійович В.: (ред.), Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т. 5. – С. 1683-1684.

    160 Struk D.: (ред.), Encyclopedia of Ukraine. – Т. 3. – Торонто, 1993. – С. 532. Автор гасла М. Антонович.

    161 Маркусь В.: (ред.), Енциклопедія української діаспори. – Т. 4. – Київ, 1995. – С. 130. Автор гасла Р[оман] М[икитович]. Слід підкреслити, що в міжвоєнному періоді стаття про С. Наріжного знаходилася в “Українській Загальній Енциклопедії” I. Раковського. – Т. 3. – Львів, 1934. – С. 806.

    162 Лист Наталії Жуківської з Канберрі (Австралія) до автора від 29 грудня 1993 р.

    163 Про вивезення частини фондів МВБУ С. Наріжний писав: “Вже в 20-их числах квітня з музейного складовища в Університетській бібліотеці (Прага-Клементинум) була без участи й відома Товариства відібрана й вивезена не знати куди значна частина (шість вантажних авт) зложених там матеріалів. Є підстави твердити, що поліційні аґенти, які при участі в’язнів переводили цю операцію, мали інструкції відбирати головно рукописний матеріал, а матеріал бібліотечний залишати на місці. Для кого й для чого відібраний і куди вивезений той музейний матеріал – певністю не знати, можна лише здогадуватится. Не виключене, що його буде вжито як політичний бакшіш для союзної держави. Звичайно, ніхто не може заперечувати чехословацькій владі права робити ті чи інші дарунки, кому вона хоче і кому то вважає за потрібне. Але має так робити з свого власного. Музей визвольної боротьби України державною власністю ніколи не був, як не був і чеським взагалі”. (Бирич Я.: Сторінки з чесъко-українських взаємин: Український музей у Празі. – Вінніпеґ, 1949. – С. 32-33).

    164 Декрет про передачу матеріалів у власність Слов’янської бібліотеки підписав директор бібліотеки В. Чейхан.

    165 Ще в 1954-1959 рр., коли я вчився в Празі й майже щодня відвідував бібліотеки Клементинума, ці матеріали навалом лежали в підвальних коридорах та в приміщенні для кочегарів біля центрального туалету й залі для курців – у мішках, картонних коробках, ящиках, старих розбитих скринях, але в переважній більшості поперев’язувані мотузками і накидані біля стін коридора від підлоги по стелю. Лише частина з них знаходилася на полицях у приміщенні кочегарки. Всезнаючий працівник Слов’янської бібліотеки Їндржіх Шембера, щирий друг українських студентів, звертав мою увагу на ці “залишки Українського Музею”, однак я тоді, на жаль, не надавав їм великого значення й не поцікавився ними.

    166 Международная конференция “Русская, украинская и беларусская эмиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами… Сборник докладов. K vydбnн pшipravili: M. Maticovб, M. Тachajovб, E. Pдts, K. Rejdovб, E. Sokolovб, S. Magid. – Прага, 1995. – 534 s.; Rachunkovб Z., Шehбkovб M., Vacek J.: Prбce ruskй, ukrajinskй a bмloruskй emigrace vydanй v Иeskoslovensku. 1918-1945. – Dнl I, sv. 1-3. – 1462 s.; Podanэ V., Barvнkovб H.: Ruskб a ukrajinskб emigrace v Иeskoslovenskй republice: 1918-1938. – Прага, 1995. – 108 стор.; Zilynskyj B.: Ukrajinci v Cechбch a na Moravм (1894/1917-1945/1994). – Прага, 1995. – 130 стор.; Koprнvovб A.: Ruskб, ukrajinskб a bмloruskб emigrace v Praze: Adresбш. — Прага, 1995. – 32 стор. і 9 карт. МВБУ згадує також Ї. Вацек (Jirн Vacek) у доповіді: Institucionбlnн zбkladna ukrajinskй emigrace v Иeskoslovensku v letech 1919-1945. – У кн.: V. Veber та ін.: Ruskб a ukrajinskб emigrace v ИSR v letech 1918-1945: Sbornнk studiн 1. – Прага, 1993. – С. 35-45.

    167 Детальніше про це див.: Мушинка М.: Про українську, російську і білоруську еміґрації // Українське слово (Париж). – 1995. – Ч. 2763. Після моєї доповіді про МВБУ до мене підійшов проф. Степан Віднянський із Києва. Передаючи мені машинописну копію статті Л. Лозенко “Празький історичний архів”, він сказав: “Матеріали, про які Ви згадували в доповіді, знаходяться в центральних архівах України. Ми про них маємо готову статтю та досі вагались опублікувати її, щоб чехословацька сторона не вимагала повернення фондів МВБУ як незаконно вивезених. Та коли Ви вже про них знаєте, немає сенсу і надалі зберігати цю справу в таємниці. В короткому часі ми статтю Людмили Лозенко опублікуємо в центальній пресі України, а, поки що, Ви користайтесь її копією”. Для мене ця стаття була першим виходом на фонди МВБУ в архівах України.

    168 Лозенко Л.: Празький український архів: Історія і сьогодення //Архіви України (Київ). – 1994. – Ч. 1-6. – С. 18-30.

    169 Лозенко Л.: До історії Празького історичного архіву // Генеза (Київ). – 1995. – Ч. 1. – С. 141-144.

    170 До складу групи входили: заступник начальника Управління державними архівами НКВС П.I. Павлюк, директор Центрального державного архіву кінофотофонодокументів УРСР Г.С. Пшеничний та заступник начальника Відділу державних архівів Управління НКВС у Львівській області Г. П. Неклеса. Див. Лозенко Л.:, Празький український архів: Iсторія і сьогодення // Архіви України. – Ч. 1-6. – С. 23

    171 Кеннеді Ґрімстед П.: Цит. праця. – С. 26.

    172 Гордій Семенович Пшеничний (некролог) // Архіви України.- 1994. – Ч. 1-6. – С. 103.

    173 Лозенко Л.: Празький український архів //Архіви України. – 1994. – Ч. 1-6. – С. 28.

    174 Там само. – С. 29.

    175 Генеза. – 1995. – Ч. 3. – С. 141.

    176 Там само. – С. 144-146.

    177 228 фотографій із матеріалів МВБУ було опубліковано у фотододатку до книги: Наріжний С.: Українська еміграція. – Частина друга. – Київ, 1999. – С. 145-252.

    178 Пороги (Прага). – 1995. – Ч. 2. – С. 6-7.

    179 Там само. – С. 7.

    180 Мушинка M.: Музей визвольної боротьби України не пропав // Свобода (Нью-Йорк). – 23 вересня 1995. – Ч. 181. – С. 2-3.

    181 ЦДАВО України. – Ф. 4432. – Оп. 1.

    182 ЦДАВО України. – Спр. 7. Детальніша характеристика цього документу подається в статті: М. Мушинка, Український Вільний Університет і Закарпаття // Свобода. – 1966. – Ч. 5. – С. 4.

    183 У фонді зберігається у чотирьох примірниках.

    184 ЦДАВО України. – Ф 4432. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1-830. Опис рукопису див.: М. Мушинка, Знахідка століття на ділянці досліджень української еміграції // Вісник НТШ (Львів). – 1996. – Ч. 14-15. – С. 14-15.

    185 ЦДАВО України. – Ф. 4432. – Спр. 3. – Арк. 7.

    186 Наріжний С.: Українська еміграція. Культурна праця українськпї еміграції 1919-1939. Матеріали зібрані до частини другої. – Київ, 1999. – 272 стор.

    187 ЦДАВО України. – Ф. 4026. – Оп. 1. – Спр. 1-20.

    188 ЦДАВО України. – Ф. 4026. – Оп. 2. – Спр. 1-20.

    189 Там же. – Спр. 6. – Арк. 3.

    190 Іваненко, Б., Бажан О., Кентій А., Маковська М. та Соловйова А.: Центральний державний архів громадських об’єднань України. Путівник. – Київ, 2001. – С. 243-282.

    191 Чабиняк І.: Музей української культури та його завдання. – Пряшів, 1965 // Науковий збірник Музею української культури в Свиднику. – Т. 1. – С. 26.

    192 Махаткова Р.: Український музей у Празі. Опис фонду. Machatkovб R.: Ukrajinskй museum v Praze – (1659/1925-1948). – Київ – Прага, 1996.

    193 Там само. – С. 8.

    194 Там само.

    195 Там же. Див. також: Поданы В., Барвикова Г.: Русская и украинская миграция в Чехословацкой республике: Путеводитель по архивным фондам и собраниям в Чешской республике. – Прага, 1995. – С. 63-66.

    196 Копія цього рукопису була вивезена на Захід і появилася друком. Див.: Косач Ольга – Кривинюк: Леся Українка: Хронологія життя і творчости. – Ред. Петро Одарченко. – Нью-Йорк: УВАН у США, 1970.

    197 Podanэ V., Barvнkovб H.: Ruskб a ukrajinskб emigrace v Иeskoslovenskй republice: 1918-1938. – Прага, 1995. – С. 46.

    до змісту