• In English
  • Державна архівна служба України
    Офіційний вебпортал органу виконавчої влади

    Портал працює в тестовому режимі. Зауваження та пропозиції
    надсилати на tsdea@arch.gov.ua
    Українські архівні фонди в межах РСФСР

     

    Д. Багалій, В. Барвінський. Українські архівні фонди в межах Р.С.Ф.Р.Р. // Архівна справа: книжка перша / Укрцентрархів. – Харків, 1925. – С. 34-44.


    Перебування України під владою царської Росії не могло невідбитися на долі її пам’ятників як старовини та містецтва, так ще в більшій мірі архівних фондів: де-які з них в цілості або в значній частині були вивезені за межі України й опинилися в архівосховищах та бібліотеках РСФРР в Москві та Ленінграді. Сталося це з’явище в наслідок розпоряджень центральної російської влади або місцевої, а також передачі українських архівних матеріялів приватними особами, що вони їм дісталися різними способами з урядових сховищ. Таким чином, утворилася добре відома всім дослідникам розкиданість та розпорошеність де-яких українських архівних фондів, що перешкоджало науковим дослідам.

    За часів архівного “нестроения”, спільного, звичайно, як для Росії, так і для України, не можна було думати про налагодження цієї справи в єдино можливому напрямкові, що може забезпечити інтереси архівної справи та науки. Єдиним шляхом здійснення цієї мети являється повернення на Україну всіх її архівних скарбів, що переховуються зараз в архівах та бібліотеках РСФРР. Це питання можна серйозно ставити тільки при Радянської владі, що оголосила принцип єдиного державного архівного фонду та поклала на архівні органи обов’язок концентрувати архівні матеріяли. Відбудування державного українського архівного фонду в його цілості шляхом приєднання до нього архівних матеріялів, що в свій час входили до його складу і в наслідок історичних обставин опинилися по-за межами України- перше чергове завдання центрального архівного управління України. Тільки тепер, здається, наспів час не тільки порушити це питання, але й перевести його в життя.

    Насамперед треба здати собі справу, які саме українські архівні фонди знаходяться зараз поза межами України та де вони переховуються. Необхідно скласти по можливості повного списка українських архівних фондів, що відірвалися від своєї батьківщини та чекають слушного часу повернення до дому. На жаль, скласти повного списка зазначених українських фондів при сучасному стані наших відомостей не можна: про головні фонди, що переховуються в архівах компактною масою, ми маємо більш-менш докладні відомості. Але поруч з цілими фондами архівні матеріяли українського походження зустрічаються в російських архівосховищах розкиданими окремими одиницями переховання серед чужих фондів. Ми не маємо в офіційних археографічних виданнях повного списка їх та і не можемо мати, бо далеко не всі фонди описані. Цілком зрозуміло, що для складання повного списка українських архівних фондів та матеріялів необхідно проробити велику роботу, а саме детально ознайомитися з невиданими рукописними описами головних російських архівів та вибрати з них відповідні відомості. Тому на нашу роботу, поки не переведене в життя вищезазначене ойзнайомлення, слід дивитися як на першу спробу скласти на підставі друкованих матеріялів списки українських архівних фондів.

    Починаємо свій огляд з Московського Архіва Міністерства Юстиції, який тепер, після приєднання до нього б. архіва Міністерства Закордонних Справ в Москві та ще инших фондів, називається “Древлехранилищем” Московського Історичного Архіва.

    В цьому архіві переховуються т.-з. “малороссійские переписные книги” 1666 р., що уявляють із себе дорогоцінне й майже єдине джерело для вивчення соціяльно-економічної історії лівобережної України XVII ст. Треба додати, що згадані матеріяли в нашій історичній літературі зовсім не використано. Аджеж ці книги-можуть запитати нас- повстали, як наслідок діяльности урядовців московської влади на Україні-воєвод? Дійсно, це не підлягає сумніву. Але оскільки воєводи були органами влади, що мали чинність на Україні на підставі договорних статтів з Московським правительством, то й писані матеріяли, що в них відбилася діяльність згаданих агентів, треба вважати за фонди українського походження. Головним моментом при вирішенні цього питання являється територіяльна ознака: згадані пам’ятники складалися на Україні з наказу місцевої вищої влади, що сталося в наслідок порозуміння з Московським правительством. Щоб краще це зрозуміти, слід нагадати, хоч в коротких рисах, історію походження “переписних книг”. 1666 р. на. Україні було переведено г метою оподаткування подвірний перепис міщан та посполитих (селян) згідно з першою статтею договору гетьмана Брюховецького з Московським правительством. Гетьман, запобігаючи московської ласки для зміцнення своєї влади, був примушений згодитися на зібрання в московську казну грошових та натуральних податків з міщан та посполитих. Цікаво, що козаків було увільнено від цих податків, бо гетьман залякував Москву, що козаки підіймуть повстання. Московьске правительство, як відомо, осипало Брюховецького в нагороду за його уступливість щедрими подарунками, надало йому боярський чин, але не визнало можливим доручити йому безпосередньо збирати податки, хоч він і запевняв, що всі зібрані гроші віддаватиме в царьску казну, не залишаючи нічого для своєї користи. Але цар Олексій Михайлович, очевидно, пам’ятав, що ще 11 років тому назад Богдан Хмельницький згодився збирати податки, але тільки при умові, що їх збиратимуть місцеві українські урядники. Проте в дійсності виявилося, що Хмельницкий ухилився від збирання непопулярних для народніх мас податків, як ухилилися й його наступники. Таким чином, московська казна не одержала ані одної копійки з українського населення.

    Довідавшися про згоду гетьмана на збирання податків з населення, могутні своїм впливом в урядових колах манастирі заявили протест проти оподаткування селян, що мешкали в належних їм маєтностях. Московське правительство мусило взяти на увагу бажання рідної йому землевласницької стихії, в якій воно шукало собі ідеологічної підтримки й не помилялося в своїх рахунках, і податки було вирішено збирати тільки з міщан та селян за виїмком манастирських та державських. Розмір податків було визначено в Москві за згодою депутатів українських міст, що користувалися магдеборським правом, з ,,малороссийским приказом”. З міщан було встановлено збирати податки з диму, ц. т. з хати, а з селян-землеробів-з плугу. Це було безпосерднє оподаткування, здійснення якого було звязано з переведенням подвірного перепису. Переписувачів було відряджено з Москви в розпорядження гетьмана, який видав і універсал про переведення перепису. Розподіляти населення по групах згідно з достатками доручено було виборним-войтам та ліпшим людям, що їх мусили обрати самі міщане та посполиті. Таке походження от сих переписних книг 1666 р. Хоч вони й були складені на Україні і таким чином уявляли собою український діловодний фонд, але їх було надіслано до Москви в в “Малороссийский приказ”, де вони й лишилися. Копії їх в свою чергу було відправлено на Україну для користування під час збирання податків, але вони не дійшли до наших часів, як майже всі архівні матеріяли лівобічної України XVII в.

    Переписні книги 1666 р., як з боку походження, так і з боку зміста, безперечно являються українським архівним фондом, що містить у собі матеріяли до історії податних класів населення,-землеробсько-селянської та міщансько-ремісної або промислової. Ці книги являються, так би мовити, єдиним з огляду на їх статистичні відомості джерелом для вивчення економічної історії лівобічної України XVII ст.

    Вони нагадують по свойому характеру т. з. писцові книги Московської держави. В. Ейнгорн, що написав спеціяльну статтю про ці книги, перелічуючи українських істориків, що обробляли внутрішню історію, думає, що вони, вивчаючи переписні книги, знайдуть у них багатий матеріял для своїх монографій. 1 Не можна не погодитися з думкою автора про велику вагу згаданих матеріялів для досліджування внутрішньої історії лівобережної України XVII ст.

    Переписні книги було знайдено не в одному, а серед різних фондів московських архівів. Ейнгорн налічув 5 переписних книг: в б. Архіві Міністерства Юстиції-4 книги та і в б. Архіві Міністерства Закордонних Справ. Книги в Архіві Мін. Юстиції знаходяться в слідуючих фондах: 1 в фонді Киівськ. стола розряди, приказа, 1-в фонді Малорос. приказа та 2-в фонді Сибірськ. приказа. В архіві б. Міністерства Закордон. Справ і книга знаходиться серед т. з. “малороссийских дел”. Зазначені книги містять у собі повний опис Переяславського, Ніжинського, Стародубівського, Київського, Лубенського, Миргородського, Прилуцького та частину опису Чернигівського та Полтавського полків.2 Таким чином, можна з певністю думати, що більшість книг зберіглася до наших часів. Вони містять у собі опис “74 городов и местечек” и 75 уездов с селами, деревнями и хуторами левобережной Малороссии”. 3 Хоч усі переписувачі повинні були переводити опис за однаковими “наказами”, але в дійсності вони дозволяли собі де-в-чому одступати від правил. Тому й вони визначаються неоднаковою вартістю. На першому місці серед них щодо повних та докладних відомостей треба поставити переписні книги Стародубського та Ніжинського полків.

    Тепер усі згадані книги знаходяться територіяльно в т. з. “Древлехранилище”.

    У новому відділі б. Архіва Міністерства Юстиції, що почав утворюватися з 1867 р. в звязку зі звезенням до згаданого архіва фондів установ, ліквідованих в наслідок судової реформи 1864 р., скупчилася велика кількість справ та книг українських установ. Де, безперечно, найголовніший фонд або точніш ціла низка діловодних фондів українських дореформових установ, що їх треба без усякого сумніву приєднати до українського единого державного архівного фонду. Згадані матеріяли опинилися поза межами України в архіві Міністерства Юстиції в наслідок урядових розпоряджень.

    3-го грудня 1886 р. міністр юстиції розіслав обіжника всім судовим установам про передачу до архіва Міністерства Юстиції “всех без исключения документов и производств, относящихся к периоду времени до 1726 г.”, а за часи з 1726 р. до 1800 р. всіх матеріялів, крім призначених до утилізації згідно з доданими до обіжника правилами про розборку судових архівів. 4 Звезення архівних матеріялів розпочалося з 1867 р. та продовжувалося протягом де-кількох десятиліть. На підставі друкованих даних не можна точно встановити, яку саме кількість українських матеріялів сконцентровано в цьому архіві, та як вона розподіляється між усіма губерніями України. 5 На першому місці що до кількости привезених матеріялів стоїть Чернигівська губерня-30421 справ, на другому Полтавська- 17596. Що до кількости установ, яким належать архівні матеріяли, українські губерні треба розкласти в такому порядку: Харківська- 65. Чернигівська-43, Полтавська-22 установи. 6 Про инші губернії відомостей у відомих нам виданнях нема. Згадані архівні матеріяли поділяються на фонди Катерининських установ та доби автономного, так би мовити, існування України.

    До першої групи належать фонди повітових судів, “палат гражданского и уголовного суда, совестных судов, приказов общественного призрения, провинциальных канцелярий”, то-що. До другої групи- актові книги та матеріяли ратушних та магістратських судів, ц. т. гродських, земських, підкоморських, полкових судів, полкових канцелярій, комісарських управлінь, городничих, вотчинного департамента Слобідської України.

    Всі згадані матеріялі як першої, так і другої групи мають велику історичну вагу для вивчення внутрішньої історії лівобічної та Слобідської України XVIII ст. При чім слід зазначити, що в наших архівах зберіглися лише незначні останки фондів згаданих установ, так що на підставі матеріялів наших архівів не можна досліджувати історію місцевих судових установ лівобічної та Слобідської України. Серед цих матеріялів находиться між иншим такий архівний унікум, як фонд Роменського сотенного правління, бо в наших архівах зовсім не зберіглися фонди місцевих адміністраційних установ. За відомостями Центрархіва РСФРР згадані матеріяли складаються не менш, як із 150 фондів, що належать принаймні до 90 установ. Щоби дати уявлення про кількість цих дорогоцінних матеріялів, досить сказати, що вони складаються приблизно з 3500 папок, книг та взагалі архівних одиниць, що вагою становить коло 4000 пудів.

    Крім загаданих українських архівних фондів в архіві Міністерства юстиції переховується в різних відділах його чимало архівних матеріялів українського походження, але, на жаль, скласти повного списка їх не можна, бо на підставі археографічних видань (Пам. кн. Моск. Архіва Мін. Юст., описание документов и бумаг) ми не можемо розвязати питання, чи належать ті або инші матеріяли до фонду українського чи російського походження. Щоб остаточно та цілком розвязати це питання, а саме скласти повного списка архівних матеріялів українського походження -необхідно перевести велику роботу, а саме познайомитися з усіма описами архіва, а иноді, може, і з самими матеріалами. Проте де-які відомості ми можемо навести й зараз.

    У першому відділі сенатського “отделения” архіва, що носить назву “Дела, принятые из б. московского сенатского архива в 1857 г.” знаходиться одна книга, що містить у собі справи Київського магістрата з 1730 до 1840 р. (№ 112 по опису). 7 Серед “дел сената по малороссийской экспедиции” знаходяться 7 книг, що містять в собі “генеральное следствие” о маєтностьх Київського, Переяславського, Полтавського, Стародубського, та Ніжинського полків 1730 р. (№№308-1014)-велике першорядне джерело до вивчення українського старшинського землеволодіння.8

    У другому відділі, що називається “Дела правительственного сената до розделения его на департаменты” знаходяться матеріяли фонду міністерського правління, установи, що існувала в лівобічній Україні в добу міжгетьманства (1734-1750). 9 Історія цієї установи досі не досліджена: компетенція її та взаємовідносини до инших вищих установ лівобічної України лишаються неясними. Користуючись матеріалами наших архівів, трудно з’ясувати згадане питання тому, що нема фонду самої установи.

    У 1867 р. із московського сенатського архіва з наказу міністра юстиції було передано до архіва мін. юст. справи, що були вже призначені дня знищення. Серед згаданих матеріалів зустрічаються матеріяли українського походження, а саме: переписана книга м. Чернигова 1677-1710 р. р., справи воєводських канцелярій-Київської та Салтовської, провінціяльних канцелярій-Вахмутської та Київскої першої половини XVIII в., канцелярії міністерського правління 1741 р.10 Тут, звичайно, не повні фонди, а лише де-кілька справ по кожному з них.

    Безперечно, що в де-якіх архівах б. міністерств у Ленінграді переховуються архівні матеріяли українського походження. На жаль, ми не маєм можливости подати повного списка їх. У 1850 р. 63 справи з архіва “Новороссийского и Бессарабского генерал-губернаторского управления” в Одесі було витребовано Міністерств. Закордонних Справ до його головного архіва в Ленінграді. Комісія, яка розбирала згаданий архів, визнала, що ці справи разом із тисячами инших не мають ніякого значіння і тому підлягають знищенню. Міністерств. Закордонних Справ, ознайомившися з описом матеріялів, урятувало 63 справи з огляду на їх наукову вартість. У 1803 р. було врятовано таким же чином 167 справ зазначеного фонду, бо міністерства відібрали їх для себе, ознайомившися з описом справ, засуджених комісією на загибель. У наслідок цього 153 справи було переведено до архіва Мін. Закор. Справ, 9-Мін. Держ. Майн. З-Мін. Юстиції і 2 -Мін. Шляхів. 11

    Можна з певністю сказати, що чимало архівних матеріялів радянських установ України було евакуовано за часів горожанської війни в різні місцевості РСФРР. Де саме вони тепер знаходяться, ми не знаємо, як не знає, мабуть, і Центрархів РСФРР. Це питання поволі з’ясовується. У Карачевському відділі Брянського архівного бюра переховуються останки 9 фондів радянських установ Донбаса 1919 р.: Лисичанського района відділу юстиції, “нарследователя 1 уч. Лисичанского района”, Райземвідділу соляного района то-гдо. Від кожного фонду зберіглося де-кільки справ: 2-3, лише від одного-40.

    Ми маємо відомості, що в Лефортовскому архіві в Москві серед військових фондів зустрічаються останки фондів радянських установ України 1918 – 1919 р. р.

    Переходимо тепер до огляду українських архівних матеріялів, що переховуються в бібліотеках та музеях і знаходяться таким чином у віданні Головнауки РСФРР.

    В Руманцевському музею знаходиться дуже цінна бібліотека І. Я. Лукашевича. Її набув музей у 1870 р. в спадкоємців Лукашевича,, при чому потрібні для цієї мети гроші пожертвував службовець музея Куманін. У склад цієї бібліотеки, крім книжкового зібрання, входять збірки славянських рукописів та “архив малороссийских актов” ХVП-ХVIІІ ст., що був зібраний у свій час відомим істориком України М. Маркевичем. Значна частина славянських рукописів, особливо історичного характеру, теж належала Маркевичу. У склад збірки Маркевича входять матеріяли офіційного характера із урядових українських архівів, а також приватні акти із фамільних архівів. У 74-му томі “Отечественных Записок” вміщено листа Маркевича про походження його архіва. Це-цікаве відверте оповідання про те, яким чином склалася ця колекція книг, рукописів та архівних матеріялів. Збирач оповідає, що його колекція складається із 12000 рукописів. Серед них чимало автографів із печатками, починаючи з ) 594 р. Частину своїх документів Маркевич видрукував у двох томах своєї історії. Це здебільшого копії, посвідчені в свій час урядовими установами.

    У склад збірки Маркевича увійшли, як про це свідчить сам власник її, матеріяли з фондів українських урядових установ та осіб. Б приватних збірках також зустрічаються офіційні документи. Велика колекція документів знаходилася в Глухівському Петропавлівському манастирі. У склад її між иншим уходили папери гетьмана Скоропадського та відомого “правителя Малороссии” Румянцева-Задунайського. Зазначену колекцію витяг відтіля підприїмливий збирач та приєднав до своєї рукописної збірки. Маркевич, бачачи, як цінні документи пливуть у його руки, цілковито вдався до збирання рукописів. Щоб задовольнити свою пристрасть, він став уживати зовсім непристойних заходів, про які одначе він сам наївно розказує. В селі Ташані Переяславського повіту. Полтавської губерні переховувалися папери Румянцева. І “ось” Маркевич ніби для того, щоб оглянути будинок та вшанувати пам’ять “героя”, зупинився в ньому та теж, очевидно, на нам’ять, підкупивши улюбленого служника-карлика Румянцева, що охороняв бібліотеку та архів, вивіз відтіля “столько фельдмаршальских автографов и планов”, скільки міг їх умістити в свойому екипажі. “Правда также, что прежде меня многие выкидывали такую же проделку и я нашел архив в нестерпимом безпорядке, но за то я три раза”-додає він щиросердно-“в разные времена повторял то-же”. Можна собі уявити, що сталося з цим злощасним архівом управителя та реформатора “Малороссии”, коли його де-кілька разів о двідав цей історик “Малороссии”. 12

    Скажемо де-кілька слів про склад збірки слявянських рукописів та архіва “малороссийских актов” Маркевича. Серед славянських рукописів бачимо списки історичних творів Грабянки, Сімоновського, “летописца краткого истории украинской”, журнал генерального хорунжого Якима Горленка, що вів його під час кримського походу 1736 р., т. и. 13 Тут же знаходяться рукописи безперечно офіційного походження, як, наприклад, “справая книга Прилуцкого полка” 1696-1717 р., описи полків Прилуцького, Миргородського, Переяславського, Лубенського та инших за різні роки XVIII століття, “приход и расход малороссийского скарба 1726 р.”, справа про розбійника Гаркушу 1782-1785 р. в 3 томах. 14

    Архів “малоросс. актов” складається із 6000 №№, що після систематичного впорядкування утворили більше 90 збірників, які містять у собі багато цікавих матеріялів так для зовнішньої, як і внутрішньої історії лівобічної України XVIII в. Серед них слід зазначити 8 збірників матеріялів церковно-історичного характера про суд церковний, відносини між світською та духовною владою, побут та звичаї парахвіян і духівництва то-що, збірники документів до історії українських манастирів та Стародубівських роскольників. Инші збірники освітлюють різні сторови з внурішнього життя XVIII віка. Серед них знаходяться такі збірники. Два збірники матеріялів до історії родинного та громадського життя XVIII ст. Два збірники, що містять у собі відомості до історії торгівлі та промисловости в 1717 до 1726 р. Збірник матеріялів про “доходы и расходы малороссийского скарба” з 1718 до 1752 р. Збірник паперів про суспільні верстви, права та обов’язки старшини, козаків та посполитих. Два збірники документів, що стверджують права на село, млини, сіножаті, риболовлі і т. и. Де-кільки збірників листів різних російських “высоких” осіб: Бірона, Волконського, Паніна, Рєпніна та и. Збірник паперів XVIII ст. військового характера про комплектування та утримання війська то-що. Наведені відомості про склад та походжевня рукописної збірки Маркевича не лишають сумніву в тім, що як архів малоросійських актів, так і українські рукописи, що зустрічаються серед збірки славянських рукописів, мусять бути приєднані до єдиного державного українського архівного фонду. Можна вказати архівосховище, куди іх належить передати. Це-Харківський Центральний Історичний Архів, органічну частину якого вони складають, про що виразно свідчать їх походження та зміст. Ці матеріяли випадково опинилися в сучасному місці перебування і становлять у ньому мертвий капітал, бо їх ніхто не розробляв із місцевих дослідників, не рахуючи приїзжих з України.

    Крім згаданої великої збірки, в музею переховуються ще инші матеріяли українського походження, але повного списка їх скласти не можна, не перевівши спеціяльного досліджування. Тому ми можемо тепер назвати лише один рукопис “Журнал о происходящих в приезд в Малую Россию… отправлениях 1745 года от всей Малороссии о бытии в Малой России по прежнему гетману и о других нуждах”, що уявляють собою копії документів про обрання К. Г. Разумовського в гетьмани. 15 В цьому ж музею переховуються рукописи та листи славнозвісного українського філософа Г. С. Сковороди.

    У російській публічній бібліотеці, що має в свойому складі величезну збірку рукописів різноманітного характеру, безперечно, переховується ціла низка рукописів українського походження. Ми можемо назвати такі рукописи: 1) “списки грамот царів, королів та гетьманських універсалів і записи манастирів Трахтемирівського та Канівського 1706-1722 р.р., 2) збірник грамот цих же манастирів, 3) збірник виписів із “книг местских права Магдеборского ратуша Киевского” 1612-1707 р.р., 4) документи XVIII ст. про нерухоме майно Переяславської єпископії. Зазначені рукописи вступили до бібліотеки в 1881 р. 16 У 1882 та 1883 р.р. в склад її ввійшли: 1) листи кошового отамана Сірка до Кримського хана, 2) копія рапорта Катеринославського предводителя дворянства 1789 р. ,,о беспорядках среди крестьян вследствие слухов о восстановлении Запорожской Сечи”, 3) записки про події в Волинській губерні, 4) 2 книги “указов” Київської єпископії до Ічанської протопопії.17

    У бібліотеці другого відділу Російської Академії Наук переховується частина знаменитого пам’ятника Румянцевської ревизії 1765 – 1769 р.р. Ця ревізія, як відомо, не вся дійшла до наших часів. Лиха доля спідкала цей найважливіший пам’ятник другої половини XVIII ст. Нещасливі пригоди з ним розпочалися ще при Румянцеві незабаром після закінчення опису та передачі його в архів “Малороссийской Коллегии”. Вже в 1776 р. виявилось, що через переховання в вохкому приміщенні зогнило де-кільки в’язок ревізії. (Описи однієї сотні Миргородського, однієї-Полтавського, двох-Стародубівського та шости-Лубенського полків. 18 Згідно з розпорядженням Румянцева опис було перенесено в сухе та просторе приміщення. У звязку з новим адміністраційним розподілом території лівобічної України на три намісництва, ревізію було передано в Новгород-Сіверську, Чернигівську та Київську казенні палати не задовго до страшної Глухівської пожежі 1784 р., що так фатально відбилася на долі архівних багацтв Лівобережжя. Від пожежі постраждала тільки ревізія Полтавського полка, що чомусь на де-який час зосталася в Глухові. Частини ревізії, перевезені до вищезгаданих казенних палат, лежали в їх архівах, нікому невідомі і, здавалося, непотрібні. Тут, мабуть, де-які матеріяли загинули не з стихійних причин, а в наслідок загальних умов переховування.

    У 60-х роках XIX ст. в Чернігівській казенній палаті відомий дослідник внутрішньої історії лівобічної України 0. М. Лазаревський знайшов частину Румянцевської ревізії. За його ініціятивою цю частину було передано до Чернигівського статистичного комітета. Згадана частина складається із 148 томів та містить у собі опис полків – Чернигівського, Ніжинського, Стародубівського, частини Київського, Прилуцького та Смілянської сотні Лубенського. З цього часу ревізія стає відомою науковим колам. А. Лазаревський разом з П. Константиновичем видали: “Обозрение Румянцевской описи” в 4 вип. (Чернигів, 1865-1885). Це “Обозрение” подає зміст тих томів), що переховувалися в губ. статистичному комітеті, але зміст подано не повний, бо нема огляду де-яких сотень. Зазначене видання не задовольнило цілком наукових вимог. Критики вказували на неточність використання статистичних матеріялів опису, що не дають можливости “вивести ні дійсної кількости дворів, ні дійсного числа власників”, що в виданні не наведено ні одного з маси дорогоцінних документів, що характеризують архаїчні форми землеволодіння то-що.19

    Але цілком ясно, що ревізія містить у собі таку масу різних відомостей, документів, які можуть цікавити з того чи иншого погляду дослідників, що видання, яке ставило своїм завданням познайомити зі змістом пам’ятника, не могло задовольнити всіх вимог.

    У 1890 р. цю частину ревізії за ініціятивою Чернигівського губернатора Анастасьова було передано до бібліотеки Російської Академії Наук, де вона і переховується досі. Слід зазначити, що цей пам’ятник, який, дякуючи змінній долі, опинився на чужому грунті, вже більш 20 років лежить в Академії мертвим капіталом і не вивчається, хіба тільки приїде який небудь дослідник з України. 20

    Друга частина ревізії в 1885 р. була передана дякуючи клопотанню голови Київської казенної палати та з розпорядження генерал-губернатора Бібікова до рукописного відділу бібліотеки університету, нині інституту народньої освіти. Але де-які в’язки лишилися тоді в палаті. Їх у 1882 р. знайшов там проф. І. В. Лучицький і тоді їх було передано до згаданої бібліотеки. Ця частина ревізії складається з 240 томів та містить у собі опис майже всього Переяславського полку, значної частини Київського, де-яких сотень Лубенського, Миргородського та де-яких поселень Гадяцького. 21

    Від ревізії Полтавського полка зберіглася невеличка частина, бо вона постраждала від трьох пожеж: Глухівської 1784 р., Катеринославської 1863 р. та Полтавської 1878 р. У зазначені міста вона попала в звязку з адміністративними реформами на Україні. У 1890 р. останки Полтавської ревізії, що переховувалися в казенній палаті, за ініціятивою проф. Багалія було перевезено до Харьківського Істарха.

    Цілком ясно, що для планового переведення праці над вивченням Румянцевської ревізії необхідно об’єднати розкидані частина її в одному архівосховищі. Звичайно, таким архівосховищем може бути тільки Центральний Істарх. Ця робота повинна розпочатися перевезенням на Україну частини Румянцевської ревізії, що переховується в Ленінграді в бібліотеці Російської Академії Наук. В Київі вже де-кільки років серйозну дослідну працю над Румянцевською ревізією провадить історична секція наукового товариства, що нині увійшла в склад Всеукраїнської Академії Наук. Не дивлячись на те, що за добу з 1860 р. до наших часів розроблення Румянцевської ревізії значно, посунулось, перед дослідниками стоїть ціла низка завдань, звязаних с питаннями про вартість ревізії, яко історічного джерела, про достовірність як цифрових даних, таблиць, так і копій документів, що в великому числі додано до ревізії. Цілком зрозуміло, що всю ревізію необхідно зосередити на Україні, тому що вона входить у склад единого державного фонду України і тут провадиться жваве наукове розроблення її.

    У Державній Археографічній Комісії при Російській Академії Наук переховуються акти українського офіційного походження із фондів Київської, Чернігівської казенних палат та Чернигівського правління. Тепер у розпорядженні комісії знаходиться 524 акти з фонду Київської казенної палати. Вони уявляють із себе разом з \534 документами, які переховуютья в церковно-археологічному музею б. Київської духовної академії, лише останки великої збірки документів, що стверджували права Київських манастирів на належні їм маєтності. Після того, як манастирські маєтності перейшли у відання казни, документи на них згідно з указом Катерини ІІ-ої 1786 р. було передано до Київської казенної палати, а відтіля за Ираком місця 1790 року до Київського магістрату. Кількість їх установити не можна. Можна тільки сказати, що їх було багато. Це видно із того, що до Київського магістрату було передано 14 скринь з актами.

    Доля цих актів була така. Між 1790 та 1808 р.р. будинок магістрату був знищений пожежою. Тоді загинуло 5 скринь, а 9 було передано до нового помешкання “Киевських присутственных мест”, в якому містилась і казенна палата, де теж чимало їх загинуло від вохкости та загальних умов переховування. 22 У 183 7 р. урядовець міністерства фінансів, викопуючи покладені на нього доручення, передав манастирські земельні акти до бібліотеки Київської духовної академії, відкіля вони після закладання церковно-археологічного музею перейшли до нього. Більша частина документів попала в академію, а саме 1315, і лише 302 міністр фінансів в тому ж році надіслав до міністра народньої освіти, як “разные любопытные грамоты”. Очевидно, із міністерства народньної освіти згадані акти перейшли до археографічної комісії. У той же час із бібліотеки Академії 230 документів було передано до генерального штабу, головним чином таких, що найкраще зберіглися та мали власноручні підписи коронованих та инших “высоких особ”. Зазначені документи призначено було для передачі в публічну бібліотеку, але з розпорядження міністра народньої освіти їх було теж передано до археографічної комісії для надрукування в її виданнях. Таким чином утворилася збірка в 524- документи. Їх повинно було бути 532, але 8 загинуло в самій комісії. Зазначена збірка складається із грамот польских королів та російських царів, гетьманських універсалів, купчих записів, тестаментів, рапортів, “выписей, доношений”, листів, головним чином XVI-XVIII ст., але серед них зустрічаються документи і XV ст. Більшість документів-копії. Зазначені документи мають значіння для вивчення історії манастирського та державського землеволодіння, а також історії соціяльних верств.

    Чернигівські акти попали в комісію між 1837 та 1810 р.р. Їх надіслав з короткими описами голова Чернігівської палати карного суда Грембецький. Встановити точно кількість надісланих докуметів не можливо, бо не всі описи зберіглися. У всякому разі можна думати, що було надіслано більш 2000 документів, але тепер у комісії знаходиться тільки 933 документи із двох фондів – Чернигівського губ. правління-902 та казенної палати-31.

    Можна приблизно встановити, куди поділася решта документів. У 1840 р. згідно з царським наказом було передано до військового топографічного дена 1123 документи. Вони складаються з 5 грамот Петра 1 Скоропадському та 20 в’язок листування різних осіб із Скоропадським та Апостолом. 23 У 1848 р. 53 акти, що стверджували права м. Чернигова на землю, було повернено Чернігівській міській думі. Безперечно, де-які документи загинули в самій комісії. Можна з певністю сказати, що в комісію попадали документи Чернігівських архівів ще й иншими невідомими нам шляхами. Так, в комісії переховуються де-які документи з фондів Полтавського повітового суда та Переяславської ратуші. Чернигівськї документи належать до другої половини XVII та XVIII ст. Вони складаються із “жалованных, послушных, похвальных грамот”, універсалів та різніх форм канцелярського листування XVIII ст.: “доношений, челобитных, представлений, прошений” і т. и. Вони освітлють внутрішню історію лівобічної України з різних боків. Тут знаходяться матеріяли до історії управління, судівництва, торгівлі та промисловосте, землеволодіння, соціяльних станів. Серед них знаходиться група документів військового характера про організацію полків, будування фортець, висилання козаків на лінійні роботи, боротьбу з зовнішніми ворогами і т. и. 24 Не треба доводити, що і ці документи належить повернути до українського державного архівного фонду. Опис цих документів складено Курдюмовим та надруковано в XVII томі “Лет. занятий археогр. комиссии”.

    Ми говорили ввесь час про архівні фонди українського походження, передача яких Україні не підлягав сумніву. Тепер ми хочемо сказати де-кільки слів про фонди, які, хоч їх і утворили російські установи, своїм змістом виключно торкаються українських справ, бо вони уявляють із себе ділововодство центральних установ, що їм підлягала лівобічна Україна. Ми маємо на увазі: дела малороссийского приказа (1666-1701), куди входить 127 книг ї 233 стовпців, “дола правительствующего сената по малороссийской экспедиции и иностранной коллегии” (1685-1761), що містять у собі 164 книги, та т. з. “малороссийские дела”, які складаються із справ до 1720 р. з де-якими перервами. Перші два фонди входили в склад б. архіва міністерства юстиції, а третій-міністерств закордонних справ. Тепер вони переховуються в “древлехранилище” в Москві.

    В тому-ж “древлехранилище”, инакше в будинку б. архива міністерства юстиції, у відділі “дела правительствующего сената до разделения его на департаменты” переховуваються “дела о слободских полках 1762-1765” та 4 в’язки листування гетьмана Апостола та вищого українського уряду (1727-1744) 25

    Усі ці матеріяли, а найбільше “дела сената по малороссийской экспедиции” уявляють із себе надзвичайний інтерес для досліджування історії лівобічної України з половини XVII до половини XVIII ст., бо на підставі їх можна простежити всю еволюцію відносин російського правительства до України у звязку з тим складним соціяльно-економічним процесом, що вона його переживала.

    Акад. Д. Багалій і В. Барвінський.


    1. Эйнгорн, В. О вновь найденных малороссийских переписных книгах. Чт. Общ. Ист. Др. Рос. 1895, кн. 2, Смесь стр. 36.
    2. Эйнгорн, о. с. стр. 32-33, Оглоблин, Обозрение столбцов и книг Сибирского приказа, Чт. Общ. Ист. и Др. Рос. 1895, кн. 2, стр. 275-276.
    3. Эйнгорн, о. с, стр. 33.
    4. Памятная книжка Московск. архива юстиции, Москва, 1890, стр. 144:.
    5. Українські архівні матеріяли вступили до архіва не зразу, а в різні терміни: 1875 р. справи Слободско-українського вотчиного департамента, 1876 -Харьк. окр. суда, 1877-Одеського, 1880-Полтавського, 1881-Житомирського, Київського, Харківського та Чернигівського, 1882-Чернигівського, 1883 – Кам’янець-Подільського. Одеського та Чернигівсього, 1884 -Київського та Чернигівського (Опис. докум. и бумаг, хранящ. в Моск. Архиве Минист. Юстиции, кн. 7, Москва, 1890, стр. 110-111). Встановити, коли саме вступили до архіва справи повітових, магістратських та инш. судів, за браком відомостей не можна.
    6. Пам. книжка Москов. Архива Мин. Юстиции ст. 146-147.
    7. Пам. кн. Моск. Арх. М. Ю. стр. 120.
    8. Там-же, стр. 127.
    9. Там-же, стр. 128.
    10. Описание документов и бумаг Моск. Арх. Мин. Юст., кн. 7, стр. 112 – 113).
    11. Зазначени відомості взято з рукописного твору В. Стратена “Архив Новороссийского и Бессарабского генерал-губернаторского управления”, що має вийти в світу дальшому випуску “Архівної Справи”.
    12. “Отечеств. Записки”, т. 74.
    13. Отчет Московск. Публичн. и Румянц. музеев. за 1870-72 г., Москва, 1873, ст. 29
    14. Тамо-ж.
    15. Иконников, Опыт русской историографии, т. 1,кн. 1, Киев, 1891, ст. 857.
    16. Там-же, стор. 806.
    17. Там-же, стор. 807-808, 810.
    18. Максимович Г., Деятельность Румянцева-Задунайського по управлению Малороссией, т. 1, Нежин, 1913, стр. 1047.
    19. Ткаченко М., Наукове розроблення Румянцевської ревізії, “Україна”, 1924 р., кн. 3, стор. 42.
    20. Максимович, о. с, стор. 351.
    21. Ткаченко, о. с, стор. 41, Максимович, о. с., стор. 352.
    22. Курдюмов М., Описание актов, хранящихся в архиве археогр. комиссии. Летопись занятий археогр. ком., вып. 17, СПБ, 1907, ст. V-VI.
    23. Там-же, стр. XIII.
    24. Там-же, стр. ХIV-ХV.
    25. І. Джиджора – Матеріяли Московського архіва міністерства юстиції до історії гетьманщини, Зап. Н. Т. їм. Шевченко, т. 86, стр. 60-61, 65. Памятная книжка Моск. архива министерства юстиции, стр. 25-26, 127, 130.